Гончар О.Т. Щоденники: в 3-х т.; упоряд., авт. передм., підгот. текс., іл. матеріалів В.Д. Гончар.– 2-е вид., випр. Т. 1: (1943–1967).– Київ: Веселка.– 2008.– 455 с.
Щоденникові записи, про які піде у подальшому мова, являють «відкриту книгу душі» молодого письменника, який лише розпочинає свій шлях в українській літературі.
У 2008-му році київське видавництво «Веселка» надрукувало перший том із трьох запланованих «Щоденників» видатного вітчизняного письменника Олеся Гончара. Причому видання є вже другим за ліком (перше було видрукувано у 2002 році у тому ж таки видавництві). Упорядкування, підготовка текстів, ілюстративного матеріалу здійснено берегинею домашнього вогнища Валентиною Гончар. Вона ж написала передмову до першого тому, що має промовисту назву: «Записники Олеся Гончара (Голос його душі)».
Нижче, дещо пунктирно, наведемо низку цитат із власними коментарями записів, які стосуються подій і роздумів Олеся Гончара у 1943-му році.
Загалом у «Щоденниках» письменника під цим роком було зроблено 31 запис. Вони різнопланові та різного обсягу. Є майже самостійні есеї з кількома планами та глибокими роздумами й переживаннями військовополоненого Олександра Біличенка на декілька сторінок (наприклад, від 06.1943), а є записи, що складаються з одного речення у три слова (наприклад, від 02.11.[1943]: «Маршрут Жовта – Зелена».).
Впадає в око і промовиста двомовність автора у записах, датованих 1943 роком. Причому, коли він фіксує для нащадків свої хвилювання та блискавки-спогади про німецький полон, записи зроблено українською. Те саме стосується записів і про українських простих хлопців, які мають власною кров’ю спокутувати гріх перебування на окупованій німцями території України, яку нині (у 1943-му році) активно звільняє Червона армія. Коли ж Олесь Гончар описує буденні події воєнних переміщень чи бої, він нарочито робить їх російською. Можливо, підсвідомо розуміючи, що його рідна ненька-Україна, здолавши грізного німецького ката потрапляє в лабети нового, не менш збоченого й божевільного «брата з Північного Сходу».
Запис від 20 жовтня 1943 року: «Увечері біля стаєнь, в них сплять наші запасні «чернорубашечники», як їх звуть зустрічні червоноармійці, – увечері тут музика. Досить оригінальна: в котьолки, в ложки, з дзвіночками. І танці – красиві, темпераментні.
І тяжко, коли думаєш, що ці талановиті, чудесні люди пропадуть від чужих снарядів».
Цей запис Гончара розворушив у моїй свідомості спогад про те, як мама розповідала про діда Семена Федорянка, який і був тим самим «чернорубашечником». У 1943 році коли село Заполички Верхньодніпровського району звільнили від німецьких окупантів, дев’ятнадцятилітній юнак Семен був мобілізованим до лав Червоної армії. Кілька десятків таких новоприбулих було зібрано у підрозділ, видали кожному по дерев’яному дрючку і відправили звільняти село Софіївку на Криворіжжі. У першому ж бою діда Семена було тяжко поранено, і він отримав глибоку контузію, зуби вибило, а верхнє піднебіння у роті повністю вирвало. Жодного пострілу по німецьким окупантам він не зробив, адже дерев’яний дрючок – це не гвинтівка. Дід Семен пролежав серед трупів загиблих «чернорубашечників» два тижні. Випадково його «мукання», адже говорити він не міг, почули радянські санітари й відправили його до польового шпиталю. Ось так він і вижив у тій м’ясорубці війни, проживши на цьому світі до 1955 року, постійно лікуючись у військових шпиталях. Моя мама народилась голодного 1946 року.
Та повернімося до щоденникових нотаток Олеся Гончара.
Запис від 06.1943 про перебування у німецькому полоні на Харківщині: «Міста, красені України, перетворені в гори цегли і попелу. На цих згарищах, як шакали, буйно бенкетують і розплоджуються різні пройдисвіти, аферисти, спекулянти.
Недавно приїздила машиною з Люботина така група нових людей – битих спекулянтів (вони себе соромливо називають ще «комерційними людьми»). Коли я прийшов, вони лежали покотом в саду управителя і пиячили при місяці».
Продовження запису від 06.1943 року, який є спогадом автора про початок війни у червні 1941-го року: «Я добре пам’ятаю, як це починалося. Ми сиділи в бібліотеці Короленка й готувалися до останнього екзамену. Чарівна тиша, дорогий червневий холодок, любе шелестіння сторінок. Як ось вбігають двоє дівчат, що, видно, ходили в кіоск напитися води, – схвильовані, червоні – і щось до своїх товаришів – шу-шу-шу. До них схилилися сусіди, і пішло по рядах:
– Бомбили Київ.
Бібліотека спустіла. На майдані біля репродуктора – натовпи. Промова Молотова. 12 година.
До вечора в місті черги. Черги за всіма продуктами, особливо за хлібом. Я лаяв обивательське боягузтво, а можливо, й надаремно: може те борошно, взяте в перший день, врятувало якусь сім’ю в голодну німецьку зиму 1941–1942, коли Харків помирав з голоду».
Два попередні записи у щоденникові майбутнього письменника Олеся Гончара якнайкраще демонструють жахи початку війни уже після 24 лютого 2022 року, коли брудний чобіт російського окупанта ступив на українську землю. У пам’яті спливають картини початку повномасштабної війни: закривавлені й сплюндровані варварами із Північного Сходу Буча й Маріуполь, черги за хлібом і до банкоматів у Дніпрі й нескінченне виття сирен повітряної тривоги.
Продовження запису від 06.1943 року, у якому Олесь Гончар описує особливості поведінки німецького управителя державного маєтку, в якому наймитував військовополонений Олександр Біличенко: «…Міняльщик – це здебільшого людина, яка робить час від часу рейси, щоб забезпечити свою голодну сім’ю в місті. Але буває, що з них виростають професійні спекулянти, які вступають у контакт з німцями, їздять їхніми машинами в провінцію й орудують коштами куди більшими.
Недавно в нас були такі в держмаєтку. Запропонували управителеві бензину (це все в них контрабандою), 50 л. коньяку, шубу, сервізи, каустичну соду і т. ін. Він посватав їх із своїм шефом – оберляйтером, винятково зажерливою людиною (колишнім плантатором в Африці), і той затремтів, побачивши російські шуби. Все забрав, а їм за це дав п’ятеро державних свиней, кілька сот яєць і т. ін. Цей розуміє війну. Борець з ідею.
Між іншим, з Германії одержує сентиментальні листівки од дружини: «О, лібер Карл, як ти там воюєш, я замучилась тут од страхів за тебе». А він читає з перекладачем і регочеться: він воює!»
Окремо варто акцентувати увагу на тому, що частина щоденникових записів за 1943 рік стосується особливостей говірки тих чи інших мешканців на території України, через місця проживання яких прямує на захід боєць Олесь Гончар.
Підводячи підсумок записаному Олесем Гончаром у «Щоденниках» в 1943 році, зазначимо таке. При ознайомленні з текстами виникає відчуття причетності до спостереження за процесом народження нового українського письменника. Він, як мале, але беручке та наполегливе дитя, робить перші кроки на безмежному полі художнього слова.
Посилання на БД «Книги» ДОУНБ: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/37533B07-8419-4A77-90D3-61C7C07E26DD
