Григорій Косинка / Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка; упоряд., авт. передм. С.А. Гальченко, худож. Р.В. Варламов.– Харків: Фоліо, 2018.– 507 с.– (Митці на прицілі).
|
Ми тебе шукаєм по росинці Андрій Малишко
|
Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище – Стрілець) належить до того покоління українських письменників 1920-х років, котрі залишили по собі достойну художню спадщину, але архівних рукописів, як і біографічних матеріалів про особисте життя, зокрема щоденників, листів тощо, через репресії, конфіскації, вилучення й знищення збереглося дуже небагато, як у кожного митця, якого тримала під постійним контролем («під прицілом») тодішня влада.
Він прожив лише 35 років, але дуже багато встиг. Ще за життя його твори мали популярність серед молоді. Видавництва залюбки друкували нові твори, а шанувальники з нетерпінням чекали їхнього виходу. Імениті митці високо цінували працю Косинки. Людина активна, публічна – він був учасником тодішніх київських літературних угруповань, працював на радіо, у редакціях декількох газет і журналів, у видавництвах, на Київській кінофабриці, у Харківській сценарній майстерні, був відповідальним секретарем ВУФКУ, директором Київського й Харківського радіокомітетів.
Постійно виступав із читанням власних творів на літературних вечірках, зібраннях; великої популярності набули його оповідання, які звучали з його голосу на радіо. Загалом був людиною відвертою, самостійною в поглядах і переконаннях. Він ніколи не приховував своєї думки про життя в країні та її більшовицьке керівництво, надто довіряв не лише друзям, знайомим, родичам.
Сталінські поплічники по-своєму трактували написане, і на письменника посипалися з усіх боків звинувачення у «буржуазності» та «куркульстві», твори перестали видавати, цькування, погрози перетворили життя Григорія на справжнісіньке пекло.
«Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь. Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці», – написав Григорій у квітні 1932 року.
Письменник цілком усвідомлював небезпеку свого становища як «неблагонадійного» українського письменника. Усе це має конкретне підтвердження, насамперед, у протоколах допитів зі справ-формулярів, заведених органами тодішніх спецслужб, у донесеннях різних секретних агентів, чиї свідчення часто подібні.
«Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ», – сказав літератор у своїй черговій гострій промові на конференції письменників 1934 року у Харкові.
Це не могло сподобатися владі. Машина репресій почала свій кривавий шлях.
З таких матеріалів стає зрозуміло, чому Григорій Косинка поплатився своїм талановитим життям одним із перших; він був одним із небагатьох, котрі під час допитів не лише трималися гідно і мужньо, а й не намагалися рятувати себе за рахунок інших. Арештований, він нікому навіть потенційно не зашкодив, бо не згадував у своїх «зізнаннях» як «співучасників».
Зрештою, пекельне полум’я загасив льодяний подих смерті – за супротив проти режиму Григорія розстріляли 15 грудня 1934 року.
Письменника реабілітовано 19 жовтня 1957 року посмертно.
До представленої книги увійшли дві автобіографії письменника (1923 та 1925 років), незавершене і ненадруковане за життя оповідання «Фавст» (1923), спогади про Григорія Косинку його матері Наталії Стрілець та дружини Тамари Мороз-Стрілець, а також вибрані оперативні документи про стеження за молодим талановитим майстром слова, що розпочалося ще на початку 1920-х років. Із донесень таємних агентів (сексотів) формувалася справа-формуляр, яка велася фактично до арешту Григорія Косинки і його розстрілу в грудні 1934 року.
Книжка містить передмову – це справжнє наукове дослідження відомого вченого-літературознавця, архівіста і музейного діяча Сергія Гальченка. Він же є упорядником усіх матеріалів, наведених у книзі.
Сергій Гальченко присвятив свій труд дружині Григорія Косинки Тамарі Михайлівні Мороз-Стрілець, із якою був добре знайомий і тривалий час спілкувався. Після страти чоловіка вона самовіддано намагалася розшукати, зібрати та зберегти якомога більше його книжок і журнальних публікацій, архівних матеріалів, хоча б якісь уцілілі меморіальні речі, адже після арешту та розстрілу все майно конфіскували, а рідних із квартири виселили.
У автобіографії за 1925 рік Григорій Косинка написав: «Мрію написати колись бодай одну повість та десятків зо два оповідань, написати їх так, щоб авторові не соромно було говорити в імені української літератури, не соромно було носити почесне ім’я письменника…»
Йому це вдалося, ім`я письменника встигло навіки закарбуватись у серцях та історії українського народу.
Книжка буде цікавою знахідкою для сучасного читача, котрий дедалі більше довіряє документальним виданням, і дасть можливість пильніше придивитися до непересічної особистості Григорія Косинки та його трагічної долі.
Посилання на книгу:
http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/90DD3F09-A088-45CC-8BA4-3F1C6CE74B0E
