Ісаак Мазепа (1884–1952) – працівник земства на Катеринославщині, гласний міської думи, член Катеринославської губерніальної земської управи, визначний український політичний і громадський діяч, голова уряду Української Народної Республіки (1919–1920).
Ісаак Мазепа народився 16 серпня 1884 року в селі Костобобрів Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії в селянській родині. Його батько Прохор був працьовитий статечний хлібороб, який мав міцне здоров’я. Сам Ісаак Мазепа порівнював свого батька з Тарасом Бульбою, котрий у своєму господарстві та в родині сам усе вирішував.
Ісаак був другим сином у родині. Що його батько мав пошану до науки, то віддав сина до духовного училища в Новгороді-Сіверську. За його спогадами, то була типова патріархальна «бурса». Хлопець жив у приватному помешканні, батько платив за квартиру та харчування. На їжу не можна було нарікати, але господар дуже економив гас для освітлення, тож вечорами хлопці мусили дуже напружувати очі. Відтак у Ісаака розвинулася короткозорість, і він із часом мусив носити окуляри.
Навчався хлопчик добре, але товариші у навчанні набридали йому причіпками та глузуванням з його «історичного прізвища». А батько Прохор був так пригнічений тим, що кожного року в імперії в день Полтавської битви проклинали гетьмана Івана Мазепу, що намагався змінити прізвище на якесь інше. Зробити це тоді було не так просто – потрібен був дозвіл царя. Цар Микола, зрештою, погодився дарувати Прохорові жінчине прізвище Рева. Але всім його дітям залишив прізвище Мазепа... Вони й зросли мазепинцями.
Доречно буде згадати відому російську журналістку українського роду Ганну Політковську (1958–2006), жертву несвободи слова в росії, дівоче прізвище якої – Мазепа. Її батько Степан Федорович Мазепа (1927–2006) народився теж у Костобоброві, а працював у представництві УРСР при ООН у США. Немає сумніву, що це – родичі, можливо, далекі.
У бурсі Ісаак познайомився з хлопцем з Кролевця на Чернігівщині Олексою Грищенком (1883–1977) – згодом відомим малярем, котрий довго жив на французькій Рів’єрі і уславився своїми морськими краєвидами. Заприятелювавши, обидва хлопці продовжили навчання в чернігівській семінарії. Грищенко, будучи свідомим українцем, бачив, що Ісаак тяжко зносив насмішки учнів у день Полтавської битви. Він пояснив приятелеві, згадувала дочка Ісаака відома художниця Галина Мазепа, що ті прокльони – то лише російська помста. «Також він оповідав татові про гетьмана Мазепу, про висококультурне становище України, людський добробут за часів Мазепи, що був незрівняно вищим, як у відсталій московщині. Також Грищенко давав читати татові “Кобзаря” Шевченка, книжку тримав у себе під подушкою».
Олекса Грищенко оповідав, як одного разу було прийняття у їхнього інспектора семінарії. «Таракан», як називали його учні за довгі руді вуса, побачив Ісаака Мазепу і уїдливо запитав:
– О, ви нащадок гетьмана Мазепи?
– Вибачте, ви помиляєтеся, гетьман не мав офіційних нащадків, – відрубав йому юнак.
Про своє навчання в духовній семінарії Мазепа згадував неохоче. Йому не подобалися формалізм і лицемірство тодішнього православного духовенства і поліційний дух шкільного начальства, відзначав його близький товариш Панас Феденко. Тільки учителів філософії згадував з похвалою. Словом, духовна семінарія, котра готувала не так пастирів душ людських як слуг царського режиму, відвернула молодого Мазепу від думки стати священником. Відтак юнак став готуватися до вступу до університету на факультет природничих наук. Та це було не так просто. Учорашніх семінаристів приймали лише до трьох університетів – Варшавського, Томського та Юр’ївського (у м. Тарту, Естонія). Довелося Мазепі, який хотів навчатися в столиці, складати іспит зрілості при одній з петербурзьких гімназій.
Навчаючись у Чернігівській духовній семінарії, юнак відкрив для себе політичні проблеми. Було це перед першою російською революцією 1905 року, коли легальна і нелегальна література лівих поглядів нестримно ширилася поміж середньошкільною та студентською молоддю. На Ісаака справила велике враження праця відомого теоретика соціалізму Георгія Плеханова «До питаня про розвиток моністичного погляду на історію».
Родина і російська школа не могли дати Мазепі національної свідомості. Тому він довгий час знав лише, що він – «малорос». Бо ж книжок українських і преси було тоді обмаль. З художньої літератури можна було дістати лише цензурованого «Кобзаря». А ось столиця царської росії давала порівняно з університетськими містами України більшу свободу для українського руху. Цензура навіть до українських книжок була не така сувора. Мало того – Петербург нерідко робив з «малоросів» свідомих українців. Так було зі Стасюком, так буде з Мазепою.
Вищий середнього зросту, зосереджений студент в окулярах, з чорними бровами і каштановими «козацькими» вусами, з сірими очима, які він часто заплющував під час розмови, – таким побачили колеги Мазепу восени 1904 року. Він записався на факультет природничих наук Санкт-Петербурзького імператорського університету.
Опинившись у тодішній столиці російської імперії, Ісаак Мазепа з головою пірнув у студентське українське життя. Він приєднується до організації Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Українські соціал-демократи виставили в своїй програмі домагання національно-територіальної автономії України. Тим часом російські соціалісти називали ці домагання «націоналізмом». У гуртку, до якого належав Мазепа, читали реферати з політичних і економічних тем, провадили дискусії.
У Петербурзі Мазепа зустрів і свою долю. Сталося це, звісно, на партійних сходинах. Вона була симпатичною студенткою медичного інституту й активісткою петербурзької групи РУП-УСДРП. Звали студентку Наталією Сингалевич, вона була дочка священника з Поділля. Побралися вони студентами ще в Петербурзі. Там же у них народилася перша дочка Галинка (1910–1995), яка стане талановитою українською художницею і помре в далекій Венесуелі.
У Петербурзі студент Мазепа серед інших запізнався з нашим земляком, так само революціонером, студентом Петербурзького гірничого університету Миколою Стасюком. Той згодом стане перед судом 1908 року за те, що організовував осередки «Селянської спілки» на Катеринославщині під час революції 1905 року. Директор місцевого музею Дмитро Яворницький напише на його листі, що це, мовляв, той Стасюк, «якого я визволяв з тюрми». Справді, якби не Яворницький, вічному студентові-революціонерові «світило» тоді три роки Сибіру...
З Петербурга Стасюк пише 18 березня 1908 року листа до Яворницького у Катеринослав (опубліковано як датований 1908 роком. Проте зміст свідчить, що написано його щонайменше роком пізніше – 1909-го: по-перше, на початку 1908 року Стасюк ще сидів в ув’язненні в Ізюмі, а Мазепа стане студентом останнього курсу принаймні у вересні 1908 року). Ось уривок з листа: «Тепер звертаюсь до вас з великим проханнєм... Мій товариш універсант (по природничому відділу і агрономічній секції) Ісаак Мазепа (чернігівець) подав проханнє голові Катеринославського губерніального земства, щоб йому на літо дали яку-небудь агрономічну практику. Він студент вже останнього курсу, дуже щирий українець, радник університетського гурту українознавства (лукавив Стасюк – гурток же був не українознавчий, а політичний, хоча мудрий Яворницький міг про те здогадуватися – М. Ч.), дуже цікавиться Катеринославщиною взагалі і Запоріжжєм зокрема. Для катеринославських українців він би дуже придався. Коли б на це літо він здобув би практику в нашому земстві, то можна було б сподіватись, що після закінчення він здобуде і посаду.
Тому звертаюсь до вас з великим проханнєм, якщо для вас це можливо, замовте тепле слівце за мого товариша там, де слід.
З щирим поважаннєм Микола Стасюк».
Для Яворницького замовляти слово за українців було зазвичай. Шанований у місті професор часто використовував свій авторитет на користь тих, хто потребував його допомоги.
Доводиться нагадати і про матеріальне убозтво українських революційних організацій початку ХХ століття. Російським соціалістам допомагали багаті спонсори – обмежимося лише згадкою про Саву Морозова. Аби наповнити партійну касу, більшовики не цуралися грабунків банків («подвиги» Камо і Котовського). Серед українців олігархів завше бракувало. Наслідки цього нам добре відомі з політичної історії останнього сторіччя. Тож, як писав Панас Феденко, діячі УСДРП мусили витрачати свій час для заробітку на хліб насущний як лікарі, журналісти, книговоди, учителі, адвокати, урядовці тощо. При цій роботі не залишалося ні часу, ні енергії на політичну професію...
Коли Ісаак і Наталя Мазепи скінчили студії, обоє мусили працювати. Наталя поїхала на працю до містечка Ягорлик у Бесарабії, агрономові-чоловікові знайшлася робота в росії. Перед від’їздом вони повінчалися, та, щоб не засмучувати Наталчиного батька, священника, похрестили доньку Галинку.
Отже, скінчивши курс Петербурзького університету, Ісаак Мазепа став працювати агрономом у Нижегородській губернії. Ще студентом він їздив з науковою експедицією до Середньої Азії (Казахстану) для дослідів господарства тамтешніх країв. Після десятків літ тієї експедиції Мазепа залюбки пригадував різні подробиці свого перебування поміж «дітей природи» – казахів. Добрі та щирі, вони безоглядно визискувалися царською адміністрацією, яка відбирала у них землю та накладала непомірно високі податки.
Оскільки Мазепа був успішний студент, то після закінчення студій він побував у Австро-Угорщині, Німеччині та в Данії, куди разом із групою молодих агрономів був направлений для ознайомлення з системою сільського господарства в цих країнах. Свобода, чистота і порядок у цих країнах справили сильне враження на Мазепу. «Порівняно з цими країнами росія була ще зовсім Азією!», – оповідав він про свою тодішню подорож за кордон.
Опинившись як агроном у Нижньому Новгороді, Мазепа не почувався комфортно в цій убогій країні. Не могла не дивувати його байдужість російського селянина до хліборобства. Землю обробляли мало не виключно жінки, бо чоловіки з приходом весни вирушали на «промисли» до Москви, Петербурга та інших центрів. Більшовизм, за спостереженнями Мазепи, міг більше захопити російську селянську масу, бо вона не дорожила своєю землею, ще «не доросла» до приватного володіння і культурного користування нею. Тому клич «Всі до одного котла!» міг навіть подобатися російським селянам, які віддавна знали правило: «Земля Божа та царева». А ось в Україні більшовицьку колективізацію можна було здійснити лише терором, через винищення мільйонів українських селян-господарів. Не подобалася Мазепі, за словами його друга П. Феденка, й відома грубість російського населення, безсоромна лайка, яку було чути на кожному кроці. Після російських губерній Мазепа відбував контракт у киргизьких степах. Звідти він повернувся після життя на степовому повітрі та пиття кумису набагато здоровішим аніж був у гнилому Петербурзі.
Невдовзі після початку Першої світової війни, у 1915 році, Ісаак Мазепа з великою радістю повертається з родиною до Катеринослава, на колишні вольності Війська Запорозького.
1915 рік як дату переїзду Мазепи до Катеринослава подає його біограф Панас Феденко. Проте, ця дата викликає застереження. За моїми даними як історика катеринославської «Просвіти», Ісаак Мазепа вже від 23 лютого 1914 року був членом Катеринославської «Просвіти». А за метричними записами, його друга донька Тетяна народилася в Катеринославі 1912 року. Про батька Ісаака в записі 1912 року зазначено як про «проживающего в г. Екатеринославе». Як бачимо, катеринославські сліди політика потребують прискіпливішого дослідження.
Мазепа починає працювати агрономом губернського земства в губерніальному продовольчому комітеті – установі, створеній під час війни при губерніальній земській управі для постачання армії. Його дружина Наталія, яка дістала добру п’ятирічну практику загальної медицини на селі в Бесарабії, знайшла собі працю в державному Бактеріологічному інституті. Крім того, вона викладала в приватних гімназіях. Наприклад, 1916 року Н. Мазепа значиться серед викладачів приватної дівочої гімназії Надії Тіблен на вул. Козачій, 51 (будівля збереглася).
Родина Мазеп оселилася у триповерховому будинку на тодішній околиці міста – вулиці Басейній, 7, у помешканні 7. Нині це вулиця Писаржевського біля Нагірного ринку. У їхньому будинку 1916 року жив і відомий у місті педагог Михайло Іванович Степанюк з дружиною, учителькою Анастасією Миколаївною. На тій же вулиці, тільки з протилежного боку в 1914–1921 роках мешкав відомий письменник Адріан Кащенко. У будинку № 24 по Басейній поряд із Кащенком мешкав професор Йосиф Ісаакович Танатар. А ще на тій же вулиці мав власний будинок онук отамана Йосипа Гладкого, статський радник Петро Васильович Гладкий, депутат дворянства від Олександрівського повіту.
Ще з 23 лютого 1914 року Ісаак Мазепа значився членом катеринославської «Просвіти», отже, не приховував свого українства. Приєдналася до товариства і його дружина. Інша річ, що 25 січня 1916 року Губернське присутствіє закрило українське товариство «Просвіта» в Катеринославі зо всіма філіями «за уклонение в сторону политики». Але українцям вистачало роботи в Галицькому комітеті, який опікувався тисячами втікачів із Галичини. Окрім того, в Катеринославі Мазепа підтримував контакт із нелегальною місцевою організацією УСДРП, очільників якої заарештували наприкінці 1915 року.
Настав революційний 1917-й рік. Для зросійщеного Катеринослава поява легальних українських партій, Української Центральної Ради в Києві була повною несподіванкою. Панас Феденко вдався до такої метафори: «Це так дивуються і навіть жахаються люди, коли побачать “мерця”, що встає з летаргічного сну». Українські сили в самому Катеринославі були дуже малі та не на високому рівні. Та попри все це, Мазепа не чекав сприятливих обставин, а одразу заходився до праці. Між провідними членами УСДРП були робітники металургійних підприємств Катеринослава і Задніпров’я. Їм було добре знайоме приміщення Мазеп неподалік від Гірничого інституту (у спогадах П. Феденка помилково вказано, що Мазепа жив на вулиці Зеленій – такої вулиці взагалі не було). Часто до глибокої ночі у просторому помешканні відбувалися засідання і дискусії комітету УСДРП. Не раз траплялося, що учасники засідань лишалися ночувати у господаря, бо вже не їздив трамвай, а йти пішки десь аж за Дніпро на Амур було задалеко.
На нічні засідання часто заходила і дружина Мазепи Наталія, завжди спокійна і весела, хоч мала службові обов’язки в Бактеріологічному інституті та двох доньок. Вона зазвичай приносила чай для учасників нарад. Ніколи не нарікала, що ці сходини не давали спочинку її родині. «Можна було дивуватися, – згадував друг сім’ї П. Феденко, – де брало подружжя Мазеп ту силу, що дозволяла їм переносити таке “революційне навантаження”. Дехто з нас називав ці наради в приміщенні Мазепи “Комітетом Громадського Добра”, за прикладом того, що діяв за Великої Французької Революції в Парижі».
З проголошенням Української Центральної Ради Мазепа багато робить для розгортання діяльності українських партій і організацій у Катеринославі, стає організатором Українського губернського національного з’їзду Катеринославщини (21–22 травня 1917 року). Його делегати підтримали вимоги Української Центральної Ради про національно-територіальну автономію України і обрали губернську Українську раду. У червні 1917 року Мазепа перебував як гість на Катеринославському губерніальному селянському з’їзді та наполіг на включенні домагань національно-територіальної автономії України до резолюції з’їзду. На тому ж з’їзді відбулося його знайомство з уродженцем Веселих Тернів Панасом Феденком, дружба з яким триватиме решту життя. (У видавництві «Наше слово» в Лондоні 1954 року Феденко видасть посмертну біографію свого побратима по партії).
Напружена політична робота, потреба заробляти на хліб насущний службою в губерніальному продовольчому комітеті та ще й повітря індустріального Катеринослава з його сажею і порохом руйнували і так не дуже міцне здоров’я Ісаака Прохоровича. Влітку 1917 року він мусив виїхати на відпочинок до Криму. Кримські гори справді допомогли: за місяць він повернувся свіжий і здоровий і одразу ж кинувся у вир політичної боротьби.Думати, що довкола Мазепи гуртувалися самі симпатики, буде помилкою. Навіть серед «своїх» траплялися часто-густо критичні голоси. У політичній еміграції в Швейцарії доживав віку колега по партії Михайло Єреміїв. 1972 року він написав таке: «Я знав Мазепу дуже добре з Центральної Ради і Центрального Комітета, а також із редакції “Робітничої газети” і не мав до нього жадного респекту. Іс. Мазепа був тугодум, говорив з великим трудом, а писав ще з більшим». І так далі. Також у 1972 році відгукнувся статтею «У 20-річчя смерти Ісаака Мазепи» в мюнхенській «Меті» Іван Лучишин (1895–1984). Він, уродженець Львівщини, потрапив у російський полон як австрійський вояк, у Катеринославі навчався у комерційному училищі Антона Синявського і з тих часів національної революції знав Ісаака Мазепу. І теж мав що розповісти з тих бурхливих подій, бо був у 1918–1919 роках учасником студентських протестаційних віч.
Ставши членом оновленої внаслідок Лютневої революції Катеринославської міської Думи, Ісаак Мазепа обстоював українське шкільництво. Тим часом усі місцеві російські політичні групи вороже ставилися до заснування у місті українських шкіл. Це виявилося, зокрема, у діяльності міської думи, обраної на муніципальних виборах у серпні 1917 року з дотриманням усіх демократичних правил. Зі 113 членів цього органу українських представників нараховувалося лише дев’ять, серед них і Мазепа (переважно це були соціал-демократи плюс один соціаліст-революціонер і один безпартійний). Російські есери і соціал-демократи (меншовики) разом із більшовицькими представниками творили більшість у думі. Вони, за спогадами П. Феденка, чинили усілякі перешкоди для запровадження українських шкіл у Катеринославі, називаючи домагання української школи для українських дітей «шовінізмом». Проти такої політики нової думи на її засіданнях виступав разом із іншими членами цього міського парламенту і Ісаак Мазепа.
Він також увійшов до губернської земської управи, серед вісьмох членів якої лише троє були українці. Робітники металургійного заводу Брянського товариства обирають його до Катеринославської ради робітничих і солдатських депутатів. Пізніше на еміграції Мазепа визнає, що «неукраїнське місто поволі ставало головною базою російських більшовиків», але, на його думку, надію вселяло те, що по губернії український блок зібрав понад 50% голосів.
За редакцією Ісаака Мазепи та Панаса Феденка у Катеринославі у грудні 1917 року розпочав виходити орган УСДРП «Наше слово».
У час грудневих боїв з більшовиками в Катеринославі Мазепа разом із іншими представниками українських партій у Раді робітничих і солдатських депутатів міста під кулями ходив на переговори між штабами сил, які брали участь у протиборстві. Після встановлення в місті влади більшовиків перейшов на напівлегальне становище, проте й надалі виконував свої обов’язки в Думі та в губерніальній земській управі до їх розпуску у березні 1918 року.
Ісаак Мазепа став на чолі української соціалістичної фракції, до якої увійшли представники УСДРП і правих українських есерів, на II Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі 17–19 березня 1918 року. У промові на з’їзді 18 березня протестував проти російсько-більшовицької окупації міста і, незважаючи на погрози делегатів-більшовиків, заявив, що Україна не бажає опіки московських комісарів і що саме наступ російських військ примусив УЦР підписати Брестський мирний договір. У квітні 1918 року, коли радянські війська покинули Катеринослав, очолив губернську революційну раду, яка одночасно діяла як і місцева політична влада.
З проголошенням гетьманської держави Павла Скоропадського у Катеринославі почалися гоніння на активних діячів українського руху. Мазепа, працюючи у губернській земській управі, намагався захищати їх. Під прикриттям земства кілька разів виїздив до Києва, де відвідував засідання ЦК УСДРП, мав розмови з Симоном Петлюрою (який очолював тоді Всеукраїнський союз земств), з Володимиром Винниченком, Миколою Поршем, іншими провідними діячами національного руху.
У жовтні за наказом губерніального старости Чернікова Ісаака Мазепу заарештували за редагування газети «Наше слово», але невдовзі звільнили. А 15 листопада 1918 року з утворенням Директорії Мазепа прибув до Києва, зустрівся з головою Українського революційного комітету Володимиром Чехівським та діячами національного руху. На початку січня 1919 року отримав запрошення на VI з’їзд УСДРП, на якому його обрали до ЦК УСДРП, він став його секретарем.
На початку 1919 року на Трудовому конгресі у Києві Мазепа знову представляв Катеринославщину. На початку лютого 1919 року, вирушаючи разом із проводом УНР з Києва до Вінниці, Ісаак Прохорович вивіз усі протоколи засідань ЦК УСДРП, списки членів, найцінніше з бібліотеки, комплекти «Робітничої газети» та низки інших київських видань. 9 квітня 1919 р. Мазепу призначили міністром внутрішніх справ у новоствореному уряді Бориса Мартоса. Того ж дня він залишив секретарство ЦК УСДРП і зосередився на державній праці. Як міністр організовував допомогу жертвам єврейських погромів, направляв урядовців на місця для припинення антисемітської агітації, виїздив на фронт, брав участь у нарадах з головним отаманом Симоном Петлюрою, підтримав закон УНР про державну інспекцію у війську, вважаючи, що «армія без політичного контролю стане неминуче знаряддям усіх авантюрників».
Від серпня 1919-го по травень 1920 року Ісаак Мазепа – голова Ради народних міністрів УНР. Після вступу до Києва денікінців урядові установи УНР зосередилися у місті Кам’янець-Подільський. Туди почали прибувати маси втікачів з-за лінії фронту, що додавало клопоту I. Мазепі, який і надалі залишався міністром внутрішніх справ.
За свідченням Панаса Феденка, прем’єрство Мазепи припало на складний час, коли «тільки непохитна, хто-небудь скаже – романтична – віра держала тоді людей при уряді і в армії УНР, хоч бували дні, коли більшовицька кіннота знаходилася за 25 кілометрів від тимчасової столиці УНР». Тривав і наступ денікінців. Але уряд діяв. 30 вересня він ухвалив законопроєкт про скасування станів в Україні, 10 жовтня – розглянув проєкт присяги Директорії, урядові та війську. 17 жовтня 1919 р. Рада Народних Міністрів навіть ухвалила рішення підготувати на наступне засідання законопроєкт в справі заснування державних архівів. На початку листопада в полі її зору опинилися питання про статути лікарняних кас, про умови відведення земель власникам підприємств тощо.
Мазепа займався справами уряду до 28 травня 1920 року, хоч Петлюра ще 26 травня висловив йому подяку «за велику історичну працю» і доручив В. Прокоповичу формування нового уряду, у якому Мазепа очолював міністерство земельних справ.
Разом із армією УНР, яка відступала, Мазепа подався за Збруч і з листопада 1920 оселився у Львові. Він багато працював у бібліотеці НТШ, разом із Панасом Феденком і Осипом Безпалком налагодив видання місячника «Соціалістична думка». У березні 1921 року, після утворення у Тарнові Ради Республіки, їздив туди зі Львова. У травні того ж року побував у Берліні, Відні, Празі, де зустрічався з Володимиром Винниченком і Михайлом Грушевським. З останнім і його однодумцями з УПСР порозумітися не зміг. У Празі також відвідав посла УНР Максима Славинського та Микиту Шаповала, який саме тоді започатковував організацію Українського громадського комітету.
Тільки 1921-го родині Мазепи вдалося перейти Збруч і оселитися у Львові (до того його дружина і дві доньки залишались у Катеринославі, де дуже бідували). 1923 року Iсаак Мазепа переїхав до Праги, невдовзі до нього приєдналась і родина. Його дружина, лікар за фахом, влаштувалася працювати у Бактеріологічний інститут і фактично утримувала чоловіка і дітей. Мазепа не припиняв громадсько-політичної діяльності. 1925 року він улаштувався спочатку бібліотекарем, а потім викладачем Української господарської академії у Подєбрадах і навіть переїхав туди жити, залишивши родину у Празі.
.jpg "Члени Конференції УСДРП в Подєбрадах (1926). І. Мазепа сидить крайній ліворуч")
Разом із Борисом Мартосом і Панасом Феденком у жовтні 1927 року Мазепа виступав свідком на суді у справі вбивства Симона Петлюри. Під час процесу СВУ у Харкові (1930) Мазепа брав участь у розгортанні за кордоном у пресі кампанії протесту, звинувачуючи радянський суд у фальсифікаціях і терорі.
1936 року він відмовився прийняти чехословацьке громадянство, хоч це було конче необхідно для отримання постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли довідаються, що бувший прем’єр став громадянином іншої держави». Під час німецької окупації жив замкнено й ізольовано. Працював над книгою «Підстави нашого відродження». У Празі сталася й особиста трагедія Мазепи: 14 лютого 1945 року був перший наліт американців на Прагу – бомба влучила в будинок Музею визвольної боротби України в Празі (під час війни Мазепа був обраний членом управи цього музею). Його дружина Наталія, яка вийшла на прогулянку з двома малими онуками – дітьми Галини Мазепи-Коваль, додому не повернулася. Наступного дня знайшли трупи всіх трьох. Горе Мазепи було безмежне. Всіх друзів і знайомих потрясла ця катастрофа.
Перед вступом радянських військ до Праги І. Мазепа виїхав з дочкою і зятем до Баварії: спочатку до Реґенсбурґу, а у вересні – до Ауґсбурґу. У повоєнні роки не полишав політичної діяльності. 1947 року представники українських партій обрали його головою підготовчої комісії для створення Української національної ради – передпарламенту УНР в екзилі. Протягом 14 місяців тривало вироблення статуту цієї організації, яка згуртувала різні політичні групи. 16 липня 1948 року в Ауґсбурзі відкрилася перша сесія ради, виконавчий орган якої з червня 1948 до 1950 року (до того, як його вразила тяжка хвороба) очолював Iсаак Мазепа. Одним зі своїх основних завдань ця організація вважала поширення інформації про Україну.
Поряд із фаховими виданнями вченого-агронома залишилися його численні праці з історії національно-визвольних змагань в Україні, зокрема: «Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашого відродження» (1946), тритомна розвідка «Україна в огні й бурі революції» (1950–1952). Ця, видана в Німеччині праця, 2001 року перевидана в Дніпрі видавництвом «Січ». У названих творах Ісаака Мазепи зібрано та систематизовано документи про державне будівництво в Україні в 1917–1920 роках, подано ґрунтовний аналіз діяльності політичних партій і окремих діячів.
Помер Ісаак Мазепа 18 березня 1952 року і 21 березня похований в Ауґсбурзі. Його онуки на прізвище Коваль (діти Галини) живуть у Венесуелі.
Радимо прочитати:
Мазепа І.П. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921: I. Центральна Рада - Гетьманщина - Директорія. ІІ. Кам'яненцька доба.– Дніпропетровськ: Січ, 2001.– 415 с; ІІ.– Зимовий похід. ІІІ. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР.– Дніпропетровськ: Січ, 2002.– 674 с.; також: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 231 с.
***
Феденко П. Ісаак Мазепа. Борець за волю України.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 228 с.: фот.
Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921): Біобібліограф. словник. Дніпропетровськ: ІМА-Прес, 2002.– С. 302–304.
***
Маковицька С., Довгаль С. Соціалістичні стежки Ісаака Мазепи: Виповнилося 120 років від дня народження глави уряду УНР в екзилі // Україна Молода.– 2004.– 18 серпня.
