Софія Русова // http://kultura-pmr.com.ua/2021/02/18/%D0%B5%D1%80%D0%BC%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%B6-
%D1%86%D1%96%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%85-%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B5%D0%B9-
%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F-%D1%80%D1%83%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B0/
Ми дуже мало знаємо і говоримо про тих, хто, не будучи українцем за походженням, став ним за переконанням. Таких людей в нашій історії було чимало. Зазвичай ми якось буденно констатуємо неукраїнське походження окремих представників української еліти.
Феномен незбагненності українства дуже часто посилюється тим, що в час найгрізніших випробувань до нього пристають представники інших народів. Саме такий шлях простелився і для Софії Ліндфорс. Засновниця перших дитячих садків в Україні, професорка, подвижниця жіночого руху, Голова Всесвітнього Союзу Українок, член уряду Української Народної Республіки – понад шість десятиліть свого життя вона присвятила справі дошкільного виховання.
Народилася Софія 18 лютого 1856 р. в с. Олешня на Чернігівщині в родинному маєтку Ліндфорсів. Батько, Федір Ліндфорс – відставний офіцер, швед за походженням, мав ліберальні погляди, а мати – Ганна Жерве, родина якої емігрувала з Франції ще в XVI ст., була високоосвіченою й інтелігентною жінкою, але рано пішла з життя, коли Софійці ще не було й чотирьох років.
Після смерті матері вихованням дівчинки опікувалася няня, проста українська селянка, завдяки їй Софія спілкувалася та грала з селянськими дітьми та спостерігала за тяжкою працею їхніх батьків. Були й гувернантки, які навчали іноземним мовам: французької, англійської та німецької.
Її родина, незважаючи на аристократичне походження, усіляко підтримувала селянство: батько був справжнім благодійником і здобув неабияку повагу у селян, які у роки земельної реформи обрали його своїм мировим посередником. Сестра Марія відкрила школу в селі Олешня для навчання селянських дітей, підтримувала постійні контакти з прогресивними представниками української інтелігенції, які були частими гостями у садибі Ліндфорсів. До того ж, у сім’ї була багата бібліотека – твори Руссо, Вольтера, Гете, Міллера, Байрона, Мішо, Тургенєва. Ці перші родинні враження зародили в чулій душі дівчинки паростки демократизму й народності.
Початкову освіту Софія здобула вдома. Коли дівчинці сповнилося дев’ять років, родина переїхала до Києва. В десять років вона вступила до третього класу найпрестижнішої у Києві Фундуклеївської жіночої гімназії, яку закінчила у 1870 році з золотою медаллю. Софійка мала музичний талант, захоплювалася оперою, серйозно займалася фортепіано. Легке та цікаве навчання, веселі бали в Кадетському корпусі, прогулянки Хрещатиком обірвала несподівана смерть батька у 1871 році. Дівчина глибоко осмислює своє духовне та громадське призначення і вирішує присвятити своє життя педагогічній справі.
Софія отримала пропозицію тітки з її допомогою вступити до Петербурзької консерваторії. Як же їй хотілося цього! Але ні: Софія та Марія виховували двох дітей померлого брата, тому вирішили присвятити себе дітям.
Незважаючи на сумніви щодо віку претендентки (Софії було лише п'ятнадцять років), тодішній попечитель шкільної округи дав їй дозвіл на відкриття першого дитячого садка у Києві. 1 вересня 1871 року до цього приватного закладу завітало близько 20 вихованців, здебільшого дітей української інтелігенції. Серед них зокрема були дочки відомого діяча літератури й театру М.П. Старицького Марія та Людмила.
Завдяки М. Старицькому Софія ввійшла до кола Старої Громади, де були Михайло Драгоманов, Іван Нечуй-Левицький, Микола Лисенко, Олена Пчілка. Був там викладач грецької мови гімназії Олександр Русов у вишиванці, сивій шапці. Веселий розум Софії хилився до добра, до його пісні, кохання, це бачив Михайло Драгоманов, тому й посватав Софію за свого друга. На згадку про це перший син Русових отримав ім'я Михайла. У 1874 році в Санкт-Петербурзі Софія Ліндфорс і Олександр Русов обвінчалися. За батька на весіллі був Микола Лисенко, який подарував нареченій рапсодію «Золоті ключі» – першу в українській музиці фортепіанну рапсодію (1875).
Напевно, найважливішим спільним дітищем молодого подружжя стала підготовка і видання в 1876 році у Празі першого нецензурованого Шевченкового «Кобзаря» (в російській імперії це зробити, природно, було неможливо). Знайомство з чеськими реаліями, історією, з тим, як чехи відстоювали свою ідентичність, як змагалися за свою мову і школу, додавало Софії сил і впевненості у боротьбі за права українців.
Значну допомогу в реалізації задуму видання повного «Кобзаря» подружжю Русових надав Федір Вовк – український вчений, відомий в Європі етнограф, антрополог, археолог, член Історичного й антропологічного товариства у Парижі, який у своїх працях на основі засад французької антропології доводив відмінність українців від росіян та їхню антропологічну спорідненість з іншими європейськими народами.
Будучи глибоким шевченкознавцем, книголюбом і просвітником, він використовував кожну можливість для того, щоб розповідати за кордоном про Україну. Саме Федір Вовк написав значну частину тлумачень до нецензурованого «Кобзаря».
Наприкінці XIX – на початку XX ст. почався інтенсивний розвиток педагогічної думки у країнах Європи й Америки. Це привело до появи великої кількості різноманітних педагогічних теорій і шкіл, тобто відбувався активний реформаторський рух у педагогіці. Софія Русова вивчала зарубіжні досягнення, шукаючи педагогічні перлини, і систематизувала їх у глибокі роздуми про майбутню українську школу. При цьому вона зазначала, що національне навчання має увібрати в себе всі прогресивні погляди зарубіжних реформаторів, але одночасно треба будувати свою нову форму освіти на національному ґрунті, виходячи з потреб, інтересів народу, використовуючи досягнення культури та традиції народу й останні світові досягнення науки.
А скільки місць проживання змінили Русови: невеличкий хутір на Чернігівщині, Одеса, Херсон, Харків, Полтава… І всюди Софія включалася у громадську роботу: організовувала народні читання, таємні школи. Щоб бути ближче до селян, допомагати їм вона навіть закінчила фельдшерські курси: лікувала травами, приймала пологи… Софія була вчителькою у школах, вихователькою у приватних дитячих садках. У Чернігові Софія Русова заснувала першу громадську бібліотеку, вела просвітницьку роботу серед населення. Софія Федорівна була членом Чернігівської громади і разом з М. Коцюбинським, Б. Грінченком, І. Шрагом займалася просвітницькими заходами, сприяла діяльності товариства «Просвіта».
Також вона викладала музику в Київському кадетському корпусі, французьку мову в київських Комерційній школі й Комерційному інституті; курс дошкільного виховання в Київському Фребелівському жіночому інституті. Молода сім'я за власні кошти придбала міні-друкарню та видавала українські книжки. Софія друкує статті про видатних українських діячів – Т. Шевченка, Г. Квітку-Основ’яненка, Г. Сковороду, М. Гоголя, М. Драгоманова, Марко Вовчок, Кобринську, Заньковецьку…
1881 року відбувся обшук у київській квартирі Русових. Хоча нічого і не знайшли, Софію відправили до Лук’янівської в’язниці. Через кілька місяців її звільнили під поручительство брата Олександра Ліндфорса. Олександр Русов з дітьми переїхав до Херсонської губернії на запрошення Херсонського губернського земства для статистичних описів Одеського повіту. За ним поїхала і Софія Федорівна. Але і в Одесі їй не давали спокою. Під час обшуку в неї знайшли збірник заборонених віршів Т. Шевченка. З Одеської в’язниці Софію Федорівну повезли до Лук’янівської, після виходу з якої над нею встановили «гласний нагляд поліції».
Поверталася Софія Федорівна вже до Єлисаветграду (сучасний Кропивницький) куди, в зв’язку з описом повіту, переїхали статистики. У травні 1889 року Русовій було наказано залишити місто і виїхати до Катеринослава, де у місцевій в’язниці вона провела 13 місяців.
Після арешту Софії групу статистиків на чолі з О. Русовим звинуватили «в малороссийских противоправных выступлениях» й теж заарештували.
Відтоді вона постійно перебувала під пильним наглядом поліції. 20 років тяглися політичні переслідування. У 1902 році Русових адміністративно виселили з України, і вони оселилися в Петербурзі.
Після революції 1905 року жінка працює в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови, розробляє і читає курс лекцій з української літератури для слухачок Бестужевських курсів у Петербурзі.
У 1909-му, трагічному для Русових році, коли втратили старшого сина Михайла, повернулися до Києва. Згідно запрошення професора М. Довнар-Запольського ще з вересня 1908 р. Олександр Олександрович викладав статистику у Комерційному інституті, а Софія Федорівна стала викладати французьку мову. Крім того, читала лекції з педагогіки у Фребелівському інституті й невдовзі зосередилась на педагогічній творчості. Тільки за 1910–1914 роки у першому українському педагогічному журналі «Світло», співзасновницею і співредакторкою якого вона стала, було надруковано понад 100 статей, розвідок, рецензій, присвячених проблемам освіти.
Ще у січні 1913 року в Петербурзі на першому всеросійському жіночому з’їзді Софія Федорівна виступає на захист навчання українською мовою і ставить питання про навчання рідною мовою.
1915 рік приніс нову втрату: помер Олександр Русов у Саратові, куди евакуювали частину Комерційного інституту під час Першої світової війни, де він працював на той момент. Про те, як керівництво інституту допомагало з перевезенням і організацією похорону чоловіка у Києві, Софія Федорівна згадує у своїй книзі «Мої спомини». Та і в подальші роки вона не схилилася перед долею, ще активніше включилася в українську справу.
Після лютневої революції 1917 року Софія Русова сповнена надій на розвиток української національної педагогіки. Українська патріотка керує Всеукраїнською вчительською спілкою, а в педагогічній діяльності й творчості зосереджує увагу на створенні національної системи навчання й виховання. «Намагання всіх народів до забезпечення своєї власної державної й культурної незалежності навертають їх до національної школи, бо усім уже зрозуміло, наскільки нація, яка пройшла через таку школу, буде дужчою другої нації, яка її не проходила», – твердила Софія Русова.
У цей час в Херсоні (19 березня 1917 року) було засноване товариство «Українська хата». У травні товариство почало організовувати курси українознавства для вчителів Херсонщини. А 1 липня 1917 року газета «Известия» повідомила, що на курси запрошено лекторів Д.І. Яворницького та С.Ф. Русову, яка мала читати курс географії України.
Цього ж року вона стала співзасновницею Педагогічної академії для підготовки вчителів українознавства; відгукується на запрошення ректора Кам’янець-Подільського університету Івана Огієнка читати лекції з педагогіки, займається організацією притулків для дітей-сиріт і шпиталів для поранених. При гетьмані Скоропадському Софія Федорівна була головою департаменту дошкільної та позашкільної освіти. Фактично, це нинішній рівень міністра. Вона здійснювала активну діяльність із дерусифікації шкіл, організації курсів українознавства, підготовки українських шкільних підручників.
На початку 1919 року Софія Русова разом із українським урядом була евакуйована до Кам'янця-Подільського. Тут вона викладала в учительській семінарії та Камянець-Подільському державному українському університеті, який на той час іще сприймався як «українська твердиня», опікувалася університетським дитячим садком та іншими дитячими установами. Проте, на початку 1921 р. у результаті діяльності більшовицьких комісарів, які почали безпосередньо керувати університетом, у ньому відбулися зміни, які фактично унеможливили нормальний навчальний процес: було скасовано автономію цього навчального закладу, професори замість проведення занять примусово повинні були працювати на громадських городах, почалося фізичне знищення свідомої молоді та інтелігенції. Все це спричиняло виникненню думки про еміграцію.
У грудні 1921 р. С.Ф. Русова разом із 14-літньою онукою нелегально перейшла річку Збруч (тодішній кордон між Радянською Україною і Польщею). Так для неї розпочався новий, еміграційний період життя.
У Празі Софія Русова засновує Український педінститут, очолює жіночу Українську Раду, бере участь у різних міжнародних жіночих конгресах. У 1920-ті роки вона видає 
підручники «Теорія й практика дошкільного виховання», «Географія. Європа. Позаєвропейські країни». Одним із найголовніших завдань для Софії Русової була пропаганда ідеї незалежності України. Завдяки її клопотанням з-за кордону надійшла допомога дітям України, які голодували.
До кінця своїх днів подвижниця мешкала в Празі, де померла 5 лютого 1940 року. Похована на Ольшанському кладовищі неподалік могили відомого українського поета Олександра Олеся. Славетну подвижницю пам’ятають земляки в її рідному селі Олешня на Чернігівщині. Тут засновано музей, проводяться науково-практичні конференції, присвячені річницям із дня народження української просвітительки.
Проминули літа, десятиріччя, давно немає серед живих відданої своєму народові дочки, невтомної трудівниці на культурно-освітній ниві – Софії Русової. Але назавжди залишилося з нами і серед нас те Добре, Вічне і Розумне, що вклала ця жінка у всеукраїнське багаття духовного утвердження нації. Той духовний вогонь і сьогодні гріє всіх, кому дорогі рідна історія, культура.
Рекомендуємо прочитати:
Русова С. Мемуари. Щоденник.– Київ: Поліграфкнига, 2004.– 544 с.
***
Зрослись душею, сплелись корінням / упор. М. Рубанець.– Київ: Успіх і кар'єра, 2008.– 224 с.
Калуська Л. Видатні українські педагоги: інформаційний довідник.– 2-ге вид.– Тернопіль: Мандрівець, 2010.– 224 с.
Українки в історії / За ред. В. Борисенко.– Київ: Либідь, 2004.– 326 с.
Рекомендуємо переглянути:
