Фото. Іван Сірко на картині І. Рєпіна «Запорожці…». Фрагмент картини // https://archive.svitua.org/media/k2/items/cache/c2768aef3af4d66d82a1fcd4254d31c9_XL.jpg
Сімнадцяте століття, в яке вклалося життя нашого героя, було бурхливим і неоднозначним в історії України та нашого краю. Козацькі повстання, постання Гетьманщини, Руїна після смерті Богдана Хмельницького. І війни, що постійним вихором проносилися нашими землями.
Безліч питань виникає у історика, який береться досліджувати біографію Івана Сірка – одного з найвизначніших кошових отаманів Запорозької Січі. І не завжди на них можна знайти відповідь, адже воєнна завірюха не шкодує ні людей, ні документів. Точної дати народження Івана Сірка ми не знаємо. Найшвидше, він побачив світ між 1605 та 1610 роками. Далі традиційно вказується місце народження, але і тут ми можемо лише припускати. Перший біограф І. Сірка, професор Яворницький, вважав батьківщиною кошового м. Мерефу неподалік від Харкова. Але сучасні пошуки показують, що родом Іван Дмитрович був, ймовірно, з Поділля, з родини дрібної православної шляхти. В документах під 1592 р. згадується шляхтич В. Сірко.
Тривалий час про нашого героя не було документальних згадок. Очевидно, він навчався воєнної справи, козакував, воював. Прагнення знайти свідчення про Івана Сірка зробили злий жарт із дослідниками – вони побачили легендарного кошового у французькому бароні де Сірó, який воював під Дюнкерком. Козаки за французів справді воювали, проте Івана Сірка в Західній Європі в той момент не було.
Майбутній кошовий у 1644 році був отаманом української громади м. Усерд на Білгородській лінії. Московські служилі люди побудували тут фортецю, яка перекривала зручну (т. зв. Кальміуську) дорогу татарських набігів. З 1638 р. у місті оселилася українська громада, причому козаки відбували охоронну службу. Але не тільки охоронну – усердські козаки з І. Сірком взяли активну участь в поході на Азов і татарські кочовища в 1646 р., за що отримали від московського уряду жалування.
Далі бачимо Івана Сірка вже у вирі Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Наприкінці 1653 року він із козаками перехоплював татарські чамбули, які після Жванецької битви намагалися брати ясир на українських землях. Далі з джерел Іван Сірко вже не зникає. У 1658–1660 рр. він був вінницьким, а у 1665–1668 роках – харківським полковником. Проте найбільшої слави зажив як кошовий отаман Запорозької Січі, причому цю посаду козаки довіряли Сіркові вісім разів.
Дуже просто жити в світі, де можна чітко визначити чорне та біле, «погана» людина чи «хороша». Просто – і, напевно, неможливо. У справжньому житті так не буває. Спробуємо поглянути, яким ми знаємо Івана Сірка. Найперше, що спадає на думку, це – боротьба з татарами. Стільки татарської крові, скільки її було на шаблях Сіркових козаків, не пролив жоден кошовий.
Фактів на підтвердження – більше, ніж досить. Згадаємо, що перша нині відома згадка про Івана Сірка пов’язана з виправою на Азов і татарські улуси. У 1659 р. Сірко нищить околиці Аккерману, а роком пізніше – спустошує Крим. Наприкінці 1660 року на території сучасного міста Дніпра йому вдалося перехопити ординців, які поверталися з успішного походу на Правобережжя. Велика здобич і ясир обтяжували татар, які спробували перейти річку Дніпро в районі гирла Самари. Тут їх і очікувала козацька засідка. Надалі виправи Івана Сірка на Кримське ханство відбуваються ледве не щороку, а іноді й не раз на рік.
Яскравими барвами описує похід на Крим козацький літописець Самійло Величко. Двадцять тисяч запорожців під проводом Івана Сірка увірвалися на півострів через Сиваш. Для татар це стало повною несподіванкою. Сам кошовий залишився неподалік Сиваша в укріпленому таборі, розіславши загони по всьому Криму. Вогнем палають Гезлев, Карасу-базар і навіть ханська столиця – Бахчисарай. Навіть зібрані ханом війська не допомогли розбити Сірка, причому козаки здолали татар за допомогою хитрощів. Татари вже обложили табір кошового, вважаючи, що тут зібрались усі запорожці. І хан сприйняв один із козацьких загонів, який повертався, за татарський, тим більше, що січовики підняли трофейні татарські бунчуки. Тому їхній удар у тил атакуючим татарським військам був дошкульним і ефективним. Ось так змальовував дії Сірка його молодший сучасник.
Отже, виходить, що оцінка І. Сірка як затятого ворога татар є правильною. Про це говорить і татарське найменування кошового – «урус-шайтан». Але, якщо ми візьмемо всі відомі нам факти, то картинка буде складнішою. Наприклад, у 1668 р. І. Сірко та Г. Улановський із загонами запорожців на Правобережжі підтримували дії П. Суховія – татарського кандидата на гетьманську булаву. Спроби блокувати постачання на Січ хліба з Гетьманщини провалювалися через одну обставину – хліб у таких випадках постачався з Кримського ханства, а запорожці погрожували взагалі перейти під татарську протекцію. Вроджену ненависть до татар ставить під сумнів і той факт, що під час першого Чигиринського походу 1677 р., коли турки і татари готували масштабну виправу на Правобережжя, І. Сірко як кошовий уклав із ханом Селім-Гіреєм мир. Ставлення кошового до татар як до сусідів чудово ілюструє його лист ханові. Після чергової виправи молодих запорожців на татарські кочовища Кримське ханство заборонило пропускати січовиків, які їхали по сіль. Іван Сірко нагадує кримському володареві, що козаки нападають на татар, а татари на козаків регулярно, проте, на думку кошового, це аж ніяк не є підставою для припинення торгівлі, адже молоді й гарячі хлопці є з кожного боку.
Менш яскравим є стереотип, який показує Івана Сірка вірним союзником московії. Кошовий справді був таким союзником, і не раз виправи проти тих же татар запорожці відбували разом із московськими військами. Згадаємо, що багато в чому завдяки підтриці Сірка в 1659 р. гетьманська булава перейшла до Юрася Хмельницького, і було поновлено московську протекцію над Україною. В жовтні 1663 р. він як кошовий здійснює виправу на Крим разом із московськими служилими людьми під керівництвом Г. Косагова. В цей же час Січ хитнуло в бік пропольського гетьмана М. Ханенка, і вже згадуваний Г. Косагов писав, що Сірко не хоче відступитися від москви, за що козаки погрожують його вбити. У вересні 1675 року кошовий здійснив спільний із московитами, черкесами та донськими козаками похід на Перекоп. Та і серед листів І. Сірка ми зустрічаємо чимало словесних формул абсолютної лояльності до царської влади.
Так само чимало побачимо прикладів, коли наш герой займає виразну антимосковську позицію. Не забуваймо, що Іван Сірко не підтримав ані рішення Переяславської ради в 1654 році, ні нав’язані гетьманові Ю. Хмельницькому Переяславські статті 1659 року. Його незадоволення спробами московського уряду накинути козакам воєводське правління яскраво виявилася на Слобожанщині.
Згадаємо, що в 1665 році Іван Сірко став харківським полковником, а це на Слобожанщині місто з-поміж інших – найближче до московських управлінських центрів – Бєлгорода та Чугуєва. Вже з початку існування Харкова документи фіксують конфлікти між козацькими звичаями самоуправління та московською воєводською адміністрацією. Українські переселенці воліли навіть змінити звичні заняття, лише б користуватися самоврядними правами. Так, за полковництва Сірка міщани м. Печеніги записалися в козаки, що, звичайно, не могло сподобатися воєводі.
Повстання в Харківському полку проти московської влади, очолене Іваном Сірком, стало ланцюгом цілої низки антимосковських виступів. Початок було покладено на Лівобережній Україні. Цікаво, що Сірко для координації дій примирився зі своїм особистим неприятелем гетьманом І. Брюховецьким. З березня 1668 року Харківський полк, і не тільки він, запалав. Повстанці не зуміли здобути Харкова, але було винищено московські гарнізони в Цареборисові, Маяцьку, Валках тощо. Не маючи достатньо сил, щоби протистояти московитам на Слобожанщині, Сірко відвів свої війська на Лівобережжя.
Мінлива політика призвела до того, що в 1670 році кошовий Іван Сірко знову був на боці царя. Проте 1672 рік мав би похитнути упевненість кошового в правильності такої орієнтації. В цей час його розглядали як потенційного кандидата на гетьманську булаву, та для московитів цей варіант був неприйнятним. Іван Сірко зі своїм зятем І. Сербиним, не очікуючи підступу, їхав до воєводи Г. Ромодановського, щоби передати тому вельможного татарського полоняника. А ось на Січ кошовий вже не повернувся – його було заарештовано і заслано на Сибір. Лише нагальна потреба протистояти новому масованому наступу турок і татар і клопотання поляків дозволили Іванові Сірку знову потрапити на Січ. Щоправда, після цього випадку він не раз заявляв, що більше не дасть москві себе заарештувати і на всі пропозиції приїхати на якусь нараду туди, де поруч не буде достатньої кількості вірних низовиків, відповідав відмовою. Не додавало симпатій і те, що московити заарештували родину Сірка, шантажуючи кошового.
Ще цікавішою є картинка стосунків Івана Сірка з поляками. Не забуваймо, що на історичний кін він вийшов як один із соратників Б. Хмельницького, і протипольська боротьба не була для козака якоюсь новиною. У 1659 році він бореться з Іваном Виговським, який виступав за федеративне об’єднання Польщі, Литви й України у Річ Посполиту трьох народів. У 1663 році він конфліктує з більшістю січовиків, які воліли підтримати пропольського гетьмана Павла Тетерю, причому козаки навіть погрожували Сіркові смертю. У 1664 році кошовий очолює козаків, які воюють із прибічниками П. Тетері на Правобережжі. Доводиться йому вступати в бій і з польськими військами під проводом Стефана Чарнецького.
І знову вступає в дію сакраментальне «але». Ми звикли вважати, що запорожці після Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького перебували під протекцією московського царя. Проте це твердження неповне, адже Січ перебувала під одночасною протекцією московії та Польщі. Тому контакти Івана Сірка з поляками навіть із правової точки зору обґрунтовані. Польський воєначальник, а пізніше – король Ян ІІІ Собєський, називав Сірка славним воїном, і мав для того підстави. Наприклад, у 1667 році саме удар запорожців по татарських союзниках П. Дорошенка дозволив Янові Собєському укласти вкрай важливе перемир’я. Атака на Крим була такою потужною, що, як писав сучасник, «там залишилися тільки собаки та кішки». У 1669–1672 роках Сірко підтримував пропольського гетьмана М. Ханенка, здійснюючи спільні виправи проти білгородських татар. У свою чергу, в 1672 році польський посол Х. Ковалевський активно переконував московський уряд відпустити Сірка з Сибіру. Кошовий не був людиною невдячною, і наприкінці 1673 року низовики вирушили до Валахії на допомогу польським військам. Цікаво, що королю Янові ІІІ Собєському вдячність також була притаманна. Сірко відіслав до нього на службу свого сина, і навіть після смерті кошового король не полишав опікуватися тим.
На жаль, за політикою ми дуже часто забуваємо про речі, значно важливіші в житті людини. І тут знову нам допомагають стереотипи. Запорожець в нашій уяві постає степовим лицарем, який у хвилини миру безжурно гуляє, а у воєнну годину мужньо б’ється з ворогом. Дружина чи діти в цій картинці якось не передбачені. Та і фольклор нам допомагає, адже знаменитий Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку:
Мені з жінкой не возиться,
А тютюн та люлька
Козаку в поході знадобиться!
У Сагайдачного – своя доля, а от Іван Сірко був людиною, для якої слова «сім’я», «дружина», «діти» були не порожнім звуком. Дружина отамана, можливо, була родом із Полтави. Кошовий мав двох синів – Романа та Петра і двох доньок, одну з них звали Софією. Перші повідомлення про сім’ю кошового постають у 1664 році, коли він разом із нею переїздить на Слобожанщину. У вирі повстання отаман не зміг забрати з собою родину, і вона перетворилася на вагомий інструмент тиску в руках московського уряду. Наприклад, під час конфлікту 1673 року було віддано наказ «жену его и зятей в крепости держать...». Роком пізніше, коли Іван Сірко не схотів видати посланця правобережного гетьмана Петра Дорошенка – Івана Мазепу московському урядові та гетьманові Івану Самойловичу, то «...боярин де и воеводы посылали в город Харково, а велели жену его Серкову отдать за караул...». І гордий кошовий змушений був відступати.
То що ж, Іван Сірко був безпринципною людиною, єдиною позитивною рисою якого була любов до своєї родини? Оцінювати так – означає не розуміти часу, в якому він жив і діяв, а найголовніше – не розуміти того, ким був отаман. Він не був ані татарином, ані московитом, ані поляком – і, відповідно, не виявляв чіткої лояльності до жодної з цих сил. Він був козаком, людиною прикордоння. Його ідеал – козацькі вольності, а свої – ота буйна запорозька громада, в інтересах якої він діяв, змінюючи орієнтації та союзників.
Чи помилявся він? Гадаю, що не раз. Але є один дуже цікавий критерій, який показує, що діяв він саме в інтересах запорожців – населення нашого краю. Цим критерієм є людська пам’ять, адже про багатьох діячів того часу ми знаємо лише з сухих рядків документів, а Сірко постає перед нами в масі переказів і дум. В пам’яті людей він залишився характерником – козаком, якого не брала куля та шабля, який відводив очі ворогам. Та і з нечистою силою Сірко міг боротися доволі просто. За переказами, річка Чортомлик має таку назву завдяки перемозі Сірка над чортом, який тільки «мликнув» у річку. Навіть прізвище Сірка народна традиція трактує як собаку, поставленого Богом захищати місцевий люд від зла. Погодьтеся, не найгірша характеристика!
Радимо прочитати:
Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 288 с.: портр.
Коляда І., Биба Є. Отаман Сірко.– Харків: Фоліо, 2012.– 126 с.– (Знамениті українці).
Маслійчук В., Мицик Ю. Кошовий отаман Іван Сірко.– Київ, 2007.– 76 с.– (Наші полководці).
Мицик Ю.А. Іван Сірко.– Київ: Києво-Могилянська академія, 2010.– 159 с.– Бібліогр. в прим.: с. 125–138.
Середюк О.М. Лицарі Сонця: історичний нарис.– 2-ге вид.– Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2008.– 476 с.
Яворницький Д.І. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська, запорозьких низових козаків / Пер. з рос. В.Л.Чуйка.– Дніпропетровськ: Промінь, 1990.– 190 с.
