Уві сні він розмовляв українською, був зачарований Десною, мріяв про те, щоб до нього долітали птахи… Пройтися Хрещатиком поруч із ним було неможливо, він був настільки одухотворено красивим, що люди зупинялись, немов побачивши диво. Дивом була і його кінематографічна мова – поетично-образна, коли в одному кадрі – римований всесвіт. Його порівнювали з Джеєм Сімпсоном, Гомером, Вільямом Шекспіром, Франсуа Рабле, Ернстом Гофманом, Оноре де Бальзаком, Фрідріхом Бетховеном, Бертольдом Брехтом. Чарлі Чаплін вважав його стрічки неперевершеним позачасовим надбанням генія.
Олександр Петрович Довженко. «Перший поет кіно». Чотирнадцять ігрових і документальних фільмів, п'ятнадцять літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічна повість, понад двадцять оповідань і новел, низка публіцистичних статей і теоретичних праць із питань кіномистецтва. Кінопоеми «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) – визнані шедеври світового кінематографа.
У ньому сплелося майже все, чого можна бажати від долі – краса, артистизм, талант мислителя. Він був обраний часом як геній і жертва, бо бездумно втратив своє єдине кохання, яке давало йому непереможні крила. Він зазначав, що свої кіноповісті «писав з гарячою любов'ю, щиро і вони складали найголовніший смисл його життя». Сталінська система, використовувала цю «гарячу любов» підносила й ламала.
Народився Сашко 10 вересня 1894 року в родині хлібороба Петра Довженка, козацького нащадка в селі В'юниця у передмісті маленького мальовничого містечка Сосниці на Чернігівщині. Батько, мати та прабаба були неписьменні, дід – письменний. Петро не міг пробачити батькові своєї темноти, тому освіта для сина була обов`язковою. Дітей було чотирнадцятеро, вижило двоє – Олександр і сестра Поліна. Дитинство минало серед казково-загадкової природи, і все почуте та пережите, віддзеркалиться в його майбутніх стрічках і прозі. Світ вільний і надзвичайний, світ придеснянських народних туманів, «розмовляючих коней, розумної ворони, кривавих побоїщ, після яких всі чудесним способом лишалися живими. Світ, який не належав нікому, ні царю, ні церкві, навіть Творцю. Це світ раю. Українського».
У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобув початкову освіту, згодом відмінно та легко навчався в Сосницькому чотирикласному училищі. Життя вабило і відчувалось у двох вимірах – реальному та уявному.
У віці неповних шістнадцяти Довженко – студент Глухівського учительського інституту. Атмосфера в закладі обивательска та гнітюча, саме там він перестав вірити у Бога, в чому признавався на сповіді. Пізніше в його «Щоденниках» читаємо: «Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність – це великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. I тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня». Він прагнув довести це все життя, відповідати вібраціям божественного.
Саме в інституті Довженко вперше знайомиться з українськими книжками: «Це читалося потай від педагогів, як щось рідне, але заборонене». Історичний факт – за обрусіння краю викладачам додавали надбавку до зарплатні у вісімнадцять карбованців.
По закінченню інституту у 1914 році Олександр отримує направлення до Житомира. Вчителює до літа 1917 року, викладає фізику, природознавство, гімнастику, географію. Мріє вступити до університету і стати художником, навіть бере уроки малювання.
Перше кохання. Варвара Крилова. Здібна тямуща дівчинка зі Сміли, яка добре розмовляла німецькою та французькою. У 1917-му вони таємно повінчалися. Кохання на все життя. Кохання, яке він, на жаль, непоправно втратив, але, відчуваючи духовний зв'язок та велику провину, не розлучався з Варварою все життя
Лютнева революція 1917-го, скинули царя, молоді вчителі зустріли звістку з величезною радістю. «Радість революції, радість звільнення від царизму і Україна, про яку забороняли читати, і рівність і братерство, і свобода і самовизначення, засліпило нас, як людей, що вийшли з погреба…».
Довженко переїздить на роботу до Києва, вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Його обирають головою громади інституту. Також він вступає і до Художньої Академії. Варвара лишилася в Житомирі. «Чудесна славна дівчинка, так хочеться тебе побачити, бути з тобою, …я гордий, що так сильно люблю тебе, прости мені мою радість. Я гордий, що так безумно люблю тебе, прости мою гордість… Я сумую за тобою рідна, я поцілую тебе тихо, тихо, щоб не порушити твій спокій… Я, твій Олександрик».
Київ сповнений українським національним духом. Створюється Українська автокефальна церква, поширюється українськими селами. Організатором УАЦ у Сосниці стає батько Довженка. Олександр в ті часи військовий одного з куренів армії УНР, учасник гасіння заколоту на заводі «Арсенал». Зовсім скоро у Києві почнеться кривавий московський терор просто за українську мову, за вишиту сорочку, за те, що ти українець. Довженко опиняється в партії боротьбистів, у підпіллі, на Волині взятий у полон польським кінним роз`їздом. Його присудили до умовного розстрілу, вступивши в бій, примусили стояти живою мішенню. «…проте мені пощастило втекти до червоноармійського загону…».
«В мене на руці твоя обручка, вона завжди… чи не тому я її так… гарно відчуваю, що вона мій маленький секретний талісман…», – пише він до Варвари. Жінка стане талісманом всього його життя.
Довженкознавець Сергій Тримбач, коментуючи ті часи зазначить: «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, обпікшись на поразці українців у роки Громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився». Так, помилився. Ціною власного життя, таланту та великого кохання.
Після визволення Києва від польських інтервентів Довженко працює в губернському управлінні народної освіти завідувачем відділу мистецтва. У липні 1921 року, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, його зараховано співробітником відомства і направлено на роботу за кордон. Колишній петлюрівець опиняється на дипломатичній роботі в лавах нової влади. З Варварою їде до Польщі, де працює в українському посольстві у Варшаві. В 1922 році закохані опиняються в Берліні, Довженко обіймає посаду секретаря консульського відділу торгового представництва УНР, Варвара зарахована співробітницею у торгпредстві. Саме в столиці Німеччини вони зареєструють свій шлюб, хоча й до того Довженко називав кохану жінку не інакше, як дружиною та саме так позначав у всіх документах. У Німеччині Довженко вступить до приватної художньої майстерні та відвідуватиме лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва. Семантика та наповнення кадру саме від його любові до малювання.
На початку 1920-х родина повертається до Харкова. Довженко швидко стає відомим художником-ілюстратором «Вістей», автором політичних карикатур. Творіння підписує псевдонімом «Сашко». Бере участь і в пролетарських літературних організаціях «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Жили комуною, як згадує Варвара, всі повчальні малюнки та творчі праці були розміщені на стінах. Приходили друзі – поети, письменники, художники. Палкі розмови, полемічні суперечки.
Ще однією творчою пристрастю подружжя є новаторський театр «Березіль» і неймовірний Лесь Курбас, завдяки якому, Довженко ледь втримався, щоб не стати режисером театральним. Варвара мріяла бути актрисою, навіть вступила на драматичні курси. Той самий легендарний режисер пророкував їй неабияке сценічне майбутнє.
Якось під час водної прогулянки Варвара вдарила собі веслом по коліну, почалося запалення суглоба, потім сухоти кістки. Вона вирушає на лікування до Євпаторії, Довженко лишається у Харкові, сумує, лягаючи спати, не вимикає світла, бо так йому здавалося, що розмовляє з дружиною. «І таке дивне почуття, гарне, навіть ти близько, рідна і чуєш, навіть про те, про що я мрію. Варю, глибоко і сильно кохаю я тебе. І зараз особливо хочеться бути близько біля тебе все життя. Хочеться віддати всі свої здібності і сили, щоб легко тобі було». Легко не буде обом.
Довженкові без дружини не затишно та самотньо. «У червні 1926 року я просидів всю ніч підбив підсумки свого невлаштованого життя, вранці пішов з дому і більше не повертався. Я виїхав в Одесу і влаштувався на роботу на кінофабрику режисером. Таким чином, на тридцять першому році життя мені довелося знову починати життя і навчання по новому».
Лишається вже зовсім небагато часу, до того, як світові явиться самобутній кінорежисер, представник поетичного кіно. Незрівнянний митець, мислитель і поет кадру та часу.
Одеська кінофабрика, як зазначають кінознавці, мала тоді досить солідний вигляд, але культурний рівень фільмів був доволі низьким. Олександр Петрович в цій справі вважав себе невігласом, в кіно ходив не часто, з акторами не знався. «Я почав відвідувати зйомки одеського режисера ...те що він робив зі своїми акторами було настільки погано і безпомічно, що я повеселішав. Я подумав, якщо я бачу, що це погано і знаю, що саме погано, значить не такий вже я і безпорадний».
Перші фільми «Ягідка кохання» та «Сумка дипкур`єра». Довженко переробляє сценарії, втручається в роботу усіх цехів, репетирує з акторами, грає роль кочегара. Роль запам'ятовується виразністю існування в кадрі, особливою вільною пластикою. Йому немов замало кадру та стрічки. Перші кінофільми до творчого доробку він радить не включати.
Романтичні стосунки й епістолярний роман з акторкою Оленою Черновою підточують відносини з Варварою. Дружина приїздить до Одеси, зустріч болісна для обох. «Ніколи, ніколи більше не проситиме, рідний мій про те щоб ти прийшов до мене. Хай б'ється сторожко ...твоє серце, коли ти побачиш мої листи до тебе. Ніколи не буду ні жалітись, ні сліз, ні засмученості – це все вже в минулому ...Ти вільний назавжди. Мій рідний, коханий, ти пробач мені лише в одному немає в мене сил відмовитись від безумного нестерпного бажання говорити з тобою у листах.. Сашунько, Сашо, Сашулю... Зірка ти моя далека та тремтлива... люблю я тебе. Так хочу я тебе бачити незвичайно та гордо піднесеним до слави щастя. Обіймаю тебе так бентежно, так палко та пристрасно.. Душу твою стихійну ніжно, дивно, тихо і благоговійно цілую...».
Її щирі пророцтва щодо піднесення до слави – здійсняться, про щастя ж – без неї, на жаль…
Наступний фільм «Звенигора», котрий він знімає за сто днів, за сценарієм Майка Йогансена та Дмитра Тютюнника, і який Довженко переписав. Фільм-символ про патріархальне українське минуле, прагнення та нездійсненні мрії, просочений обрядовістю, перекликання і контрасти язичництва та християнства. Знакова робота, перша значуща, передчуття головного. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», – читаємо в щоденниках режисера. І ще: «Мені хотілося розсунути рамки екрану, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень».
У 1928 році на екранах фільм «Арсенал», знятий кінооператором Данилом Демуцьким. Фільм про події добре відомі Довженкові як воякові петлюрівського війська, але тепер він з іншого боку барикади. Українська інтелігенція зустріла фільм критично, українство зображувалось дещо зверхньо, карикатурно. Українське партійне керівництво збиралося заборонити фільм для показу в Україні, але Сталіну картина сподобалась: «Справжня революційна романтика». Всеукраїнське фотоуправління ВУФКУ одержало за фільм подяку від ЦК партії. Система поступово приручала митця.
На початку 1928 року Довженко знайомиться з Юлією Солнцевою. На час знайомства актриса була одружена, до того ж мала роман, але Довженко це, як і власний шлюб, не зупинило. Під час першої ж зустрічі він узяв її долоню у свою, троянди, яблука, рясний дощ, багатогодинне спілкування. Так почалися стосунки довжиною майже у тридцять років. Чи мали вони відношення до кохання? Риторичне питання, бо весь цей час Довженко лишатиметься у шлюбі з Варварою, розірве його лише за рік до смерті. Маяковський, Пастернак, Лідія Гінзбург – елітне коло спілкування Солнцевої. Вподобання її ніхто не зрозуміє та не сприйме. Не дивно, бо вибір її ґрунтувався та пояснювався, як зазначають дослідники, підказкою спецорганів. «Полон» митця владою продовжувався.
З оператором Демуцьким і художником Федором Кричевським Довженко починає знімати свій зоряний фільм про колективізацію і трагічну долю українського селянства – «Земля». Фільм прославить авторів і зробить їх класиками світового кінематографу за життя, увійде у перелік топ-картин усіх часів і народів.
Партійна ж критика Москви прийняла фільм вороже. Більшовицький поет Дем`ян Бєдний напише поетичний пасквіль на картину. «Кулацкая кинокартина... киноштучка «Земля» Ильичу была бы не в радость ...он бы оценил ее брезгливым словцом нестерпимая гадость и дело с концом…».
Довженко та Данило Демуцький їдуть за кордон. Берлін, Венеція, Гамбург, Прага, Париж, Лондон. В Європі відзначали образність і поетичність фільму, а режисера та оператора визнавали геніями екрану, перевагу інколи віддавали й Демуцькому. Це, як пізніше у випадку зі стрічкою Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в операторському виконанні Юрія Іллєнка. Хоча першість в обох випадках була очевидною та стовідсотково тандемною.
Наступний фільм «Іван» Довженко знімає на Київській кіностудії, будівництво якої щойно розпочалося. У цей же час на її території Довженко закладає свій знаменитий сад. Солнцева стає другим режисером стрічки, талант Демуцького її не влаштовує, і його змінюють на Юрія Єкельчика. Довженко в знімальному процесі фактично участі не бере, він знайомиться з кіностудією та дає інтерв`ю. «Солнцева для знімальної групи дедалі більше ставала ворожою особою, яка ненавиділа нас великодержавною ненавистю російської шовінистки». Саме про це пише Данило Порфирович Демуцький у листі додому. Лист від послужливого помрежа потрапляє до Юлії Іпполітівни. За Довженком починають стеження.
Після зйомок «Івана» Довженко із Солнцевою виїжджають у Сухумі до Будинку відпочинку. Невдовзі приходить сповіщенні, що батька Олександра Петровича виганяють з колгоспу. Голодомор нищив селян сотнями тисяч. Підрозділи НКВС оточували голодуючі села. В Україні оголошено терор за непослух, інтелігенцію переслідують і фізично знищують. У березні 1933 року знімають з посади наркома освіти Миколу Скрипника, у Харкові застрелився Микола Хвильовий, невдовзі й сам Скрипник. Довженко усвідомлював небезпеку. Раптово Юлія Солнцева отримує листа від керівника кінематографії РСРС Бориса Шумяцького з попередженням не повертатися в Україну, навіть не виходити на станціях, а приїжджати одразу до Москви. В день приїзду Довженка разом із Шумяцьким прийняв Сталін. Стрічка «Іван» йому дуже сподобалась. Керманич дає доручення Шумяцькому, щоб картину пустили в усіх кінотеатрах України. Роки були голодні, а в буфетах міських кінотеатрів продавали хліб та ковбасу, рішення про яке виходило згори. Зали були переповнені. Цинізм сталінських часів перевершував сам себе.
Сталін узяв Довженка під захист і запропонував йому зробити нову картину, але не на українському матеріалі. Йшлося про Далекий Схід та місто-мрію, Довженко обрав і створив «Аероград», в якому радянське перемагає самурайське. Місія насправді нездійснена, але це ж це – соціальні фантазії.
Усі подальші картини Довженка контролюватиме Йосип Віссаріонович. «Аероград» знімався на Мосфільмі з цілковито новою групою. «Штука получилась интересной, настроенческой, в каком то смысле этого слова ...Иное бы у него вряд ли вышло. То, что он сделал это в его манере и всего понимании явлений. Хай живе…», – резюмує кривавий тиран. За стрічку Довженко нагороджений орденом Леніна.
З Варварою листування не припиняється. Ця смужка справжнього почуття, крізь серце, що тримає, допомагає жити та творити. Вона називає його не інакше, як «дорогий», «коханий», «ніжний», «неповторний». Напередодні від`їзду на Далекий Схід, отримує від нього листа: «Мені дуже тяжко тобі писати, тому що я безкінечно та непоправно перед тобою винен. Це я знаю та відчуваю скрізь і щогодини… прийде час і я тобі добре це поясню. Думаю, що сама ти про це здогадуєшся. Іноді я думаю, що я найбільш утомлена і розтерзана людина в державі. Тобі я висилатиму гроші... прости мені, якщо це буде не завжди справно. Яке дивне життя, яка мабуть ти незмірно вища за мене...».
Наступна обіцянка Довженка Сталіну пов`язана з «українським Чапаєвим», яким обрано Щорса. Під час роботи над фільмом режисер повертається до Києва. Солнцева впевнена, що то була не його історія, що він «примушував себе захоплюватися… Щорса він не хотів робити. У нього були інші думки про новий кінематограф. Він думав про три екрани, про краплі зали і безперервним рух на цих екранах і посередині зали глядач». Сценарій «Українського Чапаєва» Довженко написав за одинадцять місяців. У тих же «Щоденниках» знайдемо думку, відмінну від точки зору Юлії Іпполітівни: «Щорсу» віддав я весь свій життєвий досвід. Все накопичені за двадцять років роботи знання знайшли в цьому фільмі своє повне вираження. Я робив його з любов'ю і граничним напруженням усіх своїх сил».
Отже, замість трьох екранів – зимові поля Київщини та Чернігівщини. Перший інфаркт у сорок років не забариться. Українського актора Миколу Макаренка змінюють на московського Євгена Самойлова. В підсумку Сталінська премія першого ступеню в 1939-му.
Довженко призначають художнім керівником Київської кінофабрики, де всі фільми знімалися російською, він виступає за повернення української не лише мови, а й тематики, як на Київську, так і на Одеську кінофабрики. За свідченням агента НКВС, «Довженко бажає зібрати на кіностудії всі українські сили» і звернутись з питанням до тодішнього керівника ЦК компартії України Микити Хрущева чому в вишах викладають російською мовою. «Десь хто закидає мені націоналізм, ну і нехай, я повинен робити те, що можу». Лаврентій Берія, ознайомившись із агентурними даними на Довженка, запропонував взяти його в активну розробку та підвести до нього досвідчену агентуру, про виїзд Довженка в Москву – орієнтувати.
З початком бойових дій Олександр Петрович працює військовим кореспондентом у газетах «Красная звезда», «Красная Армия», «Известия». Його воєнні «Щоденники» (1941–1945) – справжній літопис часу. Новели воєнних часів – «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна». У 1943 році виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». Влітку 1942-го під Воронежем Довженко потрапляє в оточення і надовго зникає. Юлія Солнцева домагається аудієнції у Берії. Невдовзі режисер повертається до Москви.
В окупованому Києві помирає батько, проклинаючи радянську владу, армію та тирана Сталіна. Олександр Петрович вражений до глибини душі. Він збирає матеріал про війну, увесь жах і апокаліпсис її перебігу, зокрема в Україні. Усвідомлює бездарність і боягузтво радянського керівництва, жахіття, що переживають люди під окупантами, відчуває трагедію українського народу його приниження і геноцид. Вже другий, перший – голодомор. «Він приймає для себе рішення, що мовчати не може, бо є свідком, а не учасником».
Так народжується кіноповість «Україна в огні». Саме на цьому матеріалі на вістрі емоції життя та смерті побачимо історію зародження кохання Сашка та Варвари.... немов ще одне зізнання вже далекій, але єдиній для нього жінці.
Ясна річ, кіноповість «не сподобалася» Сталіну, і він її заборонив для друку і для можливої постановки. «Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» – це правда. Але Сталін думав по-іншому». Повість є криком болю сприйняття фашистської навали. Довженко немов вустами героїв запитував вождя, як сталося, що не «б'ємо ворога на його території» і цілий народ український – віддано на заклання.
Усі пси Берії були спущені на Довженка, бо відчувають всю глибину його твердження та власного злочину: «Війну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума». В січні 1944 р. скликано спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП (б), на якому затавровано Довженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії – та інтересам українського й усього радянського народу». Він виведений зі складу комітетів і редколегій, звільнений з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди висланий з України. Тільки 1966 року кіноповість уперше надрукували, щоправда, з багатьма цензурними купюрами. «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..».
Ще до війни у Варвари народжується син Вадим. Батько його – Дмитро Чазов до нестями закоханий у Крилову-Довженко. Він служив у Кривому Розі начальником особливого відділу дивізії НКВС. Під час окупації Варвара з сином ведуть жебрацьке існування, жінка писала для людей німецькою мовою прохання до окупантів, за що віддячували їжею. Обірвані та голодні, вони микалися селами, обручку Довженка довелося зміняти на молоко для сина, жили в покинутих спорудах лісопильного заводу, там зустріли звільнення Київщини, пізніше Варвара вчителювала у Котюжанці.
Після війни Довженко знімає фільм «Мічурін». Своєрідний борг, який він мусив сплатити Сталіну. Борг боргом, але знову у стрічці тема єдиного далекого кохання: «То була молодість, цвіт життя, її великий проблеск-любов». 1січня 1949 року фільм вийшов. Сталінська премія другого ступеню – офіційна реабілітація після «України в огні».
«Думання образами стало покидати мене. Із крил моїх немов би виривало вітрами пір`я. Я став мислити ідеями, завданнями, тематичними планами. Я здався, бо я думаю тепер теж ідеями. І страх мене приймає і скорботи охоплюють душу. Ангели покидають мене, а ворогів кругом – аж темно».
У Довженка погіршується здоров`я, часто болить серце, високий тиск. Він просить Сталіна відпустити його в Україну, прохання лишається без відповіді.
Варвара з сином жила тяжко, але вижила. Щастя було, коли сусіди приносили трохи картоплі. Вадим потай від мами написав Довженкові листа з проханням надіслати грошей на велосипед, «бо йому чотирнадцять і в усіх хлопчаків є, а в нього – немає, а зібрати гроші – несила…». Довженко гроші надіслав разом із двома листами до Вадима та Варвари. У відповіді Варвара ще раз підтвердила, що готова надіслати всі документи для розторгнення шлюбу. «Дуже я стурбована твоєю хворобою, чому твій друг життя Ю.І. не вберегла тебе від такої безглуздої передчасної розтрати енергії серця. Неспокійне, велике, талановите, ніжне серце. Що з тобою стало?..», – йдеться у листі 1949-го.
Мешкає Довженко в центрі Москви з Солнцевою, її мамою, хатньою робітницею та своєю мамою. «В мене нещасливий дім, в молодості в ньому не лунали дитячі крики, плач і сміх. Зараз стіни мого дому наповнені кряхтінням старушок, сторони та собачим горчанням…».
Сестра Довженка на початку 1950-х згадує: «Сашко жив дуже бідно. У нього ніколи не було грошей. Він носив п'ятнадцять років одну шубу, сірий костюм, який йому Юля часто штопала». Його не зачіпали ці труднощі. Сестрі він казав: «Паша, бути мільйонером в нашу епоху, в наш час це значить бути тричі злочинним ... В нашу епоху соціалізму примудритися зробитися мільйонером на терені мистецтва чи літератури, свідомо знаючи про нужду народу, і не вибудувати жодну школу для дітей, або музей, або театр це означає бути тричі негідним...».
«…всі свої фільми я писав і знімав з великою любов'ю, щиро. Вони були головним сенсом мого життя…», але на «Мосфільмі» Довженка згодом переводять з режисерів у сценаристи, сценарії, не приймає художня рада, а як режисер він мріє поставити «Тараса Бульбу». Цьому проєкту віддав більше десяти років. «Москва контролює кожен крок не випускає до України і не дає зробити те, на що був розрахований його талант».
У 1950-ті він починає викладати у ВДІКУ сценарну майстерність, згодом став професором навчального закладу. Набрати режисерську майстерню, як Сергій Герасимов або Михайло Ромм – не дозволяють.
«Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна аби перед тим, як спалити мене в крематорії з грудей моїх вийняти серце та закопали його в рідну землю. У Києві, десь над Дніпром, на горі».
Коли почалося будівництво Каховської ГЕС, Довженко переконує у необхідності написати кіносценарій. Протягом кількох років він їздить у творчі відрядження, неймовірно затягуючи всі терміни.
У ці часи народжуються сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Повість полум'яних літ». Довженко домовляється про видання творів українськими видавництвом. Перебування в Україні надає йому сил і він завершує найсвітліший свій твір «Зачарована Десна» – сповідь перед Творцем і перед світом про безмежну любов до України.
Автобіографічний твір, де спогади про дитинство, пізнання життя, «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла – неперевершеного косаря. Спогади просочені роздумами – про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання українців, багатство їхніх душ. Відомий авторський монолог: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну». І формула ця дорогоцінна звучатиме: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Над «Десною» Довженко працював до 1955 року. В архіві письменника зберігається чотири варіанти рукопису українською мовою. Власноруч він здійснив і переклад твору російською.
Надруковано «Зачаровану Десну» у березневому номері журналу «Дніпро». Довженко дуже радів, у преамбулі до кіноповісті пояснив причину написання «довгою розлукою з землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел». У цей час була завершена й «Поема про море». У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» Довженкові посмертно було присуджено Ленінську премію.
«Багато хто з дослідників Довженка звертає увагу на те, що його оповідання, кіноповісті мають внутрішню єдність, ніби одна книга про час і народ. Її прологом може вважатися «Зачарована Десна», а вивершенням – «Поема про море», про «народну душу»…».
У жовтні 1956-го Довженко відсилає листа до Президії Спілки письменників України: «Вертатися хочу на Вкраїну. Президіє, допоможи мені житлом, давно колись його одібрано у мене. Великої квартири мені не треба, тільки треба мені або з одного бодай вікна було видно далеко, щоб я міг бачити Дніпро і Десну десь під обрієм. І рідні чернігівські землі, що почали так настирливо маритись мені».
26 листопада 1956 року мало бути визначним для Довженка днем. Після семирічного режисерського простою запускався фільм «Поема про море», після мав бути «Тарас Бульба». Це було вже традицією – зустріч із творчою групою та напутні слова. За день до цього він перебував на дачі у Передєлкіно, нервував, розболілося серце, зателефонував літературознавцю Корнелію Зелинському, який пообіцяв приїхати ввечері та продовжити розмову про сутність життя і порадив Довженку берегти себе. Довженко розсміявся та відповів «Суть життя незбагненна, а тому, я повинен зараз їхати…».
Тромб припинив незбагненну суть. «Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості».
Варвара, дізнавшись про смерть найкоханішої людини, добу блукала лісом, плакала, повторюючи його ім`я. В одному з її ранніх листів читаємо: «втомилось серце без щастя стиснуте смутком ... ніколи не підняти складених крил… крім тебе в мене нікого нема. Ти один у цілому світі…». Після розставання з Сашком крил вона так і не підняла, а коли єдиного коханого не стало, за три роки померла.
Після смерті Довженка виходить його «Вибране», Юлія Солнцева дознімає фільми «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна». У 1957 р. з'явиться друком збірка повістей митця «Зачарована Десна».
На всесвітній виставці в Брюсселі в 1958 р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із двадцяти країн, добираючи дванадцять найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали «Землю» Олександра Довженка.
Поховали Олександра Петровича на Новодівичиму цвинтарі у Москві, але серце його, віддане Україні, назавжди лишилося з нами, над Дніпром на горі, як він й заповідав. «Я дивлюсь на синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світі немає для мене. Я не хочу вже і нізащо не розлучуся з моєю рікою. І якщо судилося мені зробити ще щось красиве і велике в житті, то тільки на її берегах, ласкавих і чистих…».
Битву за єдине кохання та з тоталітарною владою Довженко ціною життя, на жаль, програв. В битві з мистецтвом – лишився позачасово непереможним.
Фото з ресурсів:
http://www.golos.com.ua/article/321439
https://uahistory.com/topics/famous_people/5959
https://armyinform.com.ua/2020/09/10/10-veresnya-126-rokiv-tomu-narodyvsya-oleksandr-dovzhenko-odyn-iz-najvidomishyh-na-planeti-pysmennykiv-i-rezhyseriv/
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B2%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
https://ukrainianpeople.us/%D0%B7%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BB%D0%B8%D0%B2%D0%B0-%D1%81%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B0-%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0/
https://news.lviv-company.in.ua/voyuvav-za-unr-ta-buv-drugom-stalina-××cikavi-fakti-pro-dovzhenka-ta-jogo-najkrashhi-filmi.html
Радимо прочитати:
Довженко О.П. (1894–1956). Господи, пошли мені сили: щоденник, кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи.– Харків: Фоліо, 1994.– 655 с.– (Укр. літ. ХХ в.).
Олександр Довженко: збірник спогадів і статей про митця.– Київ: [б. в.], 1959.– 250 с.
Кошелівець І. Олександер Довженко. Спроба творчої біографії.– [Б. м.]: Сучасність, 1980.– 428 с.– (Бібліотека прологу і сучасності; ч. 140).
Радимо переглянути:
