Як наш земляк Микола Стасюк під окупацією редагував «Маріупольську газету», зазнав нацистського арешту, втік з-під нього і що було далі.
…Двадцять років тому єдиний раз у житті довелося мені побувати в Маріуполі. То був квітень 2002-го.
Особисті справи привели мене до Бердянська. Часу мав вдосталь і вирішив скористатися нагодою, щоб поїхати до близького Маріуполя. Година їзди автобусом – і ось я в симпатичному місті над річкою Кальміус і Азовським морем.
Тоді я займався біографією нашого краянина, родом із Січеслава Миколи Стасюка (1885–1943?), члена першого українського уряду, генерального секретаря харчових справ в уряді Володимира Винниченка, людини непересічної долі, в’язня сталінських таборів, автора однієї з перших книжок про більшовицькі катування «На межі божевілля». Я знав, що перед війною мій герой опинився в Маріуполі. Пошуки його слідів й привели мене до цього міста.
За той день я чимало встиг. Зустрівся з місцевим краєзнавцем педагогом Павлом Мазуром 1928 року народження. До того ми листувалися, а особиста зустріч відбулася в квітні 2002-го. Це був палкий патріот, дослідник історії маріупольської «Просвіти». А у мене того року виходив словник «Діячі Січеславської «Просвіти». Багато персонажів було спільних. Найяскравіша постать – Стасюк. До слова, батько у нього був Стасюков, а він відмовився від зросійщеної форми прізвища.
Того дня я знайомився з Маріуполем, гортав підшивки газет у бібліотеці місцевого музею, фотографував будинок біля міського саду, в якому 1941 року оселився Микола Стасюк. Просторий проспект Металургів, старі «нові назви» вулиць Італійська, Грецька гріли душу.
…Вiдбувши десять років ув’язнення, Микола Михайлович Стасюк вийшов на «волю». Йому заборонили жити в столиці та у великих містах. Ось чому у 1940-му дозволили оселитися під пильним наглядом «органів» у провiнцiйному Маріуполі на Донеччинi. І роботу знайшли відповідну – нічного сторожа у міському парку культури та вiдпочинку.
Хто з городян тоді міг уявити, що цей немолодий чоловік, скорiше схожий на жебрака у похилому вiцi, є визначний дiяч визвольних змагань в Українi 1917–1920 рокiв…
З початком війни i приходом у жовтні 1941 року до Маріуполя нiмецьких військ багато що з’ясувалося. Стасюк виходить із затінку. Під час реєстрацiї на біржі праці, коли виявилась досить таки неординарна біографія Миколи Михайловича, йому запропонована посада редактора україномовної міської «Марiупольської газети» (згодом вона стала iменуватися «Марiюпiльською газетою», бо в період українізації 1920-х місто мало назву Маріюпіль). Стасюк дав згоду. I вже 10 листопада 1941 року пiдписує газету як вiдповідальний редактор.
Розпочався останній, надзвичайно складний i ризикований перiод у його біографії. Зразу ж наголосимо: вiн не збирався служити окупантам, як не служив до цього більшовикам. Його помисли i дiї були віддані Україні. За що він заплатить черговим арештом.
«Поете, любити свій край не є злочин…»
Минуло небагато часу від дня окупації Марiуполя, як у місті почало формуватись аитигітлерівське оунівське підпілля. Його організаторами стали Микола Михайлович Стасюк, Андрій Васильович Авраменко, Якiв Iванович Жежура. Маріупольська група була фiлiєю глибоко законспірованого руху опору, що його органiзувала похідна група ОУН, якою керував Євген Стахів. Центр цієї органiзацiї, що охоплювала всю територію Донеччини, знаходився у Горлiвцi.
У 1991 роцi Стахiв, котрий зараз мешкає у США, приїжджав у Горлiвку. Журналiстам мiсцевих газет вiн дав кiлька iнтерв’ю, в яких неодноразово наголошував, що маріупольське самостійницьке пiдпiлля було чи не найбільше на Донбасі, воно нараховувало близько 300 чоловiк.
«Наша група зростала. Власне, це була не група, а кілька окремих груп. І найсильніша з них – у Маріуполі, – пригадує Стахів, – де (важко було в це повірити!) уцілів після більшовицького терору колишній член Центральної Ради, навіть міністр її, Микола Стасюк».
Згадує про Стасюка i Роберт Конквест у книзі «Великий терор». «Микола Стасюк.., колишній міністр антикомуністичного уряду Української Ради в 1918 році, залишився цілим у Маріуполі. До приходу німців під час другої світової війни він працював у мiському саду».
Як розповідають старожили, свідчить Павло Мазур, в окупованому Марiуполi час від часу розповсюджувались листівки, які закінчувались закликом: «Вступайте в наші загони для боротьби з німцями! Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!»
На приватній квартирі у будинку №22 по вулицi К. Лiбкнехта (зараз вулиця Митрополитська) оунівці обладнали сховище зброї. Тут же зберiгались чистi бланки документiв – посвiдчення особи i перепустки, а також печатки i штампи нiмецьких установ.
Своєрiдним прикриттям, легальним «дахом» пiдпiльної роботи служили «Марiупольська газета» (редактор Стасюк), мiська друкарня (директор Жежура), український драматичний театр iм. Т. Шевченка (директор i головний режисер Авраменко-Iрiй), мiська органiзацiя «Просвiта» (керiвник Авраменко-Iрiй).
Керована Стасюком «Марiупольська газета», хоч i в умовах жорстокої гiтлерiвської цензури, послiдовно проводила самостiйницьку лiнiю, з номера в номер публiкувала матерiали з iсторiї, лiтератури i культури України. Iсторичнi подiї висвiтлювались з позицiй теорiї М. Грушевського. У своїй першiй розлогiй публiкацiї «Професор Михайло Грушевський» Стасюк детально виклав суть теорiї вченого, окреслив значення його наукової спадщини.
У груднi 1941 року в статтi «Вiд слiв до дiла» Стасюк писав: «Прийшло нiмецьке вiйсько – впала ненависна влада бiльшовикiв. Для марiупольцiв вiдкрилася широка можливiсть самим, з своєї волi будувати своє життя: багатiти й пiднiмати добробут народних мас, українську культуру».
Однак, пише Стасюк, рожевi надiї за 50 днiв вiдлетiли. Марiупольцi живуть чорними думками: де взяти харчi, чим нагодувати малих дiтей, де знайти роботу дорослим, коли можна буде вiдправити до школи пiдлiткiв. «Над Марiуполем чорною хмарою нависла загроза голоду, хоч на селi доволi харчiв для себе й мiста».
Вся справа в тiм, вважає Стасюк, що бiльшовицька влада задавила приватну та громадську iнiцiативу, привчила всього чекати зверху, вiд влади. Ось i зараз марiупольцi виявляють iнертнiсть. Безпорадно склавши руки, бiльшiсть з них дожидає, щоб хтось їх нагодував, вiдремонтував зруйнованi школи для їхнiх дiтей. Тим часом, на думку Стасюка, слiд налагодити роботу пiдприємств i органiзувати новi, особливо дрiбнi пiдприємства...
Стаття М. Стасюка «Вiд слiв до дiла» є дуже важливою для розумiння тiєї еволюцiї, яку пройшов автор i гурт, що об’єднався навколо нього, – вiд упевненостi, що гiтлерiвцi дадуть Українi незалежнiсть, до думки про необхiднiсть боротьби з фашистськими окупантами. Сувора дiйснiсть була жорстоким учителем, вона переконувала оунiвцiв, що треба рахуватися з реальнiстю.
21 червня 1942 року «Марiупольська газета» повiдомила про те, що нiмецька комендатура дала згоду на організацiю міського українського товариства «Просвіта». Міська управа надала для «Просвiти» окремий будинок на п’ять кімнат по вулиці 1-го Травня, 66 (нині вулиця Георгіївська). Невдовзі були скликані установчі збори товариства. Керівником «Просвіти» обрали Авраменка-Iрія, його заступником став Стасюк. При товаристві мали діяти аматорські гуртки – драматичний, гри на бандурі, танців, вивчення iсторії України, німецької мови, створювалась українська книгозбірня. У складі «Просвіти» було організовано кілька секцій: iсторико-етнографічна, мовно-літературна, жіноча, української матерi та iнші. Мовно-літературну секцію очолив Стасюк.
16 серпня 1942 року «Маріупольська газета» вмістила таке оголошення: «У п’ятницю, 21 серпня, о 17 год. 30 хв., у примiщенні «Просвіти»... відбудуться об’єднані збори мовно-літературної та iсторико-етнографічної секції. Письменник Микола Стасюк прочитає уривки з мемуарів «На межі божевілля», після чого відбудуться обговорення твору. Окремі глави мемуарів друкуються в нашій газеті, починаючи з №105».
Тоді ж «Маріупольська газета» сповістила: «Маріупольська друкарня iмені Івана Франка випускає мемуари «На межі божевілля. В катівнях НКВС» Миколи Стасюка. Микола Стасюк – колишній член Української Центральної Ради, видатний кооперативний діяч, за професiєю iнженер-металург, протягом багатьох років зазнавав репресій вiд совітської влади...»
На жаль, мемуари Стасюка так i не дійшли до читача. Причини цього стануть зрозумілі трохи пізніше. У нашому розпорядженні є лише п’ятнадцять уривків, які були оприлюднені «Маріупольською газетою» з серпня по жовтень 1942 року і скопійовані на наше прохання маріупольцем Павлом Мазуром. Але навіть вони дають право твердити: «На межі божевілля» Стасюка – це своєрідна предтеча викривальних творів Івана Багряного чи «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженiцина. Розповідь Стасюка про поневіряння у застінках ЧК i НКВС, у таборах «архіпелагу» своєю конкретністю i художністю мало чим поступаються твору Солженiцина.
Назва твору Миколи Стасюка «На межі божевілля» дуже ємка i виразна. У праці Віктора Петрова «Українська інтелігенція – жертва большевицького терору», вперше надрукованій 1956 року, йдеться про те ж саме: «Колись французький письменник Октав Мірбо написав книгу «Сад катувань». Він описав в цій книзі химерні способи катувати, застосовувані китайцями. Але він проминув чи, власне, не передбачив ще одного, можливо, найхимернiшого: методу розчленовування свідомости, спосіб катувати людину безглуздям пред’явлюваних їй обвинувачень.
Китайці клали людину під двзін і починали дзвонити, поки на якийсь там день людина, не витримавши безперервного напруження слуху, помирала. Тут робили інакше. Тут діяли не на органи слуху, а на інтелект. Діяли методами невропатології, оберненими на свою протилежність. Людину обвинувачували в явно абсурдних речах. Її примушували визнати те, проти чого поставав розум, сумління, звичні уявлення, усталені поняття.
(...) Жорстокість цього катування, скерованого на інтелект, далеко більша, ніж китайські тортури дзвоном або коли перепилювали людину дерев’яною пилою. Чемність може стати джерелом жаху. Що чемніше, то жахливіше. Головне – діяти послідовно. Аналіз психіки стає джерелом її нищення. Здіймаючи шар за шаром наверствування захисних заслон, оголюючи психіку, беручи на облік кожен нездійсненний вислів, одсунений у підсвідоме, розкривали в людині сховані комплекси фашизму, контрреволюції, терору, диверсії, участи в організації, спроб утечi через кордон, нелегальних зв’язків з закордоном... Чисто клінічну методу, використовувану невропатологами до лікування психічних порушень, застосовано до патологічного розкладу нормальної психіки».
Книга Миколи Стасюка, яка дійшла до нас у далеко неповному обсязі, наочно показує, як це робилося.
Тому залишається лише жалкувати, що ми сьогодні маємо справу лише з окремими уривками мемуарів Стасюка загальним обсягом не більше двох друкованих аркушів. Повний текст мемуарів, скоріше всього, втрачений назавжди. Не вцілів жоден з тих, хто міг брати участь у їх серпневому обговоренні.
Значну увагу приділяв Стасюк і міському драматичному театрові імені Тараса Шевченка, який очолив Андрій Васильович Авраменко-Iрiй (1893–1944), колишнiй актор театру Леся Курбаса «Березiль», вихованець його режисерської лабораторiї. Як i Стасюк, Авраменко в 1930-х роках був арештований органами НКВС. Покарання відбував на будівництві Свірської ГЕС у Ленінградській області. Відбувши строк, він з 1938 року живе під пильним наглядом «органів» у Маріуполі, працює в артілі «Вільна праця».
Так Маріуполь став пристановищем для двох в’язнів сталінських таборів родом із Січеславщини.
Як встановив марiупольський краєзнавець Павло Мазур, якому я вдячний за допомогу в роботi, перша вистава в театрі відбулася 16 листопада 1941 року. У березневі шевченківські дні наступного року театрові надано iм’я Тараса Шевченка. Парадокс: саме в окупацію вирізнилося українське обличчя Маріуполя!
У репертуарі маріупольського театру імені Шевченка йшли «Наталка Полтавка» Котляревського, «Наймичка» Карпенка-Карого, «Пошились у дурнi» Кропивницького, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського.
«Маріюпільська газета» постійно iнформувала читачів про репертуарнi плани театрального колективу, вміщувала рецензiї на окремі спектаклі. Кілька грунтовних рецензій написав сам відповідальний редактор Стасюк. Він кохався в театрі. У його харківському помешканні в 1920-х за участю трьох дітей розігрувалися домашні вистави…
А ще ж театр – зручне місце для зустрічей підпільників. Сюди, зокрема, навідувались зв’язкiвцi центрального проводу ОУН.
Ще один арешт – нацистський
З 12 грудня 1942 року iм’я Стасюка як редактора «Маріюпільської газети» зникає з її сторінок. Тоді ж у Маріуполі розпочались масовi арешти членів антифашистського підпілля ОУН. Передусім гестапо арештувало керівництво організації – Стасюка, Жежуру, Авраменка-Iрія, Болгарського, Гайдара, Бондаренка та iнших.
У спогадах Євгена Стахіва «Крізь тюрми, підпілля й кордони», що вийшла друком у Києві у 1995 роцi, вказана причина арештів – організацію видав провокатор Олько Вальчик. «Він, – з гіркотою пише автор, – видав на смерть Маріупольському гестапо майже двадцать членів нашого підпілля, наших товаришів. Вони були розстріляні. Вiчна їм пам’ять».
Розпочались дні i ночі моторошного слідства. Здавалося, що для всіх настав кінець. Але навіть у такій безнадії може трапитися диво.
11 лютого 1943 року з району Харкова танкові бригади 4-го гвардійського корпусу Радянської армії стрімким рейдом на південь ввійшли до міста Красноармійська (нині Покровськ) на Донеччині. Виникла реальна загроза німецькому «Міус-фронту» опинитись в оточеннні, бо вістря рейду було спрямоване далi на південь, на Маріуполь. 17 лютого тут зчинилася страшенна паніка. Тюремних бранцiв стали поспіхом шикувати в колону, щоб погнати на захід. Скориставшись сум’яттям, Стасюк i Авраменко тікають, i самостiйно добираються у село Широке на Днiпропетровщині, де мешкала родина Авраменка. Андрiй Авраменко тут i залишився, а Стасюк у квітні, коли танковий рейд зазнав поразки i загроза Маріуполю з боку радянських військ на цей раз минула, вирішив повернутися до Маріуполя. Відтоді Стасюка ніхто не бачив. Гадають, що він загинув дорогою.
Але є й таке свідчення: «Це було 50 років тому, а саме в квітні 1943 року.
В окупованому німцями Донбасі було дуже скрутно з харчами. Мій товариш Дмитро Сбежнєв запропонував поїхати до Маріуполя за рибою: «Поїдемо велосипедами, по дорозі заїдемо до родичів на станцію Кальчик, може, щось там дістанемо».
Щоб не чіплялася дорогою поліція, Дмитро взяв у знайомого фольксдойча документ на його велосипед. Це була гарантія безпеки. Біля Волновахи один велосипед потребував ремонту. Ми пішли в сусіднє грецьке село, де нам надали допомогу. Один чоловік прийняв нас на ніч. У них було свято св. Георгія. Ранком ми дивилися на святкові спортивні змагання.
(У Греції день Агіоса Георгоса (Святого Георгія) відзначається 23 квітня, як покровителя пастухів, рільників і воїнів, – отже, дата описуваних подій відома дуже точно! – М. Ч.).
Родичі на станції Кальчик дали нам адресу в Маріуполі, де можна буде заночувати. В центрі міста ми знайшли потрібну нам квартиру у дво- чи триповерховому будинку. Нас зустріла жінка середнього віку. Розповіла, що працює в редакції міської газети. Показала нам на замкнені двері, за якими мешкав редактор газети Стасюк. Просила не заходити до нього.
Вранці, коли ми снідали на кухні, до редактора прийшов гість. Той ще відпочивав, то гість сидів з нами і розмовляв. Приїхав здалеку, мав прізвище Нофенко (мабуть, вигадане). Все цікавився нашим ставленням до питання про самостійну Україну.
Попрощавшись з хазяйкою, ми пішли у своїх справах на базар і невдовзі поїхали додому». Такий спогад записав на наше прохання 27 березня 2003 року дніпропетровський лікар і письменник-краєзнавець Михайло Степанович Богомаз, 1923 року народження. Не все тут може збігатися з фактами біографії Стасюка. Але вона у нього така неймовірна, що могло бути все.
Епізод про те, що Стасюк вирішив повернутися з Широкого до Маріуполя і міг загинути дорогою, став відомий вже в наш час з протоколів допиту Авраменка-Ирія. Справа у тім, що Авраменко заарештований у селi Широке 24 червня 1944 року співробітниками Маріупольського міського відділу НКВС. За вироком трибуналу військ НКВС Сталінської (Донецької) області 17 жовтня 1944 року Авраменка розстріляли «за те, що, проживаючи в окупованому німецько-фашистськими військами Маріуполі.., вступив в ОУН бандерівського напряму, організував товариство «Просвіта» і був його головою, очолював міський театр...».
11 березня 1994 року прокуратура Донецької областi посмертно реабілітувала Авраменка-Ирiя за відсутнiстю у його діях складу злочину.
Можливо, в архівах каральних органів як радянських, так i нiмецьких, зберігаються якісь матеріали, що дозволили б точніше встановити і перебіг останніх днів життя Миколи Стасюка.
Радимо прочитати
Стасюк М.М. // Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921): Біобібліографічний словник. Близько 670 імен.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002. – С. 418–421: фот.
Чабан М.П. М.М. Стасюк – відомий політичний і кооперативний діяч України // Придніпров'я: історико-краєзнавчі дослідження: Збірник наукових праць.– Дніпропетровськ: НГУ, 2009.– Вип. 7.– С. 208–221.
Яка доля Миколи Стасюка? // Чабан М.П. Вічний хрест на грудях землі: худож.-документ. нариси.– Дніпропетровськ: УкВ ІМА-прес, 1993.– С. 38–43.
***
Голуб А.І., Іваненко В.В. Катеринославець Микола Стасюк у центральній раді: історико-краєзнавчий аспект // Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія.– 2002.– вип. 10.– С. 202–207.
Чабан М. Чільний діяч Центальної Ради – сторінки біографії Миколи Стасюка // Молода нація.– 2007.– № 3.– С. 71–87.
Чабан М. Микола Стасюк – політик, міністр, державний муж // Моє Придніпров'я. Календар пам'ятних дат області: Бібліографічний покажчик.– 2009.– Вып. 1.– С. 81–89.
