https://frankovi.com.ua/wp-content/uploads/2023/04/4da5be52-b16b-4295-9ef9-5e42b1d53859.jpeg
Ольга Федорівна Франко (уроджена Хоружинська; 10.04.1864–17.07.1941), громадська діячка і видавчиня, дружина Івана Франка.
Ольга Хоружинська народилася в с. Бірки Зінківського повіту Полтавської губернії в родині уродженця Харкова, дрібного поміщика.
Рід її заснували брати Василь і Петро Лаврентійовичі Хоружинські, які прибули на Харківщину в 1780-ті р., осіли в слободі Мерефа. Її тато – поміщик, член Київської Громади, нащадок старовинного козацького шляхетського роду, мати – вихователька дітей – рано померли. Ольга та троє її сестер потрапили під заступництво імператора Олександра II. Виявляється, цар дав слово «подбати про сестер – вони цілковиті сироти» їхньому братові Миколі – молодому офіцерові, який вмирав у лазареті під час кримсько-турецької війни. Всі четверо сестер були прийняті до Харківського інституту шляхетних дівчат, яким опікувався імператор. На канікули дівчат забирав до себе в Одесу дід по матері – мільйонер, генерал Тамань, він дбав, щоб онуки мали гідний культурний відпочинок, вишукане товариство, корисні знайомства. Бабуня Агафія Семенівна Таманова готувала сестричок до успішного родинного життя. Дівчата були заможними. Дід подбав про внучок: Ользі він виділив 10 тисяч царських рублів, срібний сервіз, хутра. Шити-варити-прати ніхто не навчав, але українські кулінарні таємниці сестри Хорунжинські опанували. Вони навчилися заготівлі конфітюрів, варень, джемів, наливок, пирогів із дріжджового тіста; знали традиції чаювання.
Ольга закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат та Вищі жіночі курси у Києві, де й працювала на викладацькій роботі. Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: українською, англійською, французькою, німецькою, російською, гарно грала на фортепіано, була «велика ентузіастка театру, музики і літератури».
Старші сестри Ольги були заміжні, а їхні чоловіки також були членами Київської громади. Сестра Антоніна була дружиною Єлисея Трегубова, викладача у колегії Ґалаґана. Саме через таке знайомство Ольга зустріла Іван Франка. Родина жила поряд із колегією, тому у їхньому домі зупинявся Іван Франко. Франкові на той час було 29 років, Ользі – 21. На жаль, І. Франко вирішив поєднати свою долі з Ольгою Хоружинською через її небідний посаг, а не через кохання. Митець навіть ніколи не приховував, що цей союз був скоріше з розрахунку, аніж з любові. Хай там як, та 16 травня 1886 р. І. Франко і О. Хоружинська одружилися і переїхали до Львова.
Разом з І. Франко вони видавали журнал «Житє і слово» (1894–1897), в який Ольга вклала гроші, що були її весільним посагом – 500 тис. золотих рублів; книжку «В поті чола», збірку «З вершин і низин». Здійснювала вона також коректу деяких видань чоловіка, зокрема «Чудацьких думок про українську національну справу» М. Драгоманова та «На крилах пісень» Лесі Українки.
Її завжди цікавила етнографія. Ользі Франко належить розвідка «Карпатські бойки і їх родинне життя».
Самостійно Ольга Франко співпрацювала в збірнику «Перший вінок», який був першим збірником творів жіночого пера в українській літературі. Окрім того, була дописувачкою до багатьох журналів, де публікувала свої переклади з різних мов. У «Літературно-науковому віснику» були вміщені її переклади із французької, зокрема новели Анатоля Франса «Кимейський співак» і «Король п’є».
Вона мала добре і чуйне серце, була співчутливою до чужого горя, щедрою до нещасних, привітною до простого народу: не відпускала людину, яка перебувала у скруті, часто віддавала навіть останнє.
Ольга Федорівна брала участь у громадському житті – працювала у Клубі русинок і їздила до Києва, Харкова, Одеси, поширюючи видання Івана Франка. Була опорою Івана Франка і в його літературній праці.
Ольга Федорівна наполягла, щоби Іван Франко вступив до Чернівецького університету, навчила його французької мови. Її коштом письменник подався до Відня, захистив дисертацію, отримавши диплом доктора філософії.
У час відсутності чоловіка Ольга Федорівна вела його кореспонденцію, як завжди – дуже велику, узгоджувала всілякі фінансові питання з видавництвами, загалом «була в курсі всіх справ свого чоловіка».
Ольга подарувала письменникові чотирьох дітей – трьох хлопців – Андрія, Петра, Тараса і дочку Анну, була люблячою, доброю і турботливою матір’ю. У зрілому віці була люблячою бабусею.
Довгі роки вона фінансово утримувала сім’ю. Але гроші невдовзі скінчились, і родина потерпала від нестатків.
На жаль, подружнє життя Франків не було щасливим. Їхній шлюб називали возз’єднанням Сходу та Заходу, мрією всього українського народу. Найвизначніші постаті творчого українства схвалювали цю пару. Так, матір Лесі Українки, Олена Пчілка, залишила дуже схвальний відгук про Ольгу у листі до І. Франка: «...в пані Олесі знайдете Ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину – спільницю ваших думок, переконань і праці..». Вже дорослі діти подружжя віддавали шану матері: «Вона жила життям тата, була його інспіраторкою, дорадницею, підтримкою», – вважала донька, Анна Франко-Ключко. Проте щастя в родині не було.
Але, попри всі негаразди у їхньому житті, Іван Франко залишив гарний і чуттєвий вірш, датований 27 січня 1887 р., присвячений Ользі Франко – дружині та матері його дітей, який ніколи не був надрукований.
Моїй дружині
Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій – щире словечко!
Як промінчика не здобуть притьмом,
Слова щирого не купить сріблом.
В сльоту зимнюю, в днину млистую
Я дорогою йду тернистою;
Кого я любив, ті забулися,
А з ким я дружив – відвернулися.
Відвернулися та й цураються,
З труду мойого посміхаються,
В порох топчуть те, що мені святе, –
А недоля й тьма все росте й росте.
Важко дерево з корнем вирвати,
Друга давнього з серця вигнати.
Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,
Де брехня сичить вкруг гадюкою.
Та як радісно серед трудного
Шляху темного і безлюдного
Вгледіть – світиться десь оконечко!..
Так у горі нам – щире словечко.
То ж за дар малий, а безцінний твій,
Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,
За той усміх твій не вдослід журбі
Спасибі тобі! Спасибі тобі!
Ольга Франко пережила чоловіка на 25 років. Вона мала спадкову душевну хворобу, посилену тяжким життям. По смерті похована на Личаківському цвинтарі, неподалік від чоловіка.
Радимо прочитати:
Іван Франко: Тексти. Факти. Інтерпретації: зб. наук. пр. / [редкол.: М. Жулинський (голова) та ін.; відп. ред. та упоряд. Є. Нахлік].– Київ; Львів: [б. в.], 2011.– Вип. 1: Огляди. Статті. Твори. Листування. Спогади. Бібліографія.– 2011.– 439 c.
Колесник П.Й. Терен на шляху: роман / авт. вступ. ст. І.І. Дорошенко; худож. Л.В. Прийма.– Львів: Каменяр, 1980.– 469 с.: іл., портр.
Франко. Перезавантаження / упоряд.: Б. Тихолоз, А. Беницький.– Дрогобич: Коло, 2013.– 273 с.
