Я не шукаю. Я знаходжу.
Пабло Пікассо
Деякий час Валерій Васильович Лобановський розмірковував чи дозволити мені про нього писати. Так, не дивуйтесь, бо існує така собі річ, як спротив матеріалу. І категорія ця не лише науково-інженерна, а й журналістська. Чесно кажучи, я теж вагалась, бо до спорту відношення маю лише на рівні активних фізичних вправ. «Домовились» ми під час читання його «Нескінченного матчу». Мова і про спорідненість з театром, і про безліч фахових речей, які для нас є спільно-принциповими не лише в площині футбольній. Отже, «Залізний полковник» погодився, а коли під час написання траплялись складнощі, нагадував його-мій улюблений афоризм: «Думай… Ящо можеш».
Людина, яка створила інший футбол – сучасний, красивий, успішний, результативний. Прихильник раціо, той, хто не визнавав тимчасової моди й догм, стовідсотково враховуючи особливості супротивника. Вважав, що майбутнє народжується сьогодні, а для того, щоб перемогти когось потрібно, перш за все, перемогти себе. В 1975 він став кращим тренером світу, зараз входить в першу десятку зі ста кращих, за версією британського видання FourFourTwo. Майстер спорту СРСР, заслужений тренер СРСР та України, володар безлічі високих державних нагород, найтитулованіший.
Європейські корифеї від спорту порівнювали його з геніальним будівельником хмарочосів і чудовим футбольним архітектором. А він прагнув, дотримуючись вислову шведського лідера світового тенісу Бьорна Борга: «…всіляко уникати помилок та підвищувати надійність дій».
Його формула успіху в великому футболі дорівнювала здатності до колосальної концентрації душевних і фізичних сил у момент найвищих випробувань. Випробувань на максимум і насправді було чимало, і він завжди доводив їхню автентичність до здатності. Унікальність Лобановського-тренера полягає і в тому, що він успішно працював і з клубом, і зі збірною. Приклад рідкісний, чи не єдиний. У футболі за легендарні досягнення отримав «ім`я» «полковник». Таке звання дійсно мав в МВС, яке тримало шефство над динамівськими командами в СРСР.
Родовід його дворянський, мав генетику українсько-польську – вчені, лікарі, письменники, військові прикрашали історію помітними втіленнями. Прізвище подвоєне – Лобко-Лобановський з часом змінили на одинарне, бо тоді маркер «блакитної» крові суспільством не сприймався. Але рудий колір волосся, незалежно від прізвищ, як ознака сонячна, завжди виділяє та робить постаті особистими вже за фактом народження.
Батько нашого героя, Василь Михайлович Лобановський, працював у системі громадського транспорту, потім на борошномельному заводі. Матінка, Олександра Максимівна, короткий час була телефоністкою та секретарем, згодом присвятила себе дітям. В родині ще був старший брат Євген.
Дитинство припало на воєнні часи і до перших чотирьох Валериних рочків Київ знаходився під окупацією. Батько воював, а він з братом та матусею мешкав у селі Рославичі (пізніше Васильківський, Обухівський район). Коли повертались до столиці, малий майже двадцять кілометрів йшов пішки, на пропозицію брата взяти його на руки відмовився. Ця незалежність, до якої згодом доєднається й принциповість, багато чого визначать, як в його долі так і в долі всесвітньої футбольної історії.
Років у сім він потоваришує з м`ячем назавжди, й старші гравці будуть охоче брати до себе в команду швидкого спритного хлопця. Але він прагне більшого. Батьки ставились до захоплення молодшого сина поблажливо, в мрію «стати справжнім футболістом» вірили охоче. Сучасники пам`ятають влучний єдиний гол рудого віртуозного юнака у грі за першість міста на початку 50-х. Бентежило юну душу й прагнення бути шофером, але м`яч переконливо переміг, і став Валерій, як жартував пізніше, «футбольним інженером». За власною думкою, до футболу професійного прийшов доволі запізно, в шістнадцять, після Київської спортивної школи молоді. Саме тоді почав грати в школі республіканській, куди його привів тренер Микола Чайка, який неодноразово відзначав вихованця на юнацьких змаганнях.
Загальноосвітню школу Лобановський закінчив зі срібною медаллю, вступив до Київського політеху, який закінчив з червоним дипломом в Одесі, бо, на той час, вже активно грав за «Чорноморець». Його дипломна робота про газопостачання допоміжних цехів отримала найвищу оцінку, а спеціальність звучала як «інженер-промтеплоенергетик».
Футбол другої половини століття минулого. Він був справжньою пристрастю, віддушиною, кожен матч, як вистава, натхненна романтика єдності. Як цілком справедливо зазначить поет Юрій Рибчинський: «Це був єдиний легальний спосіб прояву патріотизму». На важливі змагання з'їжджалася величезна кількість вболівальників з усієї країни.
Явищу «футбол», його значущості в усіх сферах життя Валерій Васильович присвятить чимало рядків у «Нескінченному матчі». Зазначить і про популярних гравців, яких молодь обирає, як зразки для наслідування. Акцентує, що на найвищому спортивному рівні поєдинки зачіпають престиж націй і держав. Червоною смужкою позначить: «Глядач разом із футболом умнішає», фактично прокресливши цією метою головну справу життя.
То були часи гегемонії клубів московських. Перше місце команди «Спартак», «Динамо», «Торпедо» розігрували виключно поміж собою та нікого до свого кола не впускали. Перемоги ж інших, в тому числі ФК «Динамо» Київ у 1954 на Кубку СРСР (тренер Михайло Якушин), сприймались не інакше як випадок і сенсацію.
На початку сезону 1959-го Лобановського разом з великою групою молодих гравців запрошують до київського «Динамо», тренером якого, на той час, був Олег Ошенков. Саме він, на думку Лобановського, прискорить руйнацію футбольної гегемонії Москви. Саме він впровадить цілорічну фізичну підготовку, наполягатиме, щоб всі вихованці навчались у вечірніх школах, технікумах, інститутах. Олег Олександрович стовідсотково розумів першочерговість інтелектуального наповнення футболу та потенціал тих, хто здатен в такий футбол грати. Це й зблизило змістовного наставника та молодого форварда. Валерій багато тренувався, читав, дивився матчі команд майстрів, глибоко та захоплено починав жити справою. На жаль, продовжувати Ошенкову, спортивне керівництво не дозволило, нещадно критикуючи.
Лобановський дебютував у Чемпіонаті СРСР 1959 року й одразу став улюбленцем публіки. За високий зріст, майже під два метри, гравці прозвали його «Лоб», бо саме на його висоту він був вищий за всіх членів команди. А ще – «Гусаком», за манеру гри – «Балериною» та ліричним прізвищем «Рудий Соняшник», про що складали навіть вірші та пісні.
Його майстерність вести м`яч, коронні удари з кутових із математично вивіреної відстані, що досягалось не лише під час тренувань, а й розрахунками на папері – увійшли в історію назавжди. Лівий крайній нападник, грав не лівою, правою ногою до захисника, ризикував, звичайно, але ситуацію контролював стовідсотково, що давало можливість переміщатися в центр і атакувати. Після чого м`яч зависав над воротами (це справжнє диво називали «сухий лист») і неодмінно влітав в площину. Йшлося про фірмовий удар Лобановського. Про його найвищі технічні якості складали легенди. «Для того щоб досягти такого рівня майстерності володіння м`ячем потрібно мати божевільної сили характер та колосальний час тренувань.... Він був одним з найбільш технічних футболістів країни», – скаже про нього друг і соратник Олег Базилевич.
Після Чемпіонату СРСР 1960-го два крайніх нападника Валерій Лобановський і Олег Базилевич разом із правим полусереднім Віктором Серебряніковим опиняться в підсумковому списку «33 кращих футболіста СРСР».
У сезоні 1961-го нападник Лобановський відзначився десятьма голами в чемпіонаті. Москва, Тбілісі, Ленінград, Донецьк, Єреван. ФК «Динамо» Київ був справжньою командою зірок – тренер В`ячеслав Соловйов, гравці – Віктор Каневський, Віктор Серебряніков, Василь Турянчик, Йожеф Сабо. Трибуни вітали їх несамовито, як небожителів. Після переможного матчу чемпіонату СРСР 1961 року вболівальники винесли на руках з поля всю команду, а на трибунах запалили сотні саморобних факелів.
Після приходу до команди тренера Віктора Маслова почався інший футбол, який Лобановський не сприйняв категорично, критикуючи наставника відкрито. Він був звільнений «за зловживання індивідуальною грою». Разом з ним піде і Базилевич. У складі київського «Динамо» Лобановський провів 144 матчі, забивши 42 голи.
«Маслов, який відрахував із команди індивідуаліста Лобановського, самостійні дії та трюки якого подобалися публіці, але йшли врозріз із тією командною грою, яку мислив цей видатний тренер. Справедливість масловського рішення я зрозумів.., не відразу, але коли зрозумів, зрадів, бо це дало мені добрий поштовх для подальшої роботи. Це було напрочуд складно зробити (але вкрай необхідно) – …і в жодному разі не нав'язувати футболістам своїх уявлень гравця… зараз би я, ймовірно, вчинив… з Лобановським гравцем так само, як вчинив він…», – читаємо в його спогадах.
На той час про Лобановського склалася така думка: «гравець непоганий, але скандаліст – з київського «Динамо»,.. попросили, а з «Шахтаря», не спрацювавшись із наставником, сам пішов». «Черноморець» теж покинув».
Йому виповнилось двадцять дев`ять, і він дійсно не збирався більше грати, хоча й запрошували. Він намагався викреслити себе з футболу та займатися основною спеціальністю. Але уві сні грати продовжував і покинути улюблену справу, виявилось вищим за волю та всі його сили.
Пропозицію тренувати ФК «Дніпро» сприйняв із вдячністю. «Тренерська робота надзвичайно складна. Стільки всього треба врахувати! На полі доводилося розпоряджатися м'ячем, тепер треба було розпоряджатися людьми. З перших кроків прийняв це як головну, найпершу заповідь. Став придивлятися до гравців, намагався їх зрозуміти, прийняти їх такими, якими вони є». Особливість великого тренера та гравця полягала в тому, що він завжди не просто думав, а виділяв головне, фундаментальне. На ці «сходинки», здатні рухати та по справжньому підіймати, і спирався.
Через рік Лобановський впевниться в правильності вибору та в тому, що професія ця – на все життя.
У допомогу стане і дорогоцінна відпрацьована звичка узагальнювати найкраще в творчості тренерів, з якими працював та сперечався під час роботи. «Для того, щоб зважитися на серйозну копітку працю – пропустити через себе все, що досягнуто людством у футболі, і спробувати сказати щось звичайне, своє, – …для цього необхідна насамперед непохитна воля. Волі немає, немає характеру, нема звідки взятися здібності здійснити те, що задумав». Волю він мав. Через три сезони «Дніпро» опинився у Вищій лізі. Маленький хлопчик подорослішав і продовжував впевнено крокувати, як в далекому 1943-му до Києва.
У 1974 його запросили очолити ФК «Динамо». Однією з умов Лобановського була тренерська робота в тандемі з Базилевичем. Вони провели разом, як жартівливо напише «Васильович», спільну нараду на кшталт зустрічі в «Слов'янському базарі» Костянтина Станіславського та Володимира Немировича-Данченка. Паралелі з театром у подальшому будуть глибокі та не випадкові. Йшлося про різноманітність, ансамблевість або командність гри, про тренера як особистість творчу, необхідність дорівнювати кожен матч до вистав-зразків найвищого мистецтва, наявність на полі інтриги.
Не менш важливим було й почуття спільності з тими, хто знаходиться на трибунах, бо «тренери – це ж постановники ні з чим не зрівняного спортивного видовища, а гравці, тренери, глядачі – єдиний футбольний організм». Лобановський і Базилевич розуміли, що неможливо покладатися лише на талант, для успіху необхідний, і збіг обставин. Дослухались до думки легендарного французького футболіста та журналіста Габріеля Ано, «про необхідність грати на максимум не за допомогою одного козиря, бо це неможливо, а з використанням усього, що є в футболі – тактики, техніки, функціональної та психологічної підготовку. Відчувати потужний зв'язок всього».
До «всього» вони рухались «на дотик, маленькими кроками, за означеною програмою, народжували творче порозуміння з футболістами. Був контакт. Ми були однодумцями. А якщо й існували якісь шорсткості у стосунках, то вони згладжувалися успіхами».
Отже, Лобановський прагнув відмовитись від практики проб і помилок, а для цього необхідна була система. Він чудово це розумів як теплофізик за фахом, звіряючи футбольну гармонію з «алгеброю».
Приклади використання «системи» у спорті світ побачив та усвідомив на Олімпіаді 1972 в Мюнхені, коли про легкоатлета Валерія Борзова заговорили, як про «напівлюдину-напівмашину». Саме цим пояснювали його фантастичний переможний результат на противагу, здавалося б, найсильнішим бігунам світу. Йшлося про поєднання міцності м'язів та інтелекту.
Ранні методи специфіки футболу вже не відповідали моменту, не вивчали психофізику ривків, старту гальмування, стрибка, єдиноборств. Необхідно було кібернетичне моделювання навантажень, здатних викликати потрібні фізіологічні якості футболіста, щоб в організмі відбулися певні зміни, для того щоб запрацював так званий ефект суперкомпенсації. Саме тоді великі специфічні навантаження прокачують спортсмена на максимум можливостей. Після невеликої паузи організм відновлюється і готовий перенести навантаження ще більшої складності.
Допомогою стала практика теорії українського легкоатлета, науковця, педагога, автора книг з моделювання тренувань у футболі, колишнього керівника Науково-дослідницького центру ФК «Динамо» Анатолія Зеленцова.
«Наукова творчість Анатолія Михайловича Зеленцова посідає у діяльності київського «Динамо» (і збірної також) важливе місце. Він… душею прикипів до футболу, не мислить себе без нього, незважаючи на синяки і шишки, що випадали на його долю… Зеленцов… випередив час. …вміє зовні не сумувати за жодних обставин, любить повторювати: «все буде так, як має бути, навіть якщо буде інакше».
Звісно ж, Валерій Васильович був не просто поруч із системою, а ініціював її втілення, перебуваючи в середині процесу. Він не просто її сприйняв-розвинув: «Часто кажуть, що та чи інша ідея належить Лобановському, мовляв, Лобановський вигадав. А я ніколи нічого не вигадував. Я тільки вчився вчився та вчився».
Перш за все, він навчався точно оцінювати весь масштаб гри, його пристрасть до математики вкотре стане у стовідсотковій нагоді, він розмальовував кожен квадрат поля, створюючи своєрідну геометрію футболу. З іншого боку – моделював гру, як режисер продумував до найдрібніших мізансцен і нюансів, як при читаннях п`єс, що передують репетиціям на сцені. І цей період, як зазначають учасники, був найпотужнішим і найцікавішим. Фахівці вказують на впевненість тренера у створеній футбольній науці, що дозволяла навчати будь-якого потрібного футболіста, в тому числі під час гри, змінювати швидкість і темпоритм. В основу ж модельних характеристик гравців він закладав «високі морально-вольові якості, схильність до універсальності дій та потенційні функціональні можливості». Далі, все залежало від тренера.
За метод цей неймовірно важкий і жорсткий, як тільки не називали вихованці Лобановського і «Червоний Полковник», і «Крижана гора». До конфліктів відкритих доходило, коли він прибирав з команди вікових і тих, хто не впорався. Але «Лоб» був непохитний і, як показала історія «Динамо», без цього вищих досягнень не буває. Тренер не може подобатись усім гравцям, – це він засвоїв як аксіому. «Лобановський вимагав від себе та від нас повної самовідданості, любові до справи і вимогливості до себе. Він переконував нас в тому, що якщо це буде – прийде й результат», – чуємо від Володимира Онищенка. Леонід Буряк додає: «Лобановський створив не лише нову методику, але і команду. Комусь це подобалось, комусь – ні. Траплялись мікроконфлікти, бунти, які призвели до відставки помічників. Його ментальність полягала в тому, що він завжди знав, чого бажає. Тому і був здатний працювати з гравцями, яких не могли розкрити інші…».
Європейська преса завжди відзначала жорсткий характер і непроникність Лобановського, називали його диктатором, з чим він категорично був не згоден.
«…і субординація потрібна, і близькість необхідна... Тренера без гравців не буває. Коли у тренера єдине з футболістами розуміння мети – лише по максимуму! – Найсерйозніші завдання вирішувати не страшно,.. Без розбіжностей у нашій справі (і загального та приватного порядку) не буває і бути не може… допомагають регулювати взаємини два пункти. Перший – вимоги до всіх абсолютно однакові, граєш ти в клубі вже тисячу років або ж прийнятий тільки вчора. Другий – постійний двосторонній обмін думками. До вироблених принципів відносимось свято».
Він наполягав, що тренер разом із вихованцями має навчатись все життя, а зупинка – дорівнювалась дискваліфікації. Відпочивали ж спортсмени, за власним зізнанням, після виснажливих навантажень під час гри, бо «гра – втілення того, що зроблене на тренуванні».
Чемпіоном СРСР команда України останній раз у XX сторіччі ставала в 1924 році й подібних вершин, до приходу тренера Лобановського, не досягала. На чемпіонаті світу 1974 «Динамо» продемонструвала саме той футбол, у який грають донині, футбол тотальний, коли гравці в потрібний момент атакували та захищались усією командою. Революціонерами-першопрохідниками в цьому питанні були голландці, але Лобановський ніколи нікого не копіював. А знов таки, вчився, вчився і вчився. Він брав найкраще і розвивав, бо надихаючим змістом роботи для нього було саме випередження. Як зазначить тренер «Ейндговен» (Нідерланди) Кейс Рейверс: «Вся гра проходила за планом та в темпі, нав'язаному київською командою. У матчі з таким клубом, як «Динамо», усі одинадцять гравців мають бути у постійному русі. Господарі діяли у тонкому, свіжому та сучасному стилі протягом дев'яноста хвилин. Показаний радянськими гравцями тотальний футбол, яким славиться голландська збірна, виріс у їхньому виконанні до рівня, який дуже рідко можна побачити навіть на Заході».
Саме тоді Лобановського назвуть людиною зі швидкісним мисленням, яка вперше втілила «страшенну» та непереможну зброю проти противників, а саме пресінг. Саме на цьому захоплено зауважить півзахисник і нападник «Баварії» футболіст Кінгслі Коман. Лобановський робив ставку на потенціал команди, розвиваючи його до стовідсоткового і тоді потенціал кожного зіркового гравця «Баварії» мікшувався в рази.
Отже, Кубок володарів Кубків УЕФА 1974, перемога в обох матчах у першому раунді турніру. Саме тоді стверджувалась базова тактика «Динамо» – шукати перемогу біля воріт суперника. Команда стає першою в історії СРСР, що виграла європейський трофей. Рік потому в матчі за суперкубок УЕФА кияни двічі обіграють непереможну мюнхенську «Баварію». Висновок «Васильовича», як завжди стриманий: «Кожна перемога стимулює до того, щоб прагнути ще біль високих результатів. …ми в цьому напрямку працюємо».
У 1975 році Франц Бекенбауер назве «Динамо» найсильнішим клубом Європи. Саме тоді Київ виграв Суперкубок у незмінного його власника ФК «Баварії». Оцінки ж Лобановського, як завжди лаконічні та стримані: «Завоювати такий почесний трофей дуже приємно і дуже почесно… ми довго йшли до цього і дуже раді, що нам вдалося здійснити нашу мрію...».
Московське ж футбольне керівництво насправді не розуміло Лобановського, коли він оцінював гравців у цифрах, а все незрозуміле завжди підозріле. Для того, щоб витримувати столичний тиск, потрібно було мати колосальну підтримку в Києві. Лобановському пощастило, що перший секретар ЦК Компартії України Щербицький шанувальником футболу був абсолютним. Але давати поради і втручатися не дозволяв і йому, зупинивши якось повчальну тираду: «Коли Ви ведете політбюро, я вам підказую?».
Систему Зеленцова-Лобановського сприйняли не одразу, «…наша логіка мислення не завжди знаходила розуміння в наших колег ...методи роботи... принципи організації…». Після бронзи збірної СРСР на Олімпіаді 1976 в Монреалі були прийняті кадрові висновки, Лобановського відсторонено від роботи зі збірною, Базилевич пішов. Рішення було спільним, як і розуміння, що Лобановський повинен залишитись, щоб не постраждала справа, в правильності якої вони обидва були впевнені.
Звичайно, обраного шляху Лобановський не полишає, але з 1984 року над головою його знову занесений дамоклів меч обмежень і відсторонень. Він збирає команду і ставить питання єдине: «…я вірю, що наступного сезону ми «вистрілимо». Ви мені вірите?». Лунає одностайне «так».
Футбольне братерство існує. Лобановський довів і це. В любові до вихованців він ніколи не зізнавався, у повазі – завжди вчинками, що набагато більше. В його книзі це підтверджено кожною літерою, коли згадує і вчителів, і учнів.
Збірній СРСР не вистачило одного очка, для того щоб вийти до фіналу, Лобановського знову відсторонюють із формулювання «нецелесообразно использовать в работе». Він повертається до Києва та виводить ФК «Дніпро» з десятого на перше місце, а невдовзі команда знову виграє Кубок володарів кубків УЕФА.
Команда 1986 була цілковитою командою «зірок». Лобановський мав чуття на футболістів, які ставали затребуваними, як вважають фахівці, лише тоді, коли він звертав на них увагу. Буває, що тренеру доводиться працювати з великими гравцями за замовчуванням. Лобановський три десятиліття доводив, що здатен таких гравців виховувати.
Іноді, як він у пише у своєї чудовій книзі, йому хотілося все кинути та піти працювати бібліотекарем. Бо, «за висновками англійських та німецьких вчених за рівнем стресу професія ця – найменш небезпечна. Футбольні ж тренери входять до «лідируючої групи» разом із шахтарями, поліцейськими, журналістами, робітниками-машинобудівниками та пілотами цивільної авіації…». Щодо бажання присвятите себе бібліотечній справі, жартував звичайно. Почуття гумору мав досконале, неперевершене. Відкривався в цьому таланті небагатьом. Вроджена інтелігентність, непокірний характер, ерудиція та гумор віддзеркалені були в ньому стовідсотково. Емоції намагався тримати при собі, компенсуючи це «ефектом маятника», коли під час гри на лаві розгойдувався туди-сюди. «Якось у Єревані, хтось кинув камінь з трибуни, який потрапив йому в голову. Олег Базилевич у перерві, коли лікар ліквідував наслідки попадання, пожартував: «Говорив же я тобі: гойдайся не «вперед- назад», а «справа-наліво»».
Історією та фахівцями визнано, що київське «Динамо» часів Лобановського – найкраща команда в Європі, порівняна з «Реалом» чи «Барселоною». Гра проти мадридського «Атлетіко» у Ліоні в 1986 році, виявилась, за висновком експертів, «сама досконалість, справжня симфонія». Кубок володарів кубків Європейських країн отриманий був цілковито заслужено. «Це була гра швидкості на сто кілометрів на годину, – скаже старший тренер збірної Італії Енцо Беарзот. – Гра фантазії, коли гравці на рівних брали участь у процесі вдосконалення футболу».
Лобановський згадує реакцію публіки, коли близько тридцяти тисяч прихильників «Атлетико» були настільки зачаровані супротивниками, що на стадіоні «Жерлан» на французькому діалекті гриміло: «Ки-їв! Ки-їв!»
І знову стриманий коментар Лобановського: «Настрій трошки піднятий, щоразу ставиться нове завдання не цікаво жити і працювати якщо немає якихось перспектив. Скільки потрібно виграти Кубків кубка, щоб назавжди залишитися переможцями?... це складно сказати поки що регламент УЄФА цього не передбачає».
Він вважав, що результат не може вплинути взагалі ні на що, тому що життя триває. Згадував знову і знову аналогії з театром, який ніколи не може спиратися на титули, звання, ступінь, хизування стажем і бачити себе в постійному ореолі слави. Декілька разів схоплювався, вітаючи хлопців, які забивали м'ячі у ворота Убальдо Фільйола, а після фінального сигналу австрійського арбітра Франца Верера, «як хлопчик помчав по полю вітати тріумфаторів Кубка кубків. …ловив себе на думці, що несолідно, напевно,.. дорослій, досить масивній людині ось так ось мчати мало не підстрибом, але все одно біг – бог з ним, що там видно збоку». Це барва до «неемоційності» та на згадку про те, що безліч фотокореспондентів і журналістів даремно намагались побачити посмішку Лобановського або будь який прояв емоцій. Як у справжнього чоловіка, траплялось це в хвилини найбільшого піднесення, яке проривалось водоспадом джерельної щирої енергії. Він відносив себе до категорії людей, які не люблять зізнаватись у своїй неправоті, «але – з роками та досвідом – намагаюся після скоєння помилки чинити таким чином, щоб оточуючим не склало труднощів переконатися в тому, що я помилявся. Відвертість – наука важка». І це зізнання теж є ознакою посвячено-просвітленої особистості, її сердечного рухливого розуму.
У 1980-ті базовою командою Союзу стали не представники московських клубів, а саме ФК «Динамо» Київ. Саме Лобановський привів команду України у світ найвищих результатів професійного спорту. Він не сумнівався, що у плані підготовки футболістів, у виборі та відпрацюванні методів ведення гри «Динамо» серед лідерів у світі та Європі. Що стосується організації футбольної справи, неодноразово та з болем констатував, що безнадійно відстали.
У 1986 році його повернули до тренувань збірної СРСР. До кінця життя він так і не зміг пояснити, що сталося на Чемпіонаті світу в Мексиці, бо, здавалось, команда за рівнем не могла зазнати поразки. Але все вирішують тисячні долі секунди та іноді непрофесійність арбітрів або їхніх асистентів, неспроможних побачити два офсайди. Невдачу сприймав розумом, бо зайва чутливість, за власною думкою, шкодить: «Програв – думай, докопуйся до причин». Він ніколи не відокремлював поразок від перемог, все до скарбнички досвіду. Під час змагань команда під керівництвом Лобановського «не копіювала чужу тактику минулих часів, не наздоганяла, не підлаштовувалась під футбольну моду, а вийшла на поле, маючи власне обличчя, показавши збалансований, гармонійний та водночас «агресивний» футбол на всіх ділянках поля».
І ще з публікацій тих часів: «Збірна Радянського Союзу, яка продемонструвала чудовий атакуючий футбол, поки що була основним винуватцем сенсацій на чемпіонаті світу з футболу. Матч проти збірної Бельгії, …став ще однією незабутньою подією. Він був сповнений напруги: бельгійці двічі порівнювали рахунок і зуміли домогтися додаткового часу...».
У 1988 на Першості Європи команда СРСР виходить до фіналу, продемонструвавши у грі «неймовірний фантастичний динамізм, та непереможний півфінал». У підсумку – срібло. Валерій Васильович переконливо вважав, що вся або майже вся збірна СРСР повинна складалася з динамівців, бо своїх вихованців вважав найкращими. Команда мала понад двадцять заслужених майстрів спорту з футболу. В різні часи в «Динамо» під керівництвом Лобановського грали три володарі «Золотого м`яча» – Олег Блохін, Андрій Шевченко, Ігор Бєланов.
На чолі з Лобановським «Динамо» Київ вісім разів ставала чемпіоном СССР; шість разів володарем Кубку СРСР; п`ять разів Чемпіоном України; тричі володарем кубку України; двічі володарем Кубку володарів кубків; володарем Суперкубку УЕФА та тричі – володарем Кубку чемпіона співдружності. Свій останній матч в Європейському турнірі Лобановський виграв проти португальців. Тридцяте місце в клубі УЕФА, стало найкращим показником серед команд колишнього СРСР. «Динамо» з початку 1970-х грало у футбол XXI сторіччя», неодноразово й одностайно підкреслювали світові топові тренери та гравці.
Збірну команду СРСР Лобановський очолював з перервами з 1976–1990 рр., під його керівництвом команда провела сімдесят сім матчів, одержала сорок три перемоги, зазнала шістнадцять поразок, дев`ятнадцять нічиїх. У 1988 році стала віце-чемпіоном Європи.
На початку 1990-х країна та футбол змінились. Запити стали іншими. Валерій Лобановський ФК «Динамо» покинув.
Він отримує пропозиції з найкращих клубів і команд Європи: міланського «Інтеру», іспанського «Вальядоліду», німецьких клубів, мадридського «Реалу», збірної Великої Британії. Напевно, несподівано для багатьох, обере «Аравію». Принциповість вибору полягала в тому, що передати думки наставника можна лише мовою спілкування гравців. В Арабських Еміратах помічниками його були фахівці, які свого часу навчалися в Інституті фізкультури та проходили практику на базі «Динамо» Київ. Вони чудово розуміли все, що він хотів донести.
Цікава історія, пов`язана з пропозицією з Кувейту. Коли помирав шах країни, він просив сина, щоб у них тренував саме Лобановський. Його донька Світлана згадує, що отримавши згоду Валерія Васильовича, нащадок стрибав як дитина, радіючи, що виконав заповітну шейхову мрію.
Третє місце команди Кувейту на Азіатських іграх – підсумок роботи Лобановського.
Звичайно, після відходу він спостерігав за київським «Динамо» та після кількох років переговорів із тодішнім керівництвом клубу, вирішив прийняти пропозицію знову його очолити. Восени 1996-го Лобановський втрете опиняється у рідному легендарному клубі, повернувшись вдруге. Саме в ці часи знову почуємо легендарну програмну фразу Валерія Васильовича: «Атакувати потрібно не двома або трьома форвардами, а всією командою. Кількість повинна бути атакувальною… це новий футбол абсолютно… Більше революцій в футболі не буде, буде еволюція». Він, як і завжди, пророче прогнозував розвиток улюбленої гри, щоб ані час, ані суперники не застали зненацька. Його так і називали «маестро футболу майбутнього».
У майбутньому всі ми бачимо себе по різному. До речі, джаз, який «Маестро гри» обожнював, теж своєрідна транскрипція «завтра» з максимальним особистісним самовираженням. Можливо тому він вслухався в кожен вільний ритм, як у неповторну власну імпровізацію, охоче колекціонував платівки. Ще – шахи, настільний теніс, більярд. Виграти в нього було складно, частіше за все – неможливо, в тому випадку коли давав фору – теж.
Він вичитував від шпальти до шпальти газети, де пишуть про команду і про нього самого, обожнював класику, при нагоді обов`язково передивлявся ще фільм або виставу за твором. Його цікавили інтерпретації, які потім знаходили віддзеркалення на футбольному полі. Друзі актори лишили чимало спогадів про Лобановського. Одне з перших вражень Олега Борисова від першої зустрічі звучатиме так: «Василич (я буду його називати так) ніколи не потрапляв в основний фарватер, завжди був сам собою. Я побачив його вперше на «Динамо». Зайшов до Базилевича у роздягальню: усі футболісти, їхні подружки, ледарі-журналісти «точили ляси». Не було лише Лобановського. Він сидів у автобусі на задньому сидінні. З книжкою. Нас познайомили, але від книжки він не відірвався».
«Динамо» Київ в повному складі відвідувала БДТ. Сучасники згадують, що зайняти акторів Олега Борисова або Кирила Лаврова у вистави в дні, коли відбувались матчі улюбленої команди, було категорично неможливо, вони завжди мали бути присутні на трибунах. З цими місцями та людьми Валерій Лобановський був пов'язаний щирістю сердечних стосунків і розумінням того самого відлуння земного, що навзаєм просочувало душу та розум. Для Олега Борисова, який мав проблеми з серцем, він розробив спеціальну програму, вирахувавши її за секундами, беручи до уваги дату та час народження, особливості біоритмів. Він завжди приходив на допомогу друзям. Без зайвих слів, щиро, вагомо та по справі.
День у день за місяць до трагічної весняної дати на матчі у Донецьку птах, двічі здійснивши коло на стадіоні, знову повертався до Лобановського. Пізніше це назвуть недобрим знаком. Валерій Васильович, до речі, вірив в усі забобони. Почалося це ще з футбольної школи молоді, коли напередодні важливих матчів він вішав на стіну над ліжком футбольну рукавичку, наповнену повітрям і свято вірив, якщо не здується – перемозі бути. Саме так і траплялось. А ще він категорично не сприймав цифру тринадцять і забороняв гравцям одягати футболки з цим номером. Як виявилося, теж невипадково. Відчував.
«Я завжди спостерігаю за розминкою своєї команди. У Києві та Лужниках – із тунелю, що веде на поле, в інших містах – із брівки, стоячи у певній точці. На лаву сідаю за кілька хвилин до початку матчу, не кажучи більше ні слова гравцям, – усе вже сказано у роздягальні. Я б не став називати це забобонами, це – свого роду традиція, встановлений порядок дій перед матчем, непохитні. А ще був впевнений в тому, що у день матчу необхідна найсуворіша концентрація професійної енергії, бо був переконаний, що є «нитки, з яких вона передається гравцям. Скільки разів ловив себе на тому, що імпульс адресатом отримано: «передавач» та «приймач» знаходилися на одній хвилі».
Під час матчу у Запоріжжі, коли «Динамо» вигравало, вболівальники повелись незрозуміло агресивно. Лобановському стає погано, обширний інсульт, швидка, дзвінок улюбленій дружині Аді: «Я трохи полежу та полетимо до дому…». Найкращі медики країни боролися за його життя шість днів. 13 травня 2002 року серце його зупинилось.
Три дні потому майже чверть мільйона киян проводжало Лобановського в останній путь. Під час похорон на Байковому кладовищі почався рясний дощ. Небо сумувало та прощалось з Легендою… Андрій Шевченко назве його батьком і вчителем. Висловити та відчути це міг не лише він.
Кубок Чемпіонів Лігі Європи – нездійсненна мрія Лобановського, побажання втілення якої в останні роки викликало в нього сльози. Цієї мрії блискуче досягне завдяки пенальті талановитий учень у складі «Реал Мадрид» в 2003-му. Трофей спортивний, омріяний вчителем, Шевченко через шість днів після перемоги привезе у Київ до пам`ятника Лобановському. «Мій тріумф – його тріумф», – зазначить форвард.
Якось журналіст передав Валерію Васильовичу більше сотні питань на найважливіші з яких, Лобановський відповів у «Нескінченному матчі». В нього дійсно доволі складно було взяти згоду та й саме інтерв'ю, бо він категорично не сприймав поверхневості та дилетантизму і терпіти не міг розмов про особисте та улюблений колір. Подібних журналістів «Залізний полковник» теж позначав театрально, але, в цьому випадку, кумедно, за допомогою масок commedia dell'arte. Він був стовідсотково впевнений, що футбол разом із тренерами та гравцями, роблять і журналісти, тому від розмови з кореспондентом обов'язково має вийти користь, інакше немає сенсу. Більш того, матеріал повинен прочитуватись повністю та змушувати задуматися.
«На футбольному небі команди розкидані, як зірки. Є яскраві, є середні, є дрібні, які не розглянеш... Їх можна помітити лише тоді, коли їх багато, і вони утворюють туманність. А є й суперзірки, серед яких багато хто вже давно згорів, а світло від них доходить до нас і сьогодні». Так.
Валерій Васильович Лобановський. Для мене в усіх своїх утіленнях, перемогах і поразках, думках він уособлює геніальність простоти. Коли дивишся архівні записи матчів, чуєш і читаєш його інтерв'ю та книгу, немов розчиняєшся в цій прозорості мистецтва, що набагато більша за спорт і навіть життя. Це саме про те Пікасовське позачасове, коли не шукають, а знаходять, бо завжди здатні мислити серцем.
Дякую, Маестро, що дозволили відлунити це та відчути душу Вашої гри на одній хвилі.
Фото з ресурсів:
https://uainfo.org/blognews/1483706489-m-yach-talant-ta-futbolna-inzheneriya-znakovi-fakti-pro-valeriya.html
https://vechirniy.kyiv.ua/news/93299/
http://footballinussr.fmbb.ru/viewtopic.php?t=4747
https://ua.tribuna.com/blogs/hokkeyfootball/2874040-lobanovskijfutbolist-byl-ne-idealnym-a-nastoyashhim-lez-v-obvo/
Радимо прочитати:
Лобановский В. Бесконечный матч...– Київ: Ін Юре, 2005.– 446 с.– (Звезды и тернии судьбы).
Панасов І. Валерій Лобановський.– Київ: ІРІО, 2019.– 125 с.: кольор. іл.– (Видатні українці. Люди, які творили історію).– Бібліогр.: с. 124–125.
Сабалдир В.П. Від матчу смерті до матчу життя.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 478 с.: фот.
Радимо подивитись:
Становлення генія: дитинство і юність Валерія Лобановського | Машина часу //
