фото. Григорій Сковорода // http://lebedyn.org/2017/06/02/763/
У тисячолітній історії української літератури Григорій Сковорода посідає особливе місце. Він був великим письменником XVIII століття; чиї «божественні пісні», байки, діалоги, трактати, притчі, листи завершують золоту добу українського бароко, а може, і барокову літературу всієї Європи. Окрім того, Сковорода – напрочуд глибокий філософ і богослов. Недарма його заведено розглядати або як мисленника, що вторував «питомо східнослов’янську стежину осягнення реальності», або як фундатора «філософії серця», або навіть як «найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа світу». Не боячись пересади, можна стверджувати, що на сьогодні Григорій Сковорода постає справжнім символом української духовності, – Леонід Ушкалов.
В історії культурного розвитку кожного народу є особистості, які відіграють значну роль у формуванні національної свідомості та національної ідентичності, Завдяки ним зберігаються і продовжують жити віками культурні традиції, успадковані від предків, поповнюється культурними цінностями загальна скарбниця світової мудрості. Початковим і найтривалішим періодом розвитку українського письменства, його фундаментом, на якому пізніше розвинеться нова українська література, вважається давня українська література, від найдавніших часів до кінця XVIII ст., яка формувалася на українських етнічних землях різними мовами: староукраїнською, латинською, польською, церковнослов’янською, руською.
Вершиною давньої української літератури доби бароко справедливо вважають творчість мандрівного філософа Григорія Савича Сковороди. Видатний народний мислитель, прозаїк, поет, музикант, просвітитель і гуманіст, він вважається найвидатнішою постаттю в культурному та літературному житті України ХVIII століття. Філософська, літературна та педагогічна спадщина Сковороди зайняла гідне місце в історії української літератури, підсумувавши найвищі досягнення старожитньої духовної культури. Його називають найбільшим і найзагадковішим християнським філософом, «батьком української філософії», «українським Сократом», «народним просвітителем», чия оригінальна та багатогранна творчість стала основою для розвитку української філософії та літератури XIX століття.
Ідеї й образи творів Сковороди сформувалися, насамперед, на грунті традицій давньої літератури, творах античної літератури, літератури середньовіччя. Відшукуючи відповіді на вічні питання про добро і зло, смерть і безсмертя, любов і ненависть, він постійно звертається до біблійних сюжетів. Наскрізною для творчості Григорія Сковороди є тема щастя, яке «всередині тебе», яке досягається через розкриття божественної суті людини, виявлення таланту, закладеного Богом, працю за покликанням: «бути щасливим – це значить пiзнати, знайти самого себе».
Понад чверть століття, аж до самої смерті, мандрував філософ містами та селами Лівобережної України, проповідуючи свої ідеї. «Він свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ, при обміркуванні його творів присутні були і небо над головою, журавлі, лелеки, тополі, озера, ліси і тверда земля під ногами, а головне – люди», – писав Павло Тичина.
Одягався пристойно, але просто, споживав звичайну їжу, спав не більше чотирьох годин на добу. Завжди бадьорий, рухливий, всім задоволений, прихильний до убогих, «мав набожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів».
«…Добрими старими шляхами, обминаючи казенні «стовпи неотесані», але не обминаючи доріг європейської науки, мандрував по Україні Григорій Сковорода і сіяв у людських серцях мудрість любові та самопізнання, радість простоти і щирості, задоволення в правді, добрі, сродній праці та «совісті – як чистий кришталь», – Євген Сверстюк.
Велике значення творчості Сковороди в історії української літератури полягає в поєднанні літературної мови з багатством народної мудрості. Широко вводячи в літературу фольклорні образи, філософ використовує також власні спостереження з життя різних прошарків українського суспільства. Свої твори Сковорода за старою традицією писав або латиною, або прикметною для українського літературного бароко барвистою мовною «сумішкою», яка до сьогодні ще досконало не вивчена. Т. Шевченко називає мову Сковороди «вінегретною», протиставляючи її важкуватість мелодійним українським пісням. Порівняння деякими дослідниками сковородинських віршів із «необробленим дорогоцінним камінням чи тінистим садом, де поряд з розкішними кипарисами, яблунями та сливами, ростуть чагарники», перегукуються з оцінюванням творчості мислителя як «чорною сковородою», яка пече «білі млинці». Літературна творчість мислителя невід’ємна від усієї його філософської та педагогічної спадщини. Художня проза Сковороди – це збірник «Байки харківські».
Поряд із використанням езопівських сюжетів – «Орел та Черепаха», «Жаби», «Чиж і Щиглик», «Олениця та Кабан» – Сковорода створює низку оригінальних за сюжетом творів, побудованих на матеріалах фольклору з використанням народних мовних елементів, відображаючи тим самим своєрідність і глибину народних традицій, поетичну вдачу української душі: «Краще мені сухар з водою, ніж цукор з бідою», «Хто труда не докладе, той до добра не прийде», «Дурень шукає видного місця, а розумного і в кутку видно», «Доброму чоловікові щодня свято», «Добре братство краще за багатство».
Він є також автором власних афоризмів із філософським змістом: «Людське життя, подібно до пісні, гарне не тривалістю, а чесністю», «Людина дивиться на лице, а Бог на серце», «Не знайдеш дня без темряви і світла, а року без зими і літа», «Краще в одного розумного бути в пошані, ніж у тисячі дурнів», «Без ядра горіх ніщо, так само, як і людина без серця».
Визнані байкарі Є. Гребінка та Л. Глібов вважали його своїм вчителем. Започатковані ним традиції в цьому жанрі успішно продовжили П. Білецький, Носенко, Л. Боровиковський, С. Руданський, О. Стороженко, М. Годованець, А. Косматенко та інші.
Наблизивши давню українську прозу та поезію до тієї межі, за якою здійнялася нова українська література, він став важливою постаттю на шляху розвитку української художньої словесності. Його поетична та прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, вводячи в літературу самобутні образи простих українців. Творчість Сковороди передувала Котляревському та Шевченкові, які вчилися на його життєвому прикладі.
Народна приказка «Що гόрод, то норов» стала основою його найпопулярнішої 10-ї пісні «Всякому городу нрав і права» зі збірки «Сад божественних пісень». В малоросійській опері І. Котляревського «Наталка Полтавка» ця пісня в обробці автора звучить у виконанні пана возного на прізвище Тетерваківський. Валентин Чемерис назвав її видатною пам`яткою української літератури, «алмазом сатири ХVIII ст., що в обробці Івана Петровича Котляревського став істиним брильянтом»:
«Всякому городу нрав і права» й сьогодні входить до репертуару багатьох сучасних кобзарів-виконавців: Сергія Захареця, Тараса Компаніченко, Ніни Матвієнко, Олександра Триуса, Ярослава Крисько, Олександра Савчука, Юліана Китастия.
Твори легендарного філософа наклали свій відбиток і на творчість Тараса Шевченка. Як відлуння тієї ж пісні «Всякому городу нрав і права» звучить філософський початок Шевченківської поеми «Сон»:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує.
Той неситим оком
За край світа зазирає.-
Чи нема країни,
Щоб загарбать із собою
Взять у домовину.
Сковорода як легендарний старець-мандрівник, дивак, що живе на пасіці, працює, співає пісні, а на дозвіллі читає в оригіналі Горація, згадується й у повісті Тараса Шевченка «Близнецы». В сюжетній лінії про двох братів, один із яких жив за законом «сродності», а інший – загинув в «сітях світу», письменник також звертається до сковородинської ідеї людської сродності, висвітлюючи образ Сковороди-педагога.
Тема людської «сродності» та Божого промислу виразно простежується й у творчості Г. Квітки-Основ’яненка, який вважав Сковороду своїм учителем. Твори Григорія Сковороди за його життя ніколи не друкувалися. Першою спробою узагальнити життєвий і творчий шлях філософа стала праця його учня Михайла Ковалинського «Життя Григорія Сковороди» (1794–1795) роках.
Упродовж першої половини ХІХ століття окремими книжками з’явилися «Басни Харьковскія», «Беседа, нареченная двое», «Дружескій разговор о душевном мире», «Убогій Жайворонок», «Брань архистратига Михаила со Сатаною», а також деякі уривки, листи та поезії, надруковані на сторінках часописів «Сионский вестник», «Телескоп», «Московский наблюдатель», «Москвитянин», альманахів «Утренняя звезда», «Молодик» тощо.
Значною подією стало приурочене до 100-ліття з дня смерті філософа харківське видання 1894 року «Сочинения Григория Саввича Сковороды, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем». Це була перша академічна збірка творів філософа, завдяки якій він, немовби то воскрес у соту річницю смерті. Ще однією помітною спробою академічного видання творів Сковороди було «Собрание сочинений Г. С. Сковороды. С биографией Г. С. Сковороды М. И. Ковалинского, с заметками и примечаниями В. Бонч-Бруевича» (Санкт-Петербург, 1912). Ці видання аж до початку 1960-х років правили за найавторитетніші збірки творів Сковороди.
Найповнішим виданням стало «Повне зібрання творів» Сковороди у двох томах, що вийшло в Харківському видавництві 1973 року, до редакційної ради якого увійшли знані фахівці з історії української філософії та літератури. Твори подано за хронологічним принципом, який згідно із задумом видавців, мав віддзеркалювати перебіг життя та творчості Сковороди. А 2011 року за редакцією Л. Ушкалова вийшла нова повна академічна збірка творів філософа, також хронологічно упорядкована й удосконалена доповненнями, поясненнями та належними фаховими коментарями, редакцією українських перекладів латинських і грецьких текстів.
Художня творчість Сковороди мала велике значення для розвитку прогресивних, демократичних спрямувань у літературі. Кращі традиції його творчості – народність, правдиве зображення дійсності, відстоювання загальнолюдських ідеалів, непримиренність до зла й неправди, патріотизм, готовність постати на захист трудового люду – успадкували й розвинули прогресивні письменники нової літератури. «Творчість Сковороди була визначним явищем в українській культурі. Вона підготовляла шлях Котляревському, Квітці-Основ’яненку та іншим письменникам епохи становлення нової української літератури», – писав літературознавець О. Білецький. Високо цінили Сковороду М. Коцюбинський, Панас Мирний, І. Франко.
Микола Гоголь, розмірковуючи про концепцію самопізнання, іноді мало не цитуючи мислителя, за словами М. Драгоманова, «шукав ідеалів там, де їх шукав Сковорода». А український публіцист і літературний критик Андрій Товкачевський про філософію Сковороди напише, що природа, мабуть, створила Сковороду тільки заради того, щоб пересвідчитись у власній здатності «творити не лишень нікчемних фіглярів, а й богів».
Подібно до українського любомудра, морального самовдосконалення прагнули російські письменники Ф. Достоєвський і Л. Толстой. У фондах бібліотеки Л. Толстого донині зберігається харківське видання творів Сковороди 1894 року. Філософські погляди українського просвітителя, його спосіб життя, «як найдосконаліший твір», вражали уяву видатного письменника своєю глибиною. Микола Лєсков, добре знайомий із філософською спадщиною Сковороди, широко використовував цитати філософа, в тому числі як епіграфи до своїх творів. Максим Горький у неоромантичних творах перейняв окремі художні ідеї Григорія Сковороди.
В романі «Російський Жільблаз» Василя Наріжного головний герой «схожий на Сковороду навіть зовні: сивий чоловік, стрижений “під горщик”, з подорожньою торбинкою для книжок та нехитрого скарбу, а також із флейтою. Цей персонаж є втіленням глибокої набожності, він проповідує себепізнання. Його життя перебуває в гармонії з його ж таки наукою, а самоприниження-кенозис яскраво підкреслює духовну вищість героя порівняно з пишним світом», – так характеризує головного персонажа Леонід Ушкалов, літературознавець, значна частина досліджень якого присвячена Сковороді. Серед літературних надбань ХХ ст., так чи інакше пов’язаних із іменем філософа, він вирізняє творчість Венедикта Єрофєєва, Володимира Нарбута, Анатолія Марієнгофа, Михайла Булгакова, Миколи Заболоцького, Арсенія Тарковського, Андрія Бєлого.
Філософська спадщина минулого відіграє велику роль в сучасній літературі. Слово Григорія Сковороди стало життєдайним джерелом для багатьох літературознавців, мистецтвознавців, поетів і прозаїків. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвинув цілу низку ідей, актуальних для свого часу, висловлюючи передові погляди українського суспільства.
Справжнім символом нашої духовної культури від давнини до сьогодення Сковорода стає за часів українського Ренесансу 1920-х років. Темі сковородіани присвячують твори письменники всього ХХ ст.: імпресіоністична повість Михайла Івченка «Напоєні дні» (1924); ліро-епічна поема Валер`яна Поліщука «Григорій Сковорда» (1929); поема-ораторія Максима Рильського «Слово про рідну матір» (1942); епопея Юрія Клена «Попіл імперій» (1943–1947); поема Василя Бондаря «Сковорода у Бабаях» (1965); роман Василя Шевчука «Предтеча» (1969); художній життєпис Івана Пільгука «Григорій Сковорода» (1972); біографічна повість Івана Драча, Сергія Кримського та Мирослава Поповича «Григорій Сковорода» (1984) тощо. Саме тоді Павло Тичина присвячує поетові збірку «Замість сонетів і октав» та починає роботу над грандіозною поемою-симфонією «Сковорода».
У своїй книзі «Григорій Сковорода» Леонід Ушкалов спостерігає вплив постаті легендарного філософа на формування світогляду й творчість цілої когорти письменників. Гнат Хоткевич, ставши одним із перших перекладачів Сковороди сучасною мовою, шукає в його науці «екзистиційного прихистку». Герой оповідання Сергія Пилипенка «Льодолом» стверджує ідею свободи словами Сковороди «Весь світ спить…». Микола Хвильовий називає його «великим українським філософом». Михайло Івченко в повісті «Напоєні дні» змальовує образ Сковороди. Юрій Яновський згадує про нього як про «людину-європейця» в романі «Чотири шаблі». Валер`ян Поліщук у біографічно-ліричному романі «Сковорода» показує філософа відважним мандрівником «у глибини духу», Михайло Драй-Хмара в поезії «Розлютувався лютий недаремне…» приміряє образ Сковороди-мандрівника на самого себе. Микола Зеров береться за перекладання латиномовної сковородинської поезії. А Максим Рильський у поезії «Китаїв» бачить мандрівного філософа предтечею нового світу.
Юрій Клен розпочинає свій шлях українського поета сонетом «Сковорода», в якому втілено філософські мотиви єдності світобудови, любов до мудрості, бажання пізнавати світ і себе в ньому, прагнення гармонії та довершеності:
Піти, піти без цілі і мети...
Вбирати в себе вітер, і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: «Цвіти, цвіти!»
Бо, може, це нам вічний заповіт,
Оці мандрівки дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.
Торкнувся таємниць любомудрості «старчика» і поет Арсеній Тарковський, уперше познайомившись із поезією Сковороди ще в сім років. Чуйна душа поета осягає й захоплено відгукується на близькі їй ідеї українського філософа. Тарковський писав: «Я жив, мимоволі наслідуючи Григорія Сковороду...».
І коли поколінню дітей Другої світової війни, як зазначає Ліна Костенко, «обридли відьомські шабаші фікцій», у пошуках істини воно звертається до філософії та поезії Сковороди.
Світ мене ловить – ловить… доганя!
Час пролітає з реактивним свистом
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу!
Григорій Савич! – тихо шепочу.
Саме творчість українського філософа стає джерелом натхнення для цілої плеяди українських «шістдесятників». Це й образ Сковороди-«перворозуму» в «Індустріальному сонеті» Миколи Вінграновського, і варіації теми Сковороди у Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, і «Сад нетанучих скульптур» Ліни Костенко, і поезія Василя Стуса, який називав Сковороду одним зі своїх «найкращих друзів», і публіцистика Івана Дзюби та Євгена Сверстюка, сковородинські розвідки Валерія Шевчука. Василь Барка окреслить своє життєве кредо словами: «світ мене спіймав, але не вдержав». Дмитро Донцов останні дні життя присвятить роботі над статтею «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності». А Ігор Костецький назве Сковороду «одним-єдиним навчителем модерної України», людиною, що репрезентує ту українську культуру, яка має «вселюдське значення».
Для українського постмодерну символ Сковороди також здається дуже принадним. Юрій Андрухович епатує читача екстравагантним баченням образу філософа як «першого українського хіпі». Героїня повісті «Інопланетянка» Оксани Забужко, розмірковуючи над сенсом існування та повнотою буття, яку вона називає «третім рівнем свободи», намагається збагнути постать Сковороди, ким же він був: «посполитим улюбленцем, дотепником із сопілкою», чи «похмурим самітником, ніким не збагнутим «чоловіком Божим», з людської ласки годованим?..».
Софія Андрухович в романі «Амадока» пише: «Сковорода дійшов висновку, що шлях до цілковитого розчинення у Господі лежить через сотні й тисячі послідовних відмов від спокус… Шлях вимагає пильности».
2020 року українська прозаїкиня, поетеса та публіцистка Наталія Дзюбенко-Мейс вшанувала пам`ять непересічного українця філософсько-поетичною поемою «Сковорода», яка була включена до списку, представленого на здобуття Національної Шевченківської премії 2022 року.
Літературна та філософська спадщина Григорія Сковороди понині залишається предметом ретельного дослідження не тільки в Україні, а й за її межами. Невипадково за філософом міцно закріпилося визначення «перший розум наш…» (М. Вінграновський), як феномен винятковості та неординарності мислі.
Значення творчості Сковороди виходить далеко за межі української традиції. Його твори перекладено англійською, вірменською, грузинською, італійською, німецькою, польською, португальською, російською, словацькою, фінською, чеською та іншими мовами. Він посідає унікальне місце в історії української та світової культури.
«Його багатогранна творчість – це найвищий злет українського літературного бароко, так само, як в Англії – творчість Джона Мільтона, у Голландії – Йоста ван ден Вондела, в Іспанії – Кальдерона, в Італії – Торквато Тассо, у Німеччині – Ангела Сілєзія, у Чехії – Яна Амоса Коменського», – оцінює значення Григорія Сковороди Л. Ушкалов. Всесвітньо відомий бразильський письменник Паоло Коельо під час візиту в Україну 2006 року зауважив, маючи на увазі Григорія Сковороду: «Я приїхав уклонитися землі, яка народила філософа ХХІ століття… Мені здається, що він, може, як ніхто інший в Європі, зумів дотримуватись у житті знаків долі...».
Сьогодні світ сприймає Сковороду як одного з найглибших новочасних поетів-містиків, зачинателя української «філософії серця», мислителя, що «вторував питомо східнослов’янську стежину осягнення реальності, або навіть як найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа. У всякому разі, Сковорода є ключовою постаттю не лише в літературі українського бароко, але й у всій нашій духовній традиції від давнини до сьогодні» (Л. Ушкалов).
Видатний церковний діяч, блискучий філософ, богослов, поет Папа Римський Іван Павло ІІ, виступаючи 2001 року в Київському Маріїнському палаці, говорить про християнське коріння української духовної традиції, яке дало натхнення найвизначнішим синам держави та зумовило появу одного з найбільших і найзагадковіших християнських філософів світу. Підкреслюючи високу моральність і доброчесність української нації, він згадав і Григорія Сковороду: «Тільки людина, глибоко просякнута християнським духом, могла мати таке натхнення. У його словах знаходимо відгомін Першого послання святого апостола Івана: «Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому».
Григорій Сковорода – це філософ, вчення якого про любов, свободу і життя зберігає актуальність через багато століть після смерті автора. Через роки та століття його талант бентежить людський розум і душу. Його спадщина – наче криниця з живою водою, до якої линуть, прагнучи торкнутися його мудрого слова. «Як і мудрець Конфуцій, Сковорода без перебільшення наш сучасник, наш співрозмовник на кожен день», – так сказав Володимир Стадниченко.
Радимо прочитати:
Барабаш Ю.Я. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко.– Київ: ВД «Києво-Могилянська Академія», 2007.– 744 с.– (Бібліотека Шевченківського комітету).
Ешкилев В.Л. Андрогин. Книга странствий Григория Сковороды / пер. c укр. Н.М. Дутчак.– Харьков: Фолио, 2014.– 319 с.– (Граффити).
Єшкілєв В.Л. Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди: роман. – Київ: Академія, 2012.– 248 с.– (Автографи часу).
Ушкалов Л. Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди.– 2-ге вид.– Київ: Дух і літера, 2017.– 363 с.– (Постаті культури).
Шевчук В.О. Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорий Сковорода сучасними очима: розмисли.– Київ: Пульсари, 2008.– 528 с.: іл. – (Українці у світовій цивілізації).
