.jpg)
Олександр Опанасович Потебня (22.09.1835–11.12.1891), український мовознавець-філософ, етнограф, фольклорист, теоретик літератури, дослідник поетики, психології творчості, громадський діяч, засновник Харківської лінгвістичної школи, основоположник психологічного методу в літературознавстві.
О. Потебня народився на хуторі Манів, поблизу с. Гаврилівка (тепер – с. Гришине Сумської області). Походив із уславленого українського дворянського роду військових, кінних січовиків із Полтавщини. Предок – Юхим Федорович Потебня, отаман Глинської сотні Лубенського полку. Дід, Юхим Іванович, військовий відставник, мав трьох синів: Івана, Опанаса, Харитона. Батько, Опанас Потебня, штабс-капітан, мати Марія, донька поміщика Івана Маркова.
Хлопчикові ще не було двох років як батьки продали хутір Манів і переїхали до Ромен. Олександр навчався в семирічній Радомській класичній гімназії, яку закінчив у 1851 р. зі срібною медаллю. Вступив на юридичний факультет Харківського університету. Юнак вважав, що присвятить своє життя юриспруденції, проте, під впливом Петра Лавровського занурився в український фольклор і за рік перейшов на історико-філологічний факультет. Там він знову почув мову свого дитинства, зокрема на лекціях відомого українського поета та професора, автора збірника «Південноруських народних пісень» Амвросія Метлинського. Їхні погляди щодо потреби самостійного розвитку української мови цілком збігалися.
Після закінчення університету із захистом дисертації «Перші роки війни Хмельницького» з 1856 р. викладав російську мову в гімназії, продовжував займатися мовознавством, філософією й етнологією. У 1861 р. захистив магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і став ад’юнктом Харківського університету, згодом – доцентом кафедри слов’янського мовознавства та секретарем історико-філологічного факультету. Петро Лавровський зумів виклопотати для Потебні солідну стипендію та дворічне закордонне наукове відрядження (1862–1863). Молодий науковець перебував у Німеччині, Чехії, Австрії. Був учнем Альберта Вебера, німецького сходознавця, вивчав санскрит. Але, коли дізнався, що всі троє його братів брали участь у польському повстанні та загинули, самовільно перервав відрядження.
З 1875 р. О. Потебня – професор кафедри російської мови та словесності Харківського університету. Вчений був одним із засновників Харківського історико-філологічного товариства й очолював його в 1877–1890 рр. Член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1875). Науковець щороку разом зі студентами здійснював етнографічні експедиції, де записував фольклор, укладав орфоепічний словник.
Вклад Потебні у загальну та слов’янську лінгвістику – внесок світового масштабу. Наукова діяльність Олександра Опанасовича поширювалася на східнослов’янську філологію, словесність, філософію, мовознавство й етнографію. Як науковець О. Потебня випередив сучасне йому мовознавство. Він заглибився у суть і еволюцію мови так глибоко, як до нього не заглиблювався жоден учений.
О. Потебня розглядав мову, насамперед, як засіб упорядкування людиною вражень від довкілля, як інструмент пізнання світу. Слово несе не тільки значення предмета, а і попередній досвід особи та нації. Його зміст фіксується у символах фольклору і постійно відновлюється літературою.
На думку вченого, мова є неповторною для кожної нації можливістю мислення та самого життя: «Не лише найкраща, а і певна, єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим та неодмінна умова існування народу, є єдність мови». Також Потебня розглядав мову як механізм, що породжує думку, і відокремлював його від мовлення. Мову він розуміє як сукупність засобів, за допомогою яких конструюються та розуміються тексти. Вчений бачив мову нерозривно пов’язаною з культурою народу. Оскільки творцем мови є народ, то вона уявлялася вченому витвором «народного духу», але водночас і тим, що зумовлює специфіку світосприймання та світогляду кожного народу.
Потебня вивів концепцію про три аспекти слова: форму, значення і внутрішню форму.
Вченому належать праці із загального мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв'язок мови й мислення тощо. Серед них особливе місце мають фундаментальні праці: двотомник «Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень» (1883–1888) і чотиритомник «Із записок з російської граматики» (перші два томи видані в 1874 і 1888 рр., останні – посмертно, 1889 і 1941 рр.).
Уже по його смерті були опубліковані книги «Із лекцій з теорії словесності. Байка. Прислів’я. Приказка» (1894) і «Із записок з теорії словесності» (1905).
Потебня заклав підвалини східнослов’янської діалектології як самостійної галузі досліджень.
Спадщина О.О. Потебні обіймає і суспільно-політичні питання, зокрема теорію нації.
Наріжним каменем розвитку нації Потебня вважав свідомість, без якої не було б зв'язку між людьми (себто суспільства), ні руху вперед (прогрес, історія), «життя людини було б вічним повторенням тісного кола явищ, встановлених зовнішніми обставинами, тобто людина була б скотиною». І ця свідомість, переходячи через посередність слова і мистецтва, вивершується національною мовою: без знання мови всі українські бажання збудовані на піску.
Націоналізм він витлумачував як світогляд, що визнає і шанує національне розмаїття людства. «Ідея національності, – писав учений, – здатна сприяти людському поступу, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток, коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, вона набуває реакційного змісту». Рівноправність і взаємоповага, вважав О.О. Потебня, мають бути основою взаємин між народами.
Протестуючи проти національного гноблення, обґрунтовував право кожного народу розвивати свою культуру рідною мовою, бо «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Діти мають здобувати освіту рідною, а не чужою мовою. Денаціоналізацію О.О. Потебня прирівнював до духовного розтління (стаття «Мова і народність», 1895).
За умовами того часу свої наукові праці О.О. Потебня мусив публікувати російською. Проте, бажаючи довести, що всі мови мають невичерпні виражальні можливості, першим переклав українською мовою славетну поему Гомера «Одіссея». Розгорнув велику роботу з редагування та публікації творів українських класиків першої третини ХІХ ст. – Г. Квітки-Основ’яненка та П. Гулака-Артемовського.
У філософсько-світоглядному плані йому, як і більшості духовно розвинутих українських мислителів, був найближчий Г. Сковорода, про якого в містах і селах Лівобережної України зберігався живий переказ і праці якого Потебня одним із перших почав систематично збирати і вивчати.
О. Потебня був щасливо одружений із донькою харківського книговидавця Франца-Володимира Зеленського Марією, мав двох синів. Старший син – Потебня Олександр Олександрович – український учений у галузі електротехніки, очолював Харківський електротехнічний інститут, керував розробкою й уточненням планів ГОЕЛРО в Україні, загинув 16 листопада 1935 р. Його ім’ям названа Запорізька інженерна академія. Молодший – Андрій Олександрович Потебня – відомий ботанік, загинув 48-річним у 1919 р.
Глибина ідей вченого розкрилася лише у ХХ ст. На зламі XX–XXI ст. посилився інтерес до вченого як теоретика літератури. Його теорія образності, вчення про поетичне мислення, специфіку художньої діяльності привертають в нашій країні та за її межами пильну увагу теоретиків літератури, естетиків, мистецтвознавців, психологів, соціологів, зокрема тих, які вивчають соціальну психологію та теорії комунікацій. У наші дні теоретичні положення і гіпотези О. Потебні дедалі активніше запроваджуються в сучасне літературознавство.
Завдяки видатному вченому українська філологія завоювала авторитет у слов’янському світі, вийшла на загальноєвропейський рівень.
Сьогодні ім'ям О. Потебні назвали Інститут мовознавства НАН України (1945). Його ім'я має також вулиця в м. Харкові, школа в с. Гришиному Сумської області. На батьківщині вченого в 1977 р. відкрито народний музей О. Потебні і встановлено пам’ятник видатному мовознавцеві.
Пам’ятний знак на честь О.П. Потебні, с. Гришине. Автор Ольга Лобода //
Рекомендуємо прочитати:
Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези мовного релятивізму).– Львів: Літопис, 2002.– 302 с.
Франчук В.Ю. Потебня Олександр Опанасович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України.– Київ: Наукова думка, 2011.– Т. 8: Па-Прик.– С. 449.
***
Лукінова Т.Б. О.О. Потебня як компаративіст і етимолог // Мовознавство.– 2015.– №6. – С. 15–21.
