https://uk.wikipedia.org/
Григорій Павлович Ґалаґан (27.08.1819 – 07.10.1888), український державний діяч і меценат, українофіл.
Григорій Ґалаґан народився у с. Сокиринці Сокиринської волості Прилуцького повіту Полтавської губернії у заможній шляхетській родині, яка належала до відомого на Лівобережжі старшинсько-шляхетського роду, записаного в VI частині родовідних книг Полтавської та Чернігівської губерній. Батько – Павло Григорович Ґалаґан (1793–1834), свого часу закінчив Гірничий інститут, служив по Міністерству закордонних справ, мав 8 тисяч кріпосних душ у Полтавській і Чернігівській губерніях. Мати, Катерина Василівна Гудович (1785–1868) була графинею, донькою генерал-лейтенанта Михайла Васильовича Гудовича (1752–1818). У 1814 р. вона вийшла заміж за Павла Григоровича Ґалаґана.
Григорій отримав ґрунтовну домашню освіту. Хатнім вихователем його був ад’юнкт математики Петербурзького університету Федір Чижів. Закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Наступні два роки подорожував Західною Європою. У 1841 р. посів посаду секретаря Городнянської повітової палати державних маєтностей. Багато подорожував, почав збирати колекцію творів російських і українських художників, прагнучи підтримати співвітчизників, які навчалися та працювали у Римі. Повернувшись в Україну в 1843 р., Григорій Ґалаґан пішов служити до Чернігівської палати державного майна.
У 1847 р. Г. Ґалаґан одружився з Катериною Василівною Кочубей (1826–1896), котра походила з давнього козацького роду, була донькою таємного радника Василя Кочубея, мала гарну освіту, знала мови, цікавилась математикою, технічними науками. 15 червня 1853 р. у Григорія Павловича та його дружини Катерини Василівни народився син – Павло. Батьки виховували Павлуся українцем. До хлопчика приставили няньку з простих селян, він носив національний одяг, до 5 років говорив тільки українською.
У 1848–1851 рр. Григорій Ґалаґан виконував обов’язки маршалка – предводителя дворянства Борзнянського повіту Чернігівської губернії. У 1851–1854 рр. перейняв на себе обов’язки совісного судді Чернігівської губернії. Вів активну культурно-освітню діяльність: у 1848 р. він був почесним попечителем і меценатом Пирятинського повітового училища, а в 1852–1860 рр. перейняв на себе обов’язки попечителя Чернігівської губернської гімназії. Г. Ґалаґан неодноразово обіймав посади в різних комісіях, які після 1861 р. працювали над «селянським питанням», виступаючи з позицій повного звільнення вчорашніх кріпаків від залишків феодальних тягарів і громадянських обмежень.
27 квітня 1869 р. помер єдиний син Галаганів – Павло. Згорьований батько вирішив створити закритий навчальний заклад, який на довгі десятиріччя стане живим пам’ятником передчасно померлому синові. Так з’явився проєкт київської Колегії, названої іменем їхнього померлого сина – Павла Ґалаґана.
Григорій Ґалаґан продав 8 тис. десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях на суму 275 тис. рублів, пожертвував на фонд навчального закладу мільйон рублів і придбав 2 будинки на вулиці Фундуклеївській, 11 і кілька флігелів.
13 жовтня 1871 р. відкрилася Колегія Павла Ґалаґана – приватна чоловіча гімназія. Перший набір навчального закладу складався з 18 учнів із гімназій Києва, Житомира, Чернігова, Ніжина, Новгород-Сіверського, Москви та Санкт-Петербурга. Згодом Колегія стала зразковим середнім освітнім закладом, окрасою Києва ХІХ ст. й існувала до 1917 р.
На навчання на конкурсній основі з метою підготовки до вступу в університет зараховували юнаків із 14–16 років. Програма 4-річної освіти була гуманітарно орієнтованою і відповідала старшим класам гімназії.
У Колегії одночасно могли навчатися та виховуватися 70 учнів (по 10 осіб на кожний курс). 30 із них були стипендіатами Г. Ґалаґана, а 40 навчалися за власні кошти. Зі стипендіатів 3 особи мали бути уродженцями Прилуцького повіту Полтавської губернії – батьківщини Павла Галагана.
При колегії працювали: природничий кабінет, фізична лабораторія, клас музики з фортепіано й органом.
У Колегії була велика бібліотека, створена на основі книгозбірні історика М. Маркевича, вона складала 6000 томів, і бібліотеки Г. і К. Ґалаґанів з нумізматичною колекцією.
На території закладу діяла церква святих первоверховних апостолів Петра і Павла. Функціонували лікарня, їдальня, спортивний зал.
Колегія мала друкований орган – «Ежегодник коллегии Павла Галагана» (1896–1916) і періодичний науковий збірник «Педагогическая мысль» (1904–1905).
У Колегії викладали громадські діячі, вчені та педагоги: П. Житецький, літературознавець М. Марковський, російський історик В. Сиповський, М. Мурашко, М. Пимоненко, поет, драматург і критик І. Анненський (1890–1893 – директор), А. Степович (1893–1906 – директор), В. Науменко.
Щорічно, 27 квітня в день смерті сина, Ґалаґан був присутній на урочистому акті та молебні в домовій церкві. Тяжко хворий Григорій Павлович залишив заповіт, який підтвердив всі матеріальні права колегії. Опікункою він призначив свою дружину Катерину Василівну Кочубей-Ґалаґан.
Вихованці Колегії – гордість української науки та культури: А. Кримський, В. Липський, В. Грабар, історик права О. Малиновський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, політичний діяч, дипломат періоду Директорії УНР М. Ґалаґан.
16.05.1910 р. у Петербурзі було засновано Товариство колишніх вихованців колегії, а 27.21.1911 р. – його Київське відділення.
Після закриття колегії в її будинку містилися:
1917–1918 рр. – Генеральне секретарство військових справ на чолі з Головним отаманом військ УНР С. Петлюрою;
1919–1920 рр. – одне зі сховищ НБУ ім. В.І. Вернадського;
1923 р. – трудова школа ім. І. Франка, дитячий будинок, курси іноземних мов, середня українська школа ім. І. Франка;
1977–1982 рр. – Будинок учителя.
Від 1986 р. – Державний музей літератури України (у 1999 р. він отримав статус національного музею).
За ініціативи та матеріальної підтримки Г.П. Ґалаґана і К.В. Ґалаґан у Прилуках у 1874 р. відкрилася чоловіча прогімназія та жіноча гімназія.
П. Ґалаґан був одним із засновників (1866) Київської міської публічної бібліотеки, нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого, однієї з найбільших і найстаріших книгозбірень України.
Григорій Ґалаґан товаришував і листувався з провідниками української інтелігенції: Тарасом Шевченком, котрий свого візаві називав просто Грицем; Миколою Гоголем, Миколою Костомаровим, Олександром Русовим, Павлом Чубинським, Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем, Володимиром Антоновичем, Василем Тарновським, кобзарем Остапом Вересаєм, якому подарував волю.
Меценат допомагав матеріально у виданні творів чоловіка української письменниці Марко Вовчок, фольклориста й етнографа Опанаса Марковича (1822–1867), фінансово підтримував історико-етнографічний щомісячник «Киевская старина» й іншу українську періодику.
До кінця життя Г. Ґалаґан залишався членом Київської археографічної комісії, а від дня заснування був головою (1873–1875) Південно-Західного відділу Імператорського географічного товариства. Вів активні етнографічні розвідки, докладав зусиль до справи популяризації української народної культури, архітектури, музики.
Ґалаґан був автором праць «Збірка етнографічних матеріалів, які стосуються Малоросії», «Южноруські пісні з голосами», «Подробное описание малорусской вертепной драмы в том виде, как она сохранилась в селе Сокиренцах».
Як земський і громадський діяч Галаган багато зробив для розумового розвитку і матеріального добробуту українського народу.
Призначений 1 січня 1882 р. членом Державної Ради по Департаменту законів, український дворянин брав участь у роботі комісій для розробки місцевих Положень, а в 1886 р. – чиншового питання.
З 1882 р. і до кінця життя Г. Ґалаґан – член Державної Ради по Департаменту законів, де послідовно відстоював українські інтереси, а також дієво працював у земській сфері над просвітою народу, опікувався створенням Селянського земельного банку та врегулюванням міґраційного руху селянства. Працював також головою комісії в Міністерстві фінансів з ощадно-позичкових товариств.
Григорій Павлович Ґалаґан помер 25 вересня 1888 р. у рідному маєтку Сокиринці. Там і був похований.
За свою громадську діяльність, зокрема «за працю зі звільненню селян», Г.П. Ґалаґан удостоєний Золотої медалі, орденів Св. Станіслава І ступеня, Св. Анни І ступеня, Св. Володимира ІІ ступеня та Білого Орла. Але за свою просвітницьку діяльність, зокрема за створення й утримування Колеґії Павла Ґалаґана Григорій Павлович одразу відмовився від будь-яких нагород.
Григорій Павлович був останнім представником роду Ґалаґанів; після його смерті родова садиба прізвище і герб перейшли до його племінниці Марії Комаровської та її чоловіка – генерал-лейтенанта графа Костянтина Ламздорфа (від 1894 р. за царським указом іменувався Ламздорфом- Ґалаґаном). Донині родова Сокиринська садиба – єдиний не тільки на Лівобережжі цілковито збережений архітектурно-господарсько-парковий комплекс, пам’ятка зодчества та садово-паркового мистецтва.
Нащадки цієї лінії нині мешкають у США. Онука графа Миколи Костянтиновича Ламздорфа-Ґалаґана Єлизавета Блейк, а також її близькі родичі відвідують Україну; поповнюють унікальними документами з сімейного архіву родовий фонд Ґалаґанів у Центральному державному історичному архіві України, фонди Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Ґалаґана.
Радимо прочитати:
Кучер Н. Григорій Галаган: меценат і благодійник // Визвольний шлях.– 2002.– №11.– С. 60–65.
Лугова О. Галаганівська колекція у Чернігівському художньому музеї: до 190-річчя від дня народження Г.П. Галагана // Культура і життя.– 2009.– № 35/36.– С. 8: кол. іл.
Шевчук О. Історія заснування та діяльності Колегії Павла Галагана // Рідна школа.– 2006.– №9.– С. 65–68.
***
Доброчинний українець: 200-ліття Григорія Павловича Ґалаґана [Електронний ресурс] // Український світ: Сайт і часопис. Режим доступу: https://ukrsvit1.com.ua/kultura/vykhovannia-j-osvita/dobrochynnyj-ukrainets-200-littia-hryhoriia-pavlovycha-galagana.html
