Іван Франко, 1875 р. З кн.: Гундорова Т. Невідомий Іван Франко
«Невеличкий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі… Рудувате волосся непокірливо пнеться, вуса стирчать. Скромно одягнений – він тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить – і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б'є об кремінь і сипле іскри. Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою». Це – яскравий портрет, який змалював Михайло Коцюбинський, а пише він про Івана Яковича Франка.
Його вплив на художній і суспільний світ України важко переоцінити. Він є автором понад п'яти тисячі творів у різних галузях літератури й науки. П'ятдесят томів, які побачили світ – це лише третина написаного, бо за радянських часів кількість томів будь-кого не мала перевищувати доробку «вождя світового пролетаріату».
Український письменник, перекладач, громадсько-політичний діяч Микола Вороний зазначав: «Моя девіза – йти за віком, І бути цілим чоловіком!». Це можна сказати й про Івана Франка, бо саме цільність, цілісність були стрижнем його натури. Й починалося все, звичайно, з родини та батьків.
Народився Іван у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицький район Львівської області) 27 серпня 1856 р. у родині коваля Якова Франка. Односельці вважали його людиною розумною та доброзичливою, до того ж користувався він чималим авторитетом односельців через те, що на честь скасування 1848 року панщини в Галичині викував залізного хреста з пам`ятним написом і встановив його в Нагуєвичах.
Батькова кузня – одне з найяскравіших дитячих вражень майбутнього письменника. Сюди тягнулися селяни з усієї округи, тут він слухав розповіді, казки, легенди, перекази. «Тут я сидів цілими годинами, дивився, слухав і дивився, згадував Іван Франко в оповіданні «З давніх споминок моєї молодості. Злісний Сидір». – Все мене цікавило. Мене зовсім не нудилось дивитись, хочь і як довго на огонь, на тоту невеличку, синяву поломінь, що мов випливала лагідно з розжареного, червоного вугля…»
До образу батькової кузні він буде повертатись неодноразово в поезії, новелістиці, в наукових і етнографічних студіях. Батько пішов рано, але вогонь його кузні надихав Франка все життя, ставши одним із ключових образів його творчості. В оповіданні «У кузні» читаємо: «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь... Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя».
Так, він узяв і, якщо батькова кузня стала для майбутнього письменника школою життя та праці, школою краси й духовності, як це є споконвіку в Україні, – стала мамина пісня.
Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого тяжкого життя.
«Мамо, голубко! – було налягаю.
Ще про Ганнусю, умільця, вінки!»
«Ні, синку, годі! Покіль я співаю,
Праця чекає моєї руки».
Мати Івана Франка Марія Миколаївна з роду Кульчицьких вивчила чимало пісень змолоду і свою любов до народної творчості прищепила Івасеві на все життя.
Хлопець виявляв неабияку кмітливість і допитливість, уява його була бурхлива, до того ж, схильність до фантазування, особливо любив він природу і переймався містикою. Батько встиг віддати шестирічного сина до початкової школи в селі Ясениця-Сільна, де викладали польську й німецьку мови та початкову арифметику. Допитливий хлопець багато мусив осягати самотужки. Читати він навчився за десять днів за допомогою дядька Павла Кульчицького – людини напівграмотної, але він «вмів показувати по букварю». Часу навчати дядько не мав, тому що був присутній щоденно на хрестинах і весіллях, але Ясь (як Франка називали друзі) схоплював усе дуже скоро, часто писав пальцем на шибках і допитувався дядька, чому треба два «буки» і два «ази», щоб написати «баба».
Польська тема вперше виникла у житті Франка завдяки тітці Людвизі Кульчицькій, яка походила із «загонової шляхти» і розповідала малому про польське повстання 1863 року.
За два роки в ясеницькій школі хлопець навчився читати і писати українською, польською та німецькою мовами, а також арифметики й церковному співу. Тоді ж він познайомився з першими книжками, що були у бібліотеці нагуєвичського священника Йосипа Левицького – автора граматики української мови та перекладача знаменитих творів німецьких письменників Гете і Шиллера.
Навчання Іван продовжував у дрогобицькій «нормальній школі» отців василіян. На підставі схвальної рекомендації вчителя з Ясениці-Сільної Івана після складання ним іспитів за перший клас прийняли відразу до другого. Наприкінці першого року, склавши іспити, він одержав «першу локацію», тобто відзнаку.
Саме тут майбутній письменник уперше зустрівся з проявами національної та соціальної несправедливості, які дуже гостро переживав. Він чимало натерпівся від деяких учителів-нелюдів, надзвичайно переконливі образи яких висвітлив у своїх відомих оповіданнях «Отець-гуморист», «Грицева шкільна наука», «Олівець».
«Барчистий, кремезний мужчина з палицею почав писати на таблиці красним письмом різні викрутаси і коли Фіранко єдиний з класу відмовся це повторювати почав бити його по голові до крові. Цей випадок запав йому в душу на ціле життя, значною мірою визначивши органічне неприйняття письменником будь якого поневолення і тиранії», – згадував один з друзів його дитинства.
На іспитах Іван Франко був визнаний найкращим учнем класу.
Помирає мати, коли Іван перейшов до шостого класу гімназії. Він, його брати Захар і Онуфрій та маленька сестричка Юлія,, стали цілковитими сиротами. Проте, вітчим і далі дбав про них, а мачуха, колишня наймичка, була доброї вдачі, з часом Франко став називати її мамою.
Усі зусилля він спрямовує на науку. Багато читає, позичає книжки у викладачів і освічених батьків своїх шкільних товаришів, збирає власну бібліотеку, яка на час закінчення його навчання в гімназії налічує вже понад 500 томів. Вільям Шекспір, Йоганн Гете, Фрідріх Шиллер, Готґольд Лессінг, Август Коцебу, Генріх Гейне, Діккенс, Віктор Гюго, Дюма, Мігель Сервантес, Вальтер Скотт, Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Іван Котляревський, Осип Федькович, староєвропейська біблійна поезія – ось далеко не повний реєстр Франкового позашкільного читання.
На час навчання в Дрогобицькій гімназії припадає початок письменницької діяльності Івана Франка, а діапазон його творчості доволі широкий. Вірші, оповідання, п’єси, чимало перекладів, він збирає фольклор, вивчає стародавні слов’янські літературні пам’ятки. Тематика: античність, давньоіндійська література, національна сучасність. Не лишає поза увагою й героїчне минуле України – чи не найкраща тогочасна драма молодого письменника «Три князі на один престол», написані на матеріалі давньої української історії, була поставлена студентським театром.
Перший вірш Франка мав назву «На Великдень 1871 року» і був присвячений батькові. Ще в гімназії хлопець брався перекладати твори Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» (одну зі знаменитих літературних містифікацій Вацлава Ганки, що спричинилися до чеського національного відродження). А у 1874 році у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик» уперше з'являються вірші вісімнадцятирічного Івана Франка «Моя пісня» і «Народна пісня»:
Глянь на криницю тиху, що із стіп могили
Серед степу сльозою тихою журчить;
В ній, мов в свічаді, личко місяця блищить,
І промінь сонця миєсь в її срібній хвили.
Але не лише з книжкою пізнає життя гімназист. Разом із друзями або самостійно він здійснює численні поїздки та походи рідним краєм, знайомиться з життям робітників бориславських нафтових копалень, частину канікул працює у господарстві свого вітчима. Успішного гімназиста нерідко запрошують на репетиторську роботу, він дає синові священника уроки математики та грецької мови. Знайомиться з його сестрою Ольгою, і між молодими людьми спалахує перше почуття, але батько віддає її за іншого.
По закінченню Дрогобицької гімназії 1875 р., юнак вступає на філософський факультет Львівського університету з наміром вивчити класичну філософію й українську мову. На отриману стипендію разом із друзями видає книжечками твори, перекладені з інших мов, незважаючи на те, що грошей не вистачало, і він перебивався з хліба на воду.
Тут він поринає у вир українського суспільного життя: «Я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене були зовсім чужі і незрозумілі і хитався довго то на цей, то на той бік», – згадує він у своїх листах.
Він знайомиться з майбутнім письменником і публіцистом Михайлом Павликом та І. Белеєм, з якими довгі роки співпрацюватиме на громадській і редакційній основі, та стає співробітником журналу «Друг», який друкував його твори ще тоді, коли він був гімназистом. Тут було опубліковано першу повість Франка «Петрії й Довбущуки», написану на матеріалах легенд і переказів про народного месника Олексу Довбуша.
Згодом «Друг» перетворюються, завдяки зусиллям Франка і його літературних побратимів, на сучасне та прогресивне україномовне видання, сповнені популярними в Європі соціалістичними ідеями. Франко і Павлѝк зав`язують контакти з польськими соціалістами, налагоджують канали отримання забороненої літератури, листуються та зустрічаються з Михайлом Драгомановим, відомим своїми волелюбними поглядами, власником псевдоніму «Українець»…
Такими були вихідники життя та творчості найвидатнішого українського митця. Так трагічно склалося, що все життя Іван Якович прожив у злиднях, працював за копійки у редакціях буденних газет. Останні дні провів жахливо: без родини, котру доля розкидала по світах, в притулку для січових стрільців, а вдома тим часом безцінні книги з його унікальної бібліотеки пускали на самокрутки і розпалювали піч безцінними рукописами. Він повернувся в свій дім лише для того, щоб 28 травня 1916 року померти та бути похованим в позиченій сорочці. Він був «такий бідний, як цілий наш народ».
«Велика людина не належить собі, можливо належать вони своєму народові… чи людству …але напевніше, що належать вони Богові, який багато дає, але багато і вимагає. Принаймні бути «цілим чоловіком», і робити, хоч трошки цілими й нас», – так писав про Франка Іван Андрусяк.
Іван Франко таким і був.
Радимо прочитати:
Григорій Сковорода. Тарас Шевченко. Іван Франко. Леся Українка.– Луцьк: Волинська обл. друкарня, 2012.– 472 с.
Гундорова Т. Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду.– Київ: Либідь, 2006.– 360 с.
Жулинський М.Г. Він знав, «як много важить слово...».– Київ: Просвіта, 2008.– 136 с.
Панасенко Т.М. Іван Франко.– Харків: Фоліо, 2013.– 121 с.
Топська Н. Любов – наснага, любов – журба...: Історії кохання класиків української літератури.– Донецьк: Проспект-Прес, 2007.– 320 с.
