фото. Марія Капніст у ролі черниці в фільмі «Таврія» //
https://povaha.org.ua/mariya-kapnist-hrafynya-vidma-j-velykomuchenytsya/
Марія Ростиславівна Капніст (справжнє ім’я: Маріетта Ростиславівна Капніст-Сірко; 22.03.1914–25.10.1993), українська акторка театру і кіно.
Марія Капніст належала до славетного українського роду. На гербі славетної родини було чорним по золоту викарбувано: «Sub Igne Immotus»: «Незворушний під вогнем». Життя цієї жінки було підтвержденням девізу.
Один із її пращурів – двоюрідний прадід, Василь Васильович Капніст (1758–1823), український поет, драматург кінця XVIII – початку XIX ст., громадсько-політичний діяч, борець за відродження козацьких вольностей, автор антиколоніальної «Оди на рабство».
Батько, граф Ростислав Ростиславович Капніст (1875–1921), український шляхтич, колекціонер українських старожитностей, філантроп. Володів землями у Хорольському повіті Полтавської губернії, був людиною заможною і мав власні погляди на політичну ситуацію в імперії. Допомагав фінансами революціонерам, сприяв у ввозі з-за кордону газети «Іскра».
Мати, Анастасія Дмитрівна Байдак (1882–1930), із роду кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, гетьмана Павла Полуботка та козацько-старшинського роду Дуніних-Борковських, освічена жінка, поліглотка, яка знала 18 мов.
Марія була п'ятою і найменшою дитиною в сім'ї. Мала старшу сестру Єлизавету, а також трьох братів – Василя, Григорія та Андрія. Відповідно шляхетному стану отримувала й виховання – займалася музикою, вивчала історію та іноземні мови. Жила родина в Єлисаветині, в Судаку, в Парижі. Згодом осіла в Петербурзі. До семи років Марія з родиною мешкала у сімейному особняку на Англійській набережній; після 1917 р. переїхала до Криму, в маєток бабусі.
Червоний терор знищив родину. Після захоплення Криму більшовиками у 1920 р. граф Капніст, як і всі дворяни, мав відзначатися в місцевій управі. Згодом його звинуватили у допомозі Добровольчій армії й активній участі у повстанні кримських татар. Три тижні він провів у підвалі Судакської ЧК, а 13 січня 1921 р. був розстріляний. Старша сестра Марії померла від розриву серця; один брат утопився, другий потрапив у табори. Врятувався тільки брат Андрій, який поміняв прізвище Капніст на Копніст (цього вчинку Марія не зрозуміла і не пробачила).
У 1927 р. Марія разом із матір’ю повернулася до Києва, де мешкала її хвора тітка. Закінчила тут трудову школу, але мріяла про театр, тому вирушила до Ленінграда, де вступила до театральної студії Юр’єва при Ленінградському драматичному театрі імені О. Пушкіна. Згодом студію закрили, і дівчина повернулась до Києва. Спробувала вчитися на фінансиста в інституті народного господарства, але покинула навчання, бо їй було «нудно». Остаточне рішення стати актрисою вкотре спрямувало до Ленінграда. Їй пощастило зі вступом до театрального інституту, з’явилися шанувальники. Проте, невдовзі її виключили за дворянське походження і заборонили жити в місті. Вона почала мандрувати: працювала бухгалтером у Києві, потім у Батумі.
У 1937 р. Марію Капніст вперше заарештували та згодом відпустили. 27 серпня 1941 р. за «антирадянську пропаганду і агітацію» як «неблагонадійний елемент» (дворянське походження) її заарештували знову та засудили на вісім років. Відбула вона термін у 15 років, який отримала за ляпас виховательці садка за знущання над своєю дворічною донькою. Вона пройшла безліч таборів – від Караганди до Іркутська, пережила голод і приниження, в 1950 р. народила доньку Радиславу (Раду). Ні щоденна виснажлива праця, ні постійні побої, ні домагання начальника табору не зломили її волю.
У 1956 р. Марія Капніст вийшла на волю та приїхала до Києва, працювала двірничихою, масажисткою. Помітив талановиту акторку молодий режисер Юрій Лисенко, який узяв її на роль у картині «Таврія». Дебют у цій стрічці привернув увагу багатьох режисерів, вони були у захваті від виразної і незвичної зовнішності жінки. Пропозиції зіграти у нових картинах посипалися градом. Їй з легкістю вдавалося грати відьом, аристократок похилого віку, черниць. За більше ніж 30 років Марія Капніст зіграла в 120 картинах.
У 1958 р. Марію Ростиславівну Капніст реабілітували, справу закрили «за відсутністю складу злочину».
З 1960 р. М. Капніст – штатна актриса Театру кіноактора Кіностудії ім. О. Довженка. Вона не нехтувала ніякою роботою, знімалась у масовках, епізодах, у лахмітті й у пишному одязі, на морозі та в спеку. Завжди сяяла усмішкою і добротою до людей. Спершу вона грала просто мудрих і суворих жінок: Мануйлиху в «Олесі», селянку в фільмі «Ми, двоє чоловіків». Найвидатніша роль Марії Капніст – Наїна в кіноказці О. Птушка «Руслан і Людмила».
Типаж акторки – жінка, яка перенесла великі страждання, проте, залишилася непереможеною. Її зовнішність була створена для кінематографічного сприйняття. У неї в очах була така біографія, що навіть в маленьких епізодах їй вдавалося зайняти собою весь екран. Її називали «екзотичною птахою, що випадково залетіла у курник».
У 1980 р. Марію Капніст прийняли до Спілки кінематографістів України, а у 1988 р. вона отримала звання – «Заслужена артистка УРСР».
До останніх днів Марія Капніст підтягувалася на перекладині, обливалася холодною водою, дуже добре плавала, обожнювала квіти, навіть говорила з ними. Не виносила яскравого світла. І ніколи не була розчарована в людях.
Єдине, чого вона ніколи не робила після повернення з каторги – не спускалась у підземні переходи. Клаустрофобія її переслідувала як наслідок роботи в шахтах.
12 жовтня 1993 р. Марія Ростиславівна поїхала на кіностудію ім. Довженка. Вона ходила коридорами студії, з усіми віталася, збирала у дворі букети осіннього листя і говорила: «я так добре почуваюся, у мене такий гарний настрій. Яке прекрасне життя», була веселою і щось тихо наспівувала. Коли вийшла зі студії, вже сутеніло. Коли вона переходила через проспект Перемоги, вантажівка, що вискочила з-за рогу, збила її з ніг. В машині швидкої вона весь час повторювала, що водій не винен, а з дочки, яка була поряд у реанімації, взяла слово гідно нести по життю свій рід. Її стан був критичним. Марія Капніст тихо відійшла у засвіти в лікарні. Похована на сімейному цвинтарі у Великій Обухівці на Полтавщині поряд зі знаменитим пращуром – відомим українським поетом, драматургом і громадським діячем Василем Капністом.
В останні роки свого життя М. Капніст багато зусиль доклала, щоб ушанувати пам’ять своїх предків. Вона відродила славу свого прадіда поета Василя Капніста; не раз бувала у селі Капулівка (поблизу Нікополя), де похований її пращур Іван Сірко. Нині у Великій Обухівці Миргородського району Полтавської області працює Музей Капністів.
Марія Капніст – графиня за походженням, аристократка духу, великомучениця на цій грішній землі, жила в Україні й увесь свій непересічний талант, усю свою доброту віддала до скарбниці її духовного світу.
Меморіальна дошка Марії Капніст знаходиться на перетині вулиць Василя Липківського і Кавказької в Києві. Пам’ятна табличка була встановлена в 2014 р. на честь 100-річчя від дня народження актриси.
16 травня 2014 р. Укрпошта ввела в обіг поштову марку № 1370 «Марія Капніст. 1914–1993. 100 років від дня народження».
Радимо прочитати:
Актриса Мария Капнист: сб. ст. и воспоминаний о жизни и творчестве актрисы Марии Капнист – последней урождённой графини знатного рода / сост., вступ. сл. А.А. Иваницкий, Р.О. Капнист.– Харьков: Права людини, 2021.– 479 с.: фотоил., портр.
Єфимов В.Б. Чисті джерела (Першоджерела до історії роду Capnissi-Капністів).– Дніпро: Журфонд, 2016.– 749 с.: фот.
Радимо переглянути:
