Зліва направо (І-ий ряд): Олена Петрівна Косач – Олена Пчілка, Фрося Брешкова (служниця) з малим Михайлом на руках, Ольга Косач-Кривинюк, Олена Антонівна Тесленко-Приходько, Анна Іванівна Судовщикова, Марія Євцихевич, Олександра Шимановська, Петро Карташевський, Михайло Кривинюк, Олександра Косач.; (на передньому плані сидять): Ізидора Косач і Євгенія Косач. Зелений Гай, літо 1907 р. // https://novograd.city/articles/142671/scho-vidomo-pro-velikodni-tradicii-u-rodini-kosachiv
Звертаючись до біографії будь-якої видатної особи, обов’язково згадують про її родину, близьке оточення, в якому людина зростала і ставала особистістю. Напередодні чергових роковин великої української письменниці та громадської діячки Лесі Українки доречно буде згадати і про її рідних – батька і матір, сестер і братів, чоловіка, людей, які вплинули на її розвиток, допомагали в житті, а після смерті багато зробили для увічнення її пам’яті. Та й самі по собі, своєю діяльністю ці люди заслуговують уваги.
Батьки Лесі Українки
Петро Антонович Косач (01.01.1842–15.04.1909), український юрист, громадський діяч, освітянин, меценат. Батько Лесі Українки.
Рід П.А. Косача своїм корінням сягає Герцеговини на Балканах, де від ХІV ст. жили Косачі. Згодом вони дісталися до Польщі, тоді – до містечка Мглин на Чернігівщині (нині – місто Брянської області РФ). Вже у ХVІІ ст. Косачі ведуть свій рід від «польської корони шляхтича» Петра Косача.
П.А. Косач народився в м. Мглині на Чернігівщині у родовитій шляхетській сім’ї. Родина мала сімох дітей, Петро був найстаршим. Після смерті матері, з 6 років, виховувався під опікою тітки, яка дала йому початкову освіту у пансіоні для дівчат, яким володіла. Навчався у Чернігівській гімназії, де його вчителем словесності був відомий український байкар Леонід Глібов. Мав нахили до точних наук, історії та літератури, великий потяг до читання, гарну пам'ять. Вступив до Петербурзького університету на математичний факультет, через рік перевівся на правничий. За участь у студентських заворушеннях виключений з другого курсу. Переїхав до Києва і вступив до Університету Св. Володимира на правничий факультет. У 1864 р. захистив ступінь кандидата законодавства.
У 1866 р. відряджений до Новограда-Волинського (нині Звягель) для виконання обов’язків голови з’їзду мирових посередників. З того часу все життя П. Косача було пов’язане з Волинню.
Ще навчаючись у Києві, Петро Косач увійшов до товариства української «Громади», пізніше перейменованої на «Стару громаду», де й заприязнився з М. Драгомановим, М. Лисенком, К. Михальчуком, В. Антоновичем, П. Житецьким, О. Левицьким, М. Старицьким, В. Беренштамом, Є. Трегубовим.
9 серпня 1868 р. у с. Пирогове одружився з сестрою свого приятеля Михайла Драгоманова Ольгою Петрівною Драгомановою. У подружжя народилося шестеро дітей: Михайло (1869–1903), Лариса (1871–1913), Ольга (1877–1945), Оксана (1882–1975), Микола (1884–1937), Ізидора (1888–1980).
Був на посаді Ковельського повітового «предводителя дворянства», чиновником особливих доручень у селянських справах при Київському, Подільському та Волинському генерал-губернаторові. Почавши службову кар'єру від колезького секретаря, потім титулярного радника, П. Косач дослужився до звання дійсного статського радника. Його працю було відзначено орденами Св. Станіслава ІІ ступеня, Св. Анни ІІ ступеня, Св. Володимира IV ступеня.
Петро Антонович був, як на ті часи, людиною досить забезпеченою. Про це свідчить формулярний список про службу, складений у 1899 р. На той час він мав родовий маєток у Чернігівській губернії, а також маєток у Колодяжому (471 десятину) і на Полтавщині відносно невелику садибу (100 десятин), яка належала його дружині. Щорічна службова платня П.А. Косача становила 2 500 рублів. До того ж, він був дбайливим господарем, давав добрий лад усім своїм землям. Однак, майже всі чималі кошти (окрім тих, які йшли на утримання сім’ї) він віддавав на українські громадські справи. Всім своїм дітям він дав гідну освіту: п’ятеро дітей отримали вищу освіту, а Леся – приватну, досить дорогу на ті часи.
П.А. Косач був цікавою особистістю, користувався великою повагою серед оточення. Понад усе цінував людську гідність, був людиною високоінтелігентною і високоосвіченою. Серед свого товариства прославився ще і як майстер тонкої іронії та сарказму. Його влучні фрази, характеристики знайомих, навіть окремі слова, ставали афоризмами, довго повторювалися з посиланням на їхнього автора: «Старий Косач казав…»
Петро Косач добре знав світову літературу, був першим критиком і цінителем творів дружини (Олени Пчілки), дочки (Лесі Українки), сина (Михайла Обачного), невістки (Грицька Григоренка), фінансував більшість їхніх видань, а також українські періодичні часописи, альманахи.
Садибу в Колодяжному, де зростала Леся Українка і звідки черпала творчу наснагу, П. Косач планував і забудовував особисто. Саме тут почалась активна літературна і видавнича діяльність його дружини, Олени Пчілки. На її пропозицію П. Косач облаштував сцену на невеликому підвищенні для влаштування домашніх вистав і літературних вечорів. На такі вечори до Косачів часто приїздили численні друзі, українські громадські діячі та письменники І. Франко, М. Лисенко, М. Старицький. За що цей маєток стали називати Волинськими Афінами.
П.А. Косач похований у Києві на Байковому цвинтарі. Все, що він мав, поділив заповітом порівну між своїми дітьми і дружиною. Синові Михайлові та доньці Лесі незадовго до своєї смерті віддав їхні частини грошима.
Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова; 17.07.1849–04.10.1930, письменниця, перекладачка, меценатка, громадська діячка, фольклористка, етнографиня, публіцистка відома під псевдонімом Олена Пчілка. Мати Лесі Українки.
Ольга Косач народилася в м. Гадяч Полтавської губернії в родині дворянина Петра Якимовича Драгоманова. Рід Драгоманових відомий з часів Гетьманщини. Предки її були на дипломатичній службі у Богдана Хмельницького. Дядько, декабрист Яків Драгоманов, помер на засланні у Сибіру. Батько мав юридичну освіту, захоплювався літературою, писав вірші, оповідання, збирав народну творчість.
О. Косач здобула домашню початкову освіту за допомогою матері Єлизавети Драгоманової (у дівоцтві – Цяцька), навчалася в зразковому пансіоні шляхетних дівчат у Києві (1861–1866), мешкала у брата Михайла Драгоманова, який мав великий вплив на формування її світогляду.
За призначенням чоловіка – Петра Косача переїхала до Новоград-Волинського, а у 1889 р. – до Луцька.
Свій творчий шлях майбутня письменниця розпочала з перекладів, згодом захопилась етнографічними дослідженнями, видала книжку «Український народний орнамент», почала друкувати вірші й оповідання у львівському журналі «Зоря». Перша збірка поезій – «Думки-мережанки» (1886). Саме у цей час Ольга Косач взяла собі псевдонім Олена Пчілка. Він народився з того, що на Волині Ольгу називають Оленою, а чоловік, бачачи невтомну працю дружини, завжди казав: «Вона як тая пчілка працює». До всього, вона дуже любила пасіку. І не тому, що бджоли приносять користь – їй просто подобалося спостерігати за комахами-трудівницями.
Олена Пчілка – авторка багатьох оповідань, що змальовували життя та прагнення тогочасної української інтелігенції. Серед кращих творів – «Товаришки» (1887), «Світло добра і любови» (1888), «Солов’їний спів» (1889), «За правдою» (1889), «Півтора оселедця» (1908). З її творчістю пов’язують привнесення в українську літературу нового типу жінок: вольових, сміливих, героїчних дівчат-патріоток («Юдіта», «Козачка Олена», «Діброва»).
Найкращі етнографічні та фольклористичні праці О. Косач – «Українські колядки», «Український народний орнамент», «Українські народні легенди останнього часу», «Українська гумористика», «Почерки национальных типов в украинской народной словесности» тощо.
Наприкінці 1890-х рр. Косачі замешкали в Києві, де Олена Пчілка стала завідувачкою літвідділу «Київського літературно-артистичного товариства», редактором і видавцем журналу «Рідний край» (1906–1914) із дитячим додатком «Молода Україна» – першого періодичного видання для дітей у Наддніпрянській Україні, «Газети Гадяцького земства» (1917–1919).
О. Косач організувала аматорський дитячий театр, писала п’єси, була однією з активісток, які брали участь у жіночому русі. У 1887 р., разом із українською письменницею, зачинателькою українського фемінізму Н. Кобринською видавала жіночий альманах «Перший вінок».
Олена Пчілка була великою патріоткою української мови. На відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві в 1903 р., попри заборону, виступила українською мовою. А в 1905 р. була у складі української делегації, котра на зустрічі в Санкт-Петербурзі з головою ради міністрів С. Вітте вимагала відмінити заборону українського друку та шкільництва. Власним прикладом довела спроможність української мови до опанування найскладніших філософських і політичних тем – всупереч заявам росіян, які стверджували, що українська мова здатна лише на розкриття побутових і гумористичних тем.
За радянської влади, святкуючи день народження Тараса Шевченка в Гадяцькій гімназії, Олена Пчілка огорнула погруддя Кобзаря синьо-жовтим стягом, що викликало лють місцевого комісара.
У 1920 р. літню жінку заарештували за «контрреволюційні» виступи. Після звільнення вона виїхала до Могилева-Подільського, а від 1924 р. мешкала в Києві. Працювала в комісіях Всеукраїнської академії наук, із 1925 р. – членом-кореспондентом ВУАН. І у радянські часи О. Косач вбиралась у національні строї та спілкувалася виключно українською мовою.
Подружжя Косачів виховувало своїх дітей самотужки. Ольга Петрівна навчила їх мовам, музиці, історії, малюванню, відкрила чарівний світ літератури. Вона завжди повторювала: «Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се – молода Україна».
Усі їхні діти посіли гідне місце у вітчизняній та світовій культурі.
Михайло Косач – український вчений-фізик, метеоролог, письменник і перекладач.
Лариса Косач-Квітка (Леся Українка) – всесвітньо відома письменниця, перекладачка, фольклористка, громадська діячка.
Ольга Косач-Кривинюк – лікарка, письменниця, літературознавиця, перекладачка, викладачка, бібліографиня.
Оксана Косач-Шимановська – музикантка, викладачка французької мови, перекладачка.
Микола Косач – інженер-агроном за фахом, громадський діяч, голова земської управи.
Ізидора Косач-Борисова – викладачка, перекладачка, мемуаристка, діячка культури, почесна членкиня Союзу Українок Америки.
Брати та сестри Лесі Українки
Михайло Петрович Косач (25.07.1869–16.10.1903), український вчений-фізик, метеоролог, письменник і перекладач, громадський діяч. Старший брат Лесі Українки.
Михайло Косач – перша дитина Петра й Ольги Косачів. Його хрещеними батьками стали рідні дядько – приват-доцент Київского університету М.П. Драгоманов і тітка – шляхтянка О.А. Косач.
Дитячі роки Михайла минули у Новограді-Волинському. Михайлик і його молодша сестра Леся були великими друзями. До 13 років були нерозлучними, гралися, вчились, читали – все разом. У сім’ї вони навіть мали спільне ім’я «Мишолосіє».
Початкову освіту Михайло здобув із материнських рук і вуст. Офіційну почав із п'ятого класу Хелмської класичної гімназії, яку закінчив за чотири роки зі срібною медаллю.
Навчався на фізико-математичному факультеті Київського університету та на математичному відділенні Дерптського (Тартуського) університету. Захистив дисертацію з фізики «Актиноелектричні явища». Викладав фізику та математику в Тартуській жіночій гімназії. Поєднуючи у собі хист «лірика і фізика», Михайло Петрович цікаво викладав, турбувався про наукові підходи до видання підручників. Мав низку технічних винаходів, брав участь у роботі української громади в Тарту. Згодом дістав посаду приват-доцента кафедри фізики і метеорології Харківського університету; викладав загальну фізику у Ветеринарному інституті та в школі технічного товариства.
Михайло Петрович у 1893 р. одружився з українською письменницею Олександрою Євгеніївною Судовщиковою, яка мала літературний псевдонім Грицько Григоренко. Подружжя мало доньку Євгенію, яку в родині звали Емою.
Разом із сестрою Лесею Українкою та за підтримки матері Олени Пчілки заснував у Києві літературний гурток української молоді «Плеяда», головне покликання якого полягало у читанні та критиці нових творів і перекладів, створенні літератури для освіти, виданні збірок з українською белетристикою, етнографічними й історичними нарисами. Як письменник виступав під псевдонімом Михайло Обачний.
Сфера наукових зацікавлень М. Косача полягала у глибокому вивченні та дослідженні проблем метеорології, геофізики, динаміки атмосфери, походження атмосферних електричних явищ, фізики Х-променів (останнє знайшло продовження в практичних справах його двоюрідного брата Юрія Тесленка-Приходька). Наукові праці М. Косача – у галузях фізичної оптики, метеорології, фізики електролітів. Він розробляв вимірювальні метеорологічні пристрої, зокрема, неперервний інтегратор сили вітру та його енергії, електричний томограф. Автор кількох праць із математики та фізики, зокрема: «Деякі уваги до передбачення погоди Демчинським» і «Положення осьової лінії в електричних циклонах».
М. Косач також є автором низки оповідань, серед яких «Різдво під Хрестом Полудневим» (1889); «На огнище прогресу» (Посвящую моїй матері) (1891); «Владарі світу», «Хмара», «Погибель світу», «Сни», «Отрок (Дума в прозі)», «Сон пана Асистента», «Метелики», «Вовкулаки», «Гість», «Що?», «Нікуди» (усі 1894–1897) та наукових праць, друкованих у періодиці.
До письменницько-перекладацького і наукового доробку М. Косача належить ще й етнографічна робота, посмертно видана анонімно 1905 р., «Кобзарські Думи», яку він упорядкував і доповнив коментарями в примітках.
Михайло Косач помер передчасно і несподівано від хвороби на 35-му році життя. Похований на Байковому цвинтарі поруч із батьком. Пізніше між могилами любого брата і батька знайшла свій спочинок і Леся Українка.
Ольга Косач-Кривинюк (26.05.1877–11.11.1945), лікарка, українська письменниця, літературознавиця, перекладачка, викладачка, бібліографиня, етнографиня. Літературні праці підписувала псевдонімом Олеся Зірка. Сестра Лесі Українки.
Ольга Косач – третя дитина Петра й Ольги Косачів. Вона блискуче навчалась: у п'ятирічному віці опанувала грамоту, мати навчала Ольгу французької та німецької мов, брат Михайло – хімії, математики, фізики, інші предмети викладали приїжджі студенти. Найбільшу та надважливу увагу своїй учениці-сестрі приділяла Леся Українка. Сестри були надзвичайно духовно близькими. О. Косач закінчила із золотою медаллю Київську приватну жіночу гімназію О. Дучинської, а згодом – Вищі жіночі медичні курси у Санкт-Петербурзі, де, крім навчання, клопоталася редакторськими справами Лесі Українки, вступила до численної української студентської громади Петербурга. Під час державних екзаменів на вищих медичних курсах у 1904 р. її заарештували, але після двох місяців випустили з в'язниці, встановивши «гласний нагляд».
По закінченні медичних курсів вона побралася з Михайлом Кривинюком (1871–1944), українським філологом, викладачем, перекладачем, лексикографом, інженером за фахом. Подружжя мало двох синів – Михайла та Василя.
Працювала земським патронажним лікарем для дітей-сиріт у Лоцманській Кам'янці біля Катеринослава, вчителем української мови в Києві, бібліографом Київської наукової медичної бібліотеки. Завжди брала активну участь у просвітницькому та громадському житті. У 1920–1930-ті рр. подружжя переслідувала більшовицька влада – вчиняла трус у квартирі, вилучала родинне листування, було заарештовано чоловіка, сестру Ізидору. Восени 1943 р. Ольга з сином Василем та Ізидора з родиною евакуювалися на Захід із німецькими військами через Львів до Праги.
Все своє життя вона працювала як перекладач, перекладала твори І. Тургенєва, Ч. Діккенса, Е. Ожешко, В. Гюґо, Р. Кіплінга, Ж. Санд, Г. де Мопассана, А. Дюма-батька, П. Лоті, Е. Томпсона Сетона та інших.
Навіть під час виїзду та поневірянь на чужині О. Косач-Кривинюк зберігала архів родини, серед якого й шедеври неопублікованої інтимної лірики Л. Українки, її жалобні вірші-трени, написані у зв'язку з хворобою та смертю Сергія Мержинського, а також літопис-хронологія життя і творчості Лесі Українки, над яким Ольга почала працювати ще у 1930-х роках. На основі цього архіву вона написала мемуари про родину Косачів: «З моїх споминів» (1963), «З дитячих років Лесі Українки» (1963), «Перебування Лесі Українки в Луцьку» (1963), «Як Леся Українка зложила курс "Стародавньої історії східних народів"» (1963); «Повісті, що стала драмою» (1943); праці «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (1970, Нью-Йорк).
Ольга Петрівна Косач-Кривинюк померла від хвороби в таборі для переміщених осіб 11 листопада 1945 р. у німецькому Авґсбургу. Похована на міському цвинтарі. На могильному камені напис: «Зоре моя! Твоє світло повік буде ясне!»
Оксана Петрівна Косач-Шимановська (10.06.1882–07.06.1975), українська музикантка, викладачка французької мови, перекладачка. Сестра Лесі Українки.
Оксана – четверта дитина Петра й Ольги Косачів. Зі старшою сестрою Лесею її розділяли 11 років. На час появи на світ Оксани Леся вже була хвора, але брала активну участь у її вихованні.
Оксана з дитинства виявила схильність до вивчення іноземних мов, насамперед, французької, німецької, англійської, чеської. Після домашньої підготовки вступила до третього класу Київської жіночої гімназії О. Дучинської. Студіювала фізико-математичні науки на Вищих жіночих Бестужевських курсах у Петербурзі. Але за рік через арешт за політичну діяльність її ще неофіційного чоловіка А.Б. Шимановського була виключена з навчального закладу.
У 1908 р. обоє виїхали до Бельгії й оселились у Льєжі, де Оксана вступила до університету на фізико-математичний факультет. Через рік вона склала іспити до Льєзької косерваторії. В Швейцарії Оксана Косач офіційно побралася з Антоном Шимановським, двоюрідним братом (його мати Олександра була молодшою сестрою Оксаниного батька Петра Косача). Подружжя мало донечку Оксану.
До початку 1920-х рр. Оксана Косач-Шимановська мешкала у Швейцарії. Деякий час працювала в міжнародному Червоному Хресті, у російській дипломатичній місії, а після розпаду Російської імперії, у роки Української революції, – перекладачкою у дипломатичній місії УНР у Швейцарії. В цей же період її шлюб розпався. Шимановський порвернувся до Петрограда, а Оксана залишилася за кордоном.
У 1921–1922 рр. мешкала в Німеччині, переїхала до Праги, де працювала перекладачем у концерні «Чехомашіне» при заводах «Шкода», лектором французької мови в Українському вільному університеті (Прага) та гімназіях у Празі та Ржевниці.
О. Косач-Шимановська багато зробила для збереження пам’яті про старшу сестру. Вона є авторкою спогадів «Леся Українка (нарис життя)», розміщених у рукописній збірці «Ранок» за 1926 р., підготовленою учнями Української реальної гімназії у Празі. Неодноразово виступала зі спростуваннями неправдивої інформації про неї, яка інколи з’являлася у пресі та літературі. У 1943–1944 рр. надала притулок своїм сестрам Ользі й Ізидорі, які втекли з України від радянського режиму. Займалася самвидавом – створила на друкарській машинці 9 копій праці дисидента І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», зберігання і поширення якої в СРСР вважалося кримінальним злочином.
Оксана Косач-Шимановська не дожила трьох днів до своїх 93 років. Із усіх сестер і братів її пережила тільки молодша сестра Ізидора у США. Похована Оксана на Страшніцькому цвинтарі Праги.
Микола Петрович Косач (03.09.1884–16.07.1937), інженер-агроном за фахом, український громадський діяч, голова земської управи, комісар. Брат Лесі Українки.
Микола – п'ята дитина Петра й Ольги Косачів. Хрещеним батьком Миколи був композитор Микола Лисенко. Старші сестри Лариса, Ольга й Оксана оточили малого пестощами і турботою. Коли Леся надовго виїжджала на лікування, то дуже сумувала за братом. Хлопець любив природу і тварин, особливо коней, захоплювався пригодницькою літературою та героїкою. Освіту здобував у Київській четвертій гімназії. Під час навчання захопився велосипедними гонками. Серед гімназійної молоді знайшов приятелів-однодумівців, зокрема земляка В’ячеслава Липинського. Обоє були членами громади середньошкільників, до якої належали учні київських чоловічих і жіночих гімназій. По закінченні вступив до Київського політехнічного інституту, де захопився ідеями соціал-демократів, цікавився соціалістичною літературою, брав участь у студентських маніфестаціях і провадив революційну діяльність на Волині; в Київському окружному комітеті партії мав псевдо «Яким». Здобувши фах інженера-агронома, з 1912 р. мешкав у родинному маєтку в Колодяжному, служив повітовим агрономом і членом земської управи Ковельського повіту, згодом його головою.
Оружився з Наталією Дробишевою (Дробиш). Подружжя мало сина Юрія (1908–1990), у майбутньому поета, прозаїка, драматурга, редактора.
З початком Першої світової війни М. Косач пішов на фронт, де його двічі відзначили за хоробрість на передових лініях Західного фронту. Його обирали головою Ради робітничих і солдатських депутатів Прифронтової (Сарненської) округи. Був заарештований німецькою окупаційною владою, ув'язнений польською окупаційною владою. У 1920 р. працював комісаром при штабах XIV і XVI корпусів Робітничо-Селянської Червоної Армії в Рівному та Ковелі.
М. Косач вів активну громадську роботу. Долучившись до товариства «Просвіта», він із власних коштів виділив п’ять тисяч марок для розвитку Ковельського відділу організації, він же був її засновником і головою. Постійно клопотався про відновлення та наповнення літературою книгозбірень. Разом із дружиною облаштував сиротинець для дітей. Протестуючи проти політики обрусіння, разом із сином перейшов в греко-католицтво. Господарював на власній землі. Великі податки, запроваджені польською окупаційною владою, привели його до зубожіння, господарство М. Косача фінансово сильно постраждало. До того ж, не склалося й особисте життя. М. Косач розлучився з дружиною. В останні роки викладав на вечірніх курсах у колодяжанській школі, зустрічався з громадою, спілкувався, як і колись, з сільською молоддю, користувався повагою більшості мешканців округи. Переживав за долю сина Юрія, який був далеко за кордоном.
Микола Петрович Косач помер у 53 роки. Похований на цвинтарі в Колодяжному.
Ізидора Петрівна Косач-Борисова (21.03.1888–12.04.1980), агрономкиня за фахом, українська мемуаристка, викладачка, перекладачка, діячка культури, член-кореспондент УВАН, почесна членкиня Союзу українок Америки. Сестра Лесі Українки.
Ізидора – шоста, наймолодша дитина Петра й Ольги Косачів. Своїм дещо незвичним ім’ям вона завдячувала матері та сестрі Лесі. У родині її називали Дорою. Дівчина мала легку вдачу, гарно вчилася, під керівництвом Лесі опанувала французьку мову, навчалася музиці. Початкова домашня освіта дозволила їй вступити одразу до четвертого класу Фундуклеївської гімназї в Києві. Навчалася на Жіночих сільськогосподарських курсах ім. Стебута у Петербурзі, була однією з шістнадцяти перших студенток сільськогосподарського факультету Київського політехнічного інституту, який почав приймати жінок. Здобула фах агронома. По закінченні інституту, 24-річна Ізидора вийшла заміж за агронома, також випускника КПІ, Юрія Борисова (1886–1941). Подружжя мало доньку Ольгу, в майбутньому художницю і фотографиню, яка більшу частину життя провела у США.
З початком Першої світової війни Ю. Борисова забрали до війська, він потрапив до австрійського полону. Ізидора працювала за фахом – агрономом, хімікинею. Дочекавшись звільнення чоловіка, мешкала на Поділлі, потім у Києві. Займалася також перекладацтвом із французької мови.
З 1925 р. мешкала в Києві, працювала агрономом на Київщині, викладала в Агроінженерному інституті (Біла Церква), у Сільськогосподарському інституті (Київ) на кафедрі фізіології рослин була асистенткою акад. Є.П. Вотчала. Наприкінці 1920-х рр. співпрацювала з Державним видавництвом України (ДВУ), перекладала з французької.
1930-ті рр. залишили в родині Ізидори Косач страшні наслідки. Знову заарештували та заслали на три роки Ю. Борисова. У 1937 р. заарештувалиі Ізидору за «контрреволюційну націоналістичну діяльність» і вислали на лісозаготівлі до виправно-трудових таборів Онеглагу в Архангельській області. Врятувало її заступництво Ольги Кобилянської. Ізидору достроково звільнили та повернули до Києва. Її чоловік Юрій, заарештований вдруге, з таборів живим не повернувся. Його доля не з’ясована донині – припускають, що він був розстріляний 1941 р.
До 1941 року І. Косач-Борисова працювала у Другому Медичному інституті на кафедрі гістології.
Коли у вересні 1941 р. Київ окупували нацисти, І. Косач-Борисова співпрацювала з Організацією українських націоналістів, увійшла до складу Української національної ради та на деякий час була заарештована гітлерівцями. Восени 1943 р., перед поверненням радянських військ, усвідомлюючи невідворотність подальших репресій, виїхала на Захід разом із донькою Ольгою та її дітьми Михайлом і Ольгою. 1949 р. вона перебралася за океан, до США, штату Нью-Джерсі. Працювати швачкою і посудомийкою. Головною справою бачила збереження пам’яті про свою родину. Вона написала мемуари про Лесю Українку, Олену Пчілку, Миколу Лисенка, Людмилу Старицьку-Черняхівську, рідне Колодяжне. Опублікувала спогади про своє перебування на каторзі. Сприяла публікації документального видання «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970). В останні роки консультувала співробітників Музею Лесі Українки у м. Києві.
Ізидора Косач-Борисова відійшла у засвіти в селищі Піскатавей округу Міддлсекс штату Нью-Джерсі, США. Похована на українському цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Брук. Ізидора мала 92 роки, вона пережила всіх своїх братів і сестер і єдина з них знайшла вічний спочинок за океаном.
16 січня 1989 р. Наказом Президії Верховної Ради СРСР Ізидора Петрівна Косач-Борисова була посмертно реабілітована. Її дочка Ольга (Олеся) Юріївна Сергіїв у 1989–1991 рр. передала родинний архів в Україну.
Чоловік Лесі Українки
Климент Васильович Квітка (04.02.1880–19.09.1953), правознавець, український фольклорист, музикознавець, один із основоположників української музичної етнографії, соціологічних досліджень у музичній фольклористиці. Чоловік Лесі Українки.
Климент Квітка народився в селі Хмелів (теперішньої Сумської області) у родині нащадків українських козаків. Навчався в Київському музичному училищі у класі Г. Ходоровського. Закінчив юридичний факультет Університету Св. Володимира, працював у судових органах.
У 1907 р. К. Квітка одружився з Ларисою Петрівною Косач, видатною українською поетесою, знаною як Леся Українка. Він був її надійною опорою й однодумцем. З Лесею прожив 6 років до її смерті у 1913 р. По її смерті пвернувся до роботи в судових органах.
Від вересня 1917 р. К. Квітка був співробітником Кодифікаційного відділу секретаріату судових справ. З листопада став товаришем (заступником) генерального секретаря судових справ Української Народної Республіки. У березні 1918 р. призначений товаришем міністра судових справ УНР. У травні-жовтні 1918 р., за часів Української Держави, очолював лексикографічну секцію комісії з питань правничої термінології.
Після поразки визвольних змагань К. Квітка займався музикознавством, працював в АН УРСР, де організував Кабінет музичної етнографії (1922). Одночасно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. За 8 років опублікував близько 40 наукових статей, досліджень, докладних рецензій, два збірники народних пісень.
У 1933 р. був звільнений з посад, у 1934 р. заарештований в т. зв. «Справі славістів», сфабрикованій ОДПУ, й ув'язнений на 3 роки. Відбував покарання у сумнозвісному концтаборі «Карлаг» і Алма-Аті у Казахстані.
13 квітня 1936 р. достроково звільнений і поновлений на роботі в Московській консерваторії. До кінця життя Квітка там працював на посаді професора, завідувача Кабінету народної музики.
Творчий і науковий доробок вченого – 40 досліджень з музичного фольклору, рецензій, збірників народної музики; понад 6 000 українських і кількасот білоруських, румунських, молдавських, російських, грецьких пісень та інструментальної музики; 220 народних мелодій, записаних з голосу Лесі Українки («Народні мелодії з голосу Лесі Українки» у двох частинах, 1917–1918), а також 32 пісні з голосу І. Франка. Вершиною етнографічного шляху К. Квітки є збірник «Українські народні мелодії» (1922), де вміщено 743 пісенних зразки українських пісень.
Климент Квітка у своїх працях висвітлював різні питання етномузикознавства: історію народної музики, методи збирання та дослідження фольклорного матеріалу, ритміку та мелодику народних пісень, музичний побут професійних народних співаків, народні музичні інструменти, історію музичної етнографії. Учений приділяв велику увагу проблемам і методам історико-порівняльного дослідження фольклору. Обґрунтував науковий погляд на етномузикологію як історичну дисципліну і ставлення до народних мелодій як історичних документів (не меншої ваги ніж археологічні знахідки). Йому належить найдосконаліша у світовій етномузикології методика ритмоструктурної типології музичного фольклору.
К. Квітка зробив ряд дуже важливих відкриттів в галузі походження та поширення первісних звукорядів, хроматизмів, ритмічних архетипів. Великого значення надавав критичному аналізу джерел. Найважливіша його праця – музично-етнографічний і морфологічний опис системи обрядових жанрів східних слов'ян залишилася незавершеною.
Дослідницький хист К. Квітки з однаковою силою та новаторством проявлявся у сферах ритміки й форми, ладів народної музики, у критиці й текстології, соціології фольклору, документуванні не лише народних мелодій, а й опрацюванні описів, коментарів, характеристик співаків та інструменталістів, дослідженні народного виконавства (Квітка – основоположник наукового напрямку в етнології-етнофонії).
Діяльність К. Квітки у 1920-х – на початку 30-х pp. ХХ ст. сприяла піднесенню всієї української фольклористики на вищий рівень, визначила нові методи дослідження.
Радимо прочитати:
Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости: репринтне видання / вст. ст. М.Г. Жулинського.– Луцьк: Волин. обл. друк, 2006.– 928 с. – (Проєкт «Літературознавча скарбниця»).
Освіта та виховання в родині Косачів: матеріали V Всеукр. Косачівських пед. читань, приурочених до 150-річчя Андроника Лазарчука, відомого українського художника і педагога-організатора художньої освіти на Волині та в Україні, і 150-річчя від дня народження Лесі Українки (26 червня 2020 р., м. Луцьк) / упоряд.: П.С. Олешко, Н.М. Кот, А.М. Силюк.– Луцьк: Волинський ІППО, 2020.– 144 с.
Семенюк А. Косачі. Статті, нариси, поезія.– Луцьк: Надстир’я, 2014.– 184 с.; іл.
***
Леся Українка і родина Косачів в історії української та світової культури. Науковий збірник [Електроннитй ресурс] // Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/110yNKvIZPUtjGZ7ePS_9JKQLsOzsCp57/view
