фото. Дмитро Лінартович, актор // https://credo.pro/2015/08/139835
10 січня 2023 року, Соледар. У запеклому бою з рашистами отримав тяжкі поранення відомий український актор театру і кіно Дмитро Лінартович. Кадри з відео пораненого бійця і його полум’яної промови облетіли соціальні мережі.
Увесь той місяць на Східному фронті точилися кровопролитні бої. Кожного дня там було справжнє пекло – ворог обстрілював наші позиції з усього, що встиг притягти сюди: з гармат, танків, мінометів, з дронів і літаків. Орда повзла загонами безперервно. Дмитро разом із побратимами вдруге пройшов крізь вогонь. Тільки цього разу все було у реальному житті, по-справжньому, з болем втрат, з важкою втомою, тяжким пораненням, але з неймовірною відвагою, патріотичною мотивацією.
А першого разу це сталося 2012 року у фільмі Михайла Іллєнка «Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь», де Лінартович зіграв головну роль пілота Івана Додоки, прототипом якого став український льотчик часів Другої Світової війни Іван Доценко.
Роль принесла акторові популярність і любов глядачів. Стрічку у кінотеатрах переглянуло понад 60 тисяч мешканців нашої країни. Це був перший прокатний фільм, який став повністю українським, без залучення і участі представників інших країн. (Більше читати про кінобаладу: https://www.libr.dp.ua/?do=ukrainica&lng=1&id=4&idg=30)
Дмитро народився 22 листопада 1978 року у Києві. На той час його батьки були ще студентами Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Хлопець виріс майже за театральними лаштунками. Мама – театральна актриса Наталія Заболотна, батько – відомий актор і режисер Костянтин Лінартович. Уже в чотирнадцять років брав участь у виставі разом зі своїми батьками. З раннього дитинства за взірець йому був дід по маминій лінії Віктор Васильович – фронтовик Другої світової війни, здобув у боях нагороди і відзнаки, мав хист до малювання, викладав у школі українську мову, креслення і малювання. Виховував онука по-чоловічому, стримано, навіть суворо, але був справедливим і уважним. Саме він прищепив хлопчикові любов до Батьківщини, рідної мови. Навчав стійкості і завжди «тримати удар».
Після закінчення школи Дмитро служив в армії у прикордонних військах. Потім вступив до акторського факультету Київського університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, який закінчив у 2003 році.
Перша його велика роль була у фільмі 2002 року «Невелика подорож на великій каруселі» режисера Михайла Іллєнка. За десять років вийшов другий фільм за його участі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Потім були роботи у стрічках: «Гетьман» (роль Тугай-Бея, 2015), «Осінні спогади» (Анатолій, 2016), «Толока» (Іван, 2020), «Обмін» (розвідник-капітан «Моцарт», 2021) та інші. Його неодноразово запрошували до участі у зйомках російських серіалів, пропонували хороші гроші. Але «…я завжди відмовлявся,… це була моя чітка позиція». Актор хоче працювати у своїй країні, рідною мовою, для українського глядача.
Служив у Муніципальному театрі «Київ», де був задіяний у виставах: «Як стати справжнім бегемотом» Олександра Вітра (Дракончик), «Циліндр» Едуардо Де Філіппо (Родо), «Тарас Бульба» Неди Нежданої (Осавул), «Украдене щастя» за п'єсою Івана Франка (Михайло Гурман).
Із задоволенням займався дублюванням. Багато кіно- і «мультяшних» героїв закордонних фільмів говорять у перекладі українською його голосом.
А ще встиг спробувати себе як педагога, викладаючи на кафедрі кінотелемистецтва Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Навчав майбутніх ведучих телебачення сценічної мови, акторської майстерності, навичкам роботи у кадрі. Уже випустив три курси.
Він пише вірші, створює пісні і сам їх виконує.
Але це все було в іншому житті… «Кілька років тому було одне життя, а після повномасштабного вторгнення – зовсім інакше. Мене вирвали з попереднього контексту, з моєї професії і з сім’ї. Зараз все по-інакшому…», – зазначив Дмитро Лінартович в одному з інтерв’ю.
Спочатку, у лютому 2022, він записався до лав ТО. Таке рішення для нього було цілком природнім: «Цей вчинок свідомий, тому що, вважаю, кожен громадянин України має це робити. Чому? Є така проста річ, як захист своєї землі». Спочатку обороняв рідний Київ, а потім із підрозділом переїхали до Київської області. Жили в бліндажах, прочісували ліси, конвоювали, стояли на блокпостах – виконували завдання, які ставило керівництво. Але для Дмитра цього було замало. Пройшов відбір до десантно-штурмових військ, суворий вишкіл та фахову підготовку у навчальному центрі. Витримав усе і отримав військову облікову спеціальність «розвідник десантно-штурмових військ».
Воював на Херсонському напрямку в 46-тій бригаді ОДШВ (окрема десантно-штурмова бригада). Десантники – особлива «каста»: насамперед це – бойовий дух, внутрішній стрижень, мужність і витривалість. Це – вміння штурмувати, орієнтуватися на місцевості, знання інженерно-саперної справи, вправне володіння зброєю не тільки своєю, але й товариша, щоб у складну хвилину міг підмінити його.
Дмитро вважає свій підрозділ елітним: «Бригада дуже цілісна, виконує поставлені завдання. Одержимі, сміливі люди з неймовірною позицією. Клімат дуже хороший всередині нашого колективу. Я служу в розвідвзводі; всі хлопці заряджені, хочуть перемоги. В усіх українська прошивка, що дуже важливо». Там він отримав від побратимів псевдо «Світ». Можливо, так назвали за його переконання, що кожна людина народжується зі своїм внутрішнім світом, з яким потім і живе, можливо, усі знали про його творчу натуру. Так і пішло. Здається, лише зручне коротке слово, але як багато в ньому суті.
На жаль, на війні творчість відійшла на задній план. Хоча Дмитро вважає, що вона з ним була, є і буде завжди, тільки тепер вона окреслена в інші форми. «Творчість не просто мені допомагає, вона мене рятує. Я взагалі вважаю, що війна – це мистецтво. Творчість мені допомагає приймати рішення, навіть орієнтуватися в часі, просторі під час воєнних дій. Творчість – від слова «творити». Це коли ти інколи ситуацію навіть собі підкорюєш. Навіть бажання вижити – це вже велике мистецтво зберегти себе. Творчість можна також виявляти з роботою зі зброєю. Тож вона мене рятує, допомагає, надихає і дає можливість триматися».
Попри всі тягарі війни поезії таки народжуються в його душі. «Натхнення інколи до мене приходить. І тоді починаю писати: буває, за 2–3 години є текст; а буває, мучишся, недосипаєш через це і цілий місяць». Особливо проникливі і зворушливі пісні народились саме під час війни – «Як повірити в те, що тебе нема?», «Волонтерка» та інші.
Наприкінці 2022 року Дмитрові Лінартовичу двічі випало по кілька днів бути вдома, у столиці. У перші дні листопада у Києві, коли з передової, де Дмитро воював майже два місяці, вирвався випадково, на «трошки»: знадобилося перегнати машину для свого підрозділу. Тоді ж, буквально дивом вдалося організувати творчу зустріч з актором-воїном у Національному музеї літератури. Понад годину Дмитро не випускав з рук гітари, співав свої пісні, читав вірші, спілкувався з шанувальниками.
А потім їх «перекинули» на складну ділянку фронту – Бахмутський напрямок. Точилися запеклі бої під Соледаром. Дмитро викликався добровольцем доправити бойовий комплект товаришам, які опинились у скрутному становищі. Під час виконання завдання снаряд влучив у щілину отвору БТР-а саме з того боку, де сидів Лінартович. Страшний біль розірвав голову, йому здалося, що «знесло» пів обличчя, кров залила око, плече посікли осколки, він втратив слух, але був у свідомості. Фронтові медики діяли швидко і фахово – допомогли вижити. 
Зараз Дмитро перебуває у шпиталі на лікуванні. Лікарі кажуть, що його життю ніщо не загрожує, хоча потрібен певний час для відновлення здоров’я.
Тримається гідно, бо «він воїн і мусить терпіти». Вірить у світле майбутнє Батьківщини і, безумовно, у Перемогу. «Ми переможемо, тому що ми на своїй, Богом даній, землі. Ми – українці, у яких є почуття гідності, почуття гонору в хорошому розумінні цього слова. Ми пишаємося, що ми велика нація, що ми – українці. Велика українська нація була, є і буде. Нас неможливо перемогти, неможливо здолати. Ми переможемо, це питання часу. Безумовно, великий біль через неймовірні втрати».
Радимо прочитати:
Підгора-Гвоздовський Я. Український рембо // Укр. Тиждень.– 2011.– 11 лют.
***
Самченко В. Дмитро Лінартович, актор, бард, десантник: «Творчість не просто мені допомагає, вона мене рятує» // https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3610880-dmitro-linartovic-aktor-bard-desantnik.html
Той, що пройшов Соледар // https://novynarnia.com/2023/01/20/linartovych/
Радимо переглянути:
