фото. Віктор Петров (Домонтович)
Віктор Петров (Домонтович), мабуть, одна з найзагадковіших постатей серед видатних українців усіх часів. Досі, попри дослідження його біографії та діяльності, немає однозначної думки – а ким же він був насправді.
Віктор Платонович походив зі священницької родини з традиціями в кількох поколіннях служіння церкві. Всі відомі предки майбутнього інтелектуала, як по батьківській, так і по материнській лінії були церковнослужителями та священниками.
Дід Віктора Петрова по батькові – Мефодій Наумович Петров мав нижчий розряд церковнослужителя, що не входив до складу церковної ієрархії, був дячком лікарняної церкви Катеринославських богоугодних закладів. Петров М. Був людиною доволі забезпеченою. Мешкав він у Катеринославі на Ярмарковій площі. Для своїх же дітей збудував на сусідніх вулицях ще п’ять будинків. Мефодій Наумович, завзятий книголюб, читав переважно світські романи і присвячував цьому майже весь свій вільний час. Розмовляв він лише українською. Отже, знання української мови і любов до книги Віктор дістав ще в дитинстві від дідуся Мефодія, у якого проводив літні вакації. Дід по материнській лінії Віктор Іванович Преображенський був ректором Катеринославської духовної семінарії.
Коли Віктору виповнилося три з половиною роки, він втратив зовсім молоду матір, яка невиліковно хворіла на сухоти. Батько, Платон Мефодієвич після закінчення Академії забрав восьмирічного Віктора та переїхав до Одеси. З вересня 1904 по 1907 р. працював учителем закону Божого Одеського комерційного училища імені імператора Миколи I і водночас священником Олександро-Невської церкви при цьому ж училищі. В училищі навчавться і його син Віктор. Так батько намагався дати синові найкращу освіту.
У 1913 році Віктор Петров по закінченні Холмської чоловічої гімназії вступив до Імператорського університету Св. Володимира в Києві. Студентські роки стали для Віктора часом напруженої роботи. Безперечно, він вирізнявться серед студентів-однолітків своєю ерудицією та працелюбством, ці риси він успадкував від батька.
Під впливом визначних учених, які на той час викладали в Київському університеті, відбувалося формування юнака В. Петрова як інтелектуала-гуманітарія. Саме тоді він починає цікавитись історією літератури, етнографією, започатковує свої перші наукові студії.
Роки студентської юності посприяли становленню В. Петрова як представника нового покоління української інтелігенції, нового типу митця-дослідника, поета-архівіста, музейного працівника, аналітика, упорядника словників.
По закінченні університету В. Петрова залишили на кафедрі російської мови та літератури історико-філологічного факультету для підготовки до посади професора. Так розпочалася його викладацька діяльність у вищій школі.
Учителювання В. Петрова – це були роки, коли крім світової кризи, у самій Україні запанували непевні часи. У зруйнованому братовбивчим протистоянням у роки Української національної революції, знесиленому голодом Києві життя молодого Петрова-інтелектуала часто було вкрай складним і безрадісним. Свої враження про місто та його мешканців він яскраво передав на сторінках свого твору «Болотяна Лукроза».
1924 р. В. Петров дебютує як прозаїк оповіданням «Розмови Екагартові з Карлом Гоцці». У 1928 році у київському видавництві «Сяйво» він дебютує прозовим твором «Дівчина з Ведмедиком». На обкладинці книжки зазначено ім’я автора – Віктор Домонтович. Перший роман Домонтовича не тільки захопливий екстравагантний любовний роман, але водночас це твір про ірраціональність історії, про зміну культурних орієнтацій і про трагічну розколотість людини, якій випало жити в кризову добу. Роман «Дівчина з ведмедиком» став доволі популярним у колах тогочасної української інтелігенції, ним зацікавилася київська університетська молодь. Так в українській літературі з’явився прозаїк нової української генерації В. Домонтович. У 1929 року В. Петров написав роман «Доктор Серафікус». Упродовж 1929–1930 рр. у харківському видавництві «Рух» видаються біографічна повість «Аліна й Костомаров» та повість-есей «Романи Куліша».
У серпні 1941 року, після початку війни СРСР з Німеччиною, В. Петров разом із іншими працівниками української Академії наук перебував в евакуації в Уфі (сучасна столиця Башкоторстану).
Визначний учений зі світовим іменем В. Петров, маючи два докторських ступені, знаючи досконало кілька іноземних мов, коли над країною нависла смертельна загроза, добровільно виявив бажання допомагати в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Він був зарахований у розвідку і після відповідної підготовки його перекинули в район Харкова через лінію фронту для виконання завдань у тилу ворога. А у газеті «За Радянську Україну» у 1942 році, коли він перейшов лінію фронту і здався в полон гітлерівцям, з’явилася велика стаття, що викривала націоналіста і зрадника Петрова… Так упродовж десятиліть у сприйнятті далеких і близьких, колег по роботі, по науковій діяльності Віктор Петров буде вважатися «зрадником».
У 1943 році В. Петрова запросили на посаду керівника кафедри етнографії Українського наукового інституту у Львові, а трохи згодом із відступаючими нацистами він опинився в Берліні. В 1945–1949 рр. розвідник працював у середовищі української еміграції в Баварії. Він мусив нібито вжитися в емігрантські кола, стати їхнім лідером та утримати від виїзду з післявоєнної Німеччини до Америки.
Петров майже все життя, починаючи з 1919 року, був пов’язаний із Академією наук України. Він працював виконуючим обов’язки секретаря Комісії для складання історичного словника Всеукраїнської академії наук, розробив принципи і програму складання цього словника. Він стає членом Етнографічної комісії ВУАН, створеного М. Грушевським, що поставила собі за мету сприяти збереженню культурних цінностей. Віктор Петров проходить шлях від нештатного співробітника Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН до її очільника. Він був організатором всебічного вивчення професійних об’єднань минулого в Україні, зокрема, для вивчення такого цікавого явища як дніпровське лоцманство було організовано експедицію Етнографічної комісії при ВУАН, яка провела польові дослідження у лоцманських селах Лоцманська-Кам’янка, Старий Кодак, Широке та Сурські Хутори. Під час експедиції Петров познайомився й тісно спілкувався з академіком Дмитром Яворницьким. Підсумком масштабних досліджень стало цінне видання, що вийшло під редакцією В. Петрова та А. Лободи – «Матеріали до вивчення виробничих об’єднань. Дніпровські лоцмани», яке на сьогодні є найповнішим науковим дослідженням лоцманства дніпровських порогів. Петров провів цілу низку літературознавчих та історико-філософських досліджень. Він звертався до вивчення життя і творчості видатних особистостей, але особлива увага віддана Пантелеймону Кулішу. За 1925–1932 рр. вчений присвятив П. Кулішеві 18 наукових розвідок. Його докторська дисертація «Куліш в 40–50-ті роки» до цього часу лишається неперевершеною, вона засвідчила високі можливості автора в джерелознавстві.
Учений археолог В. Петров на десятиліття випередив наукові гіпотези та концепції теорії етнологічної археології Л. Гумільова, Л. Бінфорда, В. Г Чайльда та інших.
Ті, хто особисто знав Петрова, згадували його як людину високоосвічену, вченого світового рівня, що набагато випереджав свій час і був значно вищим за багатьох у тодішньому науковому середовищі. Людина виняткових здібностей і талантів, В. Петров виявив себе ще і яскравим інтелектуалом в українському науковому світі. Науковий доробок вченого за півстоліття склав до 200 праць з мовознавства, фольклористики, літературознавства й етногенезу. Частина його інтелектуальної спадщини й досі залишається в рукописах. Віктор Платонович Петров належав до числа Подвижників, для яких служіння Науці було першою і єдиною заповіддю життя.
Радимо прочитати:
Андрєєв В.М. Віктор Петров: нариси інтелектуальної біографії вченого. – Дніпропетровськ: Герда, 2012. – 476 с. (серія «Dniproviana»)
Брюховецький В. Знедійснення дійсности, або via Dolorosa навспак // Петров В. П. Розвідки. – Т. 1. – Київ: Темпора, 2013. – С.6-92.
Коляда І.А. Віктор Домонтович.– Харків: Фоліо, 2021.– 126 с.
Чабан М.П. З роду Петрових. Матеріали до історії роду письменника В. Домонтовича (Віктора Петрова).– Київ: НаУКМА, 2012.– 82 с.
Радимо переглянути:
