Якби можна почати життя спочатку, я б вибрав те саме – хірургію
і на додаток –мудрування над «вічними питаннями» філософії: істина,
розум, людина, суспільство, майбутнє людства.
Микола Амосов
Фото. Микола Амосов
Микола Михайлович Амосов – один із найвідоміших у світі кардіохірургів, геніальний вчений, основоположник біокібернетики в Україні, а ще талановитий письменник, який здобув визнання в Україні та за кордоном.
Він залишив людству тисячі врятованих життів, декілька десятків книг і свою знамениту гімнастику. Хірург-кардіолог і фахівець у галузі кібернетики, провідний спеціаліст країни з операцій на серці, за роки творчої діяльності прооперував понад 6 тисяч осіб, уперше в світі здійснив протезування мітрального серцевого клапана, створив і першим у світі почав використовувати штучні серцеві клапани з покриттям.
Він – автор понад 400 наукових праць, серед яких 20 монографій з питань хірургічного лікування нагнійних захворювань і туберкульозу легенів, серця, кровоносних судин, медичної кібернетики. Геніальному вченому належать численні роботи з геронтології, проблеми штучного інтелекту, раціональної організації суспільного життя.
Широкої популярності Амосов набув завдяки розробленій ним програмі «Три тисячі рухів щодня», яка передбачає комплекс оздоровчих процедур: тригодинні пішохідні прогулянки, біг та вправи з гантелями. Микола Михайлович написав чимало науково-популярних трактатів. Усього вчений і лікар видав шість книг. Його книжку «Голоси часів» перекладено тридцятьма мовами світу. Академік Амосов створив в Україні школу кардіохірургів. Під його керівництвом захищено 35 докторських і 85 кандидатських дисертацій.
Тож згадаймо, якою була ця людина, за що співвітчизники назвали його Великим українцем. Його доля дивовижна й унікальна у всьому.
Народився Микола Амосов 6 грудня 1913 року в небагатій селянській родині в Ольховому біля Череповця. Як написав він сам в автобіографічній книзі «Голоси часів»: «Усі мої пращури – селяни. Мама була акушеркою в північному селі поблизу Череповця. Жили ми дуже бідно: мама не брала подарунків від пацієнток. Вона стала для мене прикладом на все життя. Батько нас залишив, тому сама мама була для мене ототожненням сім’ї. Справді ідеальна людина: на все життя. Бабуся навчила мене молитися, селянське господарство – працювати, а самотність – читати книги».
Коли став піонером, перестав вірити в Бога і дізнався про соціалізм. Однак, партійна кар’єра на піонерах закінчилася – ні в комсомолі, ні в партії він не був.
З 12 до 18 років навчався старанно у Череповецькій школі. З усіх предметів не любив він тільки фізкультуру. Потім вступив до механічного технікуму, отримав професію механіка і по закінченню навчання – роботу на Архангельській електростанції. Згодом вступив і закінчив з відзнакою у два інститута: Архангельський медичний і Московський всесоюзний заочний індустріальний.
Під час Другої світової війни Амосова мобілізували як військового лікаря. Він служив провідним хірургом у пересувних військових шпиталях на багатьох фронтах – Західному, Брянському, 1-му, 2-му і 3-му Білоруських, а також на Далекосхідному фронті. Здійснив близько чотирьох тисяч операцій, «поставив на ноги» понад 40 тисяч поранених в роки Другої світової та Російсько-японської воєн.
Після війни деякий час працював головним хірургом обласної лікарні у Брянську, де й почав займатися грудною хірургією та писати докторську дисертацію.
Восени 1952 року Микола Михайлович із дружиною Лідією переїхав до Києва, куди його запросив для керівництва спеціально створеною клінікою торакальної (грудної) хірургії директор Київського Інституту туберкульозу О.С. Мамолат.
У Київському медичному інституті (нині – Національний медичний університет України імені Олександра Богомольця) Микола Амосов захистив дисертацію «Пневмоектомії та резекції легень при туберкульозі».
У 1955 році Амосов їздив з доповідями про хірургію легенів на конгреси до Румунії та Чехословаччини. Вони отримали величезний успіх. Тоді ж Микола Михайлович почав робити прості операції на серці, й захопився кардіохірургією, «весь 1955 рік минув під знаком серцевої хірургії», – підсумовував він.
Поступово легенева хірургія зійшла нанівець, бо розвивалася фармакологія, для боротьби з туберкульозом впроваджували хіміопрепарати, проте залишились операції на серці.
При переході до кардіохірургії Амосову і його колегам довелось опановувати нову спеціальність – анестезіологію, якої на той час в країні просто не було.
У 1955 році він уперше в Україні почав займатися вадами серця, заснував і очолив першу в Радянському Союзі кафедру грудної хірургії, а пізніше – кафедру анестезіології, де було підготовлено сотні фахівців – грудних хірургів і анестезіологів. У тому ж році Амосов захопився кібернетикою.
У 1957 році пише працю «Нариси торокальної хірургії». Тоді ж його клініка переїхала до нового триповерхового будинку, пізніше ця споруда стала відомою всім як Інститут серцево-судинної хірургії, де робили унікальні операції, повертаючи до життя безнадійно хворих. Сам Амосов зробив майже 6 тисяч операцій на серці.
Поворотним у кар’єрі геніального хірурга став 1957 рік. При відвідуванні конгресу хірургів у Мексиці він уперше в житті побачив операцію на серці, в якій використовувався апарат штучного кровообігу. Микола Михайлович дуже захопився цією ідеєю, розробив власний проєкт. Апарат, створений ним, зробили на заводі: нарешті придалися його інженерні знання. Він продовжує займатися практичною хірургією і очолює лабораторію, потім – відділ біокібернетики, а згодом стає директором Інституту серцево-судинної хірургії у Києві. Микола Михайлович впроваджує нові революційні способи проведення хірургічних операцій в боротьбі зі складними недугами.
У 1963 році Микола Михайлович першим у СРСР здійснив протезування мітрального клапана серця. Хірург Амосов зважувався на нечувані кроки. Важко в це повірити, але перші штучні клапани він зробив з рукава нейлонової сорочки.
Лікарями у стінах цієї клініки було здійснено близько 100 тисяч операцій на серці, понад 7 тисяч резекцій легень.
Свою останню операцію на серці Микола Амосов провів на початку 1990-х років. А йому тоді вже минуло 80 років. Ця дивовижна працездатність Амосова випливає з його другого захоплення, який приніс авторові славу – розроблення власної системи зміцнення здоров’я «система обмежень і навантажень».
З середини 1960-х років Микола Амосов зажив популярності також як письменник, автор книг спогадів і роздумів. Першою побачила світ книжка «Думки і серце», видана в 1964 році. То був грім серед ясного неба. До нього так не писали. Він показав невидиме пацієнтові, що було, є і, мабуть, буде в медицині. Вона, як інші його книжки, вистраждана. Хірургія дає найважчі переживання, і хоч би про що у творах Миколи Амосова йшлося, у всіх червоною ниткою проходить вимога порядного ставлення лікаря до пацієнта.
Його почали впізнавати після літературних творів. І, звичайно, цінувати, поважати за громадську мужність, щирість, яка не лише говорила, що хірургія – це відповідальність, а власним життям це стверджувала.
Усього вчений і лікар видав шість книг: «Думки і серце», «Записки з майбутнього», «ПРГ-22-66», «Книга про щастя та нещастя», «Голоси часів», «Роздуми про здоров’я». В останній він виклав теорію можливого продовження життя на основі його власної системи обмежень і навантажень – системи, яку Амосов випробовував на самому собі. Тож не дивно, що тираж «Роздумів» досяг 7 млн. примірників – приблизно стільки ж, скільки було у книжки «Думки і серце».
Амосов в останні роки життя приділяв дуже багато уваги суспільно-корисній діяльності. Це і книжки, і публічні лекції. Він знав, що обізнана, вихована, морально стійка людина менше хворітиме і буде щасливішою. Він запалював людей бажанням бути кращими.
Найбільше в ньому цінували рису характеру – порядність. Визнаних лікарів було чимало. Але чому в 2008 році, згідно проведеного в Україні опитування, саме росіянина Миколу Амосова визнали Великим українцем одразу після Ярослава Мудрого? Чому саме його ім’ям назвали одну з планет? Чому його, безпартійного, що постійно конфліктував із владою, вісімнадцять разів обирали депутатом, нагородили найвищими відзнаками Радянського Союзу? Відповідь – однозначна: він щиро служив людям, не лукавив. У нього не було подвійної моралі. І ніхто нічим йому дорікнути не міг.
Він багато працював і багато зробив, але не був багатим. Бо, крім зарплати, жодних винагород у конвертах не визнавав. Микола Михайлович писав власноруч оголошення із проханням не дарувати йому навіть квітів. Такий стиль життя Амосова був нормою в інституті.
Микола Михайлович прагнув зробити життя суспільства справедливішим. Тому на певному етапі вважав, що громадською та літературною роботою може прислужитися більше, ніж хірургією. Але лікар знову брав гору, і він повертався в операційну.
Нинішньому поколінню, яке переконують, що все вирішують гроші, можливо, важко зрозуміти ідеалізм академіка. Однак, він не був ідеалістом. Він знав реальне життя. І реально хотів його поліпшити. Він ніколи не зраджував совісті. Цим і великий. Велич душі хірурга відчували не лише колеги, а й пацієнти.
Академік Амосов наголошував: аби людина менше зверталася до лікарів, повинна більше сама про себе дбати. Він наголошував на відповідальності лікарів і держави. Так, хірурги вміють добре робити свою справу. Але важливо, щоб допомога надавалася вчасно. А це вже залежить від первинної ланки, від держави.
Його доля з 1952 року нерозривно пов’язана з Україною. Більше того, він став її сином, прагнув змін у диктаторській країні та мріяв про незалежність України. І, коли на його 80-річному ювілеї земляки з Росії запитали, чи готовий він повернутися на історичну батьківщину, відповідь була негативною. «В Києві живе стільки врятованих мною людей, – пояснив, – а ще тут могили тих, кого я врятувати не зміг, – не можу покинути ні тих, ні тих». А ще – численні учні.
Він залишився з нами. І нам мало ним пишатися, захоплено пригадувати все, що він зробив для людства. Академік Амосов хотів, щоб його розуміли, прагнув, аби людство ставало досконалішим. Великого вченого треба наслідувати. А це складніше, ніж говорити слова вдячності.
Сам Амосов за життя переніс на серці близько п’яти операцій. В останні місяці життя Микола Михайлович почав гірше почуватися. Крім неполадок із серцем, гнітила нерівність ходи. Навесні 2002 року академік переніс інсульт. В останній день життя, 12 грудня 2002 року, він почувався непогано, смерть прийшла несподівано.
…У залі тиша. Вчені сивочолі
Схилили голови (лиш квіти не мовчать).
І раптом, на червонім фоні
З’явився білий неземний халат.
А потім другий, третій, ціла хвиля, –
То першокурсники до вчителя прийшли,
Прийшли вклонитися, бо жодна ще Людина
Не підіймалась до такої висоти...
Життя вченого закінчилося від обширного інфаркту. Він не дожив до 89 років усього 6 днів. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
За рішенням ЮНЕСКО, 2013 рік у медицині був оголошений роком Миколи Амосова.
Національна Академія наук України заснувала Премію НАН України імені М.М. Амосова, яка вручається за видатні наукові роботи в області кардіо- і судинної хірургії та трансплантології.
Національний банк України на честь великого співвітчизника випустив пам'ятну монету номіналом 5 гривень. У багатьох містах України є вулиці, названі на честь лікаря-подвижника. Його ім'я поряд із іменами найвідоміших цілителів усіх часів входить до списку ста великих лікарів людства.
Радимо прочитати:
Згурська М.П. Микола Амосов / пер. з рос. Л. Кіцила.– Харків: ПЕТ, 2015.– 127 с.– Бібліогр.: с. 126.
Шаров І. Вчені України: 100 видатних імен.– Київ: АртЕк, 2006.– 486 с.
Радимо переглянути:
