Іван Пулюй – гордість і слава України

 

 

Іван Павлович Пулюй (Пульгуй) (1845–1918) – фізик, електротехнік, астроном, теолог, енергобудівник, педагог, політик, громадський діяч. Іван Пулюй був засновником першої кафедри електротехніки в Європі, ректором Німецької Вищої Школи у Празі. Мабуть багатьом відоме ім’я цієї людини, щирого українця, що відкрив загадкові на той час, невидимі промені, знані у світі під назвою Х-промені.

 

Іван Пулюй народився у селищі Гримайлів Гусятинського району Тернопільської області 2 лютого 1845 року у багатодітній (7 дочок і 2 сина) греко-католицькій родині Оксани Бурштинської та заможного і добре освіченого селянина Павла Пульгуя, що у 1861– 1865 рр. був навіть місцевим бургомістром. Іван був старшим сином. У 1861 році він змінив своє прізвище на Пулюй. Малий Іван виховувався в глибоко релігійному дусі зі щотижневим відвідуванням церкви, і батьки мріяли про теологічну освіту сина. Хлопчик був украй допитливою дитиною, змалку добре читав, любив астрономію і природничі науки. Спочатку він навчався у місцевій початковій школі. 

 

У 1864 році, по закінченні Тернопільської гімназії, він пішки пішов до Відня – столиці Австро-Угорщини, вступив на теологічний факультет університету, де волею батьків, вчився на священника. У студентські роки переклав українською мовою підручники з геометрії та ботаніки для українських гімназій і молитовник, а у 1867 році організував у Відні культурно-пропагандистське українське товариство «Січ» та студентське земляцтво «Українська громада». 

 

Пізніше Іван Пулюй разом із галичанами виступає за створення у Львові українського університету, друкує статті на захист української мови, яку було заборонено в Росії Емським указом царя 1876 року. В роки Першої світової війни виступає за відродження української державності. Іван Пулюй володів 15 мовами, у тому числі грецькою і давньоєврейською. 

 

На останньому курсі навчання Іван почав відвідувати лекції фізико-математичного відділу Віденського вишу. Математика, фізика й астрономія настільки захопили Пулюя, що він твердо вирішив – священником не буде. З відзнакою закінчивши навчання, він вступає на фізико-математичне відділення філософського факультету свого університету, який закінчив у 1872 році, після чого стає асистентом кафедри експериментальної фізики Віденського університету, а у 1874–1875 рр. – асистентом-викладачем кафедри фізики, механіки та математики Військово-морської академії м. Фіуме (зараз Рієка, Хорватія). У цьому ж році Іван Пулюй – стипендіат австрійського міністерства освіти у Страсбурзькому університеті під керівництвом професора Августа Кундта. Він вивчає нову галузь – електротехніку і у 1877 р. із відзнакою захищає дисертацію «Залежність внутрішнього тертя газів від температури». Іван Полюй здобуває ступінь доктора натурфілософії Страсбурзького університету в галузі фізики. Повернувшись до Відня, він стає приват-доцентом Віденського університету, де безкоштовно читає курс молекулярно-кінетичної теорії газів та механічної теорії теплоти і водночас за невелику платню працює асистентом фізичної лабораторії професора Лянга. 

 

У 1882 році Іван Пулюй обіймає посаду технічного директора електротехнічного бюро Відня, працює технічним консультантом промислової електротехнічної фірми та директором фабрики електроламп власної конструкції. 

 

У 39 років Іван Павлович створює сім’ю. Він одружився 2 жовтня 1884 року. Його дружиною стає вродлива 21-річна студентка його університету Катерина-Йос

ифа-Марія Стозітська (її мати – німкеня, батько – поляк). У цю жінку доцент закохався. Вона мала дуже пишне волосся, яке він, зокрема, використовував для вдосконалення ниток розжарювання розроблюваних ним освітлювальних ламп. У сім’ї Пулюїв було 15 дітей, з яких, на жаль, виросли лише шестеро. 

 

Іван Пулюй був активним провідником запуску декількох електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині та першої в Європі на змінному струмі у Празі.

 

Іван Пулюй заснував електротехнічні товариства у Відні та Празі, а також спеціальний журнал з електротехніки. Ще у Страсбурзькому університеті, він зблизився з генієм електротехніки Ніколою Теслою, пізніше у Празі приятелював з іншим генієм фізики Альбертом Ейнштейном.

 

Науковці Іван Пулюй, Нікола Тесла, Конрад Рентген деякий час працювали в одному й тому ж фізичному кабінеті у професора Кундта в Стразбурзькому університеті. Вони вивчали явища, що породжуються електричним струмом у вакуумі. 

 

Після повернення зі Страсбургу до Відня Іван Пулюй продовжував вдосконалювати технологію виготовлення розжарювальних ниток освітлювальних ламп, які стали кращими за лампи Едісона. Він уперше дослідив природу «холодного» неонового випромінювання.

 

За винахід та конструкцію електронної вакуумної рурки (трубки Пулюя) вчений у 1881 році отримав срібну медаль на світовій електротехнічній виставці у Парижі.

 

Іван Пулюй відомий як невтомний винахідник. Він сконструював багато електронних апаратів, таких як дистанційний телетермометр, телефонний сигнальний апарат, індуктор для трифазних струменів, патентовану телефонну станцію для охорони життя від небезпечної високої напруги.

 

Різноманітні фізичні прилади Пулюя експонувалися у наукових музеях і на виставках Відня, Парижа, Лейпцига і Праги. Відомий вчений В. Форман так схарактеризував наукову діяльність Пулюя: «Професор Іван Пулюй був не лише найвизначнішим фізиком Австро-Угорщини, але він належав до тих, хто в другій половині ХІХ та на початку ХХ сторіччя формував світ». Запропоновану Пулюєм конструкцію телефонних станцій і абонентських апаратів із застосуванням розподільчого трансформатора запатентували декілька промислово розвинених країн Європи.

 

Загальновідомо, що Пулюй подарував Конрадові Рентгену кілька своїх рурок, які він уже виробляв серійно. За допомогою цього пристрою вперше в світі зробив знімки зламаної руки підлітка, руки своєї дочки зі шпилькою, що лежала під долонею, знімок кістяка дитини. У 1881 році українець сконструював «лампу Пулюя», що стала прообразом майбутнього рентгенівського апарату. За допомогою цього приладу він зробив знімок власної руки та миші. Винахід завоював срібну медаль на Міжнародній електротехнічній виставці в Парижі, але першу наукову статтю про винахід Пулюй опублікував через два місяці після Рентгена у грудні 1895 та лютого 1896р. Уся німецька преса переконала світ, що «першовідкривачем чудо-винаходу став великий німецький фізик Вільгельм Рентген», а Х-промені моментально отримали назву «рентгенівських». За три роки до публікацій Рентгена Пулюй оприлюднив докладний науковий опис катодних Х-променів. У 1971 році у Лондоні вийшла друком монографія Ю. Гривняка «Професор доктор Іван Пулюй – винахідник проміння-Х».

 

 

Видатний український фізик і електротехнік Іван Пулюй був дійсним і почесним членом Наукового Товариства імені Т. Шевченка, належав до когорти вчених світової слави, що формували світ двадцятого століття. Саме з приходом у НТШ Івана Пулюя й Івана Горбачевського Товариство з науково-просвітницького перетворилося на наукове та набуло світового визнання як перша дієва Українська академія наук.

 

Іван Павлович обіймав посади професора Вищої технічної школи в Празі, ректора першого в Європі електротехнічного факультету, доктора Страсбурзького університету, радника Двору Його Імператорської Величності Франца-Йосипа, державного радника з електротехніки Чехії і Моравії. Іван Пулюй автор близько 50 наукових праць українською, німецькою й англійською мовами.

 

Життя Івана Пулюя здебільшого протікало за межами України. Він був великим патріотом своєї батьківщини й активно працював у сфері культури. Він пожертвував 1000 примірників перекладених ним українською мовою «Псалмів» полоненим у російсько-японській війні українцям, за що імператор Японії подарував йому іменний килим. Дуже цікава сторінка життя Івана Пулюя – повний переклад ним українською мовою, разом із Іваном Нечуєм-Левицьким і Пантелеймоном Кулішем, Святого Письма, Біблії. Ця вічна книга, перекладена українською мовою, побачила світ 1903 року.

 

Іван Пулюй помер 31 січня 1918 року в Празі, де його і поховали. Вшанування його пам’яті на рідній Україні розпочалося лише у 1990 році. Тоді у Гримайлові було відкрито музей вченого за матеріальної допомоги випускника місцевої школи директора агрофірми «Нічлава». Через 5 років до 150-річчя знаменитого земляка у Гримайлові йому споруджено пам’ятник. У лютому 2010 року з нагоди 165-річчя в Тернопільському національному технічному університеті (з 1995 року імені І. Пулюя) відкрито музей.

 

   

 

У серії «Видатні особистості України» Національний банк України 25 січня 2010 року ввів у обіг пам’ятну монету номіналом 5 гривень, на реверсі якої розміщений вислів славетного вченого: «Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю». Вулиці імені Пулюя існують в містах Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську та Дрогобичі. 

 

Іван Пулюй був і блискучим політиком, яким колись написав так: «Поневолені народи Росії мають бути вільними і зорганізованими у самостійні держави. Але найвизначнішим для здійснення цієї високої мети, для встановлення високого миру в Європі, може бути тільки самостійна Україна. Самостійність України є ключем для мирного дому в Європі… Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень – це визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де український народ після довголітнього рабства вестиме нарешті вільне в усіх напрямках національне життя, розвиватиме вільно свої великі духовні здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо і очікуємо з упевненістю здійснення цього!». 

 

Праці Івана Пулюя, які стосуються українського питання, ні на йоту не втратили свого значення і тому стали джерелом сучасної української геополітики.

 

 

 

 

Пулюй Іван Павлович (1845–1918) – фізик і електротехнік // Шаров І.Ф. 100 видатних імен України.– Київ: Альтернатива,1999, с. 341–344.

Пулюй – Куліш. Подвижники Нації / за заг. ред. В. Шендеровського.– Київ: Рада, 1997.– 287 с.: фото.

Таранюк В. Про Івана Пулюя, Василя Єрошенка, Василя Каразіна, Агатангела Кримського, Лазаря Заменґофа.– Київ: Грані-Т, 2009.– 88 с., іл. (Серія «Життя видатних дітей»).