фото. В’ячеслав Чорновіл // https://www.volynnews.com/news/
society/sohodni-u-lutsku-vshanuiut-viacheslava-chornovola/
В’ячеслав Максимович Чорновіл – український політик, громадський діяч, публіцист, літературний критик, народний депутат України І–ІІІ скликань (1990–1999), діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політичний в’язень СРСР. Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 1980–1990-х років; другий голова Народного руху України (1992–1999). Герой України (2000, посмертно), кавалер ордену князя Ярослава Мудрого V ступеня, лауреат Міжнародної журналістської премії імені Ніколаса Томаліна (1975) і Національної премії імені Тараса Шевченка (1977). Народився 24 грудня 1937 року у смт. Єрки Катеринопільського району Київської області – нині Черкаської області. Загинув 25 березня 1999 року в Борисполі Київської області.
У сучасних умовах українського державотворення неухильно зростає науковий і суспільний інтерес до різноманітних подій та історичних персонажів, подекуди і до тих, що наразі неоднозначно оцінюються в суспільстві. Серед таких історичних постатей, що невтомно працювали на українське національне відродження, розбудову та становлення Української держави, помітно вивищується і В’ячеслав Максимович Чорновіл – активний борець з тоталітарним режимом.
Донедавна фактично були відсутні наукові розвідки про В. Чорновола. Однак, останнім часом все ж з’явилися статті та книги, в яких розкривається формування його світогляду, політичні погляди, перебування в ув’язненні, на засланні, діяльність зі створення та функціонування часопису «Український вісник», Української Гельсінкської спілки, Народного Руху України, державотворчих праць в 1990-х роках, обставини трагічної загибелі тощо.
Важливе значення для осмислення постаті В.М. Чорновола як особистості, громадського і державного діяча має десятитомне видання його праць, започатковане в 2002 році Міжнародним благодійним фондом В’ячеслава Чорновола та видавництвом «Смолоскип».
З 2002 року в Україні було започатковано традицію проведення «Чорноволівських читань». Народний Рух України, Міжнародний благодійний фонд В’ячеслава Чорновола розпочали цю довготривалу акцію для збирання матеріалів про національного героя, вивчення і поширення спадщини його державотворчої, публіцистичної діяльності. У зв’язку з цим проводяться, крім читань, науково-практичні конференції, тематика яких стосується життя та діяльності В.М. Чорновола, їхні матеріали публікують у збірниках і часописах. У 2006 році за підтримки Народного Руху України створено фільм «Той, що пробудив кам’яну державу». Автор сценарію і режисер – В. Онищенко, оператор – А. Даниленко, композитор – І. Забалуєв, пісні у виконанні гурту «Немо». У фільмі знімалися народні артисти України С. Романюк і Є. Паперний, заслужений артист України К. Шафоренко. Керівництвом Народного Руху України підготовлена і видана праця «В’ячеслав Чорновіл: Біографія. Статті. Цитати». У ній подані біографічна інформація, світлини, витяги з промов («Про партію», «Про державу»), а також цитати з праць. Член Національної спілки письменників України, лауреат Почесної премії Ватикану і кількох літературних премій М. Холодний, відомий українському читачеві від 1960-х років ХХ ст., позаяк свого часу був одним із найпопулярніших авторів українського «Самвидаву», написав поему-реквієм «Чорновіл». Цей твір сповнений багатьох асоціацій з історії боротьби за незалежну Україну, в котрій певну роль відіграло і сміливе, високохудожнє слово В.М. Чорновола. Стосовно відомого твору В. Чорновола і Б. Пенсона «Хроніка таборових буднів», то це збірка самвидавних документів, які в 1974 і 1975 роках народилися у Володимирівській в’язниці та в мордовських і пермських таборах СРСР. Їх авторами є політичні в’язні різних народів колишнього Радянського Союзу.
Діяльність і творчість В.М. Чорновола дістала широке поширення за рубежем, насамперед у закордонних засобах масової інформації, зокрема, в часописах «Визвольний шлях», «Сучасність». Так, за наближеними підрахунками, для прикладу, суспільно-політичний, науковий і літературний місячник «Визвольний шлях» Української інформаційної служби лише за 1962–1998 рр. опублікував більше тридцяти матеріалів, присвячених В.М. Чорноволу. Крім того, в цьому місячнику нерідко вперше друкувались і його праці. Згодом, у 1991 році, В. Чорновіл і Б. Пенсон опублікували у Києві книгу «Хроніка таборових буднів», у якій окремим фрагментом вміщено матеріали М. Хейфеца «В’ячеслав Чорновіл – зеківський генерал». Та, на жаль, В.М. Чорновіл не залишив власних мемуарів, спогадів-статей. Лише в своїй автобіографії, деяких інтерв’ю подав окремі факти зі свого життя, діяльності. Зате у публікаціях висвітлював діяльність очолюваної ним політичної організації, аналізував різноманітні суспільно-політичні, культурні та інші події в країні та світі.
У часи незалежності стають все більше відомими моменти з минулого, зростає інтерес до колишніх дисидентів і шістдесятників, їхнього внеску у розбудову України. Найбільший інтерес викликають найяскравіші постаті цього часу, а також те, що спонукало їх до дії, до самозречення і самопожертви. Серед них – історична постать В. Чорновола, багатогранна, яскрава, харизматична. Його неординарність і нині викликає, як уже згадувалося, різне почуттєве ставлення – від сприйняття до заперечення. Після трагічної загибелі почався процес глорифікації його постаті, створення докладного життєпису.
В’ячеслав Максимович був людиною, що, не зважаючи на себе і не хвилюючись за власну долю, спромігся до рішучого наступу на існуючу систему. Він жив у той час, коли необхідно було або коритися, або протидіяти, і він обрав шлях до дії. Студентські роки багато в чому позначилися на становленні та закріпленні світогляду молодого, можливо, у чомусь невпевненому ще в собі. В.М. Чорновіл не просто так давав клятву на Володимирській гірці, він робив це з надією, що зможе зрушити з місця застарілі догми, доведе всім, що він здатен на подвиг заради Батьківщини. Засудження культу особи Сталіна та його шкідливих наслідків на ХХ з’їзді КПРС давало можливості зламати стереотипи «вождізму», які так глибоко, здавалося – навічно, були вкарбовані в свідомість суспільства. Певною мірою В.М. Чорновіл був внутрішньо готовий до змін, оскільки, незважаючи на виховання у радянському дусі, все ж хоч і прихована, опозиційність його родини до тоталітарної системи давала про себе знати, отож перебувала в ньому. Та ХХ з’їзд партії і розвінчання культу особи стали справжнім переворотом у його свідомості.
Власне, В’ячеслав Чорновіл був суспільно-політичним діячем, наскрізь просякнутим ідеологією. Це була людина-особистість з усталеним системним світоглядом, яка активно використовувала цей світогляд для здійснення своєї функції ідейного провідника. Особливість його полягала в тому, що він формував світогляд та ідеологію тих, хто був навколо нього. І саме тому можна з повною відповідальністю стверджувати, що ідеологія Народного Руху України сформована головним чином В’ячеславом Чорноволом. Ще у вересні 1965 року він серед інших представників української інтелігенції активно протестував проти переслідування інакодумців, а в 1966 році взявся за перо, щоб висловити свій погляд на ті негативні процеси, які стверджувались в Україні. «У багатьох із нас, – зазначав І. Світличний, – одразу після ХХ з’їзду було багато наївного, рожевого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом, і нам нічого не залишиться, як з високо піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму».
Однією з центральних проблем було мовне питання. Як і за життя Бориса Грінченка, так і за життя В. Чорновола це питання було однаково актуальним. Становище української мови змушувало Б. Грінченка виступати на її захист. У молодого комсомольського активіста Чорновола зневажливе ставлення до української мови викликало спротив, пробуджувало почуття національної образи і честі. Відтоді він вирішив спілкуватися виключно українською мовою, навіть відповідати на семінарах, які проводилися російською мовою, теж тільки українською. Але він не став на позиції вузької національної заангажованості, зберігав толерантне ставлення до представників інших націй. Ще тоді, в університеті у Києві, він стає на позиції боротьби за Вітчизну і свідомо йде до своєї мети, проявивши себе студентом небайдужим до громадської та культурної діяльності, що ще раз переконливо доводить його невідступність і цілеспрямованість.
У 1930-х роках родина Чорноволів зазнала репресій, тоді був заарештований і розстріляний рідний дядько В. Чорновола. Сам В’ячеслав Максимович так розповідав про вбивство дядька зі слів рідних: «За кілька місяців до мого народження був заарештований, і за деякими даними, розстріляний у тюрмі Уманського відділення НКВС, мій дядько, відомий діяч освіти на Київщині. Батько, брат ворога народу, міг теж стати кожної хвилини ворогом народу. Поміняв місце проживання, але чи в нашій квартирі, чи в звичайній сільській хаті завжди висіла в сінях торбинка із змінною білизною й шматочком сала, щоб, як будуть брати, схопити, бо збиратися не давали». Г. Ісаков, розглядаючи постать В. Чорновола, відзначив, що В. Чорновіл з дитинства виховувався в інтелектуальній українській родині, що сприяло формуванню у нього переконань і поглядів, які відрізнялись від офіційних, пропагованих радянською державою ідеологічних принципів. 1955 року закінчив із золотою медаллю середню школу в селі Вільхівець і вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який закінчив 1960 року з відзнакою. Ще під час навчання в університеті в нього «сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання». Коли приїжджав на канікули додому, пробував говорити з батьками на вільнодумні теми. Це їх трішки лякало. Не можна сказати, що за це його дуже сварили, але завжди була батьківська турбота: «до чого ж це призведе?».
В університетські роки за свої, не схожі на інші (сталі в суспільстві) переконання мав неприємності, які не могли не вплинути на подальше його навчання і мали чималі наслідки не на його користь. До факультету журналістики В’ячеслав Максимович прийшов 1956 року. До цього вчився на філологічному, але цього було недостатньо, «хотілося активнішого життя». На факультеті, вивчаючи філологію, почав співпрацювати з університетською газетою «За радянські кадри» під керівництвом декана факультету І.В. Прокопенка, який пізніше посприяв В’ячеславу Максимовичу перейти на факультет журналістики. В. Чорновіл згадував, що він починав у багатотиражці, спочатку із нотаток, у яких розповідав про студентське життя. З часом почали з’являтися масштабніші публікації, у тому числі інтерв’ю та статті, паралельно він працював із газетою «Колгоспне село» та журналом «Україна». Його статті не давали спокою тим, хто їх читав, викликаючи в них здивування і страх, тому однокурсники В’ячеслава Максимовича і звернулися до парткому та комітету комсомолу із своєрідним доносом на автора, і по короткому часові у факультетській газеті «Журналіст» з’являється стаття про В. Чорновола, а саме про «ідейну незрілість та ревізіоністські погляди».
В’ячеслав Максимович уважається одним із засновників руху шістдесятництва – складової українського національно-визвольного руху. Найяскравіші постаті цього руху – Іван Світличний, Іван Драч, Євген Сверстюк, Алла Горська, Василь Стус та багато інших. Вони разом протидіяли, як могли, політичній системі 1960–1970-х років, тоталітарному режиму, боролися за відродження української мови та культури. Восени 1965 року за участь у правозахисному русі Чорновіл був звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія». За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів, Мирослава Зваричевського та інших побратимів його було засуджено до трьох місяців примусових робіт. Проте, репресії лише посилювали в ньому силу, спроможну подолати перепони, які були на його шляху. Всі ті репресії, які відбувалися в суспільстві, розпалювали в душі та серці Чорновола бажання чинити їм опір та ні в якому разі не залишатись осторонь цих проблем, і як результат – праця «Правосуддя чи рецидиви терору?», яка побачила світ уже в травні 1966 року. Ця книга мала вплив на суспільство та сприяла дисидентському руху, який уже тоді активно починав діяти.
У травні 1979 року В. Чорновіл стає членом Української Гельсінкської Групи, а вже 8 квітня 1980 р. його заарештовано за сфабрикованим обвинуваченням у спробі зґвалтування. Від дня арешту 120 днів голодував на знак протесту проти сваволі над ним. Суд у селищі Мирному (4–6 червня 1980 р.) засудив В. Чорновола на 5 років позбавлення волі за участь в УГГ. І тільки 1983 року «був звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну». Там працював кочегаром на заводі в місті Покровську. Лише в травні 1985 року В’ячеслав Максимович отримав можливість повернутися на Батьківщину.
Яскравим прикладом державотворення стала діяльність В. Чорновола на посаді голови Львівської обласної ради народних депутатів. Як у партії, так і в керівництві Верховної Ради України, В. Чорновіл хотів бачити депутатів посланцями народу. Так він характеризував майбутніх депутатів Верховної Ради: «Він може бути членом якоїсь партії, але тільки рядовим членом, а не її лідером. Партійний диктат у парламенті нам не потрібний. Нам потрібний широкий демократичний блок, до якого я всіх і закликаю». Руху часто чинили опір інші політичні партії, такі як комуністична, котра пророкувала НРУ строк існування до 100 діб. Але НРУ вистояв і довів, що може існувати довго. Впливовість партії, яка стала нею, змінивши свій статус з громадської організації, починаючи з 1992 року, мала вагомий вплив та підтримку народу. Будучи завжди прихильником демократичного життя, відстоюючи власні позиції державної незалежності України, Чорновіл убачав у цьому єдиний її надійний порятунок від катастроф, проте це не давало можливості для розвитку її зсередини. Існували проблеми, пов’язані з розвитком економіки, політичної системи, складним залишалося духовне життя.
1991 рік став багатозначним для життя не лише В.М. Чорновола, його соратників, близьких і рідних, а й доленосним для всього народу України. У ніч на 19 серпня 1991 року в Москві відбулася спроба державного перевороту. Головною метою було «придушення демократичних і національновизвольних процесів у республіках. Це була неприхована спроба перекреслити прогресивні здобутки народів на шляху до державного суверенітету. Дії заколотників були незаконними. У відповідь на це Президент Росії Б. Єльцин оголосив учасників перевороту державними злочинцями й закликав до безстрокового страйку».
24 серпня 1991 року після ухвалення Верховною Радою України «Акту проголошення незалежності України» увійшло в історію України знаменною доленосною датою. На сесії Великої Ради Народного Руху України від 1 вересня 1991 року було обговорено питання про висунення кандидата в Президенти України. Зі 128 членів Великої Ради Народного Руху України на сесії був присутній 91 член, з них за кандидатуру В. Чорновола проголосували 57. Обирати Президента України мали за принципами загального, рівного і прямого виборчого права, таємним голосуванням. В. Чорновіл не розгортав активної діяльності у створенні передвиборчого демократичного блоку, він стояв на позиції єдиного кандидата, бо, зрозуміло, що коли один кандидат висувається від блоку, то в нього більше шансів на здобуття перемоги, і громадянам легше зробити свій вибір, не треба «розриватися» між кандидатами з одного блоку. Він визначав свою програму як програму незалежної, демократичної держави, відкритої для суспільства, ліберальної ринкової економіки, але обов’язково із соціальним захистом. Називав також деякі прорахунки й недогляди, що нерідко залишаються на потім, а саме – відсутність грошової одиниці, митних кордонів, армії, що є запорукою для політичної стабільності. І все ж таки суспільство виявилося не готовим до визначення лідера нового спрямування, з новим світоглядом і мисленням, який, боровся усе своє життя за незалежність і якого брутально переслідували, неодноразово ув’язнювали та засилали.
Рейтинг кандидатів був таким: Леонід Кравчук – 61,59%, В’ячеслав Чорновіл – 23,27%, Левко Лук’яненко – 4,49 % голосів. Найбільше голосів В. Чорновіл отримав у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. Однією з основних перешкод на шляху до перемоги було роз’єднання демократичних сил, не було тієї єдиної кандидатури, за яку люди хотіли віддати свої голоси. На президентських виборах 1 грудня 1991 року кандидат від НРУ В. Чорновіл виборов друге місце. Таким чином, на початку 90-х років ХХ століття розпочалося активне державне будівництво, утвердження державного суверенітету України на основі Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України. Відбулися перші вибори Президента України.
В’ячеслав Чорновіл – неймовірна особистість в нашій історії, про яку багато написано, яка багато чого зробила для української держави. І яку шанують і бережуть пам’ять про неї.
Радимо прочитати:
Великі дерева в тіні не ростуть: спогади і роздуми про Вячеслава Чорновола / упоряд. Д.М. Пономарчук; авт. передм. В.М. Кривенко.– Кам'янське: ВД «Андрій», 2018.– 192 с.– (Бібліотека Народного Руху України).
Він боровся і страждав за Україну: малюнки дітей Дніпропетровщини, присвячені пам'яті В'ячеслава Чорновола.– Дніпропетровськ: Ліра, 2009.– 39 с.
Главацький М.В. В’ячеслав Чорновіл.– Київ: КМ-БУКС, 2016.– 144 с.: іл.– (Творці державного престижу).– Бібліогр.: с. 138–140.
Деревінський В.Ф. В’ячеслав Чорновіл: дух, що тіло рве до бою.– Харків: Віват, 2017.– 494 с.: фот.– (Гордість нації).
Радимо переглянути:
