Віктор Петров-Домонтович: загадковий український інтелектуал

фото. Віктор Петров // https://velykiukrainci.livejournal.com/35666.html
 

Віктор Платонович Петров – історик, археолог, етнограф, літературо- та мовознавець, письменник (під псевдонімом В. Домонтович), есеїст (під псевдонімом Віктор Бер або під власним прізвищем) народився 10 жовтня 1894 року в Катеринославі у родині священника. М. Чабан у книзі «З роду Петрових» докладно реконструював родовід Петрова, розшукав документальні свідчення стосовно приналежності майже всіх чоловіків з роду Петрових до служителів церкви – священників, дияконів, викладачів духовних семінарій та церковнопарафіяльних шкіл, переважно у Катеринославській губернії. Зокрема, краєзнавець зʼясував деякі обставини його дитячих років у Катеринославі. З восьми років його дитинство минало в Одесі. У 1913 році він закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 р. – історико-філологічний факультет Київського університету. Тема дипломної роботи Петрова «Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество». Цю роботу високо оцінили та нагородили срібною медаллю. Віктора Петрова залишили на кафедрі університету як професорського стипендіата. У 1923 році він був директором школи в Баришівці неподалік від Києва, де відомий письменник Микола Зеров працював викладачем. Познайомившись з його дружиною Софією, закохався. Одружитися вони змогли лише в 1957 році.

Після повернення до Києва В. Петров працював викладачем Інституту народної освіти, колишньому університеті (більшовицька влада тоді вже реорганізувала всі університети в ІНО). Також викладав в приватній гімназії Ремезова російську мову та в учительській семінарії українську мову та літературу. У цей же час молодий науковець очолив Етнографічну комісію УАН. Був редактором «Етнографічного вісника» (1925–1929). В. Петров досліджував козацькі землі, пороги, які мав поглинути Дніпро, долаючи на човні шлях Дніпропетровськ – Хортиця. У 1930 році В. Петров захистив докторську дисертацію «Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Цього ж року був звільнений з посади керівника Етнографічної комісії і понижений до посади наукового співробітника у зв'язку з відкриттям справи фіктивної Спілки Визволення України. В 1941 році займав посаду директора Інституту українського фольклору.

 Часопис «Український Засів» // http://dukat-art.com/ua/auctions/chetvertij-aukcion-ukrayins-ka-kniga/lot/12Життя науковця з 1941 року минало в окупованому Харкові, де видавався часопис «Український Засів», редактором якого був Віктор Петров. Відкриває номер часопису вступна стаття (німецькою та українською мовами) «д-ра Бернгарда Пайєра» під назвою «Думки німецького вояка з приводу заснування українського літературного місячника в 1942 році»: «Цей журнал безпосередньо ставить собі за завдання згуртувати навколо себе старі й молоді творчі сили і виступити з творами, які забиратимуть слово в питаннях найживотрепетнішої сучасності й минулого чи то у вигляді власного поетичного твору, чи то як сповнений розуміння й вчування відгук мистецького споглядання. Журнал цей служитиме мирній відбудові культурного життя країни…» Тоді ж було написано відому працю «Українські культурні діячі УРСР – жертви більшовицького терору».

Наприкінці Другої світової війни Петров опинився в Німеччині. Він був пов'язаний із Українським науковим інститутом в Берліні. Брав участь у діяльності української еміграційної інтелігенції. Був серед ініціаторів заснування Мистецького українського руху. Перебуваючи в еміграції до 1949 року, викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви. В тексті приятеля Петрова, літературного критика Юрія Шереха (Шевельова) «Віктор Петров, як я його бачив» розкрито атмосферу 1940-х років: повоєнну невпевненість і дезорієнтованість, пам'ять про радянську практику викрадення та вивезення людей із американської зони окупації. На думку Шереха, Петров був однією з найбільших, якщо не найбільшою інтелектуальною постаттю серед української еміграції, один із дуже небагатьох, хто міг би сказати своє слово в розвитку світової думки.

Несподівано 18 квітня 1949 р. Петров, вийшовши зі свого помешкання в Мюнхені, зник. Почали виникати версії щодо можливості його вбивства, оскільки в той час радянські спецслужби влаштували полювання на українських діячів. З часом виявилося, що зникнення Петрова у Мюнхені не було убивством, бо живий і здоровий він мешкав в СРСР та працював в Інституті історії матеріальної культури в Москві. З цього приводу в бандерівській газеті «Шлях перемоги» вийшла замітка «В. Петров – московський агент». Так було інтерпретовано його переїзд до СРСР. Були й інші спроби пояснення. У спогадах Ю. Шереха зникнення Петрова трактується не як добровільний виїзд, а як примусове вивезення. Проте чутки про те, що Петров – радянський агент, який вів шпигунську роботу серед українських емігрантів, ширилися, хоч і бездоказово. А. Портнов у своїй розвідці про Петрова (книга «Історії істориків», 2011) наводить думки М. Антоновича, який був переконаний у провокаторстві Петрова («чи не найуспішніший агент»); С. Білоконя, який гадав, що успішні агенти не втікали до СРСР, а лишалися серед емігрантів «інкогніто». Згадано й думку американського літературознавця Івана Фізера про те, що визнанню Домонтовича, якого за інтелектуальною величчю цілком можна порівнювати з М. Фуко, перешкоджає «його мнима причетність до радянської розвідувальної служби». 

Скоріше за все, ця історія залишиться таємницею. А. Портнов у статті «Віктор Петров і його критики» припускає, що в Архіві Служби безпеки України ніяких документів про нього немає. За його словами, головним аргументом боротьби навколо творчої спадщини Віктора Домонтовича є дотепер його загадкове «шпигунство»: «Цікаво, що жоден інший агент (про деяких із них відомо набагато більше, ніж про Петрова) чи жоден інший автор викривальних статей у 1930-ті роки не викликав такої запеклої ненависті та засудження». А. Портнов вважає, що рівень запеклості свідчить про вимушене визнання творчого рівня Домонтовича. 

Віктор Петров на археологічних розкопках // https://my-kiev.com/news/kievskij-uchenyj-viktor-petrov-domontovich-58513.html

З 1956 року діяльність Петрова пов'язана з Інститутом археології у Києві. Через втрату документів під час війни Петров змушений повторно захищати дисертацію 1966 року. Як історик він писав про походження українського народу, вивчав Зарубинецький могильник, скіфську мову та культуру, словʼянський етногенез тощо. Помер Віктор Петров 8 червня 1969 року. Його поховали на Лук'янівському військовому цвинтарі.

Свій псевдонім «В. Домонтович» Віктор Петров знайшов у литовській мові, а означає він «той, хто багато каламутить». Уже згадуваний М. Чабан спростував міф про його родинні звʼязки з революціонеркою Олександрою Коллонтай, яка мала дівоче прізвище – Домонтович. Цим псевдонімом Петров підписував тільки свої художні твори. А «В. Бер» ставив на наукових розвідках. Йому та Валеріану Підмогильному належить честь започаткувати жанр українського інтелектуального роману. Писав українською та російською мовами. Тематика текстів Петрова різноманітна: Т. Шевченко, І. Франко, М. Вовчок, етногенез слов'ян, підсічне землеробство, народництво, комуністичні репресії на Україні, футуризм, християнство, різдвяні обряди українців та багато іншого.  

Уся біографія Петрова в книжці С. Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» розглядається крізь призму його незрозумілої аґентурної роботи та особистої роздвоєності. Зважаючи на афоризм Петрова з «Аліни й Костомарова» («кожна людина, пишучи про інших, пише тільки про себе»), Павличко дійшла висновку, що улюбленим прийомом письменника є «мова підтекстів і прихованих змістів», а улюбленою темою – подвійне життя та роздвоєння. Найбільш відомими є романи Петрова «Дівчина з ведмедиком», «Аліна і Костомаров», «Романи Куліша», «Без ґрунту», «Доктор Серафікус», які багаті літературними асоціаціями.

Обкладинка книжки «Дівчина з ведмедиком» // https://amnesia.in.ua/petrov Обкладинка книжки «Доктор Серафікус» // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80_%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D0%BA%D1%83%D1%81 Обкладинка книжки «Без ґрунту» // https://www.goodreads.com/book/show/17256053  

Сучасні історики та літературознавці, вивчаючи життєвий шлях і творчість Петрова-Домонтовича, звертають увагу на такі проблеми: термінологія романів Домонтовича (він любив вигадувати нові слова, наприклад, безґрунтів'я, знедійснення дійсности тощо, що вказувало на творчий підхід до використання можливостей української мови); звʼязок романів письменника з екзістенціалізмом, зокрема з ідеями Льва Шестова; образ міста Катеринослава-Дніпропетровська у творах Домонтовича; образ митця, що репрезентує літературу, живопис та музику; художні засоби творення індивідуальної картини світу; тексти Домонтовича як простір літературної гри з використанням автоцитат, автопародій, парадоксів; проблема роздвоєння письменника на автора та цензора; ономастика в творах Петрова; особливості синтаксису; відображення історичних реалій на сторінках творів; інтерпретація постаті та життєвої концепції Григорія Сковороди; вплив історико-культурного контексту на специфіку письменницької творчості та багато інших мовознавчих, літературознавчих та історичних проблем. Домонтович вважається письменником-експериментатором, що зближує його з Євгенієм Замятіним, Михайлом Булгаковим, Володимиром Набоковим, Андрієм Платоновим, навіть з Францом Кафкою та Джеймсом Джойсом.

 

Радимо почитати:

Андрєєв В.М. Віктор Петров: нариси інтелектуальної біографії вченого.– Дніпропетровськ: Герда, 2012.– 476 с. (серія «Dniproviana»)
Брюховецький В. Знедійснення дійсности, або via Dolorosa навспак // Петров В. П. Розвідки.– Т. 1.– Київ: Темпора, 2013.– С.6-92.
Портнов А. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії ХХ століття.– Київ: Критика, 2011.– 237 с. 
Чабан М.П. З роду Петрових. Матеріали до історії роду письменника В. Домонтовича (Віктора Петрова).– Київ: НаУКМА, 2012.– 82 с.

Ірина Савченко
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Листопад 2022