Трембіта – таємнича душа Карпат

Фото. Трембітарі // https://koruna.ua/articles/trembita-zagadkovyj-magichnyj-instrument-gutsuliv/

Я  не  знаю  де,  в  якому  світі,
Чи  на  небесах,  чи  на  землі,
Хтось  тужливо  грає  на  трембіті,
Хтось  віщує  нам  нові  жалі.

Грає  так,  немов  ридає  όлень,
Будить  криком  нетрі  лісові,
Ніби  край  мій  після  всіх  знедолень
Знову  прокидається  в  крові;

Ніби  знов  будує  темні  схови,
Бункери  й  криївки,  бо  іде
Хтось  на  нас  і  знов  несе  закони,
А  трембіта  чує  і  гуде.

Дмитро Павличко 

Трембіта – традиційний український музичний духовий інструмент. «Батьківщина» трембіти – східна частина українських Карпат. Вважається, що трембіта – це суто гуцульський інструмент. Але відомо, що бойки також користувалися трембітами. Щоправда, бойківська «трумбета» конструкцією дещо різниться від гуцульської трембіти. Також цей інструмент використовували лемки та інші місцеві етнічні групи.

Назва інструменту походить, вірогідно, від праслов’янського слова «trǫbica» («trǫba»), й означає «труба», чим вона, власне, і є. Грати на трембіті – трембітати, а той, хто грає – потрембач, трембітар.

Використовували трембіту не лише як музичний інструмент, попервах навіть більше як сигнальний. Довгий час вона була єдиним засобом зв'язку чабана з довколишнім світом. Трембітами заміняли і годинник, а час визначали за довжиною її тіні, подаючи сигнали про початок і кінець робочого дня, час доїння овець чи перерви на обід вівчарів. Була розроблена ціла система тональності звуків. За звуками інструменту люди в селах і на полонинах дізнавалися про місце перебування вівчарів з отарами, перехід на інші пасовиська. Навесні, коли вівчарі гнали овець на полонину, а довкола квітли первоцвіти, чулося кування зозулі та віяло першим теплом, звуки трембіти були веселими. Восени ж, навпаки, – сумними, тужливими, бо вже гули холодні вітри, небо хмарніло, птахи відлітали, а вівчарі гнали худобу до села в теплі кошари. 

Також попереджали про небезпеку. Були умовні сигнали, які вартові на вершинах гір передавали один одному, повідомляючи, з якого боку і куди йде ворог. Трембіта була і «провідником» для заблукалих мандрівників. Довжина інструменту – від 2,5 до 8 метрів, тому його звуки чутно далеко, а чим довший інстумент, тим далі лине звук. Ідеальною вважається трембіта не коротша від трьох метрів, а класична – 3,2 метра, голос якої лине на відстань понад десять кілометрів. Кажуть, що звуки найдовших інструментів чутно на відстань аж до 50 км.

Трембіта супроводжувала всі гуцульська свята й обряди: жодна урочистість чи важлива подія не обходилися без її співу. За допомогою трембіти сповіщали про народження дитини, запрошували на весілля, повідомляли про похорони, навіть колядували. Нині стародавній інструмент слугує лише мистецтву чи використовується як етнографічний атрибут. 

На полонині // https://go-to.rest/blog/trembits-unique-musical-instrument/

Коли в Україні з’явилася трембіта, достеменно невідомо. Старі люди переказують, що колись у прадавні часи в Карпати прийшли русини, які тікали від кочівників-завойовників. Кажуть, злими були ті часи, кожен дбав, аби самому якось вижити. Селилися родинами. Деякі подалі од гурту подалися.

Родина, де ріс леґінь красний Івасько, перейшла аж у Бескиди, а родина стрункої, як смерічка і ніжної, мов та чічка Марічки, – до Говерли.

Роз’їхалися родини, розлучивши леґіня та юнку. Сумуючи за коханою, створив Івасько дві чарівні трембіти – собі з голосом сильним, як громовиця, а Марічці – дзвінким, як її сміх. Гукне з Бескиду, а дівчина аж на Говерлі чує його голос. Вигадали закохані й мову трембітову, та не судилося бути їм у парі: Івась загинув у сутичці з хижим звіром. А дівчина не знала і все викликала милого голосом, подарованої ним трембіти. А якось узяла її та й піднялася на Говерлу. Відтоді дівчини ніхто не бачив. Але коли у Карпатах умирало чиєсь кохання, то линув з Говерли тужливий спів трембіти… 

Така от романтична і сумна легенда побутує в Карпатах і донині. А є й інша.

Давно-предавно в горах жили троє братів гуцулів, які отримали у спадок величезну отару овець. Та не були вони досвідченими пастухами через свій зовсім юний вік і в перші ж дні розгубили багатьох овець. У розпачі звернулися до старого мудрого діда за порадою. Старий знайшов у лісі ялину, в яку недавно влучила громовиця, і зробив з неї дивовижний інструмент, голос якого чутно було по всій полонині. З тих пір голосом справжнього грому лунає вона в гуцульських краях, допомагаючи і пастухам, і заблукалим подорожнім.

Трембітар // https://zak.depo.ua/ukr/zak/yak-unikalna-guculska-trembita-stala-rekordsmenkoyu-svitu-i-dlya-dlya-chogo-v-neyi-llyut-gorilku-20170218522168

Виготовити трембіту не просто, це – складний і довгий процес, ще й оповитий цілою низкою повір’їв, звичаїв і навіть забобонів. За традицією, трембіту виготовляють з так званої громовиці – дерева, у яке потрапила блискавка. Її удар розколює деревину рівніше за тесляра, а трембіта, виготовлена у такий спосіб, краще звучить. До того ж, згідно повір’їв, ця трембіта відганятиме злих духів від овець і вівчарів. Утім, коли такого дерева нема, то годиться й інше, аби довгий і рівний стовбур. Вік дерева має бути 120–150 років. Підготовка деревини теж важлива – чим довше вона простоїть під сонцем, дощем, снігом і вітрами, тим гучнішим буде інструмент. Часом так дерево витримують кілька років. А ще деревину вимочують у водах гірських рік, аби звуки трембіти нагадували голос весняних потоків. 

Щоб розчахнути стовбур навпіл, майстер заганяє лезо топірця у деревину на 10–15 сантиметрів, аби, натиснувши, отримати дві рівні частини. Якщо це не вдасться, праця буде змарнована, такий стовбур викидають. Частину деревини, якої торкнувся метал, зрізають. Потім заготовки, розділені на дві рівні частини, видовбують, аби повністю вибрати серцевину і залишити тільки оболонку товщиною в 2 міліметри. Для з’єднання двох половинок клей не використовують, а самі лише обручі зі смерекових віт, або березову кору. Останній етап – виготовлення мундштука. Такий інструмент майстер може виготовляти від одного до двох і більше років. Вага готової трембіти – близько півтора кілограма. 

Нині залишилось не так багато майстрів, здатних виготовляти ці дивовижні інструменти за традиційними технологіями. Справжні гуцульські трембіти – рідкісні й дорогі речі. Старовинні інструменти зараз прикрашають музейні та приватні колекції, зберігаються як сімейні реліквії. 

Виконавців-трембітарів нині теж не густо. Це – переважно літні чоловіки, які навчилися грати на трембіті ще в дитинстві чи молодості – самотужки, як Василь Янюк, або ж від діда і батька, як Іван Кокіш, обоє – мешканці Рахівщини. Брати Івана Кокіша теж грають на трембітах, вчиться цьому і його онук, має трембітар також кількох хлопчиків учнів. А от онучок вчити цьому мистецтву не хоче, бо інструмент традиційно вважається не «жіночим», грати на ньому непросто, треба мати добрі сильні легені, вміло управляти струменем повітря, який вдихаєш у трембіту.

Трембітарів ще й досі запрошують по селах заграти на весіллі чи сповістити про похорони. Але частіше вони показують свою майстерність на місцевих мистецьких святах і фестивалях. От як, наприклад, молодий скрипаль і трембітар Василь Сопко, відомий по всьому Закарпаттю, бо постійно бере участь у фестивалі «На Синевир трембіти кличуть!»

Фестиваль цей, один із найстаріших на Закарпатті, проводиться від 2002 року. Це – свято народної музики верховинців на березі дивовижного гірського озера Синевир. У фествалі беруть участь найкращі виконавці гри на народних інструментах, але і кожен охочий має можливість випробувати себе у грі на трембіті під керівництвом досвідчених трембітарів. 

На фестивалі «На Синевир трембіти кличуть!» // https://www.ukrinform.ua/rubric-tourism/2521031-na-trembiti-gratimes-akso-zacikavlenij-to-treba-polubiti.html

Трембіта занесена до Книги рекордів Гіннеса як найдовший у світі музичний інструмент. А ще у 2019 році в Івано-Франківську встановили рекорд України, загравши разом на 146 трембітах і гуцульських рогах. 

Останнім часом туристи, мандруючи Закарпаттям, серед інших сувенірів полюбляють купувати і трембіти. На Івано-Франківщині, у Косові, що має статус історичного міста, на ярмарці майстрів можна придбати цей інструмент. Майстри з радістю розказують про особливості його виготовлення та навіть дозволяють зіграти на ньому. 

Трембіта – душа Гуцульщини, частина її духовної спадщини, а разом – і частка культурної та духовної спадщини всієї України.

 

Радимо прочитати: 
Яремко Б. Трембіта як пам'ятка духовної культури гуцулів // Київ: Проблеми етномузикології, 2009.– Випуск 4.– С. 260—268. http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Petnomuz/2009_4/017.pdf

Радимо переглянути і послухати:

        

Ніна Ясиницька
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Листопад 2022