Кобза і бандура – унікальні музичні інструменти українців

фото. Учасниці ансамблю «Чарівниці» з концертними бандурами.
https://www.dnipro.libr.dp.ua/charivnici_bandurka

 

Багато хто плутає бандуру та кобзу, незважаючи на те, що кожен із цих інструментів є унікальним: зі своєю історією, конструкцією, можливостями. Однак, вони все ж схожі між собою – їхнє звучання нагадує лютню, обидва вони належать до струнно-щипкових інструментів, багато спільного у виконавській традиції. Існує твердження, що кобза першою проторувала шлях українськими землями, і саме вона вважалася більш народною, тоді як бандура – елітною.

Кобза

Уперше слово «кобза» знаходимо в словнику «Куманський кодекс» 1303 року. Там вона записана як «cobuxci» і перекладається як «гравець». Існує кілька версій створення національного інструменту: одна говорить, що в процесі еволюції старовинна лютня «обросла приструнками», інша дотримується висновків, що кобза була запозичена у народів Сходу. На противагу, відомий український музикознавець, педагог і письменник Гнат Хоткевич доводив, що всі українські музичні інструменти створені українцями поза будь-якими впливами інших народів. 

Найдавніша згадка про побутування кобзи в українському суспільстві датується 1584 роком. Спочатку вона була розповсюджена і мала популярність на сході України, згодом її полюбили і в інших землях.

Давня кобза мала спочатку довгу вузьку ручку з нав’язаними ладами, невеликий видовжений довбаний корпус, дві-три жильні струни. З часом ручка (гриф) ставала ширшою і коротшою, лади зникали, корпус збільшувався, став округлим, збільшилася кількість струн. На жаль, відомостей про стрій давньої кобзи не збереглося. Автохтонна українська кобза, яка в другій половині XVIII ст. замістила давню (первинну) – це принципово відмінний інструмент, що є витвором українського народу. Її зразком вважається кобза Остапа Вересая. 

Кобза. https://www.pinterest.com/pin/558798266240049109/   Кобзар Остап Вересай. https://uain.press/blogs/801445-801445

Корпус кобзи називали кузовом, або спідняком і його видовбували, як правило, разом із ручкою (грифом) з цільної колоди верби, клена, горіха, липи тощо. Верхню деку, яка називалася верхняк, або дейка, робили з ялини чи сосни. Посередині деки вирізали голосник – круглий резонаторний отвір. Пізніше його часто вирізали у вигляді шестипелюсткової квітки. До нижнього торця спідняка кріпився металевий струнотримач (приструнник). Від струнотримача йшли струни, опираючись своїм нижнім робочим кінцем на дерев’яну кобилку (підструнник), а верхнім – на поріжок, яким закінчувалася ручка. На ручці – спеціальна дерев’яна накладка (гриф). Струни натягуються дерев’яними кілочками. У кобзи менше струн, ніж у бандури (від 6 до 12). Під час гри кобзу тримають у скісному положенні, лівою рукою притискають струни на грифі, як на гітарі, а правою защипують струни трохи вище від підструнника. В переважній більшості струни защипують природними або штучними нігтями першого, другого і третього пальців, хоча були кобзарі, які грали пучкою

Виконавців гри на цьому інструменті називали кобзарями. Вони були мандрівними музикантами, часто незрячими (сліпцями), які виконували народні пісні – історичні, ліричні, побутові, думи, псалми тощо. Кобзарі грали та співали в місцях, де збирався простий люд – на базарах, коло церков, на подвір’ях осель. Серед видатних кобзарів, творців і майстерних виконавців пісень, дум та інструментальних творів слід відзначити Федора Холодного, Андрія Шута, Івана Крюковського, Остапа Вересая, Михайла Кравченка (XIX ст.).

Кобзарі також користувались особливою популярністю в Польщі за часів правління короля Сигізмунда III (1566–1632). Їх навіть запрошували до монарших палаців, де називали козачками. Відомими придворними кобзарями були: Т. Білоградський, Нижевич, Г. Любисток, О. Розумовський (XVIII ст).

У далеких XVI–XVIII  ст. під час найбільшого піднесення лицарсько-козацького стану України кобза стала улюбленим масовим інструментом. Це пояснювалося повагою та любов’ю простих людей до козаків-співців.

Інструмент набув серед українського козацтва великого поширення. У Війську Запорозькому були й такі козаки, що разом зі списом і шаблею носили кобзу, не розлучаючись із нею ні в курені, ні в походах. До прикладу, описуючи дозвілля козаків, Дмитро Яворницький перелічує народні інструменти, на яких грали козаки до танців, показує їхню безмежну любов до цього виду мистецтва. «Збирались у невеличкі гуртки і по-своєму веселились: грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах («релях»), басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках-свистунах – одним словом, на чому попало, на тому і грали, і тут же танцювали…». Були у козаків і хори й оркестри.

Майстерністю гри на кобзі досконало володіли козаки-характерники, які у своїх «мантрах», інколи у жартівливій формі, навмисне маскували прадавні ведичні знання від ворогів. Про ті часи дотепер збереглися народні картини-«парсуни» «Козаків Мамаїв». На них зображений легендарний воїн-характерник, знаний у народі як козак Мамай. 

Народна картина «Козак Мамай». https://etnoua.info/novyny/kozak-mamaj-narodna-kartynka-dshcherbakivskyj-1913/

За повір’ями, будучи безсмертним, він є символом і одночасно оборонцем безсмертності національного духу. Майже в усіх композиціях герой тримає в руках кобзу. «Кобза, серед великої кількості діл, тобто реалій, котрі зображені на народних картинах (дуб, кінь, спис, чаша, лук, шапка, шабля, щит з гербом тощо), як чарівний інструмент посідає чи не найголовніше місце. Тому кобза в руках Козака Мамая не просто музичний інструмент, це один із священних атрибутів, або ж клейнодів, завдяки якому він досягав поставленої мети, через проникнення в духовну сутність всесвіту, медитуючи та отримуючи наснагу для подальших змагань. Під багатьма народними картинами з зображеннями Козака Мамая є надпис: «Сидить козак у кобзу грає, що замислить, то все має…». Цей надпис в закодованому вигляді визначає головне цільове призначення інструмента та спосіб, у який козак-характерник досягає матеріалізації задуманого. Лицар-співець – це носій благословенної мудрості, хранитель генетичної пам’яті прадідів, котрий перебираючи пальцями струни кобзи незримо поєднується із іншими світами». (Кобза, як священний атрибут, або ж клейнод «Козака Мамая». https://mamayeva-sloboda.kyiv.ua/publ/kobza-yak-svyaschenyi-atrybut-abo-zh-kleinod-kozaka-mamaya/) Такі яскраві тлумачення подають мистецтвознавці, проте, є деякі фахівці, що піддають сумніву достовірність зображення старовинної кобзи. Але то інша історія…

З часом музичний інструмент удосконалювався, розгалужувався. З’явились ладкові, оркестрові, акомпануючі кобзи. Сучасний український інструмент має різновиди: кобза-прима, кобза-альт, кобза-тенор, кобза-бас. У створенні сучасної кобзи брали участь майстри І. Скляр, Н. Лупич, Ф. Полій, М. Прокопенко, В. Зуляк та інші.

Бандура 

Бандура – струнно-щипковий інструмент, оригінальний витвір українського народу, який не має аналогів у світі. Назва бандури походить з латинської (пандура) через старопольську (Barduny, Лютня).

Навколо походження інструменту та його назви точилися постійні суперечки. Так, російський дослідник Олександр Фамінцин (1841–1896) вважав, що бандура виникла в Англії 1561 р., звідти поширилася по Західній Європі та дійшла до України. Відомий музикознавець Гнат Хоткевич (1877–1938) заперечував твердження про запозичення українцями англійської бандори. Дослідник вважав, що до кобзи (попередниці бандури) додали приструнки і таким чином утворився новий інструмент, що мав назву «бандура». Він зазначав: «…Бандура є чисто український винахід. Ніде й ні від кого українці цього інструмента не позичали, а вигадали для себе самі».

Хоча це питання досі залишається невирішеним, не викликає сумнівів той факт, що бандура з давнини органічно вплелася в музичний побут нашого народу, спочатку поширилася на Сході та у Центрі, згодом полюбилась у різних куточках країни. Саме український народ із його багатою культурою витворив шляхом удосконалення власний національний інструмент – бандуру.

Інструмент має овальний корпус, який називається спідняком, короткий і широкий гриф, званий ручкою, на якому розташовані кілки для басових струн та приструнків зі стабільною висотою звуку. Дека, що покриває спідняк, називається «верхняк», або «дейка». У середині деки прорізано круглий отвір – голосник для поширення звуку. У нижній її частині, проти грифа, розташований приструнник, до якого прикріплюються струни. В різний час бандура мала від 7–9 до 20–30, а то й більше струн, виготовлених із жил, або овечих кишок; пізніше їх обвивали мідним дротом. Найпростіша конструкція має 12 струн: 6 товстих і довгих (бунти) і 6 тонших і коротших – приструнки, які спрямовані не до грифа, а до верхньої частини деки. Саме приструнки вважаються суто українськім винаходом, що відрізняв українські народні музичні інструменти від аналогічних інструментів сусідніх народів.

 Бандура. https://galinfo.com.ua/news/lokatsii_festyvalyu_suchasnoi_bandury_lviv_bandur_fest_268232.html

Традиційно бандури виготовляли з верби або липи, проте, київський майстер В. Герасименко почав робити свої інструменти з клену, досягнувши при цьому більш дзвінкого звучання та полегшивши конструкцію бандури. Також він вважається винахідником штучних пластикових нігтів для гри на інструменті.

Гра на бандурі дуже схожа до виконання на арфі – пальцями обидвох рук защипують струни, яких у сучасних концертних хроматичних інструментах налічується до 65-ти. Є декілька варіантів гри на бандурі. Зокрема, харківський і київський та чернігівський. У першому випадку інструмент тримають вертикально, притискають до грудей і грають по всіх струнах обома руками. А в другому – бандуру розгортають ліворуч, і таким чином лівою рукою грають на басах, а правою – лише на приструнках.

Перші письмові згадки про бандуру в руках українців простежуються в XIV–XV ст. Відомо, що українських бандуристів запрошували до королівського двору Польщі. В польських словниках і описах інструментів бандура тлумачиться як козацька лютня. У XVIII мода на неї прийшла також до аристократичних кіл Росії. На початку XIX ст. «старосвітська» бандура витіснила кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції. Зацікавленість інструментом поширилась і у панському середовищі. Тоді й розповсюдилася думка, що «по містах грають на бандурах, а селяни… на кобзі».

Бандура була улюбленим інструментом козаків. У Запорозькій Січі існували хори, оркестри і рапсоди-бандуристи. Також бандуристи офіційно входили до складу Війська Запорозького і разом із довбишами, сурмачами, трубачами виконували козацьку військову музику. Головну увагу вони приділяли думам, історичним і танцювальним пісням. Цей репертуар запорожці переносили і в побут народу. В репертуарі бандуристів міст і сіл переважали «жалісливі», жартівливі та танцювальні пісні. Загалом же репертуар усіх бандуристів мав спільну основу – пісенну творчість українського народу.

Співців-бандуристів називають «народними гомерами України». Ці талановиті музики (багато з них були слабозорі), мандруючи містами та селами України, співали волелюбні думи й історичні пісні, в яких прославляли подвиги хоробрих козаків з легендарного минулого, закликали до боротьби проти гнобителів. За це нерідко терпіли утисків від представників влади і духовенства. Для свого захисту і підтримки музиканти об’єднувалися в братства зі своїм «Уставом», звичаями і навіть таємною мовою (лебійська мова). Братства сприяли збереженню і розвитку традицій кобзарського мистецтва. Очолювали їх найвидатніші виконавці-бандуристи, яких називали «цеховими майстрами», або «старчими королями», які передавали свої навички нащадкам. Майстер – учитель (панотець) підбирав учнів, переважно серед хлопчиків, які мали гарний слух і голос. Після навчання, що тривало не менше трьох років, учні складали перед товариством своєрідний іспит – посвячувалися в кобзарі. Інколи за особливі здібності майстер дарував учневі бандуру. Розпочати особисту діяльність молодий музикант міг лише з дозволу Учителя.

Вважалось, що «кращі кобзарі – в Харківській, Полтавській і Чернігівській губерніях». До таких належали Г. Хоткевич, А. Гайденко, Т. Пархоменко, Г. Ткаченко, У. Адамцевич, Г. Китастий та інші.

Бандура оспівана в багатьох піснях і думах («Взяв би я бандуру», «Смерть козака бандуриста», «Бандуристе, орле сизий»), її образ часто присутній у кінематографі («Поводир», «Тарас Шевченко»), на картинах народних і професійних художників як невід’ємний козацький атрибут, як інструмент мандрівних музикантів. До прикладу, такою постає бандура на малюнках талановитого художника Опанаса Сластіона (Сластьона, 1855–1933), який створив галерею українських кобзарів з 23-ох портретів. 

Кобзар Самійло Яшний. Художник Опанас Сластіон. https://medium.com/@slastionschools/%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B8-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85-%D0%BA%D0%BE%D0%B1%D0%B7%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B2-%D0%BE-%D1%81%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0-707ba42f9b86

У минулому столітті відбувся бурхливий розвиток конструкції бандури: збільшення діапазону, кількості струн, розширення виражальних можливостей. Але при всіх змінах – це та сама бандура, якою вона була століття тому. Сучасний інструмент зберігся в первісному вигляді завдяки зусиллям архітектора та музиканта Георгія Ткаченка і відновлений майстрами з Київського кобзарського цеху під керівництвом художника та музиканта Миколи Будника. Українська музична культура має велику родину кобзарських інструментів. Зокрема, академічна та старосвітська бандури, кобза Вересая, торбан, бандура харківського і київського типу. 

Сьогодні бандура використовується як сольний інструмент, так і у складі ансамблів – тріо, капели, оркестру народних інструментів та інших.

Концертні бандуристи в Україні використовують інструменти київського типу переважно виробництва Чернігівської або Львівської музичних фабрик, виготовлені за конструкцією І. Скляра та В. Герасименка. Стандартна бандура-пріма має 55–58 струн і настроєна в тональності соль мажор. Концертні інструменти відрізняються тим, що мають механіку для перестроювання приструнків і 61–65 струн. Обидві фабрики виробляли інструменти і дитячих розмірів. Львівська фабрика випускає також бандуру підліткову, яка має механічний перестроювач.

В українських діаспорах популярні бандури харківського типу конструкції братів Гончаренків. 
Важливо, що на відміну від таких інструментів як фортепіано та скрипка, розвиток яких завершено, бандура розвивається і не перестає дивувати шанувальників. Інноваційним напрямком бандурного мистецтва є використання інструментів у сучасних естрадних напрямках, що в радянські часи започаткував ВІА «Кобза», а в сучасній Україні активно пропагує гурт «Шпилясті кобзарі» та кавер-гурт «B&B project», виконуючи поряд із українським репертуаром хіти європейської рок-музики. 

 Гурт «Шпилясті кобзарі». https://novadoba.kiev.ua/2019/05/11/3503

2015 року в межах проєкту «EM-VISIA» бандура вперше прозвучала і в жанрі експериментальної електронної музики, було застосовано техніку звукової обробки в реальному часі. Серед рок- і метал-музики найбільш яскравим гуртом, який активно використовує бандуру, є «Тінь Сонця». Також бандуру можна почути в деяких композиціях харківського фольк/паган-метал гурту «HASPYD» та інших.

Отже, бандура залишається традиційним інструментом, котрий промовляє до нас із глибини віків нашою автентичною мовою, а водночас є дуже сучасною з величезними можливостями. Музиканти-бандуристи стверджують, що на ній можливо зіграти майже все!

Бандура давно гуртує українців і зостається їхнім улюбленим інструментом. Про це свідчать школи і відділення бандурного мистецтва у спеціалізованих навчальних закладах майже в усіх містах країни, численна кількість професійних і самодіяльних колективів бандуристів, проведення фестивалів і конкурсів кобзарського мистецтва, аншлаги на концертах відомих капел і гуртів, сольних виконавців, розлогий атлас гастрольних турів наших музикантів. 

В української бандури навіть є своє свято! Відзначається щорічно третьої суботи жовтня.

Дзвени, співай, бандуро, і будь з нами завжди! 

 

Радимо прочитати:

Жеплинський Б.М., Ковальчук Д.Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники: енциклопедичний довідник.– Львів: Галицька видавнича спілка, 2011.– 315 с.: фот.
Коломієць Р.Г. Гнат Хоткевич.– Харків: СИЦИЯ, 2019.– 119 с.
Кушпет В. Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.) / за ред. В.Д. Базилевича.– Київ: Темпора, 2007.– 592 с. 
Лавров Ф. Кобзарі: нариси з історії кобзарства України.– Київ: Мистецтво, 1980.– 254 с.
Самчук У. Живі струни. Бандура і бандуристи.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової л-ри, 2021.– 374 с.
Скляр І. Київсько-харківська бандура.– Київ: Музична Україна, 1971.– 115 с.
Традиційна бандура: минуле, сучасне, майбутнє: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (18–19 червня 2016 р., м. Київ).– Харків: Савчук О.О., 2016.– 231 с.: фот.

Радимо подивитись і послухати:

  

Світлана Пономаренко
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Жовтень 2022