фото. Іван Гаврилюк, 2018 // https://glavcom.ua/country/culture/
narodniy-artist-ukrajini-ivan-gavrilyuk-kijiv-stav-meni-chuzhim-mistom-
Іван Ярославович Гаврилюк – Народний артист України, член Спілки кінематографістів України, режисер, сценарист, громадський діяч. Пік його популярності припав на 80-ті роки ХХ ст.
Він стрімко «увірвався» до українського кінематографу, коли ще був студентом, виконавши роль Іванка у стрічці Бориса Івченка «Анничка» (1968 р.). Напевно, усім, хто бачив картину, запам’ятався епізод пронизливого танку на склі у виконанні актора і його очі, сповнені болю, розуміння невідворотньої загибелі та нескореності.
1970 року він закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого) і був зарахований до колективу кіностудії ім. О. Довженка (1969–1993). Першою великою роботою стала головна роль в історичній драмі «Хліб і сіль» (режисер Г. Кохан, за однойменним романом М. Стельмаха, 1971). За роки професійної кар’єри має понад 75 ролей у кіно. Зокрема знімався в: епічній драмі за повістю І. Франка «Захар Беркут» (режисер Л. Осика, 1971), стрічці «Спокута чужих гріхів» (режисер В. Підпалий, 1978 р.), воєнній драмі «Ати-бати, йшли солдати» (режисер Л. Биков, 1976), культовій поетичній притчі Миколайчука «Вавилон ХХ» (1979), історичних фільмах «Кармелюк» (режисер Г. Кохан, 1985 р.) та «Легенда про княгиню Ольгу» (режисер Ю. Іллєнко, 1984 р.), філософській казці «Небилиці про Івана» (за сценарієм І. Миколайчука, режисер Б. Івченко, 1990 р.) та інших.
Юним шанувальницям особливо запам’яталась робота актора у телевізійному фільмі «Ті, що йдуть за горизонт» (режисер Н. Калінін, 1972 р, «Білорусьфільм»). За виконання ролі Саші Івакіна Гаврилюк отримав Гран-прі Міжнародного кінофестивалю телефільмів у Парижі «за краще втілення образу романтичного героя», а на батьківщині став улюбленцем, новим «кіноідолом», українським Аленом Делоном (у радянські часи поняття «секс-символ» не існувало).
Професіонал високого гатунку, вимогливий на кіномайданчику, насамперед до самого себе. Усі складні та небезпечні трюки завжди виконував сам, через що неодноразово був на межі загибелі: висів без страховки над прірвою у 70 метрів, переміг у поєдинку з ведмедицею (дресирована, але все ж таки підступний звір!), дістав опіків під час пожежі, стрибав з потягу на великій швидкості, обличчя розбивав об каменюки. Йому завжди «подобалось переборювати у собі страх».
Спробував себе у режисурі, створивши у співавторстві з Сайдо Курбановим детективну стрічку «Чотири листи фанери» (1992).
Має досвід роботи на телебаченні. З 1986 року Іван Гаврилюк – був художнім керівником кіновідеооб’єднання «Україна». Працював на студії Лариси Роднянської «Контакт» – актором, сценаристом і режисером. Він створив дві ліричні документальні стрічки: «Місто Коломия» і «Прикарпаття. Гори і доли» (разом з Тимуром Залоєвим). У 1990-ті роки очолював кінофірму «Воля XX», був президентом кінофестивалю «Бригантина».
Завжди мріяв, щоб на Заході України теж була кіностудія, доклав багато зусиль задля відкритті «Галфільм» у Львові (1989).
Кінематограф для нього – життя, любов і біль. Як фахівець знає досконало історію, «підводні камені», можливості та перспективи українського кіно. Тяжко переживав занепад галузі й мріє про справжнє відродження національного кіна. Тому і став одним із авторів Закону «Про кіно», який було прийнято у 2000-му році.
Іван Ярославович – перший актор незалежної України, якому було присвоєно почесне звання Народний артист України (1992). Він – володар численних премій, нагород і призів кінофестивалів.
У 2002 році Іван Гаврилюк після тривалої перерви знявся в серіалі Анатолія Матешка «Критичний стан». В серіалі, на думку всієї творчої групи, відбулося нове народження актора – він виконав роль мера міста. «Працюючи над роллю соціального героя, Гаврилюк відкрив блискучі психологічні грані свого таланту» (з Вікіпедії). «А талант у аптеці не купиш», – як любив говорити його найкращій друг Іван Миколайчук.
Актор і до цієї пори у чудовій професійній формі, має активну життєву позицію, творчі задуми, але на жаль, з 2004 року не знімається.
2015 року залишив Київ, у якому прожив майже п’ятдесят років і переїхав на Львівщину. Чому так сталося? Напевно, відповіді потрібно шукати у біографії Івана Ярославовича, його інтерв’ю та книзі «Я в обіймах фотографій…».
Він народився 25 жовтня 1948 року в с. Йосипівці Буського району на Львівщині. Любов до мистецтва передалася Іванові на генетичному рівні – його батько, торгівельний працівник, любив виразно читати вголос поезію Шевченка, прекрасно малював, розписував церкви. Й досі в Йосипівці стоїть гарна церква, яку ще юнаком розписував батько Івана Гаврилюка Ярослав. Мама Лідія була при батькові, вона ніде не працювала, усе своє життя і любов присвятила родині.
У дитинстві Іван, як і багато хлопців, мріяв про небо, літаки, але невдовзі його знайшло інше захоплення – література. У 1954 році сім’я переїжджає до Львова. Тут Іван йде до школи, закінчує літературний клас. З задоволенням брав участь у різноманітних шкільних заходах, відвідував театральний гурток, любив декламувати вірші й сам пробував римувати. Ще по учнівській порі став шанувальником і постійним відвідувачем драматичного театру ім. М. Заньковецької, сцена якого заворожувала. Вирішив вступати до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, на кінофакультет. У здійсненні омріяного допомагали самі Небеса, посилаючи на його шляху неймовірних, талановитих, небайдужих людей. Готував його до іспитів (безкоштовно!) відомий актор-заньківчанин Святослав Максимчук. І він же познайомив вісімнадцятирічного юнака, з уже відомим Іваном Миколайчуком, попросивши при нагоді у Києві передати тому пакуночок. Зустрівшись, два Івани стали друзями на довгі роки. «Іван мене прийняв як рідного. З першої зустрічі здавалося, що знайомі усе життя. Так я і поселився у нього надовго», – пригадує Іван Гаврилюк в одному з інтерв’ю.
Іван Васильович – ціла планета! Людина з неймовірною енергетикою, яка приваблювала, притягувала неординарних особистостей: Болеслава Брондукова, Леоніда Осику, Сергія Параджанова, Костянтина Степанкова, Леоніда Бикова, Володимира Івасюка та багатьох інших. «Це ж все – друзі. Не було б цих людей, я б не став тим, ким став. Це були особливі люди, зараз таких немає. Так мені здається. Це були святі, абсолютно безкорисні люди, які робили добро, як дихали», – згадує актор.
Молоді, талановиті, сповнені ідей, амбітних планів, впевнені, що саме вони здатні здолати усі перепони. Але часи були складні, радянські, з «задушливою» ідеологією. І все сталося не так, як гадалося. «Система» не пробачала індивідуальності, незалежності, «інакомислія».
Гаврилюкові довелося бути свідком, як посадили до тюрми геніального Параджанова. До слова, Іван Ярославович був одним із небагатьох, хто відвідував відомого режисера в ув’язненні, писав листи, хто не злякався «неприємностей» від КДБ.
Тяжко переживав і намагався підтримати, коли не давали працювати Миколайчуку, бачив, як підступно забирали у нього ролі, не затверджували сценарії. Які перепони чинили Леоніду Бикову, як жорстоко вбили Івасюка. Тяжко було дивитися на страждання хворих Брондукова і Степанкова. Впевнений, що «ще за життя вони зуміли створити собі найкращі пам’ятники – своєю позицією, відданістю національному мистецтву, почуттям гідності й незрадливістю». Це було своєрідне духовне братство.
Потім довелося побачити занепад національного кіна, руйнування кіностудій, знищення кінопрокату, розпродаж кінотеатрів, розквіт «мило-серіалів». Ще 2013 року говорив дійсно пророчі слова: «Для мене кіно – мій біль. Хоч би які зараз оптимістичні прогнози робили, українського кіно нема. Воно знищене. Знаю, чому це робиться. Щоб розвалити Україну, розвалити її єдність, щоб цієї держави не існувало».
Брати участь у «приватизації» не захотів, зніматись у низькопробних проєктах відмовлявся. Він завжди був непокірним і незалежним, з відчуттям особистої гідності. Він – «незручний», дозволяє собі говорити правду в обличчя. Вважає те, що робиться сьогодні на телебаченні – сором, у шоубізнесі – суцільний несмак. Він безкомпромісний у питаннях захисту національної культури, мови, моралі. Переконаний, що добро має себе захищати, і кулаками теж.
Скептично ставиться до звань і нагород. 2018-го відмовився отримувати Орден «За заслуги» ІІІ ступеню. Перефразовуючи відому цитату, можна сказати: для громадянина Гаврилюка, можливо, це дуже багато, але для професіонала високого гатунку, народного артиста – замало.
2002 року на запрошення Віктора Ющенка пішов у депутати і переміг у «складному» окрузі бізнесмена-міліонера (народний депутат України ІV скликання від фракції «Наша Україна» 2002–2006 рр.). Як зізнається Іван Ярославович, для нього це був черговий іспит, який він «запалився» здати, а ще дуже хотілося щось корисне зробити для держави, для національної культури. Йому неодноразово пропонували стати міністром культури, але він відмовився: «Я не міністр, я здібний актор і, можливо, ще міг би бути режисером».
Владні «університети» виявились найбільшим розчаруванням останніх років. Довелось зіткнутись із усіма «принадами» влади зі середини: дволикістю, байдужістю, підступністю, боягузтвом. Кілька разів йому пропонували хабаря за «голос» – отримали жорстку відповідь. Знову він не зміг «прогнутися» під «Систему» і вона помстилася… – забуттям. «…Навколо мене створився якийсь штучний вакуум».
У Києві йому стало незатишно: усі найкращі друзі відійшли в інший світ, цікавої роботи не було, змінився менталітет колись улюбленого міста. Іван Гаврилюк вирішив повернутись на свою малу батьківщину (70 км від Львова), відновив родинний хутір, перетворивши його на затишний маєток. Тут мешкає з дружиною Мирославою, з якою вони разом вже понад 50 років (познайомились ще за студентських часів).
Вона – театральна актриса і педагогиня. Мирослава Леонтіївна – його надійний тил, порадниця і помічниця, і… його єдина Королівна, хоч, як зізнається актор, спокуси по життю траплялись.
Іван Гаврилюк патріот єдиної України, впевнений у нашій Перемозі, вірить у справжнє відродження національного кінематографу, який має великий потенціал і багаті традиції. «Звичайно, я вірю в рідне кіно! Я ж українець. Українське кіно буде жити».
Іван Ярославович Гаврилюк вже увійшов до історії кіно і відбувся як особистість. Він разом із дружиною виростив сина (до слова, Сергій продовжує родинну династію, став актором, пише сценарії) збудував дім, посадив сад, написав чудову книгу, де мало розповідає про себе, а більше про друзів, про щирих людей, які трапились на його шляху. Іван Гаврилюк – жива легенда!
Радимо почитати:
Я в обіймах фотографій...– Л.: Вид. Дім Дмитра Бураго, 2008.– 151 с.: фотогр.
***
Поетичне кіно: Заборонена школа: зб. статей і матеріалів / Автор ідеї й упоряд Л. Брюховецька.– К. : АртЕк: Ред.Журн. «Кіно-Театр», 2001.– 464 с.– (Б-ка журн. «Кіно –Театр»).
Сухин Г.А. Иван Гаврилюк.– М.: Всесоюзное бюро пропаганды киноискусства, 1987.– 32 с. : ил.
***
Маслий М. Іван Гаврилюк – сповідь про наболіле // День.– 2017.– 7 трав.
