Богдан Ступка // https://day.kyiv.ua/article/kultura/chorni-mitky-polotu-biloho-ptakha
Мрією мого життя було, щоб українська культура
стала відома в цілому світі. Мрії повинні збуватися,
і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому.
Богдан Ступка
Великому українцю, геніальному актору театру та кіно Богдану Сильвестровичу Ступці, який пішов з життя майже 12 років тому, 27 серпня 2024 року виповнилося б 83. В Україні та за її межами вшановують талановиту, видатну людину, метра українського кіно, який підкорив серця мільйонів теле- та театральних глядачів. Богдан Ступка заявив світові, про український кінематограф і отримав чимало міжнародних нагород. Він – номінант численних театральних премій, Герой України. Був художнім керівником театру ім. Франка, міністром культури. Він зіграв понад 100 ролей у кіно і 50 у театрі. Його ролі – це молитви. Він говорив своїми ролями зі світом.
Дитинство в театрі
Народився Богдан Ступка 27 серпня 1941 року в невеликому селі Куликів, на Львівщині. Коли Богданові виповнюється сім років, родина переїздить до Львова. Його батько, Сильвестр Дмитрович, співав у хорі Львівського оперного театру. Там же працювали родичі: дядько – оперний співак і тітка – головний концертмейстер. З семи років хлопець відвідує балет або оперу, де співає батько. Найяскравіші враження від «Наталки-Полтавки», зачаровують Верді, Чайковський, «Катерина» Миколи Аркаса. Назавжди запам’ятає драматургію всіх опер, сценічні прийоми видатних корифеїв вокалу, які тоді гастролювали на львівській оперній сцені. Серед них Іван Козловський і Сергій Лемешев.
Уперше бажання виступати з великої сцени з’явилось у нього не в театрі, а під час новорічного концерту в школі, де, маючи дев’ять років, грав Діда Мороза в Львівській школі №37. Діти перелякалися костюма Діда Мороза, втікали. Богдан відтягував велику бороду, яка трималася на гумці, й казав: «Не бійтеся мене – це я, Богдан, а не Дід Мороз». Актор пізніше зізнавався, що від тої миті в нього залишились теплі почуття. «Напевно, сподобалось лицедіяти», – пригадував Ступка.
1956 рік. Ім’я Романа Віктюка у Львові гримить. Він, дипломований, повертається з Москви на Батьківщину. Працює у театрі юного глядача. В гурток при ТЮГові записується і Богдан. Десятикласник, мов тінь, ходить за Віктюком, проводжає додому. Весь час повторює один і той самий рефрен: «Я хочу бути актором!» Віктюк поплескує по плечі: «Будеш! Ти побачиш небо в алмазах». Грає у шкільному драмгуртку у виставі за п’єсою «В добрий час» В. Розова.
Завойовує собі дебютний епізодичний плацдарм у театрі імені Марії Заньковецької – грає в одній із вистав… задні ноги кобили. У 1959–1961 рр. Богдан Ступка відвідує навчально-театральну студію при Львівському драматичному театрі ім. М. Заньковецької, а з травня 1961 р. працює на посаді артиста цього театру.
Мріє, проте, щоб поїхати до Києва, в театральний інститут. І відганяє від себе ці думки. Немає грошей на поїздку. Мама захоплення сина не поділяє, вона не хотіла для свого сина акторської долі. Перед очима було постійне нагадування того, наскільки непростою може бути робота в театрі. Батько Богдана, Сильвестр Дмитрович, присвятив все життя сцені, через що багато хворів, в той час, як заробляв лише 110 карбованців, на які мала якось жити вся родина Ступок.
Освіта
І тому після закінчення Львівської СШ №4, яка тепер має назву Львівської лінгвістичної гімназії, Богдан спробував вступити на хімічний факультет Львівського Політехнічного інституту, проте, не склав іспити. Влаштувався в обсерваторію, вступив на заочне відділення філологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка, деякий час працював в цьому ж університеті лаборантом, проте, на щастя, астронома з нього не вийшло. В університеті він навчався у 1963–1965 рр.
У 1967 році він усе ж таки їде до Києва і вступає на заочне відділення до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Там вчиться аж сімнадцять років. Його кілька разів виганяють із театрознавчого факультету, а потім знову поновлюють. І тільки Ростислав Пилипчук, обійнявши посаду ректора, зумів примусити горе-студента добігти фінішу. «Вічний студент» гордо прямує на останній екзамен: «Що це за знання – вчитися чотири роки? А от сімнадцять!» У 1984 році нарешті складає держіспит у київському театральному. Голова держкомісії карпенківців Ада Роговцева спантеличена: «Богдане, чому ти за партою? Сідай за стіл до нас!». Майбутній театрознавець гордо відмовляється. Сьогодні ж в нього захист.
Кар’єра на театральній сцені
Після закінчення акторської студії (1961 року) при Львівському академічному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької та до 1978-го Ступка працює у цьому театрі –– 17 років. Його творчий наставник – режисер і педагог Сергій Данченко, який у 1978 році переїздить до Києва і очолює Київський академічний драматичний театр ім. Івана Франка. Того ж року на запрошення свого наставника Богдан Ступка переходить до цього театру. Працює актором. А в 2001-му після смерті Сергія Данченка очолює Національний академічний драматичний театр ім. І.Я. Франка, працює художнім керівником театру.
Загалом за театральний період свого життя, Ступка втілив понад 50 різнопланових ролей, був і Королем Ліром із однойменної вистави за Шекспіром, і Миколою Задорожним із «Украденого щастя», і навіть царем Едіпом. А роль Тев’є-Тевель за п'єсою Григорія Горіна «Поминальна молитва» (за мотивами творів Шолома-Алейхема) для Ступки стала знаковою у його творчій долі. Починаючи з дати прем’єри вистави, у грудні 1989 року, цю роль понад двадцять років незмінно виконував Богдан Ступка. За майстерну гру отримав Шевченківську премію. Ця вистава була одним із найголовніших досягнень української театральної сцени. Франківський театр з нею успішно виступав не тільки на сценах України, а й за кордоном. Одним із ключових епізодів того часу для театру стали гастролі у США з виставою «Тев’є-Тевель». Виступали в Чикаго і в Нью-Йорку. У виставі головний герой Тев'є-молочар перетворився стараннями Ступки на містечкового єврейського вождя.
Про свої враження від гастролей розповідав потім Богдан Сильвестрович так: «І скрізь були аншлаги. У фіналі вистави по 15–20 хвилин глядачі стояли і аплодували. Приходили подивитися не тільки євреї і українці, а й росіяни, поляки і навіть американці. Приємним сюрпризом став приїзд внучки Шолома-Алейхема, британської письменниці Бел Кауфман, яка спеціально прилетіла, щоб відкрити гастролі. Заворожено просиділа протягом всієї вистави, сміючись і плачучи разом із глядачами. Після вистави ходила схвильована, спілкувалася з акторами, фотографувалася на згадку з усіма бажаючими. Розповідала, як Шолом-Алейхем сильно любив Україну, як сумував. Письменник помер в Америці, але дуже хотів, щоб його тіло перевезли на батьківщину. Дуже зворушливим для нас став лист від пані Заславської – внучки того самого Тевеля, чий образ увічнив Шолом-Алейхем».
Ступку називають кращим Тев’є всіх часів, а глядачі різних країн у фіналі вистави не ховають своїх сліз.
Професіоналізм видатного актора полягав не тільки в майстерній передачі характерів своїх персонажів, але і в моральній і фізичній самовіддачі, з якою він працював як в театрі, так і в кіно та вважав, що «для професії актора потрібно мати сильний характер, щоб чогось досягнути. Актор, з одного боку, м’яка губка, а з другого – вольова людина. Це дуже важка праця, насильство над собою: змінюєш ходу, звички, мелодику мови. Якщо треба для ролі, то калікою станеш. Наприклад, коли грав Річарда III у якого була скалічена рука, то навіть ховав її під плащем, а коли витягував, то вона була покручена. Після вистави друзі її вправляли».
Кінематограф
У своїй кар’єрі він був не тільки кращим актором в театрі, а й зіграв понад 100 ролей у кіно, з них у семи іноземних фільмах про історію України. Працював із кінорежисерами Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, режисерами Варньє, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Володимиром Бортком, Павлом Чухраєм, Дмитром Месхієвим, Юрієм Іллєнком.
У 1971 році дебютує у кіно – у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» в ролі Ореста Дзвонаря, пробується на епізод у фільмі, при тому, що до того ніколи не грав у кіно. Але коли зателефонував другий режисер і повідомив, що він затверджений на роль Ореста, в нього затрусилася рука зі слухавкою. Так вийшло, ніби він вкрав роль Івана Миколайчука, який її писав для себе. А того зверху не затвердили, щоби не додавати привабливості негативному персонажу. Миколайчук білявий, із блакитними очима, і грав Тараса Шевченка у фільмі Павличка і Денисенка, – це був український радянський ідеал. Хіба можна було, щоб позитивний красень та й став на бік ідейних ворогів партії і грав націоналіста. Протягом зйомок він ходив за Богданом, дивився кожний кадр – він так допомагав! «Інколи мені аж незручно було…», – говорив Ступка.
Потім пізніше Богдан Сильвестрович з теплотою згадував, як Іван Миколайчук розказав йому, що з ним буде після фільму «Білий птах…». Про все життя подальше у його творчості, всю його долю. І що він злетить, буде популярний, його почнуть запрошувати в фільми. Отак напророкував, як Нострадамус, і пішов. «І я собі подумав, чи міг би я отак вчинити в подібній ситуації? Це ж така рідкісна доброта! Потрібно бути геніальною Людиною, щоб так поставитися до колеги-конкурента. Він учинив по-людськи мудро, бо його цікавив результат. Він прагнув, аби вдався фільм. І насправді вийшло як Іван сказав: почав я зніматися потроху. А коли став уже старим, так мене почали запрошувати найкращі режисери».
У переліку ролей Богдана Ступки багато різного роду історичних постатей. Грав у кіно: «Вогнем і мечем» (1999) – мудрого Богдана Хмельницького, у «Молитві за гетьмана Мазепу» (2001) – суперечливого Івана Мазепу, у «Чорній раді» (2001) – підступного гетьмана Івана Брюховецького, у «Водії для Віри» (2004) – турботливого батька-генерала, у «Заєць над безоднею» (2006) – закоханого генсека Брежнєва, у «Тарасі Бульбі» (2009) – шаленого козачого полковника Бульбу, а також Чингісхана («Таємниця Чінгісхана»), Олександра Керенського («Червоні дзвони»), Остапа Вишню («Із життя Остапа Вишні»)...
Знявся у російському комедійному детективі Романа Качанова «Взяти Тарантіну» (тут його партнеркою по фільму була Людмила Гурченко).
Богдан Сильвестрович грав свої ролі красиво та професійно, мав чудове почуття гумору до своїх колег. Сам актор часто себе називав «Актьор Актьорович» і любив, коли на знімальному майданчику до нього зверталися: «Бодя» чи ласкаво: «Ступочка» або імпозантно – «Сильвестр Сталонович».
Богдан Ступка був президентом Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість», Бердянського міжнародного кінофестивалю «Бригантина» та Київського міжнародного кінофестивалю. Також був художнім керівником акторського курсу в КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого (2006–2010).
Богдан Сильвестрович мав багато українських державних відзнак і нагород. Він – Народний артист і Герой України. Польський режисер Кшиштоф Зануссі назвав Ступку обличчям України і одним із кращих акторів, з якими йому довелося працювати: «Поза сумнівом, він належав до числа світових асів».
Міністр культури
Протягом 1999–2001 років Ступка був міністром культури і мистецтв України, або, як він сам називав свою не дуже довгу роботу на цій посаді – «міністром оборони культури». І коли був на цій посаді, то не полишав напризволяще трупу в театрі. Згодом визнає, що роль міністра теж грав. Ходить без краватки. Вдягається не за протоколом. Якось завітав на засідання уряду з вогненно-червоним волоссям. «Сімнадцять миттєвостей», сімнадцять місяців намагається створити новий, творчий тип чиновника. Любить цитувати Сковороду: «Кожний грає ту роль, на яку його поставили». Байдуже: актор ти, міністр чи художній керівник. Змушений грати, хіба що правила міняються. Але ж хіба не гріховна людська натура»! Не шкодує, що працював міністром: «Ця посада дала мені чудову практику. Я дізнався про такі речі, про які ніколи б і не здогадався, якби був тільки актором. І ще: я навчився працювати з людьми. Бо як актор я дуже емоційна людина і часто конфліктував».
Цікавий факт із життя міністра Ступки. Якось Роман Віктюк на одному з українських телеканалів пожартував – як Ступка з кобили і до крісла міністра дослужився. «Після передачі Бодя телефонує мені й говорить: «А ти не міг пізніше про це розповісти, коли я вже не буду міністром?» А коли ми приїхали з Оленою Образцовою на гастролі до Києва, я сказав: «Олено, ти повинна зі Ступкою познайомитися. Тільки не говори про кобилу». Заходимо до його кабінету, і перше, з чого Образцова почала: «Ой, задні ноги кобили вам вдалися. Дуже вдалий стрибок». Ступка почав реготати…» За чотири дні Віктюк, набирає домашній телефон друга. Дружина бере слухавку і раптом кричить: «Звідки ти знав, що він хоче з тобою говорити?». Богдан бере слухавку і говорить: «Ти мені снився вчора й сьогодні. Ми з тобою ходили Лондоном, як колись у Львові, коли я грав з тобою ноги кобили». Я запитую: «Тобі добре?». Він признався: «Погано!». І заплакав.
Популяризатор української культури і патріот
Богдан Ступка співпрацював із вітчизняними, зарубіжними режисерами й акторами. І це сприяло культурному обміну між Україною та іншими державами світу. В листопаді 2008 року під час вручення нагороди на III Римському міжнародному фестивалі за найкращу головну чоловічу роль в українсько-польському фільмі «Серце на долоні» режисера Кшиштофа Зануссі, актор сказав: «Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в цілому світі. Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому».
Він мріє про участь у Союзі європейських театрів: «Черга театрів стоїть, аби туди потрапити! Я страшенно хочу до цього Союзу влізти з нашим театром. Я вже не кажу, щоб ми туди увійшли, я свідомо використовую це слово – влізти, і я мушу туди влізти. Це першочергова мета. По-перше, з’явиться можливість висилати туди українські п’єси. Хоч здається, ніби їх нема, але люди пишуть. Просто ми звикли вважати, що наші п’єси недосконалі, що про сучасність так написати, як Шекспір, неможливо… Але я думаю, якщо ці драматичні твори наших сучасників перекласти, та щоб вони потрапили до штабу цієї спілки, а той штаб розішле їх до двадцяти європейських театрів, – хтось-таки з режисерів та вибере й нашу до постановки! Якщо в Європу пробились Курков і Андрухович, то й театру треба пробиватись. Крім того, Союз своїм членам надає певні кошти, близько 13 тисяч євро фінансової підтримки для організації фестивалів. Тоді кращі вистави, створені цими театрами, презентуються на сцені одного з них. Уявіть, якщо вони будуть привезені сюди, в Київ, і ми зможемо їх подивитись! З іншого боку, наш театр відвідає всі міста, чиї театри презентовані в цій спілці. Я вже рік веду листування, був у Парижі в штаб-квартирі, зустрічався з Єзі Малка. І він каже, що східноєвропейські театри набагато цікавіші, ніж західноєвропейські. Якщо ми хочемо бути в Європі – чому б не презентувати себе саме театром? Він цілком достойно презентуватиме Україну. Я впевнений, що український театр гідний того, щоб про нього знали в світі».
Богдан Ступка виступав на різних сценах, у різних ролях. Але по-справжньому любив Україну: «Все прекрасно, але все чуже. Найкраще місце – це Київ». Отримуючи міжнародні нагороди, Ступка наголошував, що радий сприяти тому, щоб прославляти свою країну. З повагою ставився і до українського глядача, кажучи: «Український глядач – найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є найкращою нагородою для акторів і меценатів. Ми – громадяни однієї країни, і обов'язок кожного – зберегти її культурне багатство. Вважаю, що люди, які допомагають в цьому, – патріоти України».
Уроки шляхетності
Богдан Ступка був одружений з Ларисою Ступкою, випускницею Бакинського хореографічного училища. Син Остап і онук Дмитро також обрали акторську професію.
22 липня 2012 року згасла зірка Богдана Ступки, наша національна гордість, ще за життя він був артистом номер один та ним і залишився! Помер Богдан Сильвестрович в лікарні «Феофанія» після тривалої хвороби на сімдесят першому році життя. Два роки він боровся з раком кісток. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
На будинку, де актор жив з 1987 по 2012 рік, встановили меморіальний горельєф. Його автор, скульптор Микола Зноба, зобразив Ступку в яскравому образі – з капелюхом, яким актор вітає перехожих. Чому саме з ним? «Вважають, що Богдан Сильвестрович був елегантним чоловіком, любив носити метелики. А уроки шляхетності, про які він говорить, він взяв від свого батька. Це, власне, проявляється у тому, що він дуже любив капелюхи. У нього вдома була ціла колекція цих капелюхів», – розповідає засновниця музею Ступки Ірина Цюпка.
Його дім знаходився поруч із театром – п’ять хвилин ходу, проте, розповідають, що актор цю відстань проходив лише за годину. Річ у тому, що він постійно вітався з людьми, знімаючи капелюха, спілкувався з ними. Богдан Сильвестрович розповідав, що цієї звички його навчив батько: потрібно завжди мати капелюха, щоб з його допомогою можна було привітатися з хорошою людиною.
Радимо прочитати:
Батько-Ступка І. Актор №1.– Київ: Ваш автограф, 2021.– 224 с.: фот.
Богдан Ступка: митець і людина.– Київ: Книга, 2008.– 240 с.– (Бібліотека Шевченківського комітету).
Вергеліс О. Українська драма. Епізоди / оформ. О.Г. Здор.– Київ: Райдуга, 2016.– 452, [16] с.: фот.– (Глядацький зал).
Загребельний М.П. Богдан Ступка.– Київ: Укрвидавполіграфія, 2018.– 120 с.– (Знамениті українці).
Радимо переглянути:
