Опанас Сластіон: «енциклопедист від мистецтва»

 

 

 

Опанас Георгійович Сластіон (Сластьон) – видатний художник-педагог, талановитий графік-ілюстратор, етнограф, архітектор, музикант, чудовий інтерпретатор українських народних пісень і дум, кобзар найвищого класу, активний громадський діяч.

 

 

Народився Опанас Георгійович 15 грудня 1855 року у м. Бердянську Таврійської губернії. Згодом родина переїхала до старовинного містечка Ногайська (нині м. Приморськ Запорізької області), де й минуло дитинство маленького Панька.

 

Його батько Георгій був із кріпаків Золотоноші. У пошуках кращої долі та заробітку перебрався на південь. Працював реставратором церковного живопису та іконописцем і став першим учителем Опанаса з малювання. Мати Марія передала синові любов до українських пісень, захоплення усною народною творчістю. Вона знала безліч казок, переказів, прислів’їв.

 

Водночас із малюванням хлопчик тягнувся до музики. Сусід Анастас Смоктій був музѝкою і давав уроки кобзарства малому, від нього і «перейняв безмежний потяг до старовини й кобзарства, який і залишився в нього на все життя».

 

Наступним учителем із малювання для Опанаса став художник Постемський, який щоліта приїздив із Петербурга на південь і зупинявся у будинку Сластьонів. Художник відчув у хлопчикові творчі здібності та почав брати малого на етюди, показував деякі мистецькі навички. Опанас жадібно прислухався до розповідей і уроків від столичного гостя, як губка всмоктував знання. Георгій Дмитрович, зрозумівши, що Опанасове захоплення серйозне, вирішив дати хлопцеві художню освіту і наприкінці 1872 року відвіз його до Петербургу.

 

Безумовно, мріяли про художню Академію. Але базової підготовки було недостатньо, іспити Опанас не пройшов. Почалися страшні відчайдушні голодні дні поневірянь у столиці. Та провидіння послало юнакові щасливий випадок – зустріч із земляком-українцем Порфирієм Мартинóвичем, учнем Академії. Він узяв активну участь у подальшій долі новачка. З його допомогою Сластіон влаштувався до школи «Товариства заохочення мистецтв», де навчання провадив Іван Крамськой.

 

Навчання в художній школі дало можливість Опанасові у 1874 році успішно підготуватись і вступити до Академії на правах вільного слухача. 

 

Тут його вчителем став Павло Петрович Чистяков. Навчався Сластіон добре, сумлінно, успішно складав іспити. Його цікавили не тільки академічні традиції, яких суворо дотримувались у навчальному закладі, але й реалістичні підходи у творчості художників-передвижників. Студенти, художники-початківці теж об’єднувались у гуртки.

 

Саме такий гурток створили і на квартирі Мартинóвича. Кістяком цього товариства «вільної академії» були Сластіон, Мартинóвич, Костанді, Дубовськой. Відвідували цю «вільну академію» Васильківський, Левченко, Крижицький, Ткаченко та інші. Рисувальні вечори полюбляли Крамськой, Рєпін, Ярошенко, котрі на правах уже досвідчених художників намагалися допомагати творчий молоді знайти свій шлях у мистецтві. Тут зачасто лунали українські пісні, читали вірші Т.Г. Шевченка, дискутували з приводу літературних новинок, історії, живопису. З багатьма «гуртківцями» він підтримуватиме добрі стосунки протягом усього життя.

 

Під час літніх канікул разом із Мартинóвичем Сластіон виїжджав до України у Полтавську губернію, збирав етнографічні матеріали, писав етюди. За ряд етюдів весною 1877-го його нагородили двома срібними медалями. Успіхи в навчанні надихнули юнака, і він до 1882 року повністю закінчив курс наук. Зоставалось подолати лише останній бар’єр – взяти участь у конкурсі на золоті медалі. Але непорозуміння з професором Карлом Венігом призвело до несподіваного – наприкінці 1882 року Опанаса було виключено з Академії у званні класного художника III ступеня. Хоча обґрунтування для такого рішення знайшли досить формальне і прозаїчне: відраховували слухачів, які закінчили курс у віці 27 років, «але які ще не одержали всі медалі для права взяти участь у конкурсі на золоті медалі». Опанас мав успіхи, мав відзнаки, але йому не подарували шансу участі у конкурсі й отриманні звання вільного художника. 

 

Спочатку художник був у розпачі, навіть не знав що робити далі, але на допомогу прийшли друзі – письменник Василь Горленко та історик Дмитро Яворницький. Вони порадили йому залишитися в Петербурзі.

 

 

Ще під час навчання в Академії Сластіон цікавився усім, що було пов’язане з особою Тараса Григоровича Шевченка. Він був палким шанувальником поета, збирав його книжки, речі. Знав напам’ять багато творів Шевченка. І що більше читав «Кобзаря», то глибше проймався задумами поета, частіше замислювався над тим, щоб випробувати сили в ілюструванні його творів. 1884 року на сторінках журналу «Нива» Сластіон надрукував малюнок до поеми «Катерина». Успіх підштовхнув молодого художника до подальшої роботи.

 

Шевченківські «Гайдамаки», тема національно-визвольної боротьби українського народу 1768 року, яка увійшла в історію під назвою Коліївщина, по-справжньому захопила художника. Він виношував ідею створити серії малюнків до поеми. Але для реалізації заповітної мрії були потрібні гроші. На щастя, Опанасові Георгійовичу вдалося знайти мецената – поміщика з Чернігівщини, який позичив під творчий проєкт три тисячі рублів. Художник енергійно і завзято розпочав роботу. Хоча він уже був обізнаним знавцем звичаїв і побуту українського народу, його історії, але щоб передати дух минулої доби, правдиво відтворити портрети історичних осіб, костюми, йому неодноразово довелось звертатися по допомогу до істориків, виїжджати до України за натурними замальовками. «Із теплотою виконані портрети героїв поеми – Гонти, Яреми, Оксани, драматизмом віє від сцен народного життя, історично правильно передано деталі одягу тієї доби, обладунки воїнів, хатнє начиння, оздоби. Художник виступає в ілюстраціях як знавець історії і життя народу», – так писав дослідник творчості художника А. Аббасов.

 

Над ілюстраціями автор напружено працював майже цілий рік. Невдовзі Шевченкові «Гайдамаки» з ілюстраціями Сластіона вийшли з друку, датовані 1886 роком. Саме того року виповнилось 45 років з дня виходу легендарної поеми. Це була данина художника улюбленому поетові та подарунок усім шанувальникам творчості Кобзаря.

 

У книжці 14 великих і 35 малих ілюстрацій. Кращі з них – «Пролог», «Кобзар», «Прощання Яреми з Оксаною», «Гонта, горем битий, несе дітей поховати» тощо.

 

 

Вітаючи вихід книжки, Василь Горленко писав: «Робота молодого художника О.Г. Сластьона є ніби першою спробою ілюстрацій цілого твору Шевченка та й чи не першою серією малюнків на тему історії України».

 

У різні роки художник відтворив також ілюстрації до поем «Гамалія», «Невольник» і серію малюнків до цілої низки інших творів поета.

Мистецько-літературний світ і шанувальники знають прізвища художників, які створювали ілюстрації до творів Кобзаря – Яків де Бальмен і Михайло Башилов, Ілля Рєпін, Іван Їжакевич, Порфирій Мартинóвич, Василь Касіян, Амвросій Ждаха, Михайло Дерегус та інші. Опанас Сластіон гідно посів поважне місце серед них.

 

 

Від 1887 до 1900 року Опанас Сластіон працював у Військовому міністерстві, де обіймав посаду художника з проєктування обмундирування військ. Використав службу для глибокого вивчення матеріалів про українське козацтво.

 

Щоліта під час відпустки художник виїжджав в Україну, де збирав предмети народної творчості, зарисовував кобзарів, вивчав звичаї та побут українського народу. Копітка робота зі систематизації етнографічного матеріалу наштовхнула його на думку надрукувати альбом, який мав складатися з п’яти розділів: портрети, архітектура, начиння, зброя, костюми. Багато сили й енергії доклав художник для упорядкування цього альбому. 1895 року видання «Старина украинская» було віддруковано. Але доля його тиражу була трагічною. Навесні 1895 року, під час повені, склади видавництва були затоплені й увесь наклад цього унікального випуску загинув. Зостався лише авторський примірник, який Опанас Георгійович 1930 року передав до Харківського музею образотворчого мистецтва. Альбом містить портрети, зразки старовинного українського одягу, зарисовки орнаментів, архітектурні мотиви.

 

Опанас часто навідувався до майстерні Іллі Рєпіна, де збиралося багато цікавих творчих особистостей, учнів художньої Академії. Серед гостей було немало українців. Саме в цьому середовищі народилась думка про створення товариства чи клубу, члени якого могли б знайомити громадськість із українською культурою, історією, фольклором, етнографією. Головою товариства одразу ж було обрано Сластіона. Саме з його ініціативи розпочалась активна видавнича діяльність клубу, що ставила за мету публікацію книжок українською мовою для народу. Зокрема, у 1897 році вийшла книжка Данила Мордовця «Козаки і море» з ілюстраціями Сластіона. Братчики підтримали проєкт молодого скульптора Ф. Балавенського, який розпочав роботу над виготовленням «цілої галереї бюстів українських письменників, починаючи від Сковороди».

 

Сам Сластіон у цей період створив картини «На жнивах» (1899), «Проводи на Січ» (1898), «Цегляний завод» тощо, у яких художник виступає як майстер зі зображення українських краєвидів і жанрових сцен. Ці роботи експонувалися на виставці Товариства південноросійських художників в Одесі. 

 

 

 

Звільнившись взимку 1900 року з Воєнного міністерства, Сластіон залишає Петербург, щоб вже ніколи туди не повертатись. Свій шлях він спрямував на Полтавщину до Миргорода, де влаштувався на посаду викладача Миргородської промислово-художньої школи ім. М. Гоголя. 

 

На його думку, в глухому провінційному містечку, де найповніше збереглися народні звичаї, легенди, було підґрунтя для занять етнографією та найсприятливіші умови для досліджень. Тут Опанас Георгійович створив галерею портретів кобзарів. За твердженнями науковців, ця колекція «…для вітчизняної й світової культури – то неперехідна цінність».

 

Кобзарське мистецтво з дитинства захоплювало і хвилювало митця. Під час навчання у Петербурзі на молодого студента незабутнє враження справив виступ уславленого кобзаря Остапа Вересая, концерти якого відбулися 1875 року на засіданні Географічного товариства та у Зимовому палаці.

 

Згодом, під час літніх канікул, разом зі своїм другом Мартинóвичем Опанас вирушає в експедицію Полтавщиною. Метою подорожей стали пошуки невідомих кобзарів, знайомство з їхньою творчістю, традиціями. Саме з цих подорожей з’являються начерки, замальовки портретів народних співців.

 

Портрет кобзаря Петра Неховай-Зуба поклав початок творчій серії художника. Від нього ж Опанас перейняв кілька дум, серед яких «Плач невольників». Під портретом Неховай-Зуба Сластіон зробив напис: «Мій пан-отець, що навчив мене співати думи».

 

До слова, Опанас Сластіон сам був вправним виконавцем українських пісень, дум, балад, майстерно акомпанував собі на бандурі. Шанувальником його музикування був Ілля Рєпін, який часом на своїх вечірках з друзями, просив заспівати юнака українських дум, якими дуже захоплювався. Подобався й запальний гопак. За спогадами Дмитра Яворницького, Ілля Юхимович попрохав Сластіона: «Ану, змахни з наших очей сльози… ушквар нам веселої! І кобзар ушкварив гопака, – такого гопака, що усіх ніби жаром обпалило».

 

Більше ніж п’ятдесят років життя художник працював над створенням портретів виконавців дум – кобзарів (1875–1928 рр). Користувався різними техніками: тушшю, пером, чорною аквареллю, білилами, олівцем. Ця колекція портретів народних співців Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини мала не лише високу мистецьку вартість, а й надавала цінні відомості для музичної фольклористики, адже кожну роботу художник датував, майже скрізь вказував прізвище, ім’я, по батькові кобзарів, місце їхнього проживання та репертуар.

 

  

 

Саме у цьому і полягає велика заслуга Опанаса Георгійовича, адже він першим в історії етнографії почав збирати біографічні дані співців, створював їхні портрети, записував думи.

 

Митець віднайшов власну творчу манеру у змалюванні кобзарів: «Ніхто з українських графіків ХІХ та й ХХ ст. не зміг піднятися до такого високого мистецького звучання й подати національний повнокровний образ носія народного мелосу» (В. Ханко). У кожному портреті немає шаблонних повторів, художник намагався передати індивідуальні риси того чи іншого співця, у характерній лише для нього позі. На окремих роботах Сластіон з етнографічною точністю змальовував музичні інструменти, одяг, взуття кобзарів. «Цікаво, що на деяких картинах діти-поводирі навмисно відвертаються або ховають свої обличчя. Цілком можливо, що вони соромилися позувати художнику і цей момент лише підкреслює реалістичність портретів».

 

Окремими портретами кобзарів Сластіона була проілюстрована книга «Українські народні думи» (1928). Також вони публікувалися у різні роки на сторінках журналів, а згодом, у 1961 були видані окремою книгою. До слова, на сьогодні, доступна віртуальна версія огляду портретної галереї кобзарів художника. 

 

 

Зарисовуючи кобзарів, записуючи думи, Сластіон добре розумів, що без мелодії не можна передати повністю відчуття величі та краси пісні, унікальної кобзарської виконавської традиції. Тому, щоб зберегти зразки пісень і старовинних дум для нащадків, необхідно було записати їх на фонограф. І Сластіон першим в Україні почав робити це.

 

З ініціативи Лесі Українки та її чоловіка фольклориста Климента Квітки влітку 1908 року розпочалася спільна праця львівського композитора-етнографа Філарета Колесси та Опанаса Сластіона із запису мелодій дум. На 57-ми фонографічних валиках Ф. Колесса зафіксував думи у виконанні Михайла Кравченка, Опанаса Савченка, Платона Кравченка, Явдохи Пилипенко, Миколи Дубини, Опанаса Сластіона. 

 

Сластіон надавав неоціненну допомогу композиторові: настроював фонограф, перевіряв тексти і навіть віддав дев’ять валиків, на які ще давно записав мелодії полтавських кобзарів.

 

Після від’їзду Колесси Сластіон продовжував записувати українські думи, збирав біографічні довідки про співців. Усе це він надсилав композиторові до Львова.

 

Внаслідок багаторічної праці Філаретові Колессі 1913 року вдалося опублікувати два томи «Мелодії українських дум». Вітаючи їхню появу, Леся Українка писала композиторові: «Тепер уже справді можна казати: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине».

 

Слава про Сластіона як виконавця-бандуриста поширилася Україною. Багато співців приходило до нього по науку. Складного кобзарського мистецтва навчав він Кучугуру-Кучеренка і багатьох інших. Опанас Георгійович посприяв створенню у Миргороді капели бандуристів, яка згодом стала називатись «Перша селянська капела бандуристів імені Тараса Шевченка». З цієї капели вийшли відомі кобзарі Дмитро Вовк, Іван Скляр. Останній у майбутньому став композитором, співаком і конструктором бандур.

 

 

Саме Опанас Георгійович на сторінках полтавської та київської періодики обстоював потребу плекати рух за створення й утвердження українського стилю в архітектурі. У дискусії щодо проєкту земської управи в Полтаві підтримав Василя Кричевського. Сластіон наводив об’єктивні докази на користь створення будинку саме в народному стилі: «Монументальні будівлі, як і інші види мистецтва, повинні мати відбиток не тільки конкретного народу, а й конкретної місцевості, адже вони також є похідними самої природи».

 

Упродовж 1910–1913 років проєктував низку сільських громадських будинків в українському стилі, зокрема, будинки кооперативних товариств, споруди на території Миргородського курорту, будинок земського лікаря у Чорнухах, будинки у Великих Сорочинцях тощо. А створені митцем проєкти земських шкіл, за якими були збудовані навчальні заклади спочатку на Полтавщині, а згодом на Чернігівщині, Сумщині, Київщині (понад 90) не мають аналогу в народному будівництві та тогочасній архітектурній практиці (на жаль, сьогодні унікальні споруди шкіл за проєктом Опанаса Сластіона здебільшого руйнуються). Всі вони побудовані у стилі українського архітектурного модерну і мали яскраво виражені характерні національні ознаки: цегляний декор на фасаді, що повторював український народний візерунок, трапецієподібні прорізи дверей і вікон, дах із заломами та вежу з високим шпилем над головним входом. «Вежа відігравала роль своєрідної духовної домінанти у значенні освітнього центру села. Тут виникає аналогія із церковними банями як духовними домінантами».

 

 

 

Окрім зовнішньої краси, земські школи Сластіона мали деякі практичні переваги класних кімнат. Класи відокремлювались один від одного розсувною перегородкою і за необхідності могли трансформуватися в одну велику залу. Таке рішення було новаторським.

 

 

Як мистецтвознавець Сластіон писав статті до різних українських періодичних видань, зокрема журналів «Кієвская старина», «Рідний край», газети «Рада» та інших, під псевдонімом «Опішнянський гончар». Фахівці відзначали роботи Опанаса Георгійовича – «Спогади про Миколу Лисенка» та про найобдарованішого з українських кобзарів Михайла Кравченка. Як ілюстратор він співпрацював із сатиричними журналами «Шершень», «Осколки» та іншими.

 

Він підготував матеріал до першого тому видання «Українські народні думи» (1927), є автором книг «Мартинóвич. Спогади» (1931) і «Портрети українських кобзарів» (опублікована 1961).

 

Попри всі урядові заборони щодо вшанування 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка, Сластіон виступив ініціатором зведення пам'ятника поетові в Миргороді. Особисто виготував кілька етюдів проєкту пам’ятника. Активно  брав участь у зборі коштів на монумент.

 

Під час революційних подій 1917–1920 років Опанас Сластіон рятував художні шедеври з маєтків відомих українських родин (Капністів, Гоголів-Яновських, Трощинських та інших) очолюючи комісію зі збору культурних і мистецьких цінностей при відділі народної освіти Миргорода. На основі зібраного матеріалу з ініціативи Сластіона в 1920-му було відкрито Науковий і художньо-промисловий музей (близько 600 експонатів), який згодом став основою для Миргородського краєзнавчого музею. Сластіон передав до музею колекцію старожитностей, а також збірку власних живописних полотен.

 

Наприкінці життя Опанасові Сластіону довелося стати очевидцем сумних і трагічних подій – насильницької колективізації українського селянства, примусового «розкуркулення» та страшного Голодомору 1932–1933 років.

 

Відійшов у вічність Опанас Георгійович Сластіон 24 вересня 1933 року, на 79-му році життя. Поховали митця на Троїцькому цвинтарі Миргорода. 

 

Його непересічна постать до цієї пори захоплює усіма гранями мистецького таланту!

 

 

 

 

 

Власенко А. Земські школи Опанаса Сластіона. – Київ, 2016. – 151 с.

Портрети українських кобзарів О. Сластіона: альбом. – Київ: Вид-во АН УССР, 1961. – 63 с.

Ханко В. Опанас Сластьон.– Харків: Видавець Олександр Савчук, 2022.– 298 с.

***

Ханко В. Опанас Сластіон: Бібліографічний покажчик.– Київ, 1988.

***

Портрети українських кобзарів О. Сластіона: Електронний ресурс: код доступу: https://medium.com/@slastionschools/%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B8-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85-%D0%BA%D0%BE%D0%B1%D0%B7%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B2-%D0%BE-%D1%81%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0-707ba42f9b86