Сергій Параджанов // https://focus.ua/ukraine/377047
Моя вина, ймовірно, в тому, що народився.
Потім побачив хмари, красиву матір, гори,собор,
сяйво веселки, і все – з балкона дитинства.
Сергій Параджанов
Побачити все це по-справжньому й за ціле життя вдається одиницям, тому і писати про нього так само складно, як обійняти Всесвіт або відкинути закони земного тяжіння. Ти до кінця не розумієш, що станеться з тобою, але це – не важливо. Головне – неочікуваний стрибок разом в іншу, не менш справжню реальність. Реальність краси вистражданих істин.
Вірменин, який народився у Тбілісі та сидів у російській в'язниці за український націоналізм; «божевільний старий, який малює квіти»; той хто «так красиво жив 50 років. Любив – базікав – захоплювався – щось пізнав – мало зробив – але дуже багато любив. Людей дуже любив і дуже їм зобов'язаний. Був нетерпимий до сірого...». Він спокійно сприймав, що є генієм і те, що на нього чекає безсмертя.
За власним зізнанням, за все життя прочитав лише дві дитячі книжки, бо не цікаво. Жартував, звісно. Він любив слухати, як читають йому, немов створюючи, додаткові образи крізь голос та уяву читця. Образність і побоювання проґавити прекрасне були стилем його життя, яке він ретранслював крізь неосяжну творчість до кожного.
Він розповідає так «смачно», ніби створює на полотні або в кадрі черговий мальовничий шедевр. Яскравими, влучними до болю та щастя виразними мазками. Так само, як у малюнках, колажах, інсталяціях, скульптурах. У яскравих театралізованих неочікуваних і незабутніх зустрічах із друзями. Його оцінки, судження, висновки про мистецтво та митців, епоху схожі на сполохи, що в декількох реченнях абсолютно віддзеркалюють головне в людині або процесі.
Він мислив відчуттями та відчував образами. Його картина світу є цілковито вільною, незважаючи на роки ув`язнення та тодішні соціальні штампи мислення. «Найвільніша людина найбільш невільної країни», – стовідсотково аутентично. Його природні дисидентство та нонконформізм теж є образними, вони в промовах, кіномистецтві, малюнках, діях. Вони зухвало сміливі та необережні, як згадують друзі, та, як він сам позначить у своєму табірному листуванні роками потому. Образність – це не дивно, бо вчителями його були Олександр Довженко й Ігор Савченко. Але важливіша в цьому порівнянні його власна геніальність.
Кінорежисер, сценарист, художник, лауреат численних кінопремій Сергій Параджанов (Саркис Ховсепи Параджанян) народився в зеніті зими сто років тому в Тбілісі в родині торговця антикваріатом. Спогади його «чистого дитинства» розлиті в «приголомшливо артистичних батьках», в тому, як о третій ночі стукали у двері з КДБ, перелякана матуся знімала сережки, і він їх ковтав, стававши «дивною цінністю для всього роду». «Мені здається, режисером треба народитись. Це та дитяча авантюра, коли береш ініціативу серед маленьких дітей… керувати, створити містерію, …пластику, вигадати її та замучити навколо людей своїм артистизмом. Лякати вночі маму та бабусю, перевдягатись, перетворюватися то на тітку Чарлея, то на Андерсенівських героїв,.. пір'я зі скрині – і ти вже Жар-птиця. Мені здавалося, що це і є режисура...», – зізнається він в одному зі своїх інтерв`ю. Роками пізніше підсумує: «Режисура – якщо вмієте бачити життя, спостерігати, знайти істину та все це філософські узагальнити». Він зміг.
Його вела саме доля надії чистого дитинства, що відбивалась у вільній і внутрішній пластиці та виразності, якою талановита людина завжди відрізняється від інших. Він був настільки захоплююче іншим, що Лаврентій Берія хотів, аби Сергій дружив із його сином. Розумів кривавий злочинець, що Параджанов міг стати світлом і оберегом духовного спасіння не лише для його нащадка. До речі, в спогадах параджанових друзів неодноразово про те, що він подарував їм іншу долю. Не менш цінне – почув власну.
Будівельна спеціальність і навчання в Тбіліському інституті залізничного транспорту майбутнього режисера не надихнули. Параджанов вступає на вокальний факультет Тбіліської консерваторії, потім навчається вокалу у Московській державній, бере уроки танцю у майстрів Тбіліського оперного театру ім. Паліашвілі. Під час Другої світової виступає в складі концертної групи у військових шпиталях. Він мав неперевершений мецо-характерний тенор, виконував і баритональні партії. «Викладачі билися за мене», – згадував Параджанов.
Для вступу він обирає на той час найбільш творчо-сміливий виш – ВДІК, де навчається в майстерні учня Олександра Довженка – Ігоря Савченка. Викладачами були Сергій Ейзенштейн, Григорій Козінцев, Михайло Ромм. Найяскравіший курс усіх часів, як напишуть пізніше дослідники: Марлен Хуцієв, Володимир Наумов, Олександр Алов, Григорій Мелік-Авакян… Усі знакові й епохальні. Це був час небувалої співтворчості, справжнього людяного плеча, розмов і обговорень до ранку, передчуття спільних творчих осяянь.
У 1948 році Савченко разом із учнями починає знімати стрічку «Тарас Шевченко». Саме під час виробничої практики стався перший арешт Параджанова у справі Грузинського товариства культурних зв`язків. Випускника було покарано за те, що він пропонував розмалювати стіни товариства фресками зі зображенням святих. Мова йшла і про цілковито особисті речі, які неодноразово будуть використані в подальших звинуваченнях і арештах митця, «про мій порок», як із болем неодноразово позначить Параджанов. Після втручання Савченка, письменників і драматургів Олександра Корнійчука, Ванди Василевської, Натана Рибака студента буде звільнено.
Це було першим попередженням таланту. Ще двічі вели його до камери, здавалось, назавжди.
Після раптової смерті Ігоря Савченка кіномайстерню очолює Олександр Довженко. Саме він після дипломного показу порадить Параджанову працювати в Києві.
Перші стрічки молодого режисера в русі традицій того самого непритаманного йому сірого кольору. Не було на що спиратися: ані теми, ані матеріалу. Соціалістична буденність у «всій своїй красі». Пізніше він не радить дивитися ці фільми.
До 100 річчя Михайла Коцюбинського на студії починають роботу над повістю «Тіні забутих предків». «Якби довелося посилати в іншу цивілізацію на іншу планету один фільм як знак нашої цінності, то я послав би… «Тіні забутих предків». Це прекрасний твір з естетики, кольору, опису життя, природи почуттів та переживань. Це і є справжній сенс життя Землі», – зазначить пізніше відомий французький актор і режисер Робер Осейн.
Параджанов і дійсно шукав сенс і вихід за межі того, що робив доти, шукав того самого благословення, що дає нація. «Я знайшов свій матеріал, етнографію, Бога, любов, трагедію, українську література та кінематограф…». І ще: «Що я міг більшого висловити Україні, де в мене народився син, і дружина моя українка»!..
Спілкується Параджанов в Україні лише українською. Це цілковито природнє, бо живе він, як відчуває. Дублювати стрічку російською категорично відмовляється, тому що говорять у фільмі не просто мовою – гуцульським діалектом! Він завжди був за стовідсоткову справжність у кадрі – йшлося про героїв, предмети, костюми, національне наповнення образів. У справжності, яку він називав типажем або фактурою, – необхідна для нього довіра глядача.
Ще до історично відомої прем`єри, в серпні 1965-го, Параджанов привозить «Тіні…» у містечко, де проводилися зйомки – до Карпатської чарівної Верховини. Очевидці згадують, що на показ зійшлося стільки гуцулів, що ніде було голці впасти, вони щиро сприймали Параджанова за свого, він немов асимілювався до всього, що з ними траплялося. Режисер не лише показав в «Тінях…» давні обряди, а й багато чого дофантазував, але старожилам здавалося, що Параджанов насправді відродив забуте. Він немов відчув пульсуючу кров цього краю, і саме на цьому відчутті музики, костюмів, етнографії, звуків, трагізму та поезії гуцульського життя крізь людські страждання створив справжнісіньке диво.
В одному з Верховинських храмів є давня ікона зі зображення єпископа дивно схожого на Параджанова. Немов промисел, посилання нащадкам про те, що саме така людина має створити шедевр та явити його світові, відкрити «живу гуцульську душу та віру», як пізніше зазначать історики та краєзнавці. Через деякий час друг Параджанова італійський поет, прозаїк, сценарист і кінорежисер Тоніно Гуерра, викладе історію життя Сергія Йосиповича в романі «Теплий дощ» і зробить його прототипом правої руки Папи Римського кардиналом Агаджаняном. Яке дивовижно-прошите часом і світом співзвуччя у відчутті його особистості.
4 вересня 1965 року сталася подія, що назавжди та безповоротно змінила долю Параджанова на «до» та «після». Перед показом фільму на сцену кінотеатру «Україна» вийшов Іван Дзюба і звернувся до зали: «Серед інтелігенції почалися арешти, хто проти цих арештів, підніміться». До нього доєдналися В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус і сам Параджанов. Зал заклик підтримав. Режим заклик почув. «Тіні…» вийшли з тіні назавжди.
Наступна робота присвячена 20-річчю перемоги у Другій світовій, сценарій Параджанов пише разом із Павлом Загребельним. Сподівання влади на те, що режисер отямиться та повернеться до «сірого кольору» не виправдались. Сміливий пронизливий арт-хауз, ворожий до системи, – «Київські фрески». Жодних правок і компромісів Параджанов не погодив. Через кілька місяців стрічку зняли з виробництва через «містично-суб'єктивне ставлення до сучасної дійсності». Понад двадцять років потому Сергій Параджанов представить запис цих проб на кінофестивалі в Мюнхені та назве їх фільмом, західна преса відгукнеться визначеннями – «новаторські відкриття» та «блискучий досвід кіноавангарду». «Я знав, що я геній, я створив той світ естетики, якого не було в кінематографі, але я був поза стандартом, а в країні тотального режиму – це був майже злочин. Треба було знайти причину та ізолювати мене. Почали з того, що закрили мій фільм «Київські фрески…».
1967-го Сергія Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він знімає фільм «Саят-Нова», стрічка пізніше отримує назву «Колір граната». В центрі уваги особистість середньовічного вірменського поета Саят-нова, який творив вірменською, грузинською й азербайджанською мовами. Зйомки проводились у церкві Святого Іоанна в селі Ардві Лорійської області Вірменії.
Чиновники стрічку знову категорично не сприймають. Їх щиро дивує той факт, що «містика» та «мастика», виявляється, цілковито різні речі. Яка там полярно-відмінна від «Тіней…» внутрішня пластика та глибина статичних кадрів, якими режисер доводить, що може працювати й у іншій стилістиці. Які там прообрази параджанівського благословення перед народами, що для нього є християнською любов’ю. На вимоги цензури, режисер позбавляється деяких сцен, пізніше ще один монтаж зроблено під керівництвом режисера Сергія Юткевича, який, дяка від нащадків, доволі обережно поставиться до матеріалу.
Після «Кольору граната» Параджанов написав близько десятка сценаріїв, у тому числі казкову історію про життя Ганса-Крістіана Андерсена (спільно з Віктором Шкловським). Чиновництво та КДБ жодного погодження не дають.
«Режисура – це правда, піднесена в образ печалі, надії, любові краси», але режиму ніякі піднесення не потрібні.
Після введення радянських військ до Чехословаччини у серпні 1968 року, українська інтелігенція надіслала громадського листа до керівництва держави з вимогою припинити протизаконні політичні процеси. Першим стояв підпис Сергія Параджанова.
1971 року він повертається до столиці України, його двокімнатна квартира на проспекті Перемоги залишається справжнім островом свободи, чудових творчих людяних зустрічей. Його вільна нестримна енергія об'єднує акторів, художників, письменників, скульпторів, режисерів, фотографів, спортсменів. Під час показу «Кольору» в Мінську знову лунає його жорстка критика на адресу партії та керівництва держави. Доповідна у КДБ не забариться. Через два роки Параджанов заарештований і засуджений за сфабрикованим звинуваченням у «мужолозтві із застосуванням насильства» та поширенні порнографічної продукції.
«17 грудня 1973 року я вважаю своєю смертю, я зустрів смерть в обличчі Макашова (слідчий – Авт.) цю дату я вважаю своєю смертю, а це існування – моє чистилище напередодні смерті… Це дивовижна трагедія до якої я готувався …з 1964 року, коли з'явилися «Тіні…».
Параджанову інкримінували 18 статей, усі відпали. Під час оголошення вироку в Києві почалася страшенна гроза, блискавки, в залі суду стало темно, ввімкнули світло. Параджанов був неймовірно красивим і на всі обвинувачення, озвученні суддею, дивлячись в обличчя дружини Світлани заперечливо хитав головою. «Коли я читаю твого листа, я боюся, що він скінчиться й мені робиться страшно…», – побачимо пізніше в їхньому листуванні.
Разом із наказом про арешт був і наказ про знищення його картин, це диво, що вони збереглися.
Сергій Йосипович подає касацію та гарантує, що у випадку рішення терміново виїде з України: «Своє осудження і виїзд з України, де відбулося моє творче становлення дорівнює творчому кінцю моєї творчої біографії. Моє моральне та фізичне становище є трагічним і на межі катастрофи». Почутим він не був, йому доведеться пройти декілька колоній і таборів, саме засуджені рятують його від спроби суїциду.
«…У Тбілісі спека, а тут дощі та вогко. Шкіра на ногах у плісняві та пухирях. У таборі півтори тисячі людей. У всіх не менше трьох судимостей, мене оточують криваві долі, багато хто втратив людську подобу, мене кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили. Блатної мови я не знаю, чефір не п'ю, наколок немає, вони мене зневажали, думали що я підсадна качка, але слава богу повірили…
Вивчаю життя зони, щоб зняти фільм, часто пухну від голоду. Ліля Брік надіслала мені ковбасу салямі, цукерки французькі, все з'їли начальник зони та начальник режиму, я ж нюхав обгортки. Працюю прибиральником у цеху, нещодавно хтось залив цех, всю ніч, стоячи в крижаній воді, відрами її вигрібав. Харкаю кров'ю… невже це мій кінець? Я сумую за свободою, де я – це страшно. Бережи життя, батьків та честь. Не роби дурниць, все карається.
Я змирився з чернечою лагідністю, у всьому знаходжу прекрасне, чим і дратую... не граю в ігри, не лаюся,.. дивна чужа людина, яка викликає співчуття та жалість. Так і є», – читаємо в його листі до племінника.
Здавалось, він і дійсно був приреченим, до того ж спочатку ніхто не вірив, що це справжній Параджанов, можливо, – брат. Згодом його визнають, серед вбивць і злодіїв називають «Шудра», вважають за рівного. Кастова ієрархія зламана. «У прибиральнику, який миє їхні сортири, вони оцінили і його шалену щедрість, і його шалену сміливість», – пише про цей страшний період життя режисера Левон Григорян, який працював асистентом Параджанова на стрічці «Саят-Нова». «Радянська влада застосувала до мене жорстокість і безцеремонність, звинувативши …в українському націоналізмі…».
Що його тримає? Він робить серію ілюстрацій «Євангеліє від Пазоліні» та персональну інтерпретацію світового шедевру да Вінчі: «В тюрмі я зробив одну зі своїх улюблених композицій «Джоконда, що плаче» про те, як вона оплакує мене, якщо я загину в ізоляції… це допомогло мені прожити 4 роки та 14 днів. У складних умовах і бруду, в яких я знаходився, я знайшов дивовижну чистоту в своїх роботах і духовність…».
Чисте дитинство назавжди лишалося в ньому. Рятувало. «Я вижив тільки поєднанням своєї доброті та своєрідної жорстокості… три зони з рецидивістами… я вчив їх малювати, робив колажі, навчав їх співати, ставив дихання… У мене були чарівні учні. …я став священником на зонах, які змінювались кожні шість місяців… вислухав безліч сповідей, маю у фондах дивовижні сценарії ... сповідей ув'язнених рецидивістів… Юрій Іллєнко зрозумів це і знімає про геніальність, довірену мені карними злочинцями, фільм «Лебедине озеро. Зона». Це повинно прийти до людей, бути зрозумілим і почутим… решта в мені…», – розповість Параджанов під час своєї закордонної поїздки 1988-го.
Після арешту 1973-го, у Франції, Сполучених Штатах Америки інших країнах створено комітети захисту Сергія Параджанова. Понад 500 американських професорів, критиків, акторів, сценаристів, письменників, режисерів – Франсуа Трюффо, Жан Люк Годар, Луї Вісконті, Федеріко Феллини, Луї Маль, Мікеланджело Антоніоні, Бернардо Бертолуччі, Роберт де Ніро, Берт Ланкастер, Джон Апдайк та Ірвінг Стоун, Гербер Маршал, Джон Абдейк – підписали петицію про надання амністії Параджанову.
Існує припущення про те, що ніби Фелліні відправляв до табору посилки з продуктами й на питання керівництва хто ж це такий, Параджанов, із властивим йому почуттям гумору, ніби відповідав, що це його рідний брат Федір, який ще малим жовтеням, потрапив до бабусі-революціонерки в Італію. Й додавав, що Фелліні – в перекладі означає «Незламний». Він не припиняв знущатися з режиму, відповідаючи йому навзаєм, з майстерною фантазією й артистизмом.
Є ще одна історія, пов'язана з Сергієм Параджановим, що ілюструє, як він ставав справжнім лакмусом справжньої гідності сучасників. Одразу після його арешту поетеса Сільва Капутікян, єдина у Вірменії, надсилає листа на його захист міністру культури СРСР та голові КДБ Юрію Андропову. Потрапивши до Вірменії після звільнення, Сергій Йосипович перш за все їде саме до Сільви та на знак подяки дарує їй витканий власноруч витончений гобелен у вірменському стилі. Подарунки для друзів – окрема величезна та необхідна йому, як дихання, історія. Зараз цей гобелен зберігається в будинку-музеї Сільви Капутікян, є одним із центральних експонатів.
На зоні з клаптиків мішків та дроту Параджанов створює ляльку на ім'я Ліля Брік і зазначає: «Краса, яка все одухотворила». Саме Ліля зіграє вирішальну роль в його звільненні, звернувшись до сестри Ельзи Тріоле та її відомого чоловіка комуніста Луї Арагона. Під час одного з приїздів до Москви Арагон особисто проситиме генсека Леоніда Брежнєва вирішити питання.
«Мене звільнили… я лишився без зарплатні, засобів для існування, оточений плітками недовірою та ізоляцією... Дім мій в Києві розорений, фільми зняті з екрану, поголені борода й вуса, я позбавлений мундиру художника та чоловіка, мене образили та міцно замурували у тонах колючого дроту та бетону, і все це було само собою організовано мною самим. Оскільки, стиль мого існування нагадував «Бенкет під час чуми»… Потрібно платити кров'ю за те, що відчуваєш красу, розчинення в друзях та в пізнанні дивовижних таємниць, але це необхідно відчути в будь-якому віці, без цього можливо бути неповноцінним художником. Це дивовижно та неминуче… мені здається лише зараз я міг би створити свій першій фільм».
Завдяки підтримці грузинського сценариста та режисера Резо Чхеїдзе на «Грузія-фільм» Параджанов зняв дві останні картини – «Легенду про Сурамську фортецю» та «Ашик-Керіб». На Грузинській студії документальних фільмів – короткометражну стрічку «Арабески на тему Піросмані». За його сценарієм у 1989 році на кіностудії ім. О. Довженка поставлено стрічку «Етюди про Врубеля». У Спілці кінематографістів Грузії влаштовано виставку параджанівських малюнків і колажів «Бал у майстерні кінорежисера». Незрозуміло було, чи дасть КДБ дозвіл на відкриття експозиції. Параджанов вигадав колажі Леніна – справу було вирішено.
Але сценарій «Мучеництво Шушаник» за мотивами пам'ятника грузинській літературі V століття реалізувати вже не вдалося, бо знову пасквілі про те, що Параджанов спотворює національні традицій та святині, та й про те, що вільний режисер зазіхнув на стародавній рукопис Якова Цуртавелі. Оберігаючи Параджанова від нових трагедій, Чхеїдзе проєкт закриває. Грузія й досі кається в тому, що не зберегла будинку Параджанова, не створила музей, дозволила це цькування та не поховала Параджанова в Тифлісі поруч із батьками, як він просив у своєму заповіті.
Втретє Параджанова знову заарештували за спровокованим обвинуваченням. Міліціонер примусив режисера дати кошти ніби на лікування хворої дитини, Параджанов віддав п`ятсот карбованців, його одразу затримали за хабар посадовій особі. Андрій Тарковський, Інгмар Бергман, Ренато Гуттузо, Тоніно Гуерра, прикладуть максимум зусиль, для того, щоб режисер вийшов на волю. Легендарна грузинська акторка, муза Параджанова Софіко Чіауреллі без будь-яких побоювань влаштує на одному з засідань допит судді, що виносить вирок, – чи розуміє той ким є, у порівнянні з людиною, яку брехливо та цинічно обвинувачує.
У 1982 за втручання тодішнього секретаря КП Грузії Едуарда Шеварнадзе після дев`яти місяців у тбіліській Ортачальській тюрмі, де Параджанов перебуває в підвальній камері для смертників, його звільнили в залі суду з умовним терміном.
З Ортачали режисер повертається до Тбілісі в будинок свого дитинства. Столицю він вважав місцем родинно близьким, так було й після ув'язнення 1973-го, саме сюди до нього приїжджали Аллен Гізберг і Марчелло Мастроянні, тут була представлена його славетна експозиція з тюремними малюнками та колажами, капелюхами, присвяченими легендарній грузинській актрисі Нато Вачнадзе.
Наприкінці 1980-х із фільмом «Ашик-Керіб», присвяченим пам'яті Андрія Тарковського, Параджанов подорожує світом: Венеція, Мюнхен, Нью-Йорк, Париж, Роттердам, де проводиться великий кінофестиваль і влаштовують його ретроспективу. Журналісти вишукувались у чергу. «Я не знаю, чи правильно, що я зараз їжджу проповідником, як Олег Попов з манежу на манеж…». Він іронізує, називає себе «маленькою товстою квадратною людиною» та жартує про 340 зґвалтованих членів КПРС. Зазначає: «найкраще що можна видати – це три мої вироки з ілюстраціями до них». За легкістю розуму, артистизмом і гумором – біль у розповідях про арешти, про те, що «за часи ізоляції з нього абортували декілька задуманих картин». Почуємо ми й інтонації натхнення про плани зняти фільм про Орлеанську Діву, обрáзи на Франсуазу Саган, яка обіцяла нагодувати його цибульним супом і дати рецепт, але й досі не з'явилась; про намисто у Венеції, що сподобалось та є його основним матеріалом для колажів; про те, як щодня прокидається і вражений, що живе. А ще про французьких дітей, яким привіз сувеніри та про кішку, яка гуляє сама по собі, але задивляється лише на нього та грає за системою Станіславського.
Незабаром після світового турне 1988 року Параджанов береться до зйомок фільму, який вважає для себе головним. Сценарій «Сповіді» написаний ще 1969-го, коли режисер потрапить до лікарні зі запаленням легенів у критичному стані. «Я помирав… і просив лікаря продовжити мені життя хоч на шість днів. За ці шість днів я написав сценарій». Режисер Фрунзе Довлатян, який очолив студію «Арменфільм», приїхав до Тбілісі та запропонував Параджанову роботу на вибір. Параджанов обрав «Сповідь» і вирішив знімати Тифліс свого дитинства у Єревані.
Так, йшлося саме про дитинство, коли Тифліс розрісся, й старі цвинтарі стали частиною міста. Їх було вирішено прибрати бульдозерами та зробити на їхньому місці парки культури, лишивши дерева і знищуючі могили та надгробки. «Тоді до мене в дім приходять духи – мої батьки, бо вони стали безпритульними. Мій дід, і моя баба, і та жінка-сусідка, яка пошила мені першу сорочку, той чоловік-сусід, який перший викуповував мене в сірчаній лазні. Наприкінці я вмираю на руках, і вони, мої предки, мене ховають. Зі всіх ненаписаних і непоставлених сценаріїв, я хотів би поставити саме цей. Я повинен повернутися до свого дитинства, щоб померти в ньому».
Це вже була його особиста Біблія. Все сталося саме так, як він бажав. Через двадцять років Параджанов устиг зняти за один день лише першу сцену похорону маленької дівчинки у дворі власного будинку, 300 метрів робочого матеріалу.
Через місяць у московській лікарні Параджанову видалили більшу частину легень, уражених раковою пухлиною. На п'ятий день він утік із лікарні. Лікарі пообіцяли десять років життя. За рік Параджанова не стало.
В останні свої місяці він став народним артистом Української РСР і Вірменської РСР. Посмертно удостоєний премії імені Довженка за сценарій фільму «Лебедине озеро. Зона»; Державної премії Української РСР імені Шевченка за фільм «Тіні забутих предків», чотирьох премій «Ніка» за фільм «Ашик-Керіб». У Єревані відкрито Будинок-музей Сергія Параджанова, який ще під час будівництва він устиг відвідати одразу після операції. Пам'ятники, бюсти, меморіальні дошки на згадку про…
Національна комісія з реабілітації за поданням Українського інституту національної пам'яті (УІНП) реабілітувала українського кінорежисера вірменського походження Сергія Параджанова. Про це, з нагоди 100-річчя з дня народження митця, повідомив голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович.
Після трагічно-непоправної втрати літа 1990-го критики напишуть сотні сторінок про «духовний максималізм», «віддушину в задушливому повітрі соціалістичної ери», «протистояння тоталітаризму та догматизму універсальним художнім світоглядом і мовою», здатність відчувати та створювати красу, «символ безкомпромісної творчості». Від Мартіна Скорсезе почуємо, що «Параджанов відчинив двері в непідвладний часу кінематографічний досвід», а від Жана Люка Годара про те що, «у храмі кіно є зображення, світло та реальність. Сергій Параджанов був майстром і господарем цього храму».
Грузин, народжений у Вірменії, який зняв найкращий фільм в історії українського кіно, фільм який у всесвітньому прокаті отримав назву «Вогняні коні» та на сьогодні отримав понад 100 міжнародних нагород і призів на кінофестивалях (24 Гран-прі), вважав, що не договорив у своїх фільмах про красу народну. «Ми заберемо з собою в нашу смерть частинку себе, і це трансформується в таємницю…». Трансформувалось, бо учнів він не залишив.
Всесвітня любов до нього була щирою, неосяжною, справжньою. Як він сам. В ньому любили не лише генія кінематографа, а надзвичайну людину. Людину польотну, як на відомій світлині Юрія Мечитова, яку він сам зрежесирував і назвав кадром століття… Саме в такому поєднані він і лишився в серцях мільйонів, віддзеркалюючи в собі назавжди світ своїх друзів.
Сергій Параджанов. Кардіограма пристрастей. Найвища ступень прозріння: «Не існує дива – існує лише любов». Так.
Радимо прочитати:
Дзюба І. Сергій Параджанов. Більший за легенду / І. Дзюба, М. Дзюба; Нац. ун-т «Києво-Могилян. акад.».– Київ: Дух і Літера, 2021.– 224 с.: фот.– (Постаті культури).
Загребельний М.П. Сергій Параджанов / пер. з рос. М.В. Кракан.– Харків: Фоліо, 2015.– 126 с.
Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність : твори, листи, документи архівів, спогади, статті, фотографіі.– Київ: СПАЛАХ ЛТД, 1994.– 280 с.
Радимо переглянути:
