З афіші кінофільму // https://trubyna.org.ua/novyny/do-dnia-ukrainskoho-kino-v
-uzhhorodi-prosto-neba-pokazhut-film-bilyi-ptakh-z-chornoiu-oznakoiu/
У нашому кіно є легендарні картини, які становлять гордість українського кінематографу. Одна з них – «Білий птах з чорною ознакою», яка входить до десяти найвідоміших фільмів світу. Фільм, знятий на Кіностудії ім. Олександра Довженка з’явився в прокаті на початку 1970-х років, і доля його була дуже непростою, більше того – її взагалі могло не статися.
Зухвалий задум
За спогадами, ідею для майбутньої стрічки режисерові Юрію Іллєнку підказав Іван Миколайчук, який цікаво розповідав про рідну мальовничу Буковину, її непросту історію, про свою багатодітну родину. Отримавши дозвіл на реалізацію проєкту, обидва митця «засіли» за написання сценарію. Задум був зухвалим – розповісти про долю учасника УПА. Тема небезпечна і заборонена у ті роки в радянському кіно. Більше того, головний герой не комуніст, а – бандерівець. Обидва автори були захоплені роботою, все ладналося, і сценарій було створено за півтора місяці. Але то був тільки початок тернистого шляху…
Чиновники від мистецтва прискіпливо розглядали кожну сцену, кожну фразу, не одразу затверджували акторів, відібраних на головні ролі, заперечували кандидатуру оператора, та й до особи головного режисера ставилися з підозрою (після подій навколо фільму «Тіні забутих предків», в якому Ю. Іллєнко був оператором), тощо.
Цензорам не вдалося знищити сценарій, і боротьба за фільм продовжилася на знімальному майданчику. Режисер Юрій Іллєнко згадував: «…весь період зйомок «Білий птах...» знаходився під загрозою закриття. Мене примушували прибирати, переробляти і перезнімати сцени, але коли я починав злитися, то Іван (Миколайчук – Авт.) мудро зазначав, що кожна редакція лише йде на користь фільму, і ми так відшліфуємо кожен кадр, що цензорам ні до чого буде причепитися».
Але, все ж таки, картину було відзнято, не в останню чергу, завдяки тодішньому директорові кіностудії ім. О. Довженка Василеві Цвіркунову, голові Держкіно України Станіславу Іванову, які були лібералами за переконаннями і розумілися на мистецтві.
Про сценарій
В основі «Білого птаха…» лежить сумна притча. Лелека був колись людиною. Бог дав їй великий мішок і попросив віднести і кинути його в прірву, лише не зазирати всередину. Одначе ж допитливість перемогла – людина зазирнула, а там різне гаддя повзуче, вся нечисть світу. Чоловік кинув мішок у прірву. Але прорік Бог: «Бути тобі птахом білим із чорною відзнакою. І будеш ти збирати різний бруд, поки не визбираєш». І з того часу ходить птах по болотах і визбирує різну нечисть…
«Ця притча виводить локальну конкретну історію на вселенський рівень. Це і є одна з особливостей Українського поетичного кіно. Воно звернене до універсальних категорій і промовляє універсальними поняттями людського буття». Це – оцінка з підручника «Українська історія в кінофільмах». До слова, визначенням «поетичне» українське кіно завдячує відомому польському кінокритику Янушу Газді, котрий першим використав цей термін до окремих фільмів, знятих у 1970-тих роках в нашій країні.
У центрі розповіді кінострічки трагедія бідної української родини Дзвонарів, яка мешкає в Карпатах неподалік від румунського кордону у тяжкі часи війни та терору (1937–1947). Четверо братів займаються важкою буденною господарською роботою і водночас грають у сільському ансамблі троїстих музик. Проте, боротьба між українцями-націоналістами та прибічниками радянської влади забирає одного учасника гурту за іншим: Петро приєднується до Червоної армії, Орест – до УПА, а Богдан лишається вдома. Однак, долі братів переплітаються не тільки в боротьбі, а і в коханні. Старші троє синів закохані у доньку місцевого священника Дану. Своє серце дівчина віддає Оресту, але заміж іде за Остапа – прийшлого росіянина.
У фільм автори «вклали» багато знакових символічних епізодів, філософських постулатів, національних кодових стверджень. До прикладу, блискучим є епізод про Леся Дзвонаря – контрабандиста. Він переправляє через кордон годинники. І в його будинку вже ціла добірка з них. Кожен з годинників показує різний час. А чому так, господар відповідає: «Щоб не переплутати, коли влада міняється. Кожен раз, щоб стрілки не перекручувати. А так: одні – по-польськи, другі – по-німецьки, треті – по-московськи». І це, як образ самої України й українців, які роз’єднані, належать до різних держав, різних політичних систем, ідеологічних настанов, які зачасто різняться… І це біда, це трагедія для нації, яку фіксує картина.
Про творців фільму
Попри цензурні обмеження, накладені на Іллєнка, фільм вражає глядача потужною режисурою, операторською майстерністю і блискучою акторською грою.
Режисер Юрій Іллєнко на той час уже був відомим і в Україні, й за кордоном, насамперед, як талановитий оператор легендарного фільму «Тіні забутих предків». За цю роботу отримав багато відзнак, зокрема премію ФІПРЕССІ у Римі (1965). За його плечима вже були і цікаві помітні режисерські роботи – «Криниця для спраглих» (1966) і «Вечір на Івана Купала» (1968).
За камерою стояв Вілен Калюта, який не мав вищої фахової освіти, але був геніальним самоуком. До «Білого птаха…» він пройшов школу іншого оператора, та Юрій Іллєнко вирішив доручити цю роботу саме Вілену Олександровичу. І під чесне слово режисера директор студії Василь Цвіркунов дозволив працювати Калюті, подарувавши світові чудову операторську роботу.
Багатодітну віддану матір родини Катарину щемко і зворушливо зіграла чудова українська актриса – Наталя Наум. Створений нею образ – то саме втіленням народного характеру, мудрості, прощення, родинної пам’яті. Вона впевнено вела свою «партію» у багатоголоссі тем, розгорнутих у картині і стала достойною партнеркою для талановитого акторського ансамблю.
Роль норовливої красуні Дани, режисер запропонував Ларисі Кадочниковій (на той час була дружиною Ю. Іллєнка). Актриса була неймовірно популярна після ролі Марічки у фільмі «Тіні забутих предків», а участь у «Білому птахові…» довершила її тріумф. Згадуючи, Лариса Валентинівна так характеризує свою героїню: «Вона примхлива, часом жорстока дівчина, з дуже сильним характером, але в ній є чистота, ніжність і величезне бажання кохати». Актрисі довелося багато попрацювати, щоб роль вийшла переконливою. Одна зі знакових сцен, яка особливо вражає у стрічці – прощальний танець Дани й Ореста, у виконанні Л. Кадочникової і Б. Ступки. Широкий план, майже без слів, в очах героїв прочитується вир почуттів: кохання і туга, відчай і страх, невідворотність загибелі. Незабутньо талановитий дует!
Іван Миколайчук, один із символів української кіноісторії, виконав роль старшого сина – Петра. Персонаж в ідеологічному сенсі тих часів правильний, адже він іде в робітничо-селянську червону армію, бере участь у війні з боку Радянського Союзу, ще й батька переконує підтримати нову владу. Іван Васильович мріяв виконувати іншу роль, більше того саме для нього писався образ Ореста. Але і тут втрутилася цензура. Іван Миколайчук на той час був уже відомим актором, відтворив на екрані Тараса Шевченка («Сон», 1964) та інших позитивних героїв. І як можна після цього грати «бандерівця»? І ось тоді, за спогадами режисера: «Аби врятувати наш кінопроєкт, Іван здійснив акторський подвиг, відмовившись від ролі Ореста і зігравши роль його брата Петра (більшовика)». І свою роботу він виконав бездоганно, чесно, з повагою до переконань свого персонажу.
На роль Ореста запросили Богдана Ступку, дебютанта в кіно, тоді актора Львівського театру ім. М. Заньковецької. «Спочатку він пробувався на епізод. Зіграв дуже переконливо. Актор зумів у кількох словах передати патетику повстанця, його пихатість і браваду, а в колючих його очах була така переконаність у своїй правді і виклик недругам. У крихітному шматочку Ступка продемонстрував кілька психологічних планів, і той епізод переконав мене, що з роллю Ореста Звонаря актор впорається. І я не помилився», – згадував Юрій Іллєнко.
Іван Миколайчук на знімальному майданчику підтримував, допомагав Богданові, пророкував, що після цієї картини той стане відомим кіноактором. Так і сталося – у майбутньому Богдан Сильвестрович став справжньою суперзіркою кіноекрану.
Роль солдата радянської армії, тракториста Остапа виконав талановитий Леонід Бакштаєв. До слова, дніпровські глядачі зі стажем мали можливість бачити актора на сцені Дніпропетровського театру ім. М. Горького (нині Дніпровський театр драми і комедії, де він працював у 1962–1966 рр.). Образ, який актор втілив на екрані, трагічний і складний: несподіване велике кохання, зрада дружини, страшна загибель. Леонід Бакштаєв впорався з роллю відмінно.
Прикметно, що в цьому фільмі декілька ролей грають режисери. Роль батька величезного сімейства, Леся Дзвонаря, зіграв Олександр Плотников, який був більше театральним режисером, аніж актором. А роль Вівді, сільської блудниці, грає Джемма Фірсова, яка насправді не актриса, а режисерка документального кіно, свого часу була студенткою легендарного довженківського курсу.
У фільмі також брали участь видатні українські актори Костянтин Степанков («Зозуля»), Василь Симчич (Отець Мирон), Микола Олійник (Роман) та інші.
Роль третього брата – Георгія Дзвонаря режисер несподівано віддав на той час студенту ВДІКу Михайлові Іллєнку (згодом відомий український актор і режисер, молодший брат Ю. Іллєнка). «Який у мене був досвід? Та ніякого! Коли згадую той час, розумію – я боржник. І перед Іваном, і перед Юрою…», – згадує у інтерв’ю Михайло Якович. Здається, митець трішечки лукавить: у такій талановитій команді неможливо було схибити, зіграти на півсили. Всі були і зостались неперевершеними.
У кадрі – Карпати
Фільм знімали посеред мальовничої природи Буковини, в Чернівецькій області, Вижницькому районі, в селі Чорториї та інших місцях. Гірські схили, вкриті смереками, суворі віковічні скелі, таємничі печери, зелені полонини, бистрі води Черемоша – неймовірна краса! Але умови для роботи були складними – о тій порі падали сильні дощі, що призвело до повені, річки вийшли з берегів.
Небезпечними були сцени сплаву на плотах, їх знімали без каскадерів. На першому плоту йшли справжні плотогони. Актори (Миколайчук і Ступка) були на другому плоту, саме там розташували і камеру. Спину знімали плотогонів, а широким планом – акторів. Плоти йшли на швидкості, гірська вода була бурхливою і крижаною, на слизьких колодах складно тримати рівновагу, підводні камені намагались затиснути і «вирвати» весло, на поворотах дрова насувались одне на одне, що загрожувало травмами. Богдан Ступка пригадував, що кожний дубль давався тяжко, було неприємно, холодно і страшно.
Ці кадри зараз унікальні – промисел, як і фах плотогонів, пішов у минуле.
У стрічці режисер і оператор вдало поєднали український пейзаж із народним мистецтвом. «Кожен кадр у тому фільмі – окрема пластична композиція, починаючи з розкішних кольорових національних строїв до архітектури, музики, танців…» (Г. Ярема, журналістка). До слова, Іван Миколайчук наполіг на тому, щоб у стрічці звучала саме народна музика як вияв органічного національного духу українців. Під час фільму декілька разів звучить уривок з народної пісні (музична тема головного героя): «Причесав си, прилизав си, в білі штани вбрав си, як увидів дівчиноньку – на дорозі… сів». Неймовірно красивий і емоційний весільний танець. Усі музичні фрагменти виконали учасники народного оркестру села Глиниця Кіцманського району.
Перемога
Перший кінопоказ пройшов у Палаці «Україна» перед депутатами XXIV з’їзду КПУ. Зал був заповнений лише наполовину. Раптово показ було перервано на 40 хвилин (за офіційною версією зламався кінопроєктор), тому сеанс закінчився опівночі. Додивилися його лише найстійкіші депутати. А наступного дня перший секретар Івано-Франківського обкому Віктор Добрик назвав «Білого птаха...» шкідливою картиною, яка пропагує націоналізм і релігію, і наполягав на її забороні. У ті часи такий вердикт означав творчу смерть для авторів, а можливо, й заслання у «далекі краї».
За спогадами Юрія Іллєнка, «Фільм врятував тогочасний перший секретар ЦК України П. Шелест. Про те, що картина дуже хороша, Петру Юхимовичу сказав його син Віталій – учений-фізик, який бачив «Білого птаха...» на закритому перегляді. Шелест зібрав засідання політбюро і дав доручення зробити експертизу стрічки фахівцям (критикам, історикам, партійним працівникам). Крамоли в картині не знайшли, і «Білого птаха...» відправили на Московський міжнародний фестиваль». А там (перегляд відбувався у Кремлівському палаці з’їздів) картина зазнала, несподівано для ідеологів, неймовірного успіху. Присутні у залі влаштували українському фільму овацію. І картина отримала золоту медаль Московського міжнародного кінофестивалю.
«Білий птах з чорною ознакою» купили чимало країн, він здобув різні міжнародні нагороди: премію «Срібні сирени» в Соренто, Італія; гран-прі «Золота пектораль шаха Ірану» МКФ в Тегерані; дипломи МКФ у Сан-Франциско, Бєлграді, Токіо, Сіднеї, Мельбурні та інші нагороди. Відома українська кінознавчиня Лариса Брюховецька, аналізуючи публікації іноземних видань, записала так: «Білий птах...» тогочасні зарубіжні критики порівнювали з майстерно виписаною фрескою, у якій є багаті, барвисті національні строї, архітектура, музика, танець, живопис, різьблення, народні пісні й поезія. Він зітканий з історичної правди і творчої фантазії, з любові й болю за українців, які на рідній землі були позбавлені безжурно-щасливого життя».
Здавалось все склалося добре – перемога! Але незабаром в Україні відбулася зміна першого очільника КПУ: на зміну П. Шелесту прийшов більш «обережний» і лояльний до московських керманичів В. Щербицький. «Білого птаха…» за негласною вказівкою поклали на полицю і до часів перебудови, другої половини 1980-х років, українці не мали можливості побачити кінострічку.
Пропоную переглянути цей фільм (тим, хто не бачив – обов’язково, хто вже знайомий – згадати!). Маєте шанс не просто побачити шедевр українського кінематографу, а й поринути в історію нашої країни. Ця поетична, експресивна й глибоко метафорична картина про соціальні й особисті конфлікти у воєнні часи актуальна і сьогодні.
Радимо прочитати:
Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв'ю, сценарії / упоряд. М. Миколайчук.– Київ: Мистецтво, 1991.– 399 с.: іл.
Іллєнко Ю. Парадигма кіно – Київ: Абрис, 1999.– 416 с.: ил.
Поетичне кіно: Заборонена школа: зб. статей і матеріалів / Автор ідеї й упоряд Л. Брюховецька.– Київ: АртЕк: Ред.Журн. «Кіно-Театр», 2001.– 464 с.– (Б-ка журн. «Кіно –Театр»)
***
Брюховецька Л. «І воля моя, як ці гори, висока!». Фільму «Білий птах з чорною ознакою» – 50 років // Кіно театр.– 2020.– № 6.– С. 36–38
Радимо переглянути:
Юрій Іллєнко: збірник кінематографічних творів / Київська кіностудія художніх фільмів ім. О.П. Довженка.– (Класика українського кінематографа). Вип. 3: Білий птах з чорною ознакою: 1970 / сцен., реж. Ю. Іллєнко, сцен. І. Миколайчук, опер. В. Калюта.– Київ, 2010.– эл. опт. диск (CD-DV).
***
Ярема Г. «Білий птах з чорною ознакою» – як роз’ятрена драма рідного краю: Електронний ресурс: код доступу https://wz.lviv.ua/far-and-near/450543-bilyi-ptakh-z-chornoiu-oznakoiu-iak-roziatrena-drama-ridnoho-kraiu
Родина Дзвонарів – троїсті музики, кадр з фільму // https://matrix-info.com/filmu-bilyj-ptah-z-chornoyu-oznakoyu-50/
