https://dnpb.gov.ua/wp-content/uploads/2017/02/antiquities_of_Kiev-1-608x1024.jpg
Ідея створення історичного наукового журналу у Києві визрівала в середовищі української науково-культурної громадськості вже у 30-х роках XIX століття. Проте, реалії суспільно-політичного життя України мало сприяли її практичному втіленню.
У другій половині XIX століття питання з українознавчою періодикою стояло особливо гостро. Так, у Петербурзі в 1861–1862 роках видавався журнал «Основа» та в Чернігові – газета «Черниговский листок» (1861–1862). Після закриття «Основи» ідея створення історичного наукового журналу знову постала на порядок денний. Представники старої Київської громади на своєму засіданні 6 травня 1861 року вирішили клопотатися про видання в Києві журналу, що висвітлював би минуле України. Але такі події як смерть Тараса Шевченка, повстання в Польщі, привернули увагу самодержавних властей до українофільства, звинувачуваного в сепаратизмі. Так почався черговий етап заборони всього українського.
Але вже на початку 1881 року представники гуртка обговорювали програму майбутнього журналу, зрозуміло, виключно російською мовою, хоч і присвяченого місцевим інтересам. Було запропоновано такі назви журналу: «Украинская старина», «Запорожская старина», «Украинский архив». Після тривалих розміркувань було вирішено назвати часопис «Киевская старина».
Один тільки перелік цих назв свідчить, що мета видання полягала саме у висвітленні минулого нашої України.
Засновники журналу пояснювали свій вибір тим, що Київ має ще багато таємниць і непрочитаних сторінок, велике історико-етнографічне значення, ніколи не перестає бути осередком українського життя.
Ініціатори створення журналу цілком серйозно поставились до вибору головного редактора видання. Було розглянуто декілька пропозицій, але обрали Феофана Гавриловича Лебединцева. Він – син сільського священника, історик церкви за фахом, освічена розумна обдарована людина. Феофан Гаврилович закінчив Київську духовну семінарію, довгий час працював викладачем у семінаріях, згодом зайняв посаду професора Київської духовної семінарії, мав науковий і редакторський досвід.
Йому вдалося згуртувати навколо журналу найкращих представників історичної наукової думки, відомих етнографів, літераторів і мовознавців.
Перший випуск нового журналу вийшов у січні 1882 року у друкарні Г.Т. Корчак-Новицького, яка розташовувалася у Києві по вулиці Михайлівській у приватному будинку. Основної зміст видання становили праці його засновників. У перший період журналу з 1881 по 1887 рік друкувались 10–12 друкованих аркушів на номер. Суттєві утиски української мови в Російські імперії не позначились на матеріалах часопису та на його дослідницький і археографічній тематиці публікацій..
Видання було дефіцитним, і прибуток не перевищував видатків. У 1886 році становище журналу стало скрутним, тому після чергового розходження з приводу публікацій зі старою українською громадою Ф. Лебединцев приймає рішення про припинення видання «Киевской старины». Але журнал проіснував ще 19 років.
Це періодичне видання, створене як історичний журнал, на довгий час стало своєрідним науковим центром, де розроблялися різні проблеми української культури. «Киевская старина» була не схожою на попередні журнали; її заснування, діяльність і припинення видання є досить цікавим явищем як в історії періодики, так і в історіографії та історії культури взагалі. Саме унікальність цього часопису, чинники, які вплинули на концепцію журналу та факти, що стверджують самобутність «Киевской старины», і викликали зацікавленість. Ряд книжок «Киевской старины» був результатом праці членів київської громади, що близько стояли до журналу, а від 1893 року «Киевская старина» стала їхньою власністю.
До складу редакції входили В. Антонович, О. Лазаревський, П. Житецький, О. Левицький, П. Лебединцев й інші.
Відображаючи історію та традиції України, «Киевская старина» протягом усього свого існування наполегливо впроваджувала думку про право нації на розвиток своєї культури. Характерною особливістю публікацій стала їхня національна спрямованість. Вражає тематичне розмаїття публікацій журналу. Редакція не цуралася «незручних» на той час тем, серед яких – історія козацтва, гайдамацький рух, селянські виступи тощо. На сторінках журналу була представлена і церковна історія. Часопис провів також значну археографічну роботу, постійно надаючи свої сторінки для публікації різноманітних за видовими та жанровими особливостями історичних пам’яток. Знане місце у журналі було відведено народній творчості, яка своїм змістом об’єктивно відтворювала світогляд українського народу, його національну культуру, стверджуючи її самобутність та оригінальність. Етнографічні та фольклористичні матеріали, опубліковані на сторінках журналу, давали можливість не тільки популяризувати українську культуру, але показати її самобутню індивідуальність, спільні корені всіх українських регіонів та етнографічних груп, знайомили суспільство з багатогранною усною народною творчістю та стародавніми традиціями й обрядами українців. Це були суто етнографічні описи побуту та подекуди обрядовості українців, скажімо, як відомості про кобзарів та їхнє життя, публікації суто фольклорних текстів, наприклад, переказів, дум, пісень, іноді з теоретичним аналізом, а окремі публікації супроводжуються й науковими дискусіями, які друкуються поспіль у кількох номерах журналу, або й комбіновані публікації народних творів з етнографічними описами. «Киевская старина» зробила значний внесок і в процес становлення архівознавства та спеціальних історичних дисциплін (генеалогії, топоніміки, сфрагістики, історичної географії, нумізматики тощо). В межах загальноісторичних проблем автори часопису зробили чималий внесок у розширення історико-краєзнавчих, топографічних, біографічних, демографічних досліджень в Україні. Значну частину виданих на сторінках часопису матеріалів складають мемуарні джерела, що відображають різні сторони суспільно-політичного життя, і свідчать про підвищений інтерес до них з боку наукової спільноти. Загалом на сторінках журналу за час його існування (з 1882 по 1906 рр.) було опубліковано понад 280 мемуарних джерел, представлених автобіографіями, спогадами, щоденниками, записками.
Одним із тематичних напрямів, який доволі рельєфно й різноманітно представлений на сторінках часопису є різні шевченкознавчі сюжети, які прямо стосуються визначного українського письменника, художника і громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка. Таких публікацій у «Киевской старине» налічується близько 280.
У виданні часопису брали участь понад 450 авторів і кореспондентів. На сторінках часопису побачили світ твори І. Нечуя-Левицького, І. Карпенко-Карого, В. Вінниченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та інших.
Так, із 1891 року на сторінках «Киевской старины» почали публікуватися твори української давньої літератури з глибоким їх аналізом чи коментарем І. Франка. Він розшукав і опублікував велику кількість пам'яток давньої української літератури, зокрема тексти віршової літератури, літератури полемічної, головні з них були опубліковані на сторінках часопису. Він надрукував тут 16 статей із питань давньої української літератури, фольклору, етнографії.
У різний час журнал очолювали видатні діячі українського руху:
Феофан Лебединцев (1828–1888); український педагог, історик, громадський і церковний діяч, літератор, журналіст; головний редактор журналу «Киевская старина» – 1882–1887.
Олександр Лашкевич (1842–1889); український історик, громадський діяч, літератор та видавець, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, головний редактор журналу «Киевская старина» – 1888–1889.
Кивлицький Євген (1861–1921); український історик, літератор, педагог, видавець, головний редактор журналу «Киевская старина» – 1889–1892.
Володимир Науменко (1852–1919); український педагог, філолог, громадський діяч, журналіст, головний редактор журналу «Киевская старина» – 1893–1906.
Величезний масив оригінальних і документальних публікацій цього видання набув характеру першоджерела. Перші проблемно-тематичні дослідження публікацій «Киевской старины» з'явились у 1960–1970 роках.
Найбільш значним фактом, який вказує на своєрідність журналу, є тривалість його видання. Безпрецедентно довгий і плідний час, враховуючи тодішні реалії, проіснував часопис. За час його існування було видано 94 томи журналу (300 чисел), за 25 років видання вмістили близько шести з половиною тисяч різноманітних матеріалів: художніх творів, статей, заміток, повідомлень, джерел, рецензій, бібліографічних покажчиків, некрологів, ілюстрацій тощо. Його унікальність може засвідчити лише такий факт: упродовж чверті століття це був єдиний в Російській імперії науковий орган українознавства. Останній 1907 рік «Киевская старина» виходила під зміненою назвою «Україна» – українською мовою.
Журнал «Киевская старина» і понині вражає багатством матеріалів, глибиною наукових суджень, прихильністю до рідного краю. Історія першого українського історичного часопису «Киевская старина» постійно потрапляє до кола інтересів вітчизняних істориків.
Радимо прочитати:
Матах В.М. Біля витоків «Киевской старины». До 110 річчя виходу першого номеру журналу // Український історичний журнал.– 1992.– № 1.– С. 142–150.
Антонович Марко «Киевская старина»: з приводу ювілеїв // Хроніка 2000 – 2007.– № 71.– С. 616–628.
«Киевская старина» // Літературознавча енциклопедія: у 2 т. / авт.-уклад. Ю.І. Ковалів.– Київ: ВЦ «Академія», 2007.– Т. 1: А-Л.– С. 473.
