фото титул з афіші фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» https://afisha.tochka.net/ua/11544-
film-toykhtoproyshovkrizvogon-naprasnaya-nadezhda-ukrainskogo-kino-foto-video/
2012 року у кінематографічній галузі України сталася непересічна подія – у прокат вийшла стрічка відомого режисера Михайла Іллєнка «Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь». Анонсували фільм як пригодницьку мелодраму, хоча автори визначили його жанр як «романтичну баладу». А допис «знято за реальними подіями» додавав інтриги.
Це був перший прокатний фільм, який став повністю українським, без залучення і участі представників інших країн. Авторський колектив склали відомі майстри вітчизняного кіна: Михайло Іллєнко (у його творчому доробку стрічки «Фучжоу», «Там вдалині, за рікою» та інші), автори сценарію Костянтин Коновалов і Денис Замрій, оператор Олександр Кришталович, художник-постановник Роман Адамович (працював ще над радянськими «Бумбарашем» і «Королями й капустою»), композитор Володимир Гронський (його музику старше покоління має пам'ятати за «Циганкою Азою»), етно-техно від «ДахиБрахи», продюсер Володимир Філіппов.
У фільмі знімались теж українські актори,, як відомі, так і молоді талановиті: Дмитро Лінартович (Іван Додока), Віктор Андрієнко (полковник Смирнов), Ольга Гришина (Люба Карімова), Олександр Ігнатуша («Угрюм-ріка»), Іванна Іллєнко («Тінь Ластівки»), Віталій Лінецький (Степан Шулик), Микола Боклан (Орест, батько Івана).
Вітчизняні фахівці опрацювали й ті процеси, яких донедавна не було в Україні – кольороподіл і Dolby-звук, якісний кінодубляж, який знову відродився. У титрах – майже суцільно наші фірми, які були задіяні у підготовці кінопродукту та ті, що підтримували проєкт. Фільм коштував 16 млн гривен, більша частина яких – з бюджету країни. До слова, прокатник визначився теж вітчизняний – власник мережі «Кінопалац» компанія B&H.
Творці стрічки намагалися здійснити творчий задум з «розмахом» – поєднати «поетичне кіно» і «голлівудський блокбастер». Багато в чому вони досягли мети. Сюжет розгортується щільно, кожна деталь має значення. У фільмі є і романтична любовна лінія, і споконвічна боротьба добра зі злом, несподівані життєві колізії, повітряні бої, підступність, жорстокі бійки… У пресі тих часів фахівці писали свої враження від перегляду: «Нарешті з’явився вітчизняний художній фільм, позбавлений пафосу – політичного, ідейного, будь-якого. Натомість купа гумору, нормальних діалогів, які не в лоб, а непрямим чином розкривають характери героїв. Нарешті з’явився фільм, де глядача зацікавлюють не абстрактною любов’ю до України, а просто любов’ю та іншими почуттями, зрозумілими більшості людей у світі. А любов до України виникає під час перегляду автоматично».
Безумовно були і критичні зауваження стосовно деяких неточностей в історичних епізодах, багатомовності (у фільмі герої розмовляють українською, татарською, російською, однією з індіанських мов), «примітивної» комп’ютерної графіки та інше. Але український блокбастер таки отримав Гран-Прі ІІІ-го Київського Міжнародного кінофестивалю «за найкращий повнометражний художній фільм».
А про що ж фільм? Він – про дивовижну долю українського льотчика, який після Другої світової потрапив до Канади і став вождем тамтешнього індіанського племені. А найцікавіше, що у головного героя стрічки в реальному житті був прототип – льотчик-ас, гвардії капітан, Герой Радянського Союзу Іван Іванович Даценко (1918–1944 (?).
Іван народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр Диканського району Полтавської області в селянській родині. В 1937 році після закінчення Писарівщинського зооветеринарного технікуму був призваний до лав радянської армії. Під час служби отримав направлення до військового авіаційного училища льотчиків ім. К. Ворошилова, яке закінчив у 1940 році. З перших днів війни на фронті. Літав на дальніх бомбардувальниках Іл-4. До літа 1943 року здійснив 213 бойових вильотів, відзначився у боях за Сталінград і Орел. У квітні 1944 року літак Даценка був збитий зенітним вогнем, коли він вів свій підрозділ на бомбардування залізничної станції «Львів-2». Після цього його сліди втрачаються. Але починається загадкова історія, легенда, безсмертя…
У 1967 році радянська делегація діячів культури відвідала Всесвітню виставку «Експо-67» у канадському Монреалі. Відомий чеченський танцівник Махмуд Есамбаєв попросив організаторів показати йому, як живуть індіанці. Йому влаштували екскурсію до резервації, де жило плем’я індіанців, яке входило до союзу ірокезів.
Вождь племені, почувши російську Есамбаєва, звернувся до нього українською. На запитання, хто ж він такий, вождь індіанців відповів: «Я Іван Іванович Доценко з-під Полтави». Вони говорили кілька годин, але про цю розмову артист розповів своїм колегам коротко: мовляв, індіанський вождь – «син переселенця» з України. Про те, що вождь індіанського племені Іван Даценко не лише виходець із СРСР, а ще й Герой Радянського Союзу, льотчик, Есамбаєву розповів професор Монреальського університету. За словами Махмуда Алісултановича, індіанці дали своєму вождеві ім’я «Пронизуючий Вогонь». «Цю історію в Київ привезли учасники тієї поїздки українські кіномитці Наталя Наум і Тимофій Левчук, – розповідав в інтерв’ю Михайло Іллєнко. – І вся студія імені Довженка вибухнула – от би це зняти, який сюжет! Але часи тоді були несприятливі для подібних ініціатив».
Згодом Есамбаєв переповів цю історію під час відвідування Полтави при зустрічі з полтавцям. Невелике інтерв’ю танцівника про зустріч із вождем племені ірокезів, який родом з України, на початку 1980-х років було опубліковане у журналі «Советский экран», а через декілька років докладніше інтерв’ю прозустріч із загадковим вождем було надруковане у газеті «Труд». Нарис передрукуваний низкою видань і став відомий широкому загалу.
Що ж сталося у небі наді Львовом квітневої ночі 44-го? Чому за офіційними даними Іван Даценко й досі вважається зниклим безвісти? Як сталося, що льотчик опинився у канадійських краях?
Більше ніж десять років присвятив вивченню фактів біографії Івана Даценка його однополчанин Олександр Щербаков. За отриманими ним відомостями, Даценко не загинув 19 квітня 1944-го, а потрапив до полону. Знайшлися свідчення, що радянський льотчик двічі потрапляв до німецького полону, певний час, переховуючись після втечі, перебував у партизанському загоні на території Польщі, а наприкінці війни його бачили у Берліні (скоріше за все, потрапив до американської зони окупації Німеччини). Далі сліди його губляться, але зрештою він опинився в Канаді.
Існує й інша версія: льотчик зміг вистрибнути з охопленого вогнем літака. Приземлившись на ворожій території, потрапив у полон. Втік, дістався своєї частини. Був заарештований «СМЕРШем», визнаний зрадником, відправлений до Сибіру. Звідти втік теж і, напевно, дістався до Канади через Аляску.
У Канаді українець виживав як міг, працював на різних роботах, опанував різні професії. Доля «закинула» його до резервації Канауейк (провінція Онтаріо). Був прийнятий в плем’я магавків як менеджер з туризму, аби організувати туристичний бізнес з показом танців індіанців. Тут зустрів своє кохання – індіанську дівчину, доньку вождя. У них склалася родина, народилися діти. Після смерті батька – голови роду, успадкував титул вождя племені (у старого вождя не було сина-спадкоємця) і отримав ритуальне ім’я – Chief poking fire – Той, що пронизує вогонь.
А в Україні у рідному краї героя пам’ятали. Мешканці Чернечого Яру мали намір встановити пам’ятник (як це прийнято було робити в часи СРСР), назвати іменем Івана Даценка одну з вулиць або перейменувати на його честь саме село. Але жодна з народних ініціатив не здійснилась з невідомих причин (нібито з вищих установ держави надійшов таємний наказ – вшанування пам’яті Даценка припинити).
Сестра Івана Даценка Дарина Іванівна все життя чекала старшого брата, вона без експертизи впізнала його в індіанському вождеві на фото, присланих Есамбаєвим.
У клопотах з розшуку їй допомагала дочка Ольга Рубан. У 2001 році вона звернулася за допомогою до телепрограми «Жди меня» з проханням дізнатися про долю свого дядька, а 13 травня 2002 року вийшла в ефір перша телепередача (усього їх було декілька), присвячена долі Івана Даценка. Команда програми змогла знайти низку документів, які підтверджували – Той, Що Пронизує Вогонь і Іван Даценко – одна особа, у тому числі стенограму виступу М. Есамбаєва на Всесоюзній нараді працівників культури у Житомирі 29 березня 1991 року, в якій Махмуд Алісултанович розповідав про зустріч з Іваном Даценком у Канаді. Було навіть здійснено порівняльну експертизу фото льотчика і вождя індіанського племені у Московському інституті судово-медичної експертизи, яка дійшла висновку, що це одна й та сама особа – Іван Даценко.
Намагалися знайти нащадків вождя, але це виявилося дуже складно, тому що з 1990-х років у Канаді не існує резервацій індіанців. На початку 2000-х представники українського Червоного Хреста повідомили племінниці Івана Даценка на її звернення, що її дядько Джон МакКомбер помер за два роки до того.
У 2010 році вийшла у світ художньо-документальна повість Олександра Щербакова «Небо и земля Ивана Даценко» про надзвичайну долю льотчика з-під Диканьки. Базуючись на історичних фактах, в книзі автор органічно поєднав документальні свідчення та художню вигадку.
Радимо прочитати:
Щербаков А. Небо и земля Ивана Даценко: Художественно-историческая повесть.– Полтава: Дивосвіт, 2010.– 384 с.
***
Даценко Іван Іванович //https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D1%86%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B
E_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Пастернак Н. Той, хто пройшов крізь вогонь = інтерв'ю // Культура і життя.– 2013.– № 24.– С. 8: фот. кольор.
Пащенко А. Україна, що пройшла крізь вогонь // Кіно театр.– 2011.– № 6.– С. 42–43.
Приймак Любов. Небо і земля полтавського індіанця // https://poltava.to/news/2073/
