фото. Український гопак, фрагмент концерту // https://rudana.com.ua/news/
29-kvitnya-u-kryvomu-rozi-vidbudetsya-tancyuvalnyy-fleshmob-peremozhnyy-gopak)
Український гопак – це не просто танок,
Це – культура і гордість народу!
Це – широка душа і мистецький вінок,
Цьому Роду– нема переводу!
Це – нестримний вогонь, ніжний подих вітрів,
Дивна грація, легкість і сила,
Емоційний порив, феєрверк почуттів,
Це – політ над віками, це – крила!
Це є нації код, і глибинне коріння,
Це – незламність, і гідність, і воля,
Це – велична й могутня моя Україна!
Її слава, окраса, і доля!
Василь Стасюк
Витоки
Гопак – старовинний український танець, який давно вже став національним. Мистецтвознавці висловлюють думку, що з’явився він ще за часів язичництва і вважався бойовим танцем рідновірів жерців (волхвів), який сприймався як сакральне дійство, зрозуміле для втаємничених. Подоба гопака існувала ще у скіфів. Одним із найдавніших зображень танку є фігурки воїнів антів, які проживали на території Київської області сучасної України у VI столітті до н.е.
Пізніше Гопак перейняли козаки Запорозької Січі у XVI–XVIII ст. (навіть мав первісну назву – «Козак»). Тому спочатку у ньому брали участь виключно чоловіки. Танець виконували козаки, які танцювали переважно у парах. Їхній танець – своєрідний діалог, в якому вони демонстрували свій характер, а також силу, мужність. Козаки-танцюристи ставали в коло виконуючи довільні рухи, а їхні товариші підтримували їх вигуками «Гоп!» та «Гей!». Участь у танку брала зачасто і верхівка війська – козацька старшина на чолі з Гетьманом.
Є декілька варіантів виникнення назви гопака. За одним із них він пішов саме від вигуку «гоп», що означає стрибок або притупування. За іншою версією, ця назва має санскритський корінь «гопало», що означає захисник чи охоронець. Цікаво, що в індуїзмі є герой Гопало – це покровитель пастухів, якого, до речі, зображують у танці.
Гопак – танець не простий, історія його виникнення пов'язана з бойовою підготовкою запорозьких козаків. За історичними даними, коли чоловік потрапляв на Запорозьку Січ, його починали спрямовувати на освіту – вчили читати та писати, грати на музичних інструментах і… танцювати. Гійом де Боплан, відомий французький військовий інженер, відвідавши Запорозьку Січ, був здивований тим, що козаки – найкращі воїни-піхотинці Європи, – займаються танцями і співами (про це він занотував у своїх дорожніх записах). Насправді воїни тренувались.
Виконання гопака було своєрідною підготовкою для майбутнього бійця. Танцюючи, він відпрацьовував основні бойові елементи: швидкість, удари руками та ногами, тактики двобою тощо. Через декілька років таких «танців» хлопчина перетворювався на справжнього воїна.
Згодом, після знищення Січі за наказом Катерини ІІ, козаки розійшлися по домівках, «осіли» по хуторах і селах, принесли із собою танцювальну традицію. Гопак став до вподоби місцевим мешканцям. З плином часу танець вже виконувався групами, в яких були і хлопці і дівчата.
Відродження традиції
Сучасну історію відродження гопака пов’язують із діяльністю видатного українського хореографа Павла Павловича Вірського, який разом із однодумцями започаткував у 1937 році ансамбль народного танцю УРСР. (більше за посиланням: https://www.libr.dp.ua/?do=ukrainica&lng=1&id=4&idg=246)
На основі класики та традиційного фольклору Вірський зробив з гопака шедевр! З тих часів сплинуло багато літ, але танець зостається популярним, пізнаваним, таким що знову і знову дивує світ. Саме його виконанням до сих пір завершує концерти академічний ансамбль танцю України, який носить ім’я видатного хореографа. У колективі змінювались танцівники, музиканти, керівництво, але текст, малюнок постановки, мізансцени зостаються незмінними, такими, як їх відтворив Павло Вірський. Нашому гопаку вже аплодували жителі 78 країн світу. Серед шанувальників українського танцювального мистецтва були королева Єлизавета ІІ, королева Данії Маргрете II, президент Франції Жак Ширак, принц Монако Альберт, керівник Китаю Мао Цзедун, відомий танцівник і хореограф Серж Лифар, «король рок-н-ролу» Елвіс Престлі та інші. А нині правлячий король Великої Британії Чарлз ІІІ у 1981 році, бувши тоді ще принцем-спадкоємцем, навіть спробував станцювати гопак з учасниками уславленого колективу.
За думкою Мирослава Вантуха, народного артиста України, який зараз очолює національний ансамбль ім. Вірського «цей танець є квінтесенцією всієї української хореографічної культури». Фахівці стверджують, що у світі немає жодного танцю з такими відкритими рухами, унікальною технікою, акторською майстерністю, музикою, колоритом, який би показували дух нації. Цю національну спрямованість завжди відчували владні структури (як у часи царату, так і совєтів), остерігались і намагалися заборонити чи підмінити гопак іншими танцями. До прикладу, як альтернативу пропонували танок «Яблочко», але він не прижився в Україні. Український танець впевнено продовжував свою ходу.
Гопак неймовірно складний танець, з великою кількістю акробатичних елементів, які потребують копіткої багаторічної підготовки, постійних тренувань. Така наука триває інколи до 15 років, саме у такий термін відбувається виховання і «відточується» справжня майстерність танцівника. До специфічних рис гопака, які виконують чоловіки, слід віднести шпагат, що виконується зі стрибком, коли ноги та руки розкинуті в протилежні боки. Також є фігура «павучок», коли танцюрист, сидячи навколішки, спирається на руки, та, ніби відкидаючи ноги вперед, переміщується сценою. Ще «коза по колу», коли танцівник на високій швидкості переміщується по колу і робить кругові оберти тулуба майже паралельно до землі. Подих захоплює, коли дивишся, як виконавець проходить по сцені «колупалочкою», або як закружляє на одному місці навприсядки. Знамениті «голубці» та «подвійні тури» – стрибок у 2 оберти з підтиснутими ногами (хореографічна фраза сягає до 12 подвійних стрибків).
Щоб зробити таке, треба бути гнучким і мати міцні м’язи рук, ніг, спини, пресу. А ще, як зізнаються танцівники-виконавці гопака: «Головне навчитись танцювати легко, коли насправді це дуже важко. Але глядач цих зусиль бачити не повинен».
Яскравою ідеєю Павла Вірського стало введення до сценічного варіанту танку жінок. Вони танцюють ліричну частину, що додає композиції грації та елегантності. Важливо, що цей танець ніколи не виконується наодинці. У фіналі ж гопак знову бурхливий і темпераментний.
Декілька слів слід сказати про унікальне вбрання виконавців яке, безумовно, є невід'ємною складовою танцю. Чоловічі костюми, що використовуються для гопака (червоні шаровари, кольоровий пояс, вишита сорочка, взуття з гострими кінцями), є реальною козацькою формою того часу.
Дівоче вбрання зазвичай є історичним костюмом центральної частини України: вишита сорочка, спідниця-плахта, керсетка, червоні чобітки, віночок із кольоровими стрічками.
Гопак – один із найпопулярніших танців в Україні, у репертуарі кожного ансамблю народного танцю він посідає особливе місце.
Бойовий гопак
Та далеко не всі, дивлячись на козацький запальний танець, здогадуються, що у традиційних рухах збереглися не тільки духовність i містика глибини тисячоліть, а й гармонійна система древнього військового мистецтва наших пращурів. Ще візантійський історик IX століття Лев Диякон описував походи князя Святослава у «Хроніках» як «синів сатанинських волхвів», які навчалися військовому мистецтву через танець. Завдяки предкам, які зуміли з покоління в покоління передати танок – бойовий гопак не забутий.
Особливою його рисою є демонстрація сили, відваги та шляхетності. Хлопці переміщуються парами по колу, змагаючись у спритності. Кожен рух є бойовим ударом ногою з різних позицій, навіть із положення сидячи. Це так звана кругова оборона. Коли козаки потрапляли в оточення, вони утворювали коло – хоровод, у якому одні чіплялися за інших, і вирвати одного з хороводу було майже неможливо. У круговій системі два бійця з кожного боку тримали ще по одному, і цей підіймав ноги від землі й атакував супротивника. Ця тактика кругового захисту збереглася.
Якщо уважно придивитись до танцю, то при виконанні деяких фігур виникає відчуття якоїсь незавершеності, ніби чогось бракує. А насправді не вистачає козацької шаблі. Якщо танцюристу дати шаблю, танець одразу стає зрозумілим. Танцівник перетворюється на небезпечного воїна, що рубає своєю шаблею десятки ворогів навколо себе. Якщо козаки потрапляли в оточення, застосовувався тактичний прийом: дати оточити себе, а потім, потужними рухами зі зброєю в руках, вирубати супротивника.
Особливою традицією у козацькому війську було виконання гопака перед боєм із ворогом. Таким чином воїни налаштовували себе на тяжкі випробування морально і фізично: під час запального танцю заряджались позитивною енергетикою, показували свою силу і міць, розминали м’язи, повторювали бойові фігури та навички.
Бойовий гопак довгі роки був під забороною, деякі прийоми були загублені. Це результат радянської політики, спрямованої на утиск українських традицій і мистецтва, в тому числі й бойового. Відродження бойового гопака почалося наприкінці минулого століття. Спортсмени по крихтах збирали знання пращурів, систематизували їх, буквально розшифровували з рухів українських танців.
Значний внесок у відродження і розвиток бойового гопака доклав Володимир Пилат, український дослідник і знавець бойових мистецтв, ініціатор створення мережі шкіл козацького бойового мистецтва, Президент Міжнародної Федерації бойового гопака, автор багатьох книг, присвячених традиціям бойової культури українців, методиці викладання бойового гопака.
У 1996 році у Львові було проведено перші всеукраїнські змагання із бойового гопака, у яких взяло участь понад 150 учасників. У 1997 бойовий гопак було визнано національним видом спорту. Того ж року зареєстровано «Центральну школу бойового гопака». У вищих навчальних закладах України ведеться підготовка фахівців із цього єдиноборства. У 2001 році було створено і зареєстровано Міжнародну федерацію бойового гопака, яка займається його поширенням за межами країни. 2017 року Верховна Рада України прийняла в другому читанні Закон про національні види спорту, згідно з яким гопак офіційно визнається в Україні видом спорту.
Учні шкіл бойового гопака, окрім техніки двобою, вивчають українські національні традиції й обряди, опановують мистецтво співу і танцю, гри на музичних інструментах. Гопаківці виховуються на засадах державницького патріотизму та загальнолюдської моралі, пошани до старших і поваги до своєї історії. Цікаво, що у бойовому гопаку діють сім рівнів майстерності. Перші три рівні учнівські: Жовтяк, Сокіл, Яструб. Джура – проміжний рівень, який відповідає кандидату в майстри спорту. Рівень майстра – Козак і Характерник. Стати Волхвом – це означало набути найвищого рівня майстерності, який дозволяє перейти від фізичної площини у духовну, енергетичну. Таким чином на пізнання усіх тонкощів бойового гопака витрачається від 5 до 25 років.
Не так давно (з 2002 року) бойове мистецтво опановують і представниці «ніжної» статі. «Асгарда» – така його назва – мистецтво, яке базується на техніці бойового гопака, але в ньому враховуються анатомо-фізіологічні можливості жінки. Дівчата вивчають боротьбу, техніку і тактику ведення бою, володіння різними видами зброї та систему самозахисту.
З бойового гопака відбуваються чемпіонати різних рівнів, навчально-вишкільних семінарів, багато показових програм і фестивалів у різних регіонах України і за її межами. На сьогодні у лавах прихильників цього спортивного мистецтва понад 10 тисяч чоловік.
Уже доведено, що український бойовий гопак може гідно конкурувати з багатьма східними бойовими єдиноборствами. Від оригінальної техніки і вміння наших майстрів у захваті іноземні спортсмени – представники кунг-фу, карате та інших видів. До прикладу, саме бойовий гопак був представлений на четвертому фестивалі бойових стилів національних бойових мистецтв різних країн світу, який проводився 2001 року у Південній Кореї. Збірна України з бойового гопака посіла третє місце, чим шокувала увесь світ бойових мистецтв. По завершенні фестивалю, наші спортсмени-козаки подарували книгу Володимира Пилата «Бойовий Гопак» до бібліотеки Шаоліню.
Сьогодні Україна бореться за свою свободу на усіх фронтах: військовому, культурному та спортивному. І старовинне лицарське мистецтво козаків стверджується, надихає, допомагає!
Радимо прочитати:
Вернигор Ю., Досенко Є. Павло Вірський: життєвий і творчий шлях.– Київ: Нова книга, 2012.– 320 с.
Верховинець В. Теорія українського народного танцю.– Київ: Музична Україна, 1990.– 150 с.
Гуменюк А. Народне хореографічне мистецтво України.– Київ, 1963.– 235 с.
Пилат В. Бойовий Гопак і основи захисту Вітчизни.– Київ: Україна, 2016. – 161 с.
***
Гайдук С. Козацькі двобої на лицарських традиціях // Берегиня.– 2007.– № 2.– С. 20–24.
Каляндрук Т. Гопак як бойове мистецтво // День.– 2005.– 28 серп.– (№134).– С. 8.
Радимо переглянути:
