фото. П. Вірський // https://uain.press/blogs/pavlo-virskij-mi-z-ukrayini-1183537
…українці народжуються з танцем у крові.
Павло Вірський
Павло Павлович Вірський – видатний український хореограф, реформатор українського сценічного танцю, творець і багаторічний керівник Державного Академічного ансамблю народного танцю України (з 1977 – імені П. Вірського). Народний артист СРСР (1960), лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1965), дворазовий лауреат Державної премії СРСР (1950, 1970)
Павло Павлович народився 25 лютого 1905 року в Одесі. Родина мала дворянське походження. Дід займався банківською справою, бабуся – випускниця інституту шляхетних панянок. Батько був інженером і мав надію, що Павло теж піде батьківською стежиною. Спочатку хлопчину відправили до престижної Рішельєвської гімназії. Мріяли навіть про освіту для нього за кордоном. Але «точні» науки Павла не приваблювали, натомість він мав відмінні оцінки з усіх предметів, пов'язаних із музикою. Щонеділі родина відвідувала оперу, театральне дійство заворожувало. Тоді хлопець і вирішив присвятити себе мистецтву. Довелося домашнім зрозуміти і погодитись із захопленням сина.
Але події 1917 року зруйнували життя родини Вірських. Щоб вижити в складні часи, довелося працювати навіть дванадцятирічному Павлові. Паралельно з навчанням підліток був сторожем, потім вантажником на будівництві, статистом в одеському оперному театрі. Після гімназії юнак вступив до Одеського музично-драматичного училища, продовжив науку в Московському хореографічному технікумі імені А. Луначарського.
Майбутній віртуоз танцю прийшов до балету не в 6 років, а після 18. Майже ніхто не вірив в успішну кар’єру молодика. Але з перших своїх кроків у світі хореографії Павло Вірський був вдумливим і старанним учнем, намагаючись узяти від учителів якомога більше знань. З учителями йому пощастило: це і В. Пресняков, який був прихильником вільної ритмізованої пластики, Р. Баланотті – знавець італійської віртуозної школи і шанувальник класичної хореографії, К. Голегзовський, сміливий експериментатор, який намагався «модернізувати» класичні танцювальні традиції. Також певний вплив і захопленість у Павла викликали різноманітні групи виконавців українських танців, які в двадцяті роки частенько виступали на естрадах багатьох міст. Ще в студентські роки мріяв оживити народний академічний танок театральним дійством.
По закінченню технікуму повернувся до Одеси і став працювати в оперному театрі як танцівник і балетмейстер. Разом зі своїм другом і співавтором М. Болотовим Вірський представив глядачам оригінальну постановку балету Глієра «Червоний мак» (1928). За рік, поставили «Есмеральду» Ц. Пуні.
У 1934 році творчий дует Вірський-Болотов переїздить до Дніпропетровська (нині Дніпро), де на сцені Робітничого оперного театру артисти здійснили поставку чотирьох балетних вистав. Цей маловідомий період діяльності видатного хореографа дослідив дніпровський мистецтвознавець, доцент, завідувач кафедри вокально-хорового мистецтва Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки Андрій Тулянцев. (Наведені цитати зі статті «Вірський Павло Павлович» https://gorod.dp.ua/tema/persons/?pageid=2096)
«У своїх досить різноманітних постановах вони прагнули до широкого утвердження хореографічної образності і симфонічно розвиненого танцю. Позначені сміливим пошуком, спектаклі викликали інтерес глядача, критики і гарячі суперечки».
Спочатку була «Есмеральда», яка запам’яталася глядачам пластичною «мовою» головних персонажів і сміливим постановчим рішенням. «Намагаючись «обійти» слабкі місця драматургії, знайти жваві, пружні темпи у розвитку дії, П. Вірський і М. Болотов вивели на перший план колективний образ народу. Ця провідна тема набувала героїко-романтичного забарвлення. Вулична танцівниця Есмеральда (В. Череховська), за задумом балетмейстерів, втілювала ідею протесту і боротьби простої людини, проти соціальної кривди і несправедливості, духовного гніту».
Справжній успіх мала вистава «Міщанин з Тоскани» (в основі якого покладено одну з новел восьмого дня «Декамерона» Д. Бокаччо). Це був перший радянський комедійний балет, який прославив театр на весь СРСР. «Цікаво, що в ролі абата Чапелетто виступив сам Павло Вірський. В його інтерпретації це був зовсім не трафаретний чернець-схимник із величезним животом і червоним носом п'яниці. Навпаки, митець трактував його життєрадісною молодою людиною, яка прагне розваг, любовних пригод, але дуже уміло маскує свої почуття. Відштовхуючись від музики, в якій хоральні звучання поєднуються з фривольною мелодією, що нагадує польку, П. Вірський переконливо розкривав двоєдушність служителя церкви, хиткість релігійних поглядів персонажа, лицемірство духовного отця».
Поступово трупа оволодівала класичною танцювальною формою, підвищувалася майстерність кордебалету. Це дало можливість здійснити постановку романтичних балетів «Корсар» А. Адана та «Раймонда» А. Глазунова. Балетмейстери «прагнули до реалістичної танцювальної образності, до створення переконливих хореографічних характеристик героїв, до внутрішньої драматизації танцювальної мови … Павло Павлович Вірський залишиться в нашій пам'яті натхненним творцем, дбайливим учителем, геніальним балетмейстером, вдумливим теоретиком танцювального мистецтва. Його образно-танцювальне мислення завжди несподіване і яскраве. Якщо вам доведеться йти вулицею Сєрова (у Дніпрі), зверніть увагу на будинок, в якому розташований магазин «Квіти » (вул. Сєрова, 4). Колись, перед другою світовою війною, в одному з вікон довго не гасло світло вночі. Тут народжувалися такі незабуті образи».
Навесні 1937 року Павло Вірський і Микола Болотов очолюють створений Державний ансамбль народного танцю України. У першій же програмі вони пропонують яскраву театралізацію фольклорних танців, сміливо збагачують традиційну лексику українського танцю елементами класичної хореографії.
Напередодні війни Павла Павловича запросили балетмейстером до Київської опери. Але невдовзі його переманили до Київського військового округу, запропонувавши житло в обмін на згоду стати балетмейстером їхнього ансамблю. Павло погодився. Разом із новим колективом їздив по фронтах, дійшов аж до Сталінграда. Там його побачив О. Александров і запропонував перебратися до Москви на посаду балетмейстера Червонопрапорного ансамблю танцю Московського округу, яким керував Александров. Та довго перебувати далеко від України Вірський не зміг. І зрештою повернувся.
Із 1955 року Павло Вірський став художнім керівником Державного ансамблю танцю УРСР, який до цього витримав кілька реорганізацій.
У роботі балетмейстер був дуже вимогливим. Своєрідним його девізом було: «Дисципліна і майстерність!». На репетиціях учасникам ансамблю (чисельність колективу сягала близько 100 чоловік) доводилось окремі елементи повторювати безліч разів, відточуючи їх до автоматизму. Майстер не шкодував ні себе, ні танцівників. Якщо у них не виходило – показував сам, виконуючи складні піруети. Про дисципліну в колективі ходили легенди: на репетицію керівник приходив з палицею (?!), коли гнівався, гучно кричав, балерин доводив до сліз. Не розумів тих, хто працював на півсили, без «вогника в очах», дозволяв собі «вольності». Його боялись і… поважали за професійність, за те, що завжди залишався людяним, дбав про кожного артиста, допомагав із житлом, путівками тощо.
Робота не припинялась для балетмейстера і вдома. Як згадувала дружина і Муза Павла Павловича, талановита танцівниця Валерія Вірська-Котляр: «Всі номери він пробував у нас вдома, на килимі – тут були перші етюди, пошуки. Павло Павлович приїхав до Києва з однією маленькою валізкою. На цю валізку ставилася інша, така сама – виходив столик. Усі шедеври, які дозволили нашому українському танцю, хореографії назавжди увійти в європейську культуру – він створював на цьому столику».
Павло Павлович у своїй творчості завжди спирався на народні національні традиції. Тема історії, витоків нації хвилювала і цікавила митця з молодих років. Він першим задумав відтворити у танці картини козаччини, історію Січі, замальовки з побуту українців. Хореограф докладно вивчав твори Тараса Шевченка, праці відомого історика й етнографа Дмитра Яворницького. Здобуті знання допомогли у створенні майбутніх композицій, сценічних костюмів, музичного супроводу.
Павло Вірський за роки творчої діяльності створив понад сто номерів, більше п’яти концертних програм, до яких увійшли такі яскраві хореографічні композиції як «Ми з України», «Ляльки», «Моряки», «Гопак», «Сестри», «Чумацькі радощі», «Ой, під вишнею», «Повзунець», «Подоляночка», «Про що верба плаче», «Запорожці», «Ми пам'ятаємо!» та інші. Багато з них не втратили своєї актуальності донині і прикрашають сучасний репертуар ансамблю. А легендарний «Гопак» став візитівкою ансамблю.
До слова, ролик відомого жартівливого танцю «Повзунець», створеного Майстром півстоліття тому, в сучасній мережі YouTube, вже зібрав понад 38 млн. переглядів.
Слід зазначити, що Павлові Павловичу пощастило з однодумцями і колегами у діяльності зі становлення танцювального ансамблю. Так у художньому оформленні його програм брали участь відомі художники: А. Петрицький, Ф. Нірод, Т. Яблонська, Г. Нестеровська, Л. Писаренко та інші. Тому на концертах колективу глядач насолоджувався не тільки чудовим виконанням, а і гарними костюмами, які, безумовно, є невід'ємною складовою спектаклю. Обробку народної музики і нову музику до танців створювали багато композиторів України. Зокрема народний артист України Г. Завгородній, Ю. Левицький, А. Хелемський, Я Лапінський, Б. Яровинський. Усі танцювальні номери відбувались у супроводі симфонічного оркестру, яким довгі роки керував сподвижник П. Вірського, композитор, народний артист України Ігор Іващенко.
Концерти колективу завжди ставали подією не тільки на Батьківщині, але й за кордоном. Ансамбль із гастролями об’їздив більше ніж 60 країн світу, зокрема: В'єтнам, Корею, Китай, Кубу, Австрію, Англію, Канаду, США, Бельгію, Францію, Іспанію, Італію, Грецію, Бразилію, Аргентину, Венесуелу, Португалію, Швейцарію, Данію, Андорру, Японію та інші країни. І скрізь артистів з України чекали овації, аншлаги, піднесені відгуки, сенсаційні публікації у пресі.
Іспанський художник Сальвадор Далі не пропускав жодного виступу колективу, запрошував Павла Вірського на гостини. Шанувальниками творчості нашого балетмейстера були королева Англії Єлизавета ІІ, принц Монако Альберт, керівник Китаю Мао Цзедун, відомий танцівник і хореограф Серж Лифар, король рок-н-ролу Елвіс Престлі, популярні кіноактори Елізабет Тейлор, Сімона Сіньйоре, Ів Монтан та інші
Павло Вірський майже 25 років був незмінним художнім керівником колективу, якому віддавав свою майстерність, душу, сили. Під його орудою ансамбль досяг неймовірного творчого піднесення, заслужив любов і шану глядачів, всесвітню славу, усілякі відзнаки та нагороди (звання «заслуженого» 1959, «академічного» 1971, ордени, дипломи тощо).
Помер Павло Павлович раптово, 5 липня 1975 року, в нього трапився черговий інфаркт. Хореограф щойно відзначив своє 70-ліття, був сповнений творчих сил і планів, збирався у гастрольну подорож. Але доля розпорядилася інакше…
Через два роки потому ансамбль, який ледь не з моменту створення називали «ансамблем Вірського», одержав право офіційно носити ім’я свого творця. Учасники і керівництво ансамблю (з 1980 року ансамбль очолює народний артист України Мирослав Вантух) продовжують яскраву творчу історію колективу, тримають високу планку майстерності, зберігають традиції, закладені видатним хореографом.
Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського – це наша справжня всесвітньо відома танцювальна гордість. Колектив із честю демонструє досягнення національної культури, таким чином роблячи достойний внесок у розвиток світового культурного надбання.
Ім’я і справа українського балетмейстера продовжують свою тріумфальну ходу!
Радимо прочитати:
Вернигор Ю., Досенко Є. Павло Вірський: життєвий і творчий шлях.– Київ: Нова книга, 2012.– 320 с.
Вернигор Ю., Досенко Є. Павло Вірський (альбом).– Вінниця: Нова книга, 2012.
Станішевський Ю.О. Павло Павлович Вірський.– Київ, 1962.– 46 с.
***
Тишкевич М. Павло Вірський: «Ми – з України!» // https://uain.press/blogs/pavlo-virskij-mi-z-ukrayini-1183537
Радимо переглянути:
