фото. Портрет Григорія Синиці. Змішана техніка
Виклики, які з 2014 року постали перед Україною, вимагають подальшого розвитку процесу самоідентифікації нації, дистанціювання від гірших зразків радянського соцреалізму. Для цього необхідно розвивати і пропагувати українське мистецтво, яке не копіює закордонні зразки, а є виразником менталітету нашого народу. Одним з тих, хто все життя віддав служінню ідеї розвитку національного мистецтва, став лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, заслужений художник України Григорій Іванович Синиця (1908–1996).
Кривий Ріг у 60–70-х роках ХХ століття починає набувати ознак не лише промислового, а й культурно-мистецького центру. Численні Палаци та Будинки культури, художня і музичні школи, літературна студія «Рудана», створення об’єднання місцевих художників – все це свідчить про появу в місті власної творчої інтелігенції. Кривбас впевнено заявляє про себе як про самостійний мистецький край, який має право на власний шлях розвитку і може конкурувати з обласними містами і визнаними культурними центрами. Саме у Кривому Розі останні 27 років свого життя (з 1969 по 1996) провів відомий український художник і теоретик, засновник власної мистецької школи Григорій Іванович Синиця.
Він народився 17 січня 1908 року в Одесі в бідній багатодітній сім’ї. Під час подій 1917–1921 років, щоб не обтяжувати родину, адже в дитинстві перехворів на поліомієліт, перебував у дитячих будинках Одеси та Єлисаветграда (нині – Кропивницький). Саме в Єлисаветграді він отримав перші уроки малювання. Після повернення до Одеси навчається в художній профшколі на курсі у Михайла Костянтиновича Гершенфельда (1880–1939) – відомого художника-модерніста з ґрунтовною європейською освітою (навчався у академіях Мюнхена та Парижа). Саме він виховував у своєму учневі любов до кольору, колориту, познайомив майбутнього митця зі творчими пошуками європейських майстрів. У 1930 році Синиця, за порадою вчителя, вступає, витримавши великий конкурс, до Київського художнього інституту на факультет монументального живопису, заснований Михайлом Львовичем Бойчуком (1882–1937) – відомим художником-новатором, одним із фундаторів вищої художньої освіти в Україні, теоретиком і популяризатором розробленого ним художнього стилю «неовізантизм».
Цей стиль ґрунтувався на засадах мистецтва Візантії, Проторенесансу, Київської Русі й української ікони у поєднанні з прогресивними рисами авангарду. Бойчук та його учні прагнули виразити ідею через колір і образ, пропагуючи нове національне українське мистецтво, що знайшло своє вираження через монументальні роботи, перш за все – фресковий живопис, відновлений Михайлом Львовичем, мозаїку й образотворчі роботи. Наставниками Синиці стали найближчі учні Бойчука – Микола Рокицький та Іван Падалка. Саме під впливом ідей бойчукістів – неоміфологізму, орієнтації на загальне, вічне, архетипні образи – і відбувалося становлення майбутнього митця. Григорій Іванович сприйняв не лише стиль та творчу манеру своїх учителів, а й осягнув філософію творчості, що означало формування широкої системи поглядів та ідейних принципів.
Бойчукізм став визначним явищем в мистецькому середовищі першої третини ХХ століття. За словами мистецтвознавців, «основа бойчукізму – творення національного стилю, який характеризується композиційною ясністю, високою пластичною культурою й вивершеною майстерністю». Бойчукісти виробили «концепцію монументального стилю, в якому органічно переплетені орнаментальна площинність, що властиво фрескам Візантії, зі строгою і врівноваженою, ритмічною й колірною гармонією народного іконопису та українських народних картини». Їхнім «творам властиві простота рисунка, граційна ритмічність композицій, раціональне розташування мас і ліній». Все це не вкладалося в канони «радянського мистецтва», і викликало репресії з боку провладних структур. Так була знищена ще одна спроба створення національної культури, незалежної від офіційно підтриманої московською владою. Вслід за письменниками – достатньо згадати гасло Миколи Хвильового, етнічного росіянина, «Геть від Москви!» і його трагічну долю – руки партійних функціонерів дотягнулися до мистецтва.
Після закриття факультету монументального мистецтва у 1934 році студентам-бойчукістам запропонували продовжити навчання в дусі академізму та соціалістичного реалізму. Не бажаючи цього, Синиця йде навчатися до майстерні професора Івана Падалки, якого менш ніж за рік потому репресують, а у 1937 році, разом з М. Бойчуком, членами його сім’ї та найближчими учнями, розстрілюють. Їхні твори були знищені, а теоретичний спадок дискредитований. Григорій Іванович, відданий ідеям своїх наставників, залишає інститут, не отримавши диплома, і поринає в самоосвіту.
Улітку 1941 року художник підготував свою першу персональну виставку, але через початок війни вона залишилася непоміченою, майже всі роботи пропали під час воєнного лихоліття. Окупацію Синиця пережив у Києві – мешкав на Куренівці, неподалік від Бабиного Яру, і на власні очі бачив тих, кого вели на смерть. Ці події назавжди залишилися у свідомості митця, у подальшому тема знищення мирного населення осмислюється ним як своєрідне жертвоприношення світовому Хаосу.
Після визволення Києва Синиця працює на заводі «Керамік», де налагодджує випуск архітектурно-фасадної теракоти, якою облицьований Хрещатик та інші вулиці міста. Також він виконує роботи з реставрації зруйнованих пам’яток культури й архітектури, серед яких – Маріїнський палац. Художник багато працює, і у 1955 році представляє широкій публіці свій творчий доробок. Критики звинуватили автора у формалізмі, захопленні кольором, схильності до узагальнень – усьому тому, що складало основу філософії бойчукізму. Синицю не прийняли до Спілки художників, його твори не експонувалися на виставках.
У роки «хрущовської відлиги» Григорій Іванович глибоко досліджує народне українське мистецтво, тісно співпрацює з відомими майстрами – М. Приймаченко, Г. Собачко-Шостак, Г. Верес, Є. Повстяним та іншими. Він був наставником і натхненником майстрів, що в майбутньому стали гордістю української культури (Марія Приймаченко та Ганна Верес – народні художниці України, Ганна Василащук – лауреат Шевченківської премії тощо). Саме тоді він затвердив один із основних свої принципів – «Народне мистецтво – першоджерело художньої форми». В народному наївному живописі він знаходить витоки того стилю, основні засади якого будуть сформульовані ним у майбутньому. Автор розвиває нові ідеї, поєднуючи бойчукізм і творчі здобутки самодіяльних майстрів. Квінтесенцією авторських пошуків можна вважати цикл донецьких мозаїк у експериментальній школі № 5 (1965 рік), та панно «Жінка-птах» (1966 рік), створене у центральному магазині «Рубін» м. Донецьк. Ці роботи виконував колектив майстрів, але розробку проєкту та керівництво за його втіленням виконував саме Григорій Іванович. В образі Берегині, жінки-птаха, Синиця поєднав народну міфологію з мотивами творчості М. Приймаченко та Г. Собачко-Шостак, на мозаїках школи № 5 передані стихії, що оточують людину (Вода, Вогонь, Повітря, Сонце, Земля, Космос, Життя, Надра), в центрі яких – величне панно «Прометеї» (132,3 кв. м.), на якому зображені сталевар і шахтар, які тримають у руках здобутий вогонь. Мозаїки викликали захоплення мистецтвознавців, про них схвально відгукнувся народний художник України, академік В. Касіян: «Авторський колектив, створюючи нове, виходить з джерел українського народного мистецтва. Тому мозаїки їхні глибоко національні і сучасні, справді український монументальний живопис».
Під час роботи навколо Синиці згуртувався колектив майстрів – А. Горська, В. Зарецький, Г. Зубченко, Г. Пришедько, Г. Марченко, Л. Тоцький, Л. Семикіна – які у подальшому розвивали в своїй творчості ідеї свого наставника і творили новий, національний, колористичний напрямок у монументальному мистецтві. Офіційна влада це сприйняла як «відродження бойчукізму», забороненого ще наприкінці 1930-х, тому майстра та його послідовників почали піддавати переслідуванням. Саме тому Григорій Іванович вирішує залишити Київ і переїхати до провінційного міста, в якому, подалі від ока цензорів, він зміг би зосередитися на творчості. Його вибір припадає на Кривий Ріг, адже саме тут жила його знайома, у майбутньому – дружина Надія Іванівна Козлова.
У 1969 році художник продає своє житло у Києві і переїжджає до Кривого Рогу. Він оселився у двокімнатній квартирі на пр. Гагаріна, б. 13. Майстер працює по 6–8 годин на добу, шукаючи нові форми і композиції. У 1971 році його роботи, показані на Першій міській виставці художників, отримали найбільшу кількість відгуків. Паралельно митець експериментує з природним матеріалом, і приходить до ідеї створення нового жанру мистецтва – флоромозаїки .
Першим в Україні почав застосовувати в своїх творах природний матеріал друг Григорія Івановича, народний художник Олександр Саєнко, чиї панно з соломки стали широко відомими у 1960-х рр. Синиця у своїх пошуках пішов далі – він використовував шишки хвойних дерев, очерет, каштани, жолуді, мушлі, кісточки плодових дерев, кукурудзяні стебла, кістки тварин, природний камінь, скло, уламки кераміки. Крім того, з природним матеріалом взаємодіє і розпис, внаслідок чого утворюється цілісна композиція. Усього за життя майстер створив 29 флоромозаїк, над кожною з яких він працював від двох до трьох років. У 1971 році він вперше використав нову техніку у роботі над монументальним розписом в Палаці культури Ново-криворізького гірничо-збагачувального комбінату «Народний вінок Леніну» (не зберігся). У 1972 році 6 великий флоромозаїк – «Ранок», «Полудень», «Вечір», «Літо», «Яблуневий цвіт», «Український вінок», виконані на замовлення Криворізького металургійного заводу, прикрасили їдальню одного з цехів.
Але далі знову розпочалися невдачі. Автор так і не зміг уникнути суворого ока цензури, і його роботи зникають з мистецьких виставок. Відомий художник І.Г. Авраменко згадує про нього так: «Синица был сугубо украинским национальным художником школы бойчукистов. Он решал свои колористические задачи, делал в них открытия и разработал свою технику флоромозаики в монументальних картинах». Його не приймають до місцевої спілки художників, роботи майже не виставляються. Але майстер не припиняє роботи, втілюючи свої задуми, та пише велику теоретичну працю, у якій висловлює власні ідеї щодо українського колористичного мистецтва. Будучи різнобічно талановитим митцем, Синиця поєднував в собі якості вченого, дослідника, філософа, теоретика мистецтва. Він зібрав бібліотеку з історії та теорії світового мистецтва і праць великих філософів, що налічувала понад 1500 томів.
У праці «Колорит в образотворчому мистецтві», яка стала підсумком його творчих шукань, він досліджує принципи розвитку колористичного живопису в мистецтві різних часів і народів. Пояснює, що колір виявляє суть живопису, а колорит, який набуває своїх якостей у взаємовідносинах кольорів – в протистоянні світлого та темного, теплого та холодного – є кольоровим образом твору. Синиця відзначає, що національний колорит – це не є щось незмінне, не варто використовувати готові кольорові рішення і переносити у свій час, у свій живопис. Завдання художника – створювати свій, сучасний, національний колорит. На жаль, праця Григорія Івановича так і залишилася в рукописі – не знайшлося спонсорів, які б дали кошти на її видання.
Відродження імені Г.І Синиці відбулося у 1987 році, коли в Палаці культури рудника ім. Леніна (нині – Криворізький залізорудний комбінат) була відкрита персональна виставка художника, що нараховувала близько 200 робіт. На цю подію газета «Правда України» відгукнулася великою похвальною статтею, після чого розпочалося визнання майстра. Три великі виставки у Києві (1988, 1990, 1992), результатом яких стало вшанування Державною премією ім. Т.Г. Шевченка «За відродження української колористичної школи монументального живопису і твори останніх років «Україно, життя моє» (1992 рік). Його приймають до Спілки художників України навіть без заяви, що не мало прецедентів у історії організації .
Під час відкриття київської виставки майстра у 1996 році, що відбувалася у «Українському домі», Президент України Леонід Кучма зазначив: «Побудовані на вищих здобутках світового малярства та національного мистецтва, Ваші твори завжди будуть свідченням безкорисливої любові до рідної землі, важливим чинником у справі патріотичного виховання молоді й духовного єднання українського народу». По завершенню виставки відбувся «круглий стіл», тема якого – «Творчі надбання художника Григорія Синиці як унікальна системна модель національного відродження та консолідації суспільства».
Ще у 1989 році Синиця набирає своїх перших учнів, у 1992 році місто купує йому квартиру для облаштування майстерні. Художник говорив: «Хто б міг витримати таке, але я витримав. Ось уже і Державну премію дали, пропонують виставлятись, навіть за кордоном. Але мені нічого цього вже не треба. Головне для мене тут, у Кривому Розі, на базі моєї квартири-майстерні школу національного живопису створити. Треба починати з маленьких дітей, саме їм прищеплювати традиції колористичного монументального живопису. Чи встигну це зробити – це вже не від мене залежить». Перша виставка учнів майстра відбулася в 1994 році в приміщенні художньої школи № 3.
У 1996 році при відкритті Криворізького виставкового залу першою експозицією стала персональна виставка робіт майстра. Через два місяці Синиця був удостоєний звання «Заслужений художник України» за вагомий внесок у примноження національних духовних надбань та високий професіоналізм. Але 11 жовтня 1996 року Григорій Іванович помирає .
Уже після його смерті майстерня перетворюється на філіал Криворізького історико-краєзнавчого музею, чим існує і досі. На честь майстра у 2018 році в місті започатковано щорічний конкурс дитячого малюнка, який отримав його ім’я. У 2022 році авторитетне мистецьке журі переглянуло більше 700 робіт, присланих до Кривого Рога з різних регіонів України та підготовлених юними криворізькими майстрами, 100 кращих із яких експонувалися у міському виставковому залі.
Творчість Григорія Івановича Синиці – помітне явище в українському образотворчому мистецтві 1960–1990-х років. Він не лише творив, а й розробив теоретичні засади українського монументального колористичного живопису, пропагував свої ідеї, виховував учнів. Його роботи зберігаються у багатьох мистецьких закладах України та за кордоном, у Кривому Розі діє музей-квартира, що носить його ім’я, колишній міський конкурс малюнка, по суті, перетворився на всеукраїнський. І саме Кривий Ріг став тим містом, де майстер зміг реалізувати свої ідеї й отримати заслужене визнання, містом, яке береже пам'ять про художника, що, незважаючи на випробування, не зрадив своїм переконанням і зміг вписати своє ім’я в скарбницю українського мистецтва.
Радимо прочитати:
Авраменко И. Из воспоминаний.– Кривой Рог: Видавничий дім, 2006.– 75 с.
Валенская О. Соприкосновение с прекрасным: статьи о художниках.– Кривой Рог: 2011.– 80 с.
Кукіль, Н. Подвиг довжиною у життя.– Кривий Ріг: Діонат, 2016.– 15 с.
Ярошевич А. Від реалістичної стриманості до експериментів із кольором: творчість Г.І. Синиці 1940-х – початку 1960-х років // Криворіжжя: погляд у минуле: матеріали IV історико-краєзнавчих читань.– Кривий Ріг, 2018.– С. 77–82.
Ярошевич А. Солома як нетрадиційний художній матеріал у декоративних і монументально-декоративних творах Григорія Синиці // Криворіжжя: погляд у минуле: матеріали VІІ історико-краєзнавчих читань, м. Кривий Ріг, 15 квітня 2021 р.– Кривий Ріг, 2021.– Т. 2.– С. 48–53.
Ярошевич А. Флоромозаїка у творчому спадку Григорія Синиці // Тенденції та перспективи розвитку науки і освіти в умовах глобалізації: матеріали Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції, м. Переяслав-Хмельницький, 22 грудня 2020 р.– Переяслав-Хмельницький, 2020.– Вип. 66.– С. 107–110.
