Михайло Старицький. На користь рідної культури

фото. Михайло Старицький. Автор: Невідомий - http://mvduk.kiev.ua/?page_id=174,
Суспільне надбання (Public Domain), https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=31140731

 
Михайло Петрович Старицький. Поет, прозаїк, драматург, перекладач, актор, режисер і організатор професійного театру, якому фахівці дали назву «реалістичний». Творець нового репертуару, що дав інший поштовх театрального процесу наприкінці XIX сторіччя.

Михайло Петрович народився 14 грудня 1840 року у селищі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (зараз Черкаської області) в родині дрібного поміщика. Дитинство минуло серед мальовничої природи. Сильний вплив дідуся, колишнього полковника, який брав участь у Вітчизняній війні 1812 року. Для свого часу він був людиною дуже освіченою, «знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем». 

Згодом про свій родовід напише в «Автобіографії» донька драматурга, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська: «Батько мій, Михайло Петрович Старицький (і дворянин, і поміщик, та ще рід свій вели від брата Іоанна ІІІ князя Старицького, що і село їх зветься Княжою Лукою). Мати, Софія Віталіївна Лисенко (і дворянка, і поміщиця, а рід свій Лисенки ведуть від поплічника Богданового Лисенка-Вовгури)».

У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився повним сиротою (1852-й рік), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері – Віталій Романович Лисенко, батько Миколи Лисенка. Разом із Миколою – майбутнім видатним композитором – Старицький часто гостював у родичів, де співали українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Тараса Шевченка. 

Старицький не тільки прилучився до музичної культури, але й мав можливість ознайомитися з вітчизняною та зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром – «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», які ставив аматорський гурток, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього баченого.

До періоду навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860-го року) університетах належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Адама Міцкевича, Джорджа Байрона, Генріха Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша». Разом із Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».

Оселившись з 1871 року в Києві, Старицький поєднує літературну творчість з театральною, бере активну участь у роботі Південно-Західного відділу географічного товариства, який тоді очолював талановитий учений-народознавець, автор пісні «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський.

До того ж Старицький організовує разом із Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке організовувало показ вистав за їхніми творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» – лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка). Іван Франко писав: «З початком 70-х років ХІХ сторіччя зложилася в Києві громадка людей, які в історії є першорядними талантами, високоосвічені, оживлені найкращими ідеями свого часу, пройняті запалом до чесної праці для рідного краю, вони внесли всі свої великі духовні засоби, свій запал і енергію в діло двигання українського народу (...). В оцю-то незвичайну, гарячу і плідну добу… потрапив і Михайло Старицький».

Є ще й такий факт в біографії Михайла Петровича: коли у травні 1861 року домовину з тілом Тараса Шевченка підвезли до Дніпрового лівого берега, в групі київських студентів поряд із Михайлом Драгомановим, Миколою Лисенком, Петром Косачем, Тадеєм Рильським, Павлом Житецьким був і Михайло Старицький. Вони впряглася в траурний повіз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Поштовій площі. 

На початку 80-х років Старицький видає двотомну збірку власних поезій «З давнього зшитку. Пісні та думи» (1881, 1883). Також у цей час Старицький видав два випуски альманаху «Рада» (1883, 1884), де, крім власної драми «Не судилось», опублікував дві перші частини роману Панаса Мирного «Повія», повість Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря», твори Пантелеймона Куліша, Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Івана Тобілевича та інших. Високо оцінюючи зміст альманаху та його значення в літературному процесі, Іван Франко писав: «Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти та занепаду».

 

Болісно відчуваючи обмеженість українського сценічного репертуару, Старицький пише низку п'єс за сюжетами інших авторів. Так, за мотивами творів Миколи Гоголя на українські теми були створені п'єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», лібрето опери «Утоплена, або Русалчин Великдень». Він інсценізував твори Елізи Ожешко «Зимовий вечір», Юзефа Крашевського «Хата за селом» (переробка Старицького одержала назву «Циганка Аза»), удосконалив, пристосувавши до театральних вистав, Івана Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» (у Старицького – «За двома зайцями»), Панаса Мирного «Перемудрив» (під назвою «Крути, та не перекручуй»).

На 1883–1893 роки припадає найяскравіша сторінка діяльності Старицького як організатора театру та драматурга. Саме 1883 року Михайло Старицький став директором першої професійної української трупи, створеної у 1882 році Марком Кропивницьким із таких акторів як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Згодом до них долучилися Іван Карпенко-Карий, Марія Садовська-Барілотті, Олександра Вірина та інші. Успіхові трупи в Україні, Молдові, Криму та Польщі сприяли як мистецька позиція, так і самовіддана діяльність Михайла Старицького – її директора. 

Продавши маєток, він обновив декорації, костюми та реквізит, закупив інструменти для оркестру, створив новий хор, поліпшив матеріальні умови життя всіх працівників. Географія гастролей трупи Михайла Старицького дуже промовиста: Москва, Петербург, Варшава, Мінськ, Вільнюс, Астрахань, Тифліс та багато інших міст, де керівник і очолюваний ним великий колектив пропагували українське слово і національне мистецтво. 

Аби зрозуміти, в яких умовах жив і працював театр, достатньо сказати про заборону київського генерал- губернатора виступати в Київській, Волинській, Кам’янець-Подільській, Полтавській і Чернігівській губерніях. Мало сприяв розвиткові українського театру і його застарілий репертуар. Це спонукало Михайла Старицького до написання низки п’єс за сюжетами інших авторів. До найпопулярніших інсценізацій і драматичних переробок з українського матеріалу належать «За двома зайцями» (і нині найпопулярніша у багатьох театрах комедія), «Крути, та не перекручуй», «Чорноморці».

У його п'есах позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.

Переробки було створено в ті роки, коли Михайло Старицький працював як театральний діяч, і лише декілька оригінальних творів були написані тоді, коли він уже відходив від праці для сцени.

В оригінальному авторському доробку Старицького є драми соціально-психологічні –«Не судилось» (1881), «У темряві» (1892), «Талан» (1893), соціально-побутові – «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892). Писав драматург і водевілі: «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» (1872), «По-модньому» (1887), «Чарівний сон» (1889).

Дослідники вважають Михайла Старицького зачинателем жанру українського історично-пригодницького роману. Ці твори пробуджували інтерес читацької аудиторії до героїчного минулого України, зображували її культуру та передавали національний характер, чарували старовиною та романтикою. Серед них – повість «Оборона Буші» («Облога Буші», 1891) і роман-трилогія «Богдан Хмельницкий» – «Перед бурей» (1894), «Буря» (1896), «У пристани» (1897), романи «Молодість Мазепи» (1893), «Руїна» (1898), «Останні орли» (1901), «Розбійник Кармелюк» (1903). 

 

Своє розуміння ролі та завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу та заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».

Усе життя Старицького було віддане розбудові української національної культури. Виснажений працею, він помер 27 квітня 1904 року. Коли опускали тіло митця у могилу на Байковому кладовищі в Києві, Микола Лисенко у прощальному слові сказав, що невсипуща праця покійного не загинула, що молодь понесе в життя віру в справедливість тих ідеалів, які він сповідував.

Нащадок старовинного шляхетського роду Михайло Петрович Старицький плекав шляхетність, розвивав український театр і красне письменство, власним життям утверджуючи святість справи служіння українському народові.

 

Радимо прочитати:

Новиков А. Український театр і  драматургія: від найдавніших часів до початку ХХ ст.: монографія.– Харків: Харківське історико-філологічне товариство, 2015.– 412 с.
Тобілевич С. Корифеї українського театру.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 539 с.
Хорунжий, Юрій Михайлович. Борвій: роман-драма в чотирьох одмінах: [біографічний роман про М. Старицького].– Київ: Радянський письменник, 1987.– 476 с.

Олена Ємельянова
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Березень 2023