Чотири ноти, що сто років тому підкорили світ раз і назавжди. Розповіли про Україну головне: Незалежна, Вільна, Європейська, Самодостатня. Попри та понад усе.
Автором цього позачасового успіху є український композитор, хоровий дириґент, піаніст, педагог, збирач музичного фольклору, автор хорових обробок українських народних пісень Микола Дмитрович Леонтович. «Ім`я» магічної пісні – «Щедрик».
В його зовнішності було щось беззахисне, вірніше кажучи, пронизливо-посвячене. Як у «голосі» скрипки, гру на якій він опановував першою. А ще щось схоже на музику, любов до якої він узяв від батька Дмитра Теофановича, який грав на багатьох інструментах, і матінки Марії Йосипівни, яка мала чудовий голос, неймовірно співала та зналася на українських народних піснях і романсах. Отже, перше ніж почати говорити маленький Микола почав інтонувати почуті пісні. Посвячення було прокреслено й родоводом Леонтовичів, в якому позначені три-чотири покоління священників.
Його навчання почалося з Шаргородської духовної школи (1888–1892 рр.), де крім загальноосвітніх і церковних дисциплін навчався він музичній грамоті та церковному співу. Саме тут з`являться його перші записи народних пісень.
Потім Кам`янец-Подільська семінарія, її свого часу закінчили дід Теофан Хомич і батько. Микола продовжує опановувати гру на музичних інструментах, відвідує репетиції семінарського оркестру. Музичні здібності юнака привертають увагу фахівців, і його запрошують співати в архієрейський хор. Не оминав він своєю присутністю й таємні прослуховування оперних вистав і концертів. Останнє семінаристам суворо заборонялось, але Микола прагнув навчатись і всмоктував знання з усього, що пов`язане з музикою, тим більше з професійним її виконанням.
Саме в ці роки Микола Леонтович знайомиться з реґентом архієрейського хору, викладачем церковного співу семінарії, випускником реґентських класів Петербурзької придворної співочої капели Євтимієм Богдановим. Викладач цікавився особливостями волинських і подільських церковних наспівів. Він консультує Леонтовича, й дослідники вважають, що саме від нього почалося захоплення Миколи Дмитровича фольклористикою. Забігаючи наперед, скажу: неодноразово за життя Леонтович звертався по навчання до фахівців, пов`язаних із Москвою та Петербургом, які, напевно самі того не розуміючи, ініціювали та крок за кроком мотивували його до створення тієї головної аутентичної української неперевершеної мелодії. Мелодії, яка вкотре впевнено заявила про неповторність та самодостатність нашої культури.
Повертаючись до подій кінця XIX століття, зауважу, що до цього ж періоду належить «етнорозвідка» Леонтовича в селі Білоусівці, де юнак натрапив на родовище невідомих народних пісень. Саме з цими зразками він працює багато років, доводячи аранжування та обробку до досконалості. Невипадково колеги, вказуючи на його перфекціонізм і ретельність, називали його «різьбярем».
На останніх курсах навчання Леонтовича призначають реґентом семінарського хору.
По закінченні він порушує родинну традицію та всупереч батьківському бажанню, обирає шлях звичайного вчителя. З осені 1899 року в Чуківській школі він, крім навчання дітлахів співів, викладає географію, аріфметику, вчить їх грати на різних інструментах, які купує доволі часто власним коштом, укладає легкі партитури. В Тиврівському духовному училищі (1901–1902 рр.), крім педагогічної праці, він продовжує реґентсько-капельмейстерську діяльність. Організує самодіяльний хор і його виступи. Під його керуванням вихованці співають не лише обов`язкові церковні хори, а й народні пісні, що викликає незадоволення начальства як свідоцтво певної сміливості Леонтовича. Згідно Емського указу та Валуєвського циркуляру з 1901 року діє жорстка заборона на український друк, а разом із тим і тексти українських пісень, які змушують перекладати російською чи французькою.
Саме у Тиврові на Вінниччині він одружується з Клавдією Жовткевич. У шлюбі народжується дві доньки. Продовжуючи викладацьку практику у Вінниці, Леонтович не припиняє брати уроки та консультації на реґентських курсах при Петербурзькій співочій капелі, склавши іспити, отримує свідоцтво на звання реґента.
У Вінниці виходить друком його «Друга збірка пісень з Поділля» з присвятою Миколі Лисенку. Саме у цей час видатний український композитор і громадській діяч показує твори Леонтовича відомому українському дириґенту та композитору Олександру Кошицю, який того часу береться «воскресити» у Київській Духовній Академії забороненого російською цензурою Артемія Веделя. Режим на той час уже викреслив із церковної практики концерти духовної музики, під забороною також канти та колядки. Відчуває московія у фольклорі українському силу нації, справжність духу її, співучість, що пробуджує волю-вільну.
Перше знайомство Олександра Кошиця з творами Леонтовича, великого захоплення у дириґента не викликало, хоча до репертуару та концерту новоствореного товариства «Боян», яким він опікувався разом із Миколою Лисенком, одна з ліричних обробок Леонтовича все ж потрапила. Помітили збірку й інші київські композитори та хормейстери. Деякі дослідники вказували й на те, що дізнавшись про відгук Кошиця, Леонтович пісенну збірочку розірвав. Перевірити це неможливо, але цілком достеменно те, що вдосконалюватися він не припинив. Трударем був великим. До речі, двічі намагався знищити й редакції «Щедрика» – це факти доведені. Але доля зупинила.
Доля… В його житті немов сплітались у вузлики події та люди, які не просто тісно, а й знаково-пророчо були пов`язані між собою. Симон Петлюра, Микола Лисенко, Олександр Кошиць, Кирило Стеценко. Ці спільні стежки долі та таланту кожного врешті-решт і дали «Щедрику» той всесвітній океан захоплення, кратний визнанню незалежної суті України. Німецька преса навесні 1922 писала: «Якби пісня («Щедрик» – авт) була державою, то Україна посіла б перше місце в світі». Журналісти мали рацію в кратності цього уособлення.
У 1905 році Леонтович із дружиною переїздить на Донеччину. Підтримка повсталих залізничників, робітничий хор до репертуару якого увійшли революційні пісні, каральні операції влади, загибель друзів і вчителів, обшук і пожежа в домі, смерть сина-немовляти. Занадто багато випробувань. Композитор повертається на Поділля у 1908 та працює як реґент і штатний учитель співів жіночої єпархіяльної школи. Учні його називають не інакше, як вчитель улюблений.
У музиці того часу нові тенденції. Збірка п`ятдесяти «Колядок і щедрівок» українського композитора, хорового дириґента, музичного критика, а також педагога та священника Кирила Стеценка 1907–1909 рр. є одним з перших опрацювань окремого пісенного жанру. Доєднався до цього й Олександр Кошиць, створивши «стильові» театралізовані Різдвяні концерти Студентського хору. Зацікавленість українською народнопісенною обрядовою культурою набула нечуваної затребуваності та попиту як творців, так і слухачів при повному ігноруванні вищезгаданих циркулярів. Красномовний спротив культурного українського фронту впевнено набирає обертів. Звичайно, Микола Леонтович неодноразово слухав концерти під орудою Кошиця в той зоряний для Олександра Антоновича час (1913–1918 рр.) і не лишався осторонь на цій «передовій» спротиву.
Безліч музичного матеріалу надавала дохристиянська доба, працювалося складно, але від того не менш захоплююче. Аранжування «Щедрика» Микола Дмитрович почав робити з 1901 року.
У час перебування на Донеччині, невдоволений власною підготовкою народних пісень, на літніх канікулах він їздить на навчання до професора Болеслава Яворського до Москви та паралельно слухає лекції у Петербурзькій придворній капелі, віддаючи за заняття купу грошей. Саме Яворський дає Леонтовичу завдання написати твір за темою української щедрівки язичницьких часів, коли новий рік розпочинався весною, з поверненням додому ластівок. Йшлося про збірку Олександра Рубця. Леонтовичеві більш цікавий за матеріалом був четвертий збірничок пісень з нотами Поліщука й Остаповича. А швидше увімкнулась споріднена з долею творча інтуїція, народжена від таланту. Що ж до мелодії «Щедрика» – це здавна народжений музичний зразок, текстове джерело – обрядова пісня записана Поліщуком і Остаповичем в селі Краснопіль Житомирського повіту Волинської губернії.
Над тією сáмою, відомою усьому світові мелодійною редакцією «Щедрика» Леонтович почав працювати в 1910 році. Збірка Остаповича датована 1913. На авторському рукописі нот позначено звідки «Щедрик» походить. Леонтович делікатно зауважував, що лише створив саме ту гармонізацію, яка визнана в світі. Чотиризвучний мотив повторюється ostinato (італ.) з проведенням в усіх партіях майже сімдесят разів.
Відомо п`ять редакцій мелодії. Перша зберігається у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського.
На першому рукописі «Щедрика» зазначена дата 18 серпня 1916 року. Саме його Леонтович відправив до Києва на той час уже своєму другові Олександру Кошицю. У споминах Олександра Антоновича читаємо: «Я одержав від Леонтовича «Щедрика», тоді ж я вивчив його зі Студентським хором для майбутнього концерту колядок в 1916 році. Це був початок популяризації Леонтовича в моїх концертах і взагалі, перший його виступ у світі, як компоніста».
29 грудня 1916 року «Щедрик» уперше прозвучав в залі купецького зібрання (нині тут розташована Національна філармонія України) у виконанні хору святого Володимира та з незмінним успіхом звучав у його виконанні до 1918 року. Фактично Кошиць був хрещеним батьком творчості Леонтовича.
Успіх був неймовірний. Присутній у залі Леонтович довго вагався, коли його запросили на сцену. Надзвичайно сором`язливий і скромно одягнений. Уже через п`ять років українська ластівочка полетить до Америки. «Щедрик» – це не розкладка пісні, то самоцінний твір, осіянний променем генія, який посяде не останнє місце у світовій музичній літературі», – пророчо зауважував український композитор і музикознавець Пилип Козицький.
Уперше славнозвісну «Щедрівку» в обробці Миколи Леонтовича було надруковано у 1918 році в літографічній збірці «Три народні пісні», а рік потому в Кам`янці-Подільському «Щедрик» був уперше виконаний під орудою самого Миколи Леонтовича. Восени 1920 р. у Тульчині хорова капела під керівництвом Кирила Стеценка та Павла Тичини як другого диригента з успіхом представила майже всі твори Миколи Дмитровича
Миколу Леонтовича запрошують викладати до Музично-драматичного інституту в Києві та в народній консерваторії. Він приймає пропозиції та переїздить до столиці разом із двома доньками та дружиною. В ролі Інспектора Музичного відділу народного комісаріату освіти опікується Першим Державним українським оркестром і Національною хоровою капелою.
А потім події починають розгортатися дуже стрімко.
По завершенню Першої світової на Паризький мирній конференції держав переможці встановлювали новий світовий порядок. Першій із чотирнадцяти пунктів від президента Сполучених Штатів Вудро Вільсона наголошував на невід`ємному праві народів на самовизначення. Держави Балтії та Закавказзя, Польща, Чехія, Фінляндія, Україна отримують підстави сподіватися на справедливе післявоєнне вирішення своїх національних прагнень. Українська Народна Республіка – давня і втілена з 1917 року мрія. Втім, ентузіазм України не поспішали розділити великі країни Європи й Америки. Звичайно більшовистська влада, як завжди, намагалася переконати світ, що України не існує. Не бажаючи визнавати її незалежність, більшовики починають повномасштабне вторгнення, захоплюють Київ.
2 січня 1919 року у перед день окупації Голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту УНР Симόн Петлюра дає доручення очільникам Музичного відділу
Міністерства народної освіти та мистецтва УНР Кирилові Стеценку й Олександрові Кошицю: «За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капела!».
Леонтович теж мав їхати, але під час виборів дириґента капели разом із Кирилом Стеценком зняв свою кандидатуру на користь Олександра Кошиця. Окремою ж одиницею виїхати з країни було неможливо.
Коли Симон Петлюра доручення давав, він, безумовно, розумів його наслідки. Бо саме за його думкою «мистецтво відроджує та оновлює людину… й в ньому криється велика сила об`єднування та могутнього зв`язку».
Біографія Симона Васильовича, який походив із козацького і священничого роду, доволі цікава та в багатьох фактах несподівано-вдячна. У Полтавській духовній семінарії студентський хор під його орудою виконував кантату «Б`ють пороги» та інші твори Миколи Лисенка. До того ж, Лисенко на його особисте запрошення був присутній у залі. До того ж, студент виголосив на честь почесного гостя вітальну промову. А твори композитора, нагадаю, в той час уже були під наглядом за «українофільську агітацію». Сміливість була «оцінена». Петлюру виключають з останнього курсу семінарії з «вовчим білетом». Але він на все життя отримав вірного друга й остаточно відкрив собі шлях українського революціонера.
Він охоче спілкувався з Михайлом Грушевським, Іваном Франком, Дмитром Донцовим, Сергієм Єфремовим, Володимиром Винниченком. Окрім дириґування, грав на скрипці, був публіцистом, журналістом, арткритиком і оглядачем театральних прем`єр. Ґрунтовний і цікавий порівняльний аналіз творчості Кобзаря й Івана Франка щодо сплетіння національних поезії та пробудження, знайдемо в його статті «Іван Франко – поет національної честі».
Капелу під керівництвом Олександра Кошиця в найскладніший для країни час він відправляє за кордон, нагадати світові, що Україна існує окремо від Росії. Найпотужніший крок дипломатії, бо музика це ж найуніверсальніша з мов, здатна прорвати всі кордони, протидіяти російській пропаганді та слугувати промоції незалежності України в світі. Якщо згадати вищенаведену цитату німецьких журналістів, очікування отамана не підвели.
У щоденниках Петлюри знайдемо ще одну цитату: «Ми вступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу. Ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою, і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу і державну незалежність».
Капелу зібрано. У деяких дослідженнях читаємо, що в тому числі й твір Миколи Леонтовича «Легенда» відродив бажання Голови Директорії відрядити українське музичне представництво за кордон.
24 березня 1919 року «Українська республіканська капела» вирушає на гастролі. Починається тріумфальне турне за участі 81 хориста Європою: Франція, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Велика Британія, Нідерланди, Німеччина, Іспанія. В репертуарі п`ятнадцять творів Леонтовича. «Щедрик» на біс на кожному концерті. І знову Петлюра: «В Чехії ця капела творила фурор і багатьох москофілів перетворила в українців. Я певен, що Європа не має чогось подібного».
«Українці прийшли та перемогли», – писали європейські газети. «Українська Республіка прагне відновити свою незалежність, а тому вирішила наочно показати, що вона справді є. «Я співаю. Отже я існую»… А співає вона дивовижно. Це зразок гарної та хорошої патріотичної пропаганди!», – читаємо у женевській «La Patrie Suisse» від 29 жовтня 1919 року. «Хто не чув цього геніального твору Леонтовича у виконанні Кошиця, той не чув його взагалі. У інших він не той. Не справжній «Щедрик», – зазначав Міністр Культури УНР Павло Зайцев.
«Одна з найпрекрасніших пісень програми», – лондонський журнал «Панч»; «Шедевр народного мистецтва», – оглядач брюссельської газети «Le XX Sciecle». Віденські шпальти вигукували: «Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності…». «Співай поневолена, Україно // Співай щебетушко // Прийде весна, якої ти чекаєш…», – надихався бразильский академік Енріке Коелью Нетто.
Капела дала більше двохсот концертів, які відвідували королі, президенти, міністри, академіки, професори. Понад півтисячі рецензій десятьма мовами про Україну й українську музику. Сотні закордонних митців, політиків і громадських діячів надсилали листи з підтримкою української культурної та політичної суб`єктності.
Коли у 1966 р. до Києва приїхав президент Франції Шарль де Голь, він забажав послухати версію «Щедрика» саме в обробці Леонтовича. Його батьки були присутні на концерті хорової капели під орудою Кошиця в Парижі на початку XX сторіччя. Вони передали синові це побажання, викликане незабутніми враженнями від магічного твору.
У 1922 році Кошиць разом зі своїм хором вирушає в турне: Арґентина, Уругвай, Бразилія, США. У 1922 році Щедрик уперше зазвучав за океаном. У Карнегі-хол 5 жовтня 1922 стався справжній тріумф. Найпрестижніший зал Нью Йорку, де вміщувалося більше п`яти тисяч слухачів, у захваті. «Минулого вечора в Carnegie Hall пройшло палке прийняття Українського Національного Хору. Це був час гарячої сердечності й ентузіазму, що нагріває термометр до кипіння й вибуху. У таких веселих колядках, як «Щедрик», жіночі голоси лунали високо, вишукано, природньо… Квіти сипались на сцену… Публіка підтримала прийом гучними оваціями… Щедрика викликали на біс», – читаємо в «The Sun» від 6 жовтня 1922 року.
Подейкують, що саме тоді «Щедрик» почув американський композитор українського походження Пітер Вільговський. У 1936 році він адаптував слова та мелодію відомої щедрівки, яка отримала назву «Caroll of the balls», або «Колядка дзвоників». 30 березня 1936 року твір уперше був виконаний студентським хором під керівництвом Вільговського на NBC радіо. Вчителі музики масово почали звертатися до Пітера, щоб отримати ноти. За деякій час їх було надруковано, а в партитурі означено авторство музики.
Упродовж 1919–1922 років «Щедрика» було представлено в сімдесяти чотирьох концертних залах сорока п`яти міст у десяти країнах Західної Європи. Так, це була справжня мистецька інтервенція «української весни». Симон Васильович мав рацію. До того ж, «Щедрик» починає жити своїм окремим сюжетом. В Англії його називають «новорічною серенадою», в Латинській Америці – «піснею великого чару», в Канаді – «нововідкритим сфінксом». Неофіційний Гімн Різдва включають до стрічок і анімації понад сто режисерів. За словами самого Олександра Антоновича Кощиця, «Щедрик» є «коронною точкою репертуару п`яти з половиною років гастролей».
У 1925 році Капела бажає повернутися додому, але паспорти УНР уже не дійсні. Колектив у повному складі залишається у США.
Що ж до головного героя цього успіху – великого «різьбаря» музики Миколи Дмитровича Леонтовича, прожити довго йому не судилося. На початку січня 1921 року матінка однієї з його учениць напророчить композиторові близьку загибель. Він відповів жартом, хоча побоювання насправді вже мав. За два тижні, а саме 23 січня, пророцтво підтвердилося. Цинізм ситуації полягав у тому, що ВЧК представило загибель як «петлюрівсько-розбійницький напад». Більшовистська влада не пробачала таланту та любові до України. Чекіст-убивця вкрав і особисті речі композитора, навіть взуття. Хоронили генія босим. У той саме час, коли його твір продовжував звучати в серцях і на концертах для тисяч людей світу. Звучатиме мелодією української нескореності.
У листі тульчинського товариша до батька композитора читаємо: «Його смерть із страшенним болем уразила в самі серця друзів, шанувальників, учнів та знайомих…»
З припиненням існування СРСР були віднайдені й оприлюднені факти зумисного вбивства Леонтовича. Дослідники посилалися на факт його присутності в Синоді української автокефальної церкви, а це – автоматичний вирок ВЧК на фізичне знищення.
5 грудня минулого року в Нью-Йорку в Карнегі-холі відбувся урочистий концерт із нагоди 100-річчя виконання в цьому залі «Щедрика». Мартін Скорсезе, всесвітньовідомий і визнаний американський режисер, не помічений у проявах особливих емоційних слабкостей, як у творчості, так і в житті, у своїй пронизливій промові про значення неперевершеного твору акцентував: «(Це) Приклад людства, який в найкращому протистоїть найгіршому.. Леонтович розумів силу музики, звісно, через це він мав проблеми з імперським урядом та більшовиками…».
Так. Сила музики в найкоротшому шляху до серця та розуму людини. В чотирьох перлинах звуків, що продовжують уже більше століття сповіщати світові про те, що після зими завжди настає весна.
.
Радимо прочитати:
Коляда І.А. Микола Леонтович.– Харків: Фоліо, 2021.– 119 с.: фот.– (Знамениті українці).– Бібліогр.: с. 118.
Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919–1924) / упоряд. Т. Пересунько.– Київ: АртЕк, 2019.– 312 с.– (100 років культурної дипломатії України).
Пархоменко Л.О. Микола Леонтович: нарис.– Київ: Атлант ЮЕмСі, 2007.– 63 с.: іл. + 1 ел. опт. диск (CD-ROM).– (Стозір'я. Бібліотека української родини. Творці музики).– Рез.: англ.– Бібліогр. : с. 60–61.
Пепа В. Щедрик летить із Києва.– Київ: Фенікс, 2018.– 399 с.
Роздобудько І. Прилетіла ластівочка: роман.– Київ: Нора-Друк, 2018.– 304 с.
Топська Н. Подільський Орфей.– Київ: Книжкова база Альфа, 2016.– 63 с. : кольор. іл., фот.
Радимо переглянути і послухати:
|
|
|
