Ілюстрації з книг: «Володимир Винниченко-художник» і «Винниченко. Щоденник»
Видатний політичний і державний діяч, який стояв біля витоків української державності.
Талановитий прозаїк і драматург. Людина, яка крізь усе життя пронесла прагнення до незалежності України та гіркий біль від розлуки з нею. Автор чотирнадцяти романів, понад сотні оповідань, понад двадцяти драматичних творів, безлічі публіцистичних статей, дуже цікавого «Щоденника», щедрого на особливі нюанси особистого та творчого життя.
Здавалося б, все зрозуміло та відомо. Але багато чого лишилося за дужками відомого. Багато чого й досі є незрозумілим та несприйнятим. Як от ще одна грань його щасливого та водночас трагічного життя, не менш значуща та яскрава. Мова про Винниченка-художника.
Доволі об`ємна серія його натюрмортів, пейзажів, портретів відома ще з кінця 1920-х, коли він перебував у Парижі. Це був доволі активний та насичений творчій період. Його перекладали – німецькою, італійською, польською, російською… Його п’єси не сходили з престижних сцен Берліна, Лейпцига, Дрездена, Мадрида, Рима. На німецькому екрані у 1922 році з’явився фільм «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», створений сценаристом Гансом Яновіцом і режисером Йоганесом Гутером за п’єсою Винниченка.
Особливо любив Володимир Кирилович усамітнюватися на французьких островах, на річці Сені або майже на безлюдному рибальському Левані у Середземному морі.
Там, лежачи на великому плескатому камені, він багато читав, писав, малював. Часто з дружиною Розалією вирушав на човні в море для відпочинку та риболовлі.
Після остаточного виїзду з України він жив у Відні, Карлсбаді, Берліні, Празі, Парижі. Але «українець у Парижі, степова людина в центрі міської цивілізації. Поезія степів простору і кам’яні вулиці складно суміщаються», – читаємо в його «Щоденниках».
У своїх полотнах він намагається передати особисте сприйняття природи, світу, гри кольорів, барв квітів. Саме у Парижі Володимир Винниченко стає одним із засновників Артистичної секції, що з’явилася у квітні 1929 року при Українській громаді. У столиці ж він бере уроки малювання, організовує художні виставки, опікується молодим талановитим пейзажистом і колористом з України Миколою Глущенком (до речі, видатним розвідником, який всіляко оберігав друга від радянської залізної руки й за кордоном). Він сподівається не лише на визнання себе, як художника-живописця, а й на певний прибуток від продажу картин. Питання нужденності та заробітку не полишало його протягом усього життя. Його космічний всесвітній талант у багатьох втіленнях не дорівнював, на жаль, власній кишені.
Напередодні Другої світової, збираючись виїхати з Європи до Сполучених Штатів, Володимир Винниченко пересилає до Детройту п`ятдесят своїх олійних полотен у надії, що українська громада організує виставку. Художник не хотів продавати свої роботи, але йшлося про гостру необхідність розрахуватися за позичені Товариством ім. Винниченка в Детройті кошти для переїзду. Саме це змушує його звертатися щодо продажу, передусім до українців. При цьому він наполягає, що не слід розглядати його картини, як дилетантські, бо знавці та фахівці у Франції високо оцінювали мистецькі здібності Винниченка.
Потяг до малярства він відчував з юнацьких років. У його Щоденниках читаємо: «Сиджу стомлений. Знайшов собі нову біду – малювання. Простоюю з квачками й палітрою перед якоюсь своєю нікчемною мазаниною годин по п’ять-шість і не можу одірватися…»
Він прагне зафіксувати переливи світла в різні пори дня, зміни в настроях природи. Про кольорові хустки на плечах дачниць, що свідчать про нову моду пише так: «Кольори: жовтогарячі, червоні, зелені, білі. Вся хустка яскраво насичена фарбами». А другий запис, що належить до 1918 року, майже проситься на полотно: «Чого мені часто з солодкою тугою, яка може бути тільки за рідним любим краєм, уявляється така картина: широка, безкрая рівнина пустелі, вкритої червонуватим, наче іржавим піском. Хвилясті тугрики подекуди розбивають застиглу, заціпенілу одноманітність краєвиду. Небо блідо-зелене без єдиної хмаринки, а один край його де заходить сонце пурпурно-червоний. Пурпур по краях тане, переходить у жовте, жовте в зелене…».
Живописні полотна наповнювали його французький будиночок в Мужені, де він мешкав останню чверть сторіччя до самої смерті. До України, за заповітом його дружини, повернулася майже вся малярська спадщина художника: понад сто творів, портрети, акварелі, пейзажі, рисунки. В кожному, як зазначала український літературознавець, доктор філологічних наук, професорка Олена Гнідан, буйство почуттів, самовираження людини в ім’я торжества суверенного «Я».
Багатий архів Володимира Винниченка зберіг і організував його перевезення до Української Вільної Академії Наук США український вчений-літературознавець, критик, мемуарист, лауреат премії імені Володимира Винниченка, громадський і політичний діяч Григорій Костюк. Разом із тим, він ініціював створення Комісії для охорони і збереження літературної та мистецької спадщини Винниченка, за що йому велика шана від нащадків.
Після смерті Володимира Кириловича його маєток придбала Іванна Нижник-Винників, яка сплатила борги і стала власницею садиби, охороницею й упорядницею його меморіальних речей і архіву. В 1990-ті вона сприяла передачі кабінету Винниченка та його меморіальних речей в подарунок незалежній Україні.
Меморіальний кабінет політичного діяча часів УНР передано до збірок краєзнавчого музею теперішнього Кропивницького. Там назавжди оселилась книжкова шафа Володимира Кириловича та два його письмові столи, крісло і друкарська машинка «Мерседес», власний годинник.
А ще, маленький гаман зі жменькою української землі, з яким він ніколи не розлучався.
Радимо прочитати:
Винниченко. Щоденник = Diary : [у 4 т.] / Канад. Ін-т Укр. Студій, Коміс. УВАН у США для вивч. і публ. спадщини В. Винниченка.– Едмонтон; Нью-Йорк : [КІУС, УВАН], 1980–1983.
***
Балабко О. З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка: есе, п’єса.– Київ: Факт, 2007.– 192 с.
Володимир Винниченко-художник / упоряд. С.А., Т.А. Маслянчук.– Київ: Мистецтво, 2007.– 224 с.: іл.
Володимир Винниченко: у пошуках естетичної, особистої суспільної гармонії: збірник статей.– Нью-Йорк, 2005.– 279 с.
Кульчицький С.В. Володимир Винниченко.– Київ: Видавничий Дім Альтернативи, 2005.– 374 с.– (Особистість і доба).
Процюк С.В. Маски опадають повільно: роман про Володимира Винниченка.– Київ: Академія, 2011.– 304 с.– (Автографи часу).
