«Від Богдана до Івана…» Сюжети з української історії у Шевченка-художника

Темно-червоної барви, грубезні, генеральського виду чотири томи зайняли півполиці у моїй скромній книгозбірні. Притягують ці книги не тільки форматом чи тьмяною бронзою на корінцях, – під масивними кришками-обкладинками цілий скарб: «Тарас Шевченко. Мистецька спадщина у чотирьох томах. Видавництво Академії наук Української РСР. Київ, 1961–1963 рр., тираж 6 000» (далі – МС).

Структура цього видання така: I-й том (2 книги) складають твори 1830–1847 рр. – доакадемічного, академічного періодів, твори часу перебування в Україні до першого арешту, II том – роботи 1847–1850 рр. (Оренбург, Аральська експедиція), том III – малюнки 1851–1857 рр., створені в Новопетрівському укріпленні, а в останньому, IV томі роботи 1857–1861 рр.

Видання відкриває передмова Б. Бутника-Сіверського, кожний том має свій внутрішній порядок. Спочатку подані основні живописні та графічні твори відповідного періоду, затим альбоми художника, ескізи, етюди, начерки і, насамкінець, сумнівні, тобто ті, авторство яких ще потребувало підтвердження. Кожний том завершують описи та коментарі.

Це унікальне видання переглядати, аналізувати можна годинами, днями, місяцями, але сьогодні з-посеред сотень робіт ми зосередимося лише на кількох сюжетах, а саме на тих, які зачерпнув Шевченко-художник з бездонного океану – української історії.

У першому томі є серія історичних сюжетів, створених Тарасом Шевченком в доакадемічний період 1835–1837 рр., коли ще кріпак Тарас, учень «разних живописных дел цехового мастера, маляра-декоратора» Ширяєва відвідував рисувальні класи Товариства заохочення художників: «Смерть Лукреції», «Смерть Віргінії», «Смерть Сократа», «Александр Македонський виявляє довір'я своєму лікареві Філіпу». Оці драматичні сюжети були вельми популярні та обов'язкові в академічному середовищі і явно продиктовані початківцю-художнику програмою. Треба думати, що так само нав'язаними були і наступні два «похоронні» сюжети, вже не з античної, а української історії: «Смерть Олега, князя древлянського» та «Смерть Богдана Хмельницького».

Кінець XVIII – початок XIX ст. були ознаменовані своєрідною модою на «древности российские». Посприяли цьому знахідки Міллера, Державіна, Щербатова, публікація «Слова о полку Ігоревім», праці Миколи Карамзіна, історико-культурологічні та фольклорні дослідження в Росії та Україні в першій третині XIX ст. Варто пригадати грандіозні полотна: українця академіка Антона Лосенка «Володимир і Рогніда» (1770 р.) – першу картину, де показана сцена з вітчизняної історії замість поширених тоді біблійних чи античних сюжетів, або «Випробування сили Яна Усмаря» Григорія Угрюмова (1797 р.) чи «Подвиг юного киянина під час облоги Києва печенігами в 968 році» («Хлопчик з вуздечкою») Андрія Іванова (1810 р.) тощо.

При цьому історичні події та епізоди історії Київської держави у красному письменстві та малярстві однозначно трактувалися як події історії Росії, а діяння окремих осіб як героїв «российской истории». Так, наприклад, Микола Карамзін, автор популярної тоді «Истории Государства Российского» (1833 р.) київського князя Святослава, батька Олега древлянського вважає «монархом российским»: «…печенеги обступили днепровские пороги и ждали россиян ... Может быть, Святослав ожидал там помощи из России, но тщетно» і тому подібне.

Треба сказати, що не менш карикатурним є і малюнок в «Короткій Історії України» (1918 р., 1991 р.) з підписом-цитатою зі Святослава: «Не дамо ж бо Землі Української посоромити!». Те ж саме можна прочитати і в «Історії України-Русі» Миколи Аркаса (1907 р.).

Програмним, мабуть, був і сюжет «Смерть Богдана Хмельницького», якому 1888 року у Києві на Софіївському майдані громадським коштом поставлять пам'ятник з написом «Богдану Хмельницкому единая неделимая Россия».

Можна припустити, що цей сюжет знайшов сам Тарас, «запійно» читаючи 1837 року все, що траплялося, чи те, що рекомендував Євген Гребінка. Завдяки йому, як вважає Павло Зайцев, «Шевченко прочитав усю, тоді ще дуже скупеньку літературну продукцію: твори І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Грицька Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, О. Бодянського та самого Гребінки, а також і збірники українських народних пісень та „Историю Малой России” Бантиша-Каменського».

Але повернімося до «Смерті Олега, князя древлянського», а точніше до давніх подій X ст., що надихали художників Академії в столітті XIX.

Навесні 972 року, повертаючись з багатолітньої болгаро-грецької війни, в районі дніпровських порогів, місце точно невідоме (у с. Микільське-на-Дніпрі Солонянського району є пам'ятна дошка) загинув згадуваний київський князь Святослав Завойовник. Років йому було 30–32. Як на сьогодні, то він не досягнув віку, коли в Україні можна балотуватися на посаду глави держави. Святослав же княжити почав з чотирьох років, бо сказано в «Повісті временних літ»: «І було всіх літ княжения Святослава двадцять вісім».

Епоха та статус Святослава були такі, що цей, ще досить молодий чоловік мав трьох (а може й більше) синів-підлітків, яких 970 року розсадив на уділи. Ярополка, старшого, вже навіть одружив з «трофейною» красунею-грекинею. Ярополк отримав Київ, молодший Олег – Древлянську землю (нині північна Житомирщина, Київська Чорнобильська зона). Володимира, народженого Малушею, випросили собі новгородці.

Уже по смерті Святослава між Ярополком і Олегом почалася усобиця, і хай не дивує розбірка саме між рідними братами. Араби кажуть: «Аль архама бейна ль'мулюк» («у володарів немає родичів»). Є тільки конкуренти та претенденти на владу та власність. Лют, людина з близького оточення Ярополка полював у Олеговій вотчині і поплатився життям.

У Києва і в цей час, і попередньо були досить напружені стосунки з Деревською землею. Після смерті князів Кия, Щека, Хорива, пише Нестор «...зазнали утисків [поляни] від древлян і інших навколишніх [народів]». Загальновідомі також смерть князя Ігоря 945 року під Іскоростенем (нині Коростень) та Ольжина кривава витончена помста древлянам. Ось і тепер, 975 року, захищаючи свій уділ, повстав Олег проти київського рекету. Ярополк цього попустити не міг, бо Київ уже звик до того, що він «матір городам русьським».

За намовлянням Лютового батька Свенельда, свого радника, Ярополк 977 року наїхав на Древлянщину і в битві під Вручиєм (нині Овруч) переміг Олега, молодший Святославич загинув. «Ярополк, плакал над ним и сказал Свенельду: „Дивись, ти цього хотів!”». А то хто ж! Шукали труп Олега, аби переконатися, чи конкурент мертвий, а плакав Ярополк для літописців та істориків, бо ж, як пише далі Нестор: «І похоронили Олега... і успадкував волость його Ярополк».

От саме цю сцену плакання над Олегом i тиражували за академічними канонами студенти, а разом з ними, набиваючи руку, i майбутній учень Академії Мистецтв Тарас Шевченко.

Малюнок виконано на папері (27,5×38,9 см) тушшю, пером і пензлем. Якби сюжет цей не був підписаний, то було би дуже важко упізнати в ньому щось таке києво-руське. Ярополк, Свенельд, дружинники нагадують радше римлян, аніж слов’ян чи варягів та й місцевість зовсім не поліська. Драпіровка, мов на манекенах, драматично здійняті, заломлені руки, закочені під лоба очі. Канон старанний учень Шевченко витримав, а може просто скопіював досконаліший зразок, бо і Шевченкового почерку у малюнку 1836 року ще не видно. Є хиби в перспективі, анатомії – отрок, що тримає коня зовсім курдупель, та й коні швидше скидаються на верблюдів, аніж на бойових скакунів. Оригінал малюнка сьогодні зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка (далі НМТШ, м. Київ).

Тоді ж, 1836–1837 рр. Шевченко малює ще одну «Смерть – Богдана Хмельницького». Малюнок (30,8×45,1 см) виконано у тій же техніці, що і попередній.

Сюжет цього малюнка ближчий Шевченкові. Тарас, народжений на Черкащині, в козацьких, гайдамацьких краях був з дитинства стихійним козакофілом і, треба думати, в заданий сюжет вклав набагато більше душі, ніж у «Смерть Олега», бо за драматизмом і наслідками фізичні смерті пересічного удільного князька Х ст. та видатного гетьмана ХVII ст. для сучасників, сусідів, нащадків були далеко не рівнозначними. Та і ситуація в сюжетах дещо відмінна: там Олег уже мертвий, тут Богдан іще живий.

Жити великому гетьману лишалися дні. Не такий ще і старий, якихось неповних 62 роки, Богдан Хмельницький вже навесні 1657 р. почав відчувати, що хворий. Швидко втомлювався, втрачав інтерес до подій, що вирували довкола. І соратники, і недруги бачили, що з вольовим і грізним гетьманом щось негаразд. Обстежити Хмельницького та встановити точний діагноз у ХVII ст. не могли. Ходили чутки, що гетьмана отруєно уповільненої дії зіллям. Про це, зокрема, писали Проспер Меріме, Микола Аркас, анонімний автор «Історії Русів»: «причину смерті гетьманської вважають деякі письменники довгочасну отруту, піднесену йому одним значним поляком, який сватався до його дочки, а опісля десь зник». Може бути, що й так. Відомо, як витoнченo труїли і труять супрoтивників, але безпосередньо Богдан Хмельницький помер від апоплексичного удару (інсульту) – крововиливу в мозок, на шостий день після паралічу тіла, втрати мови та свідомости.

Передчуваючи смерть, відчуваючи особисту відповідальність за все розпочате, скоєне, а ще більше за майбутнє, гетьман у Чигирині (у Грабянки на Преображення Господнє, 6 серпня 1657 р.) скликав старшинську раду. На раді Богдан звітував про зроблене і завершив тим, що з «...жалем сердечним і скрухою сердечною зоставляє всіх напризволяще і радив не занепадати..., тримаючися завше одностайної згоди і братерської дружби, без чого ніяке царство і ніяке суспільство стояти не може» – пише автор Історії Русів.

Гетьман дякував товариству за довір’я, співпрацю, вибачався за минулі прикрощі і просив зробити йому останню приємність: обрати гетьмана за його життя, якому б він міг відкрити таємниці та дати поради в управлінні, назвавши, за «Iсторією Русів» трьох кандидатів: переяславського полковника Павла Тетерю, полтавського Мартина Пушкаря та писаря генерального Івана Виговського.

Старшина ж і козаки, ридаючи гірко, залементували: «Син твій Юрій нехай наслідує місце і гідність твою! Прокляті, безсовісні й безсоромні були б ми, якби воліли замість нього кого іншого!». Старий Богдан, батько, знаючи механіку влади, жаліючи свого 16-літнього сина заперечував, а тоді таки погодився, бо таємно і сам плекав надію про успадкування булави, початок династії Хмелів в Україні – князівстві Руському. Відбули ритуал передачі клейнодів Юркові, який «за звичаєм був привітаний і прикритий прапорами і проголошений гетьманом, з пальбою із гармат та мушкетів із музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами», – говорить всезнайко автор «Історії Русів».

Треба думати, що генеральна рада відбувалася не в приміщенні, а на майдані, хоча попередньо гетьман міг радитись зі старшиною у покоях. Той же автор «Історії Русів» пише, що опісля виборів, Богдан ще мав раду з вузьким колом наближених, а «останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці, помер 15 серпня пополудні».

У Шевченка дія відбувається у гетьманських покоях. Худий, виснажений хворобою Богдан, тримаючи вже важку булаву, сидить на ліжку, він щойно лежав, бо вдягнений у довгу білу сорочку. Юрко, немов передчуваючи свою лиху долю, припав до батькових ніг. До покою входять з прапорами, бунчуками, литаврами старшини. Oбіч смертного ложа сидять священик, мабуть, єпископ Лазар Баранович і московський боярин. Один із полковників, вклякнувши на колінах, молиться, ще один у розпачі обхопив голову руками, інші похнюпилися, прибиті горем, принишкли.

Але не все було так однозначно. Атмосферу очікування смерті вождя передав Павло Загребельний у романі «Я, Богдан...»: «Полковники гризуться коло мого ложа смертного. Ходять по помосту, великі, обурливо здорові, байдужі, стукотять-грюкотять, як кобиляча голова в казці. Яка марнота. Я вмираю, а полковники в сусідній світлиці грають у підкидного».

Ну, картьожня в передпокої, то вже занадто. Всякому розумному читачеві зрозуміло, що то літературний прийом, гіпербола. Але ж і не без супостатства було влітку 1657 року в Чигирині, бо кожен з учасників цієї трагедії розумів, що зараз помирає не просто чоловік, християнин, ім’ярек, а помирає великий гетьман, обламується стрижень, хребет, на якому тримається хистка, непевна система. А що ж тепер? Що в отій Івановій, зроненій на руки чубатій голові? Якої погибелі на наші голови просить у Господа пан Мартин?.. А Юрасеві ми мізки вправимо!.. Кожен з Богданових «апостолів» думав однаково: «Хто – кого?!».

Не історик – поетка Ліна Костенко говорить про це ж, правда, щодо ситуації літа 1651 р., коли ще Богдан був живий, тільки похитнувся:

 

Розломлять, підгризуть, як миша, як полівка.

Всі хочуть булави, всі борються за власть.

Та й буде булава, як макова голівка.

Отак поторохтять, і знову хтось продасть.

Не той, так той...

 

І вже через рік, улітку 1658 року один із тріумвірату радників-порадників Мартин Пушкар накладе головою в розбірці з гетьманом Іваном Виговським. Екс-гетьмана Виговського розстріляють поляки за намовою свояка Тетері, а тлінні останки самого Богдана осквернять 1663 року у Суботові поляки, союзники його зятя, гетьмана Павла Тетері.

Десятиліття кривавої колотнечі, руїни, зрад, «убозтва й мискоборства»! Славну тризну справлять пани полковники за великим гетьманом!

18 серпня 1859 р. поет, літній чоловік, з волі Богдана підданий Московської імперії, демобілізований москаль Тарас Шевченко, може й занадто емоційно закине Хмельницькому його смерть, недоречну і невчасну, за яку розплачувалися покоління українців:

 

Якби то ти, Богдане п'яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на замчище подививсь!

Упився б! Здорово упивсь!

І, препрославлений козачий

Розумний батьку!.. І в смердячій

Жидівській хаті б похмеливсь,

Або в калюжі б утопивсь,

В багні свинячім...

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! та не дуже...

Якби ти на світ не родивсь

Або в колисці ще упивсь...

То не купав би я в калюжі

Тебе преславного. Амінь.

 

Але це буде потім, вже незадовго до власної смерті, а тепер, взимку 1837 року молодий Шевченко, працюючи над «Смертю Богдана», щиро співчуває гетьманові та полковникам.

Як і у «Смерті Олега, князя деревлянського», у «Богдановій смерті» неозброєним оком видно печать класицизму – у виборі теми, композиції, атрибутиці, постановці фігур. Шевченко 1836–1837 рр. мало бачив козацьку архаїку – костюм, інтер'єр, клейноди, бо, хіба намалював би в руках полковника чи генерального бунчужного прапор з навершям-аквилом (орлом) зі штандартів римських легіонів, з цифрою «28», або бунчук якоїсь чудернацької, веретеноподібної форми? Та й дійові особи – старшини, мов з інкубатора – однакової форми голови, оселедці, вуса, жупани. (Оригінал зберігається там само в НМТШ, а до цього належав ряду приватних осіб, Львівській філії Бібліотеки АН УНСР).

Окрім цього, закінченого малюнка 1836–1837 рр. у МС Т. II, є ще три ескізи (277, 276, 279) виконані олівцем 1842 року, названі також: «Смерть Богдана Хмельницького».

Найбільш пророблений композиційнo і технічно ескіз 278. Ніхто не молиться, не ламає руки, лишень Юрась упав на батькове ложе. Треба думати, що до «Смерті Богдана» Тарас повернувся 1842–184З рр. у зв’язку з проєктом «Живописної України», реалізованим частково 1844 року. (Всі три аркуші зберігаються в НМТШ).

Насамкінець, якщо ми вже говоримо про «Смерть Богдана Хмельницького», то заодно і з'ясуємо, а коли ж помер великий гетьман? Одностайности щодо дати смерти не було у козацьких літописців, немає її також і у істориків ХІХ–ХХ ст.

«Самовидець» (II половина ХVII ст.) говорить про смерть гетьмана в день Успіння Пресвятої Богородиці, який за старим стилем припадає на 15 серпня. Самійло Величко дату не називає, датує тільки похорон (після Пречистої), але автор передмови Валерій Шевчук вказав не тільки день, але й годину: «Хмельницький помер 27 липня за старим стилем о 5 годині дня», за новим стилем це 5 серпня.

У «Літописі» Григорія Грабянки (вперше опубліковано 1793 р.) – «…15 серпня 1657 опівдні», у автора «Історії Русів» (початок ХІХ ст.) кончина Хмельницького датується «15 серпня пополудні» (стиль тут старий).

Микола Костомаров у нарисі «Малороссийский гетман Зиновий-Богдан Хмельницкий», посилаючись на один з листів Івана Виговського, називає 27 липня (стиль теж старий). Відомий французький письменник Проспер Меріме у своєму єсеї «Богдан Хмельницький» (1865 р.) вказує на 15 серпня. У Франції ще з ХVI ст. діяв Григоріянський календар, тож треба думати, що у Меріме 15 серпня за новим стилем; або ж 5-те за старим. Коментатор і перекладач Проспера Меріме Ярема Кравець поправляє француза: «6 серпня за старим, 16 за новим стилем».

Олександра Єфіменко числа не називає взагалі, просто пише: «липень 1657 року», Микола Аркас, навпаки, подає аж три дати – 27 липня за Виговським, 15 серпня за літописцями, похорон відбувся 23 серпня. У Івана Крип'якевича інша версія – «8 серпня». Цю дату він називає у «Короткій історії України», виданій 1918 р. у Києві, отже користується вже Григоріянським календарем, але той же І. Крип'якевич в «Історії України», завершеній 1938 року вказує 6 серпня. Якщо так, то за старим стилем земний шлях Хмельницький мав би закінчити 30 або 28 липня відповідно. Історики, професор Ганна Швидько та Віктор Заруба, у підручниках для шкіл називають 27 липня. У Г. Швидько датування заплутане: «помер 27 липня [виділено – Гр. І.] 1657 р., в день Успіння Пресвятої Богородиці». Успіння (смерть) Богородиці фіксоване в календарі, і сьогодні відзначається за григоріанським календарем – 15 серпня, за юліанським – 28 серпня. Темна вода в облацех!

Ну і зовсім уже інші, не дні, а місяці називають Михайло Грушевський та Орест Субтельний: 27 червня та 4 вересня 1657 p. відповідно. 27 липня названо в одному з останніх досліджень життя Богдана Хмельницького Валерія Степанкова та Валерія Смолія (1992 р.) знову ж таки без уточнення стилю.

То в чому ж тут справа, що за плутанина? Невже жалоба потьмарила розум козацькій номенклатурі настільки, що вона втратила лік дням? Та й помер же не самотній абшитований козак, якому і очей нікому було закрити!

А плутанини ніякої не було. Була політика. Богдан Хмельницький не перший і не останній вождь, чию смерть приховали на день-два від співвітчизників, сусідів, ворогів. Версія ж про смерть в день Успіння Пресвятої Богородиці належить, як ішлося вище, Іванові Виговському – політику, дипломату, макіавеллісту, який свідомо у листі до запорожців призначає дату смерті. Успіння великого гетьмана сталося в день Успіння Пресвятої Богородиці, популярної в козацькій державі. Померти у велике свято щастить не кожному, а лиш Богом обраному, Богом даному. Одна справа бути генеральним писарем, і зовсім інше – бути соратником харизматичного Вождя. Ні власне життя, ні смерть не належать бранцям великої політики.

А може усе було набагато простіше за наші здогадки? Пригадаймо кінцівку зі знаменитої відповіді запорожців турецькому султану: «числа не знаєм, бо календаря не маєм…» В офіційних паперах канцеляристи писали число, місяць, рік, але поширеною була практика орієнтуватися в часі за церковними святами. Віруючим навіть нині легше саме так запам’ятати подію, що сталася у «силовому полі» свята, днем раніше, чи пізніше.

А до Богдана наприкінці 1838 року, вже слухач Академії Мистецтв Тарас Шевченко звернеться ще раз, зробивши олівцем начерк «Козацького бенкету», який ще має назву «Прийом Богданом Хмельницьким польського посольства на чолі з Адамом Киселем в лютому 1649 року в Переяславі». Вже і без автографа легко впізнати Шевченків стиль: характерні приземкуваті, короткуваті, кремезні фігури козаків, чимось трохи схожі на самого автора (Ескіз зберігається в НМТШ).

Повертаючися з солдатчини, Т. Шевченко вимушено затримався у Нижньому Новгороді, очікуючи дозволу на заїзд до столиць. Зголоднівши у казармі за книжкою, запоєм читає: з-посеред книг, які «проковтнув» тоді Тарас, була і щойно видана Миколою Костомаровим «Богдан Хмельницкий».

22 вересня 1857 р. Тарас Григорович записує у Журналі: «После обеда, как и до обеда, лежал и читал „Богдана Хмельницкого”», а наступного дня продовжив: «Погода постоянно скверная. Я постоянно лежу и читаю „Зиновия-Богдана”».

Може, лежачи i зробив олівцем три начерки «Богдан Хмельницький перед кримським ханом» (посольство до хана Іслам-Гiрея датується зимою/весною 1648 року).

Цілком можливо, що Тарас збирався зробити щось аквареллю, олією чи награвіювати, бо вже й друзям писав, судячи з листа Броніслава Залеського від 5 листопада 1857 р.:

«Спешу по первой почте послать тебе несколько слов в надежде, что оно заcтанет тебя в Нижнем над твоим Богданом Хмельницким». Але задум не був реалізований: закрутив вир життя, якого лишалося так мало.

Мандруючи Україною 1843 року, під впливом зустрічей, відвідин історичних місць, Шевченко надумав видати альбом офортів «Живописна Україна», до якого б увійшли: «1) зображення краєвидів, визначних по живописності, чи за історичною значимістю: храми, укріплення, і все, не зруйноване часом, 2) народний побут сучаcности – звичаї, обряди, вірування, забобони, казки, пісні та 3) історичні видатні події від Гедимiнаса до ліквідації Гетьманщини, та короткий опис картин на мовах українській [в оригіналі – «южно-русском наречии» – Гр. I.) та французькій».

«Живописній Україні» сам Шевченко надавав великого значення, це видно хоча би з листа до М. Цертелєва: «Якби мені Бог поміг докінчити те, що я тепер зачав, то тоді склав би руки, та й у домовину. Було б з мене, не забула б Україна мене мізерного».

А ще, заробивши на «Живописній Україні» грошей, Тарас хотів викупити з кріпаччини братів і сестер.

Зробити вдалося лише шість офортів, серед них і той, що цікавить нас: «Дари в Чигиринi 1649 року». Малюнок досить «прозорий» – легко вгадується джерело, яким користувався Шевченко, а саме «Історія Руcів», яку художник ґрунтовно проштудіював ще в рукописі вкупі з «Историей Малороссии» Миколи Маркевича та «Запорожской стариной» Ізмаїла Срезневського. Михайло Драгоманов писав: «Між 1840 i 1844 Шевченко натрапив на „Історію Русів” і вона запанувала над його думками. Шевченко брав з „Історiї Русiв” цілі картини і взагалі ніщо, окрім „Біблiї” не мало такої сили над системою думок Шевченка, як „Історія Русів”».

Оті «Дари в Чигирині» (початок 1844 – до 7 травня 1844 р.) навіяні «Історією Русів», це буквально ілюстрація до сторінок 140–141 «літопису».

Під зображенням трьох послів у передпокої гетьманського «палацу» є пояснювальний текст: «Изъ Царяграда, изъ Варшавы, изъ Москвы, прыбулы послы зъ велыкимы дарами єднать Богдана и народ Украинский уже вольный й сильный. Султан, окроме велыкого скарбу прислав Богданови червоный оксамитовий жупанъ на горностаевій хутри, шталть княжой порфиры, булаву и шаблю, одначе рада (оприче славного лыцаря Богуна) прысудыла еднать Царя Московского». Текст продубльовано французькою. Все це можна бачити на малюнку тушшю та офорті й прочитати в «Історії Русів», автор якої, мов завгосп, заактував подарунки – хто, що, скільки привіз, та дату називає іншу: не 1649, а травень 1650 року.

Шевченко цей сюжет називав ще також «Дари Богданові та українському народові» (цікаво, що перепало народові з дарів?).

На передньому плані трійця послів. Мов бідний родич, у кутку примостився поляк, у центрі стоїть посол турецький (нервує?), спокійно, упевнено сидить боярин, – найближче до світлиці, де радяться панове козаки. Йому, мабуть i чути, та й зрозуміло все, про що говорять полковники i гетьман. Один, із орлиним профілем козак демонстративно стоїть осторонь, зіпершись на одвiрок, це, мабуть, «партизант i оратор Богун», у якого була своя думка, щодо перспективи союзу з Москвою: «в народі Московському владарює найнеключиміше рабство i невільництво у найвищій мірі. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися iз вогню та в полум’я» – уже сказав, чи ще скаже пан Богун.

Джерела свідчать, що протокол прийому послів у козацькій столиці вже iснував, хоча i сам гетьман, i його соратники часто поводилися з послами брутально, бувало, хапалися за перначі, шаблі, погрожували, заважали говорити тощо. Але звести докупи в передпокої одночасно три депутації – то вже навіть для «скіфів-сарматів» перебір! Та й рішення остаточне про союз з Москвою було прийнято значно пізніше, а Богун таки мав особливу думку щодо Москви. Іван Богун, і не тільки він, не присягнув московському цареві 1654 року. А загине славний лицар 1664 року в міжкланових розбірках тих, хто зараз (1649–1650) у світлиці радиться з батьком Богданом, тих, хто дожидав його cмерти улітку 1657 року.

Окрім виконаних «Дарiв у Чигиринi 1649» Шевченко «планував зобразити події, які мали би збуджувати почуття національної гордості, або викликати думки про жертви, що їх зазнав український народ у боротьбі з силами, ворожими його самостійності – кара смерти над Іваном Підковою, Павло Полуботок у Петербурзі, Семен Палій у Сибіру, або давали образ кари за зраду (Сава Чалий)», – пише Павло Зайцев у книзі «Життя Тараса Шевченка».

Майже все так i лишилося у прожектах, дещо було реалізовано; те, чого не встигав робити художник Шевченко, те робив Шевченко-поет.

Доречним буде тут згадати ескіз олівцем «Антон Головатий біля Неви», виконаний у травні 1843 р., саме в період народження проєкту «Живописної України» (МС, Т. II, іл. 284).

Про свій задум Тарас пише Якову Кухаренку в лютому 1843 р: «чом ви мені не присилаєте костюма для Головатого. Я ось що думаю: замість того, щоб малювать Головатого для Вас одного, то я лучше зроблю літографію в 200 екземплярів, i тоді тілько, як буду мать гроші, бо це таке діло, що без грошей не втнеш. Я думаю його нарисовать, що він стоїть сумний коло Зiмнього дворца, позаду Heвa, а за Невою крепость».

Кількома місяцями раніше, влітку 1842 р., у Петербурзі перебував окружний отаман, генерал Чорноморського (кубанського) козачого війська, письменник Якiв Кухаренко. Спілкування з ним, а також із Семеном Гулаком-Артемовським, розмови про Запорожжя, Кубань – нову батьківщину запорожців і надихнули Тараса на «Антона Головатого», виконавця монаршої волі освоєння рештками запорожців Кубані 1792 року.

Далі ескіза справа не пішла, оригінал «Антона Головатого» зберігається в тому таки НМТШ.

Насамкінець, згадаємо ще три (знову три!) олівцеві начерки, де фігурує persona non grata офіційної російської та совєцької історії гетьман Іван Мазепа. Якщо Богданові «единая неделимая Россия» дозволяла ставити пам'ятники, то Іванові по церквах, зокрема ним збудованих, виголошувала анафему.

Постать Мазепи, його доля якнайкраще надавалися для створення речей драматичних, трагедійних, саме таких, які були задекларовані самим Шевченком у передмові до «Живописної України». І Шевченко робить три начерки олівцем, перший як ілюстрацію до поеми Кіндрата Рилєєва «Войнаровський» (1842 р.): Мазепа допитує полонених, поряд з ним його небіж Андрій Войнаровський; зліва на аркуші, окремо від начерка погруддя Мазепи. Для iлюстрування Тарас обрав уривок з поеми:

 

Мазепа лег; но вдруг к нему

Двух пленных козаки примчали.

Облокотяся, вождь седой,

Волнуем тайно мрачной думой,

Спросил, взглянув на них угрюмо:

«Что нового в стране родной?»

 

«Я из Батурина недавно, –

Один из пленных отвечал:

Народ Петра благославлял,

И, радуясь победе славной,

На стогнах шумно пировал;

Тебя ж , Мазепа, как Иуду,

Клянут украинцы повсюду...»

 

I багатозначний, безапеляційний коментар упорядників «Мистецької спадщини» (1961–1963 рр.), наче сам художник їм про це сказав: «Шевченко обрав саме той уривок з поеми, в якому Рилєєв говорить про засудження українським народом Мазепи як зрадника». Вустами нещасного народу, який «радіє» «славній» перемозі «русскава аружія» глаголить iстина!

Окрім «Допиту полонених», є ще два дуже вже чорнових начерки з Мазепою, названі «Композиціями на історичну тему» (МС, Т. ІІ, іл. 285, 286), датовані травнем 1843 р. Перша (285) маленька (5,5×4,7 см) читається важко, друга більша – (33,3×23 см) i довeршеніша, сюжет читається краще, до того ж малюнок внизу підписаний Григорієм Честахiвським: «Умiрає Мазепа а коло ёго Карл ХII». Знову «Смерть», тепер Івана Мазепи. Починали не за здравіє i закінчуємо за упокій!

 «Смерть Івана Мазепи» теж могла бути навіяна «Войнаровським»:

 

Дeнь грустных похорон настал:

Сам Карл, и мрачний и унылый

Вождя Украйны до могилы

С дружиной шведов провожал...

У Рилєєва Карл ХII біля домовини гетьмана, у Шевченка Мазепа ще живий, але ж художник, та ще й такий як Шевченко, не може бути рабом тексту.

Хмельницького на Божій дорозі оточили соратники, єпископи, бояри, ридає натовп на чигиринському майдані. Мазепа ж помирає далеко від батьківщини, самотнім; окрім Карла ХII бовваніє ще чиясь постать, мабуть Андрія Войнаровського.

Сумнівно, панове коментатори, щоби Шевченко звернувся до образу Мазепи саме за тим, аби «засудити його як зрадника». Однозначним, чорно-білим, арифметично-спрощеним ставлення Тараса до Мазепи не було. Попри радикалізм і гайдамацтво Шевченко все ж не більшовик і не совєцький історик! Дійсно, особливих симпатій до Мазепи Шевченко, патріот-демократ, нонконформіст не мав. Поет Шевченко i Мазепа-політик існували в різних вимірах. Порівняння ж сказаного Т. Шевченком про Богдана та Івана не на користь першого, але ні слова більше, бо то вже тема окремої розмови.

 

Радимо прочитати

Мистецька спадщина Т.Г. Шевченка: матеріали, присвячені дослідженню творчости Шевченка- художника Вип. І .– Київ: Видавництво Академії наук Української РСР, 1959.– 173 с.

Овсійчук В. Мистецька спадщина Тараса Шевченка у контексті європейської художньої культури: монографія.– Львів: Ін-т народознав. НАН України, 2008.– 414 с.

Шевченко Т.Г. (1814–1861) Мистецька спадщина: у 4-х т.– Київ: Вид-во АН УРСР, 1961–1964.

Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-ти томах.– Київ: Наукова думка.– Т. 7: Мистецька спадщина. Живопис і графіка. 1830–1843.– 2005.– 504 с.; Т. 8: Мистецька спадщина. Живопис і графіка, 1843–1847.– 2013.– 582, [2] с. : іл., портр.; Т. 9: Мистецька спадщина. Живопис і графіка, 1847–1850.– 2013.– 541, [3] с. : портр., іл.; Т. 10: Мистецька спадщина. Живопис, графіка і скульптура, 1851–1857.– 2014.– 559 с. : іл.– Алф. покажч.: с. 552–554; Т. 11: Мистецька спадщина. Живопис і графіка, 1857–1861.– 2014.– 401 с.: іл.– Імен. покажч.: с. 394–396.

Григорій Іващенко
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Травень 2022