Українська душа у звуках прадавньої кобзи

Іл. «Козацька пісня» Худ. Федір Зубков // http://sverediuk.com.ua/kobza-i-bandura-v-zhivopisi/

Колись незрячі кобзарі
Бувало, і вночі вставали,
І забувалися у грі,
І тугу серця розганяли…
                 Ярослав Чорногуз

Серед чудової та самобутньої культури нашого народу кобзарське мистецтво посідає особливе місце. Здавна кобзарів, яких часто називали народною совістю, шанували в Україні. Послухати пісні та думи під звуки, що линули від струн чарівного інструменту завжди збиралася сила-силенна люду…

Усі народи, переживаючи буремні періоди історії, мали оспівувачів подвигів своїх героїв. Такими співаками, як правило, були сліпі старці, які через цю особливість були здатні до більшої зосередженості, глибшого осмислення, сприйняття та відчуття всього, що відбувається у світі, бачити який їм не судилося. Ці сиві старці складали і відтворювали під звуки музичного інструменту епічні твори, зберігали та передавали їх із покоління в покоління.

Появу кобзарів у ХV–XVI ст. передусім зумовили історичні обставини в Україні: часті війни, виникнення козацтва з його специфічним устроєм. У татарське та польське лихоліття на Запорожжі у козацькому середовищі з’являються  музики, які стали зватись за тими інструментами, на яких грали, – кобзарями, бандуристами та лірниками. Кобзарство, за висловом історика А. Стратілата, явище унікальне і глибоко національне. Навряд чи кобзарів можна порівнювати з менестрелями – музикантами і співаками ХІІ–ХІІІ століть, які служили при дворах сановитих європейських сеньйорів. Вони мали іншу мету: слугувати не самодержцям, а народу. 

Багато кобзарів однаково добре володіли як бандурою, так і зброєю, були відважними розвідниками, пристрасними агітаторами. Народні співці виховували в людях національну гідність і пробуджували прагнення до свободи й незалежності.

Існує легенда про кобзарську сотню:… «Зійшлися козаки з турками. Билися затято. Уже майже добу шаленіла кривава січа, та не могли ніяк здолати ворога. І тоді гетьман наказав, щоб уперед вийшла кобзарська сотня. Як вшкварили кобзарі під кулями та стрілами – запальної, та з гиком і свистом, де й узялися сили в смертельно втомлених вояків. Так вдарили, що турки тільки п’ятами накивали»…

Це легенда, але дослідники віднайшли безперечні факти, що окремі кобзарі офіційно входили до складу Запорозького Війська. За часів Хмельницького на Січі, крім загальноосвітніх, існувало й кілька мистецьких шкіл, зокрема й кобзарська, які готували професійних музик для гетьманського, полкових і курінних оркестрів. Богдан Хмельницький поновив давньоруський звичай: під час походу кобзар мав їхати за першою особою у війську, тобто за гетьманом.

Дослідникові української історії та козацтва Дмитру Яворницькому свого часу пощастило зустріти 116-річного сина запорозького козака – Івана Гнатовича Розсолоду, який розповідав, що після люльки козаки понад усе любили музику.

«Оце було як соберутця та як уріжуть, так і самі танцюють, і земля танцює, і ліс, і вода танцює… Увесь день музики будуть грати, і весь день запорожці будуть танцювати. 
– На чім же вони грали?
– На всякій усячині: на ваганах, на ріллях [ліра – Д.Я.], на басах, на цимбалах, на сопілках, на свистунах, на скрибках, на кобзах, на козах, – на чім попало, на тім і грають.
– Що ж вона за кобза така?
– Кобза – це така штука, шо вона скидаєтця на вагани, тілько вона круглійша і пузатійша, з кружечком посередині, з вузенькою ручкою, з дірочками на ручці і с срібними струнами. Довжини буде аршина півтора. Я добре пом’ятаю її, бо скілько раз держав у руках».

«Січовий гопак». Худ. Олексій Кулаков // https://uahistory.co/pidruchniki/kondratova-art-8-class-2021-reissue/32.php

«Справжнім національним інструментом українських співців» називає Пантелеймон Куліш кобзу або бандуру, яких пізніше замінила ліра, яка гучніше «голосить», і тому на ній можна грати на весіллях, де у простого люду стоять шум і гам, які заглушають тихе звучання бандурних струн. За тим, як виконавець носив свій музичний інструмент, визначали, звідки він. Історик і бандурист Василь Ємець ще на початку ХХ ст. писав, що «харківські кобзарі носять кобзу під рукою, як жебраки, що прохають милостині; чернігівські ж – за плечима, як носили її колись прадіди, коли кобза не служила засобами до жебрання, а була необхідною приналежністю вільного українського козака».

Звідки походять та чим відрізняються кобза й бандура (чи кобуз, пандора або бандурія), досі немає одностайної думки науковців. Можливо, за козацьких часів так називали один і той же інструмент, як співалося у думі:

Кобзо ж моя, дружино вірная,
Бандуро моя мальована!

Грузинський князь Церетелі (Цертелєв) у передмові до виданого ним у 1819 р. у Петербурзі одного з перших в історії збірника українських дум писав: «Трапився мені якось сліпий, шестидесяти літ бандурист, котрий подібно до давніх рапсодів, переходячи з одного місця в інше, оспівує подвиги вітчизняних Героїв… Не смію… цінити зібрані мною пісні, але якщо вірші ці не можуть слугувати поясненням Малоросійської Історії, принаймні в них видно поетичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу і, нарешті, ту чисту мораль, якою завжди характеризувалися Малоросіяни і котру ретельно зберігають по сей час як єдиний спадок предків своїх, уцілілий від жадоби народів їх оточуючих».

Як зазначали дослідники українського кобзарства у XIX ст., народ сприймав їх як «людей Божих» і ставився до них з любов’ю та благоговінням, а слухаючи їхні пісні, і сам замислювався, а деколи, зворушений до сліз, чув у їхньому голосі начебто пісню про своє тяжке горе, славне минуле свого народу. 

«Бандурист». Худ. Дмитро Безперчій // https://s3-eu-central-1.amazonaws.com/sverediuk.com.ua/wp-content/uploads/2015/06/Dmitriy-Bezperchiy-Bandurist-1860-g..jpg «Кобзар» Худ. Віктор Віхтинський // https://sverediuk.com.ua/kobza-i-bandura-v-zhivopisi/

Інтерес до кобзарів зріс, коли були надруковані перші збірники пісень, дум. До нашого часу залишається дискусійним питання: кобзарі є творці чи виконавці музичних творів і які модифікації вони пройшли: кобзарі – козаки – старці – жебраки. Дослідник українського фольклору П. Житецький вважав, що «думи виникли серед жебраків – цих щирих піонерів у народних верствах гуманних ідей християнства». Український етнограф і мистецтвознавець Ф. Колесса стверджував, що історичні думи «…мусили витворюватися в козацьких осередках, під свіжими враженнями». На думку Д. Яворницького, запорожці були «високими поціновувачами пісень, дум, і рідної музики, мрійниками в душі, любили милуватися краєвидами, часто піддавалися піднесеним роздумам. Кобза, на їхню думку, інструмент, вигаданий Богом і святими людьми, нерідко самі складали пісні  та думи й бралися за кобзу».

Піснетворцями та співаками в Русі-Україні, як зазначав М. Сумцов, здавна були люди до цього здатні. Звалися вони в далеку старовину людьми «ведущими», баянами, скоморохами, шпилями, пізніше – бандуристами, кобзарями та лірниками. Між цими співцями була різниця і, мабуть, не мала, одні були з місцевих, інші захожі з чужини, але згодом різниця зменшилась і назви співців переплуталися.

П. Куліш та М. Сумцов доводили, що військові кобзарі самі були воїнами та носили «бандуру поряд зі списом або шаблею». 
Дума «Смерть козака бандуриста» є узагальненим підтвердженням їхньої трагічної долі, адже кобзарі до останнього подиху були вірні козацькій справі й хотіли хоч словом служити своїм побратимам:

«Пісня кобзаря» Худ. Іван Їжакевич // http://museum.net.ua/kartina/pesn-kobzarya/

То  ж  сидить  на  могилі
Козак  старесенький,
Як  голубонько  сивесенький,
Та  на  бандурі  грає-виграває,
Голосно-жалібно  співає… 
«Гей,  панове-молодці,
Козаки-запорожці!
Ой  де  ж  то  ви  пробуваєте?
Чи  до  Січі-матері  приїжджаєте,
Чи  ляхів-ворогів  киями  покладаєте,
Чи  татар-бусурман
Малахаями,  як  череду,  в  плін  завертаєте?
Гей,  коли  б  же  мені  Бог  поміг
Старі  ноги  розправляти
Та  й  за  вами  поспішати,
Хоч  би  я  на  останку  віку  вам  заіграв
Та  голосно  жалібно  заспівав…

Перед сучасними дослідниками кобзарської справи постає складна проблема – спробувати відновити імена народних співців-музикантів, які вийшли із земель Війська Запорозького, з того регіону, де зріло кобзарське слово, але після зруйнування Січі вони змушені були тікати від переслідувань.

Найвищого розвитку кобзарство досягло у часи славетних походiв i битв запорозького козацтва. У 1900 р. Д.І. Яворницький влучно пiдмiтив: «Українськi козаки в годину вiйни були воїнами, у мирний час – поетами та музикантами». Слiпцi-кобзарi протягом вiкiв оспiвували подвиги мужнiх героїв багатовікової жорстокої боротьби українського народу проти туркiв, татарських бусурманiв-людоловiв, польсько-шляхетських загарбникiв i поневолювачiв, муки i страждання запорожцiв у неволi на галерах-каторгах, їх непереборне прагнення вирватися на свободу  – «на тихi води, на яснi зорi». 

Особливу роль в українському життi кобзарі вiдiгравали в ХV–ХVIII ст., надихаючи козакiв патрiотичними пiснями на вiйськовi сухопутнi та морськi походи i гайдамацькi повстання. Дослiдники одностайнi: епiчнi думи й iсторичнi пiснi створювали учасники битв та походiв безпосередньо пiд час описуваних подiй або незабаром пiсля них. Повернувшись на Сiч, кобзарi бралися за кобзи, згодом бандури, i прославляли наймужнiших і найхоробрiших. Кобза в ХV–XVI, бандура в ХVII–XVIII ст. були найулюбленiшими музичними iнструментами українцiв. Виконавцiв дум на кобзi стали називати кобзарями. Особливо талановитi козаки-спiвцi ставали вiйськовими спiвцями, прославляючи бойовi подвиги побратимiв. Кобзарями ставали й тi, хто втратив зiр у битвах чи внаслiдок хвороб.

Український письменник і публіцист Василь Шевчук так поетично визначив роль і значення козака-бандуриста: «Коли військо верталося з походу, козацтво гоїло свої криваві рани і поминало друзів, що полягли за рідний край, за волю. Всі вже жили сьогоднішнім, жили прийдешнім, в якому бачили нові бої та втрати. Й лише один звитяжець, узявши в руки кобзу і кинувши на луки повід, шукав у серці, в струнах тих слів та звуків, які б навіки стали відлунням ратних подвигів. То був поет, співець народу, його історик і публіцист. Він не вигадував, не щебетав для втіхи, а думав, осмислював пережите та пройдене, творив для наступних поколінь, котрі виростуть та візьмуть шаблі в руки…»

Д.І. Яворницький писав, що козаки були великими шанувальниками пісень і дум і рідної музики взагалі: «…Запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, іноді самі складали пісні та думи і самі брались за кобзу, яка у них була улюбленим музичним інструментом. Кобзар… завжди був бажаним гостем у них, тому «він усюди вештається та на кобзі грає». Окрім того, кобзар у запорожців був хранителем заповітних переказів, живописателем «лицарських подвигів», іноді перший лікар хворих і поранених, визволитель невільників з полону, часто підбурювач до воєнних походів і славних подвигів низових сміливців. Кобзу, на думку козаків, придумав сам Бог і його святі, тому вона і була у них у такій шані. Одинокому запорожцю, який часто блукає безлюдними степами і не має можливості впродовж багатьох днів ні до кого промовити слова, кобза була справжньою подругою, дружиною вірною. Кобзі він довіряв свої думи, за допомогою неї розганяв печаль-тугу».

Особливе значення у мандрівному житті народних співців мала дорога, яка була їхнім способом життя. Дослідниця Наталія Сивачук припускає, що мандрівні співці – діти того прадавнього часу, коли якась частина нашого народу ще не була осілою. У цьому їхня психологія відрізняється від ремісницької чи селянської і наближається до циганської.

Творцями бойової слави України називають кобзарів автори історичних оповідей про запорозьке козацтво «Як козаки воювали» Ю. Мицик, С. Плохій, І. Стороженко. Про народних співців-запорожців відомо не так вже й багато. Багатьох з них віддавали у навчання до старих кобзарів ще хлопцями. Засвоївши науку, вони перебували на Січі як звичайні козаки, брали участь у морських і сухопутних походах, займалися промислами. У вільний час кобзарі співали для своїх побратимів пісень, розповідаючи про тяжкий і одночасно героїчний шлях народу. Дехто приходив до кобзи, підірвавши здоров’я, а найчастіше, – втративши зір під час військових походів. 

Відомі оповіді про одного з багатьох запорозьких кобзарів, народного співця Грицька – кобзаря з Прилуцького повіту. Ще молодим козаком разом зі своїми товаришами потрапив він у полон до турків. Згодом ті призначили його пильнувати за іншими полоненими. Але Грицько дав їм турецький одяг і влаштував втечу з турецького полону, за що йому викололи очі. Будучи сліпим, він дістався України і продовжив своє кобзарювання.

Кобзарі, користуючись великою славою як у себе, так і на чужині, не лише уміли наживати «статків-маєтків», але уміли і вмирати, накладаючи головами за волю своєї батьківщини. Вони часто були такими людьми, яких, за висловом В. Ємця, пізніше стали називати агітаторами. Перед повстанням взагалі, а особливо під час Хмельниччини, по всій Україні, здебільшого із Запорозької Січі, розходилися кобзарі та своїм співом і грою на кобзі роздували іскри народного гніву, закликаючи народ до боротьби проти пануючих в Україні гнобителів.

Вивчаючи польські історичні джерела XVI–XVIII ст., Л. Черкаський зауважує, що поляки часто називали бандуру козацькою лютнею, а бандуриста – козаком. Польська шляхта суворо карала кобзарів-бандуристів, які своїм мистецтвом закликали народ до національно-визвольної боротьби, брали участь в антишляхетських повстаннях. Так, Шляхетський суд виніс смертний вирок бандуристам Прокопові Скрязі з Остапова, Василеві Варченкові зі Звенигородки і Михайлові – зятю Сокового зі Шаржиполя за їхню участь у селянському повстанні, відомому під назвою «Коліївщина» (1768). Цей вирок занотовано в Коднянській книзі за 1770 р., що містить документи Шляхетського суду. За активну участь у гайдамацьких збройних походах проти польської шляхти було закуто в кайдани кобзаря Дмитра Бандурку з Київа. 

Кобзар Михайло Кравченко. Худ. Опанас Сластіон // https://medium.com/@slastionschools/%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B8-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85-%D0%BA%D0%BE%D0%B1%D0%B7%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B2-%D0%BE-%D1%81%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0-707ba42f9b86

Кобзарі часом виконували ще й військові доручення. Ніхто тих співців здебільшого не чіпав, і вони спокійно ходили вулицями Кафи, Трапезунда, Стамбула, приносячи в Україну вісті про невільників. Та й не тільки про них. Однак, найперший обов’язок народного співця – співати, складати нові пісні та берегти історичну пам’ять багатьох поколінь. І це зовсім не було самодіяльне музикування – хто на що здатний.

У деяких дослідженнях про кобзарів стверджується, що більшість з них були сліпими, втративши зір у результаті бойових дій чи від природи, а зрячі кобзарі являли поодинокі винятки. Проте, за переконанням музикознавця О. Фамінцина, це не витримує критики. Він доводив, що гравцями на бандурі (кобзі) в українському фольклорі зазвичай постають зрячі козаки (воїни чи молоді юнаки), а про сліпців-бандуристів не зустрічається жодних згадок. Це підтверджує, що творцями героїчного козацького епосу, котрий виконувався під звуки кобзи-бандури, були козацькі військові співці-кобзарі, а не професійні сліпці-бандуристи, які, ймовірно, перейняли свої пісні від останніх кобзарів. 

Кобзарі по всій Україні оспівували образи Богдана Хмельницького, його сподвижників Івана Богуна, полковника Морозенка та інших народних героїв. Ось тільки назви деяких з пісень: «Чи не той то хміль», «Хмельницький та Барабаш», «Хмельницький і Василій молдавський», «Іван Богун», «Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Перемога під Корсунем». В одній з таких пісень, складених у 1648 р., співалося:

Висипався хміль з міха
І наробив ляхам лиха,
Показав їм розуму,
Вивернув дідчу думу,
До жовтої водиці
Наклав їм дуже хмельниці –
Не могли на ногах стояти,
Воліли утікати.

Так образно розповідали народні співці про перші перемоги Богдана Хмельницького над військовими силами Речі Посполитої.
Зберігся гетьманський універсал від 26 вересня 1652 року, яким Хмельницький узяв народних музик під захист молодої козацької держави. Він наказував полковникам, щоб ставилися до кобзарів справедливо. 

При гетьманських дворах кобзарі були звичайним явищем. Деякі з гетьманів і самі грали на кобзах або на торбані, більш уживаному серед українського шляхетства інструменті, який зовні мало відрізнявся від бандури і був клеєний, а не довбаний як кобза. Богдан Хмельницький, який любив слухати козацьких пісень, і сам грав на кобзі. На ній грав, наприклад, і полковник Семен Палій, засланий І. Мазепою та Петром І до Сибіру. Він знаходив там собі утіху в молитвах, піснях, думах та грі на кобзі чи бандурі. Гетьман Іван Мазепа теж віртуозно грав на торбані, який з його власним гербом і досі зберігається у Чернігівському історичному музеї імені В.Тарновського. І не лише грав, а й створив свій неперевершений шедевр «Ой горе тій чайці».

Улюбленим сюжетом українських народних художників було зображення легендарного козака Мамая, який, за переказами, не розлучався з шаблею, але поруч зі зброєю завжди мав при собі бандуру або кобзу, щоб у тузі себе розважити грою. Внизу картини іноді був напис:

Добрий козак на натуру, 
Добре грає на бандуру… 
Сидить козак під вербою, 
Держить кобзу під полою,
Та у кобзу затинає,
Свою жінку проклинає…

Зображення козака в час, коли Запорозького Війська вже не існувало, на думку мистецтвознавиці Тетяни Пошивайло, сприймалося як своєрідний пам’ятник героїчному минулому українського народу. Малювали «Козаків Мамаїв» на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях, на кахлях і скринях. Навіть на липових вуликах з’являлося інколи простодушне обличчя цього козака. У таких випадках зображення запорожця набувало значення оберега, охоронця житла, господи селянина. У народі козака вважали чаклуном, характерником, який з’являвся до простого люду в найскрутніші хвилини життя, щоб допомогти мудрим словом чи відвагою, любов’ю чи співчуттям. 

Картина «Козак-бандурист» невідомого автора (XIX ст.). Національний художній музей України // https://ukrainopedia.fandom.com/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%BA_%D0%9C%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%B9

Народного героя, козака-воїна, зображували не в запеклій сутичці з ворогом, а в мить перепочинку, таким собі умиротвореним і замріяним. Однак, саме в цьому зовнішньому спокої і криються глибокі душевні переживання козака, його внутрішня духовна міць. Уже чимало років він не розлучається зі своєю шаблею, боронячи батьківський край від заклятих ворогів. Коли ж випадає вільна хвилина, сідає під дубом, кладе осторонь зброю і одній лише бандурі, «подрузі вірній», довіряє тужливі думи.

Якщо постать козака уособлює в собі не лише запорозьке козацтво, а й увесь народ, який піднявся на жорстоку січу, то бандура  в руках героя символізує надзвичайну пісенність і добру вдачу українця. Не випадково бандуристів боялися і ненавиділи вороги українства. Образ козака на картинах – то велична, викристалізувана віками дума народу про свою глибинну і сокровенну сутність. Народ стомився від постійних воєн, від розорень і спустошень, що перетворювали квітучий край на жахливу пустку. Зазнавши багато горя й лиха, він прагнув миру та вільної праці. Миролюбний характер українського народу й персоніфікує образ козака-бандуриста.

У 1908 році етнограф Філарет Колесса за ініціативи подружжя Лесі Українки та Климента Квітки та за їхні кошти бере участь в експедиції по Наддніпрянській Україні з метою запису і збереження традиційного українського кобзарського та лірницького репертуару.

«Ми маємо дуже багато літературних описів кобзарського співу, в печаті дуже багато було висловлено уболівання над щезанням того співу, – писав про цю ситуацію Климент Квітка, – але для заховання (збереження) дум – було зроблено безконечно мало».

Художник і великий поціновувач кобзарських дум Опанас Сластіон остаточно переконав Лесю Українку і Климента Квітку скористатися фонографом для запису кобзарського співу, бо мелодію і слова думи можна записати на папері, але не унікальну манеру виконання, яку мав кожен кобзар і лірник. Сластіон допомагає Колессі, надає для роботи власний фонограф, і завдяки тому, що особисто знайомим із багатьма кобзарями та лірниками, допомагає організувати справу так, щоб вони самі приїжджали на запис. Когось із кобзарів доводилося привозити «за 70 верстов». Таким чином був зібраний унікальний матеріал, який зберігся до наших часів.

Через десятиліття поневірянь і забуття кобзарське мистецтво, як вічно жива душа народу, фольклорна енциклопедія нашої історії, відроджується і звучить зі струн старовинної кобзи…

 

Радимо прочитати: 

Воріна Л. Кобзарське мистецтво.– Дніпропетровськ: Юрій Сердюк, 2004. 
Нирко О.Ф. Кобзарство Криму та Кубані: навчальний посібник / Упоряд., редагування, передм., вступ. ст. Н. Сулій.– Київ: Просвіта, 2008.– 480 с.
Самчук У. Живі струни. Бандура і бандуристи.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової л-ри, 2021.– 374 с.
Чернета Т.О. Життєтворчість, огранена долею: [про бандуриста Ю.М. Задою].– Корсунь-Шевченківський: Гавришенко В.М., 2014.– 158 с.: фот.
Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: [у 2 ч.].– вид. 3-тє, випр. і допов.– Дніпропетровськ: Арт-прес, 2005.– Ч. 2.
***
Жеплинський Б.М., Ковальчук Д.Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники: енциклопедичний довідник.– Львів: Галицька видавнича спілка, 2011.– 315 с.: фот.
***
Глоба Т. Співці козацької слави: кобзарі на Запорожжі: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://www.dnipro.libr.dp.ua/index.php?route=information/project&prj_id=1024
Стратілат А. Про стійкість традицій кобзарства в Україні: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://nte.etnolog.org.ua/uploads/2004/1-2/publications/79.pdf 

Радимо прослухати:
Колекція фоноваликів Філарета Колесси // https://commons.wikimedia.org/wiki/Commons:

Тетяна Глоба
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Листопад 2022