Вірування наших предків

 

Здавна наші предки вірили у магію, містику, міфічних істот. Сукупність окультних уявлень українців, котрі спираються на віру в злих духів, називають українською демонологією. 

 

Етнографи вважають, що більшість образів української демонології має дохристиянське походження. Вірування народу в злих духів пов’язувалися з їхніми уявленнями про навколишній світ. Воно ілюструє прагнення людини пояснити і упорядкувати те, що її оточує, розкрити єдність із природою.

 

Та система вірувань українців все ж неоднорідна, бо з одного боку – постійні тісні культурні взаємини з сусідніми народами, з іншого – боротьба з численними зазіхальниками на наші землі. Кожна з держав, котрі претендували на українські території, привносили свій культурний чи релігійний фон, що не могло не вплинути на загальний український світогляд. 

 

Отже, однією з особливостей української демонології є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями, присутність взаємопереплетених елементів анімізму, фетишизму і тотемізму, а також деяка кількість іноетнічних запозичень.

 

Анімізм – це віра в наявність душі чи духу в кожній речі або явищі навколишнього світу. Ці образи – фантастичні, зооморфні чи антропоморфні істоти, що наділені людськими властивостями та можуть впливати на живу і неживу природу. Одухотворювались і природні явища – грім, блискавка, дощ, град та інше. Згодом ці образи стали художньо-фантастичними персонажами фольклору.

 

   

 

Фетишизм – віра у надприродні властивості предметів і речей. Для нашого народу об’єктами релігійного поклоніння були різноманітні амулети і талісмани. Зокрема, чудодійною силою народна уява наділяла певні види каміння, яке нібито лікує від хвороб. Залишки фетишизму проявляються і в сучасному християнстві (культ хреста, ікон).

 

Тотемізм, у свою чергу, це – сукупність релігійних уявлень і вірувань про існування надприродних зв’язків між певною групою людей і певним видом рослин чи тварин. Ці елементи залишилися в обрядовості та звичаях українців, зокрема в обрядах водіння кози на свято Щедрого вечора, зустріч молодих після вінчання матір’ю, зодягненою в овечий кожух тощо.

 

До реліктів давньослов’янських вірувань, пов’язаних із традиціями міфологічного мислення, належать і численні залишки загальнопоширених культів. Одним із головних був культ вогню. Українці вірили в його небесне походження. Звідси й віра у святість домашнього вогнища. З культом вогню пов’язані різноманітні обряди та магічно-ритуальні дії (обкурювання димом, символічне спалювання, переведення через вогонь, аби позбутися хвороби, відвернути злих духів тощо). З цією ж метою вогонь використовувався у купальських, весільних та інших обрядах.

 

Священні властивості приписувалися і воді, до якої слід було ставитись обережно, щоб не осквернити її. Особливо цінувалася так звана непочата вода, яку треба було набирати з трьох чи семи криниць до сходу сонця. Неодмінним атрибутом лікувальної та господарської магії нашого народу вважалася освячена йорданська вода, якою кропили обійстя, худобу, щоб відігнати нечисту силу. Чудодійна сила приписувалася наговорній, нашептаній воді, над якою проказав примовку знахар. Культ води відбивався й у звичаях кидати гроші в криницю, в річку як викуп за душу утопленика тощо. Цей обряд зберігся й донині, тільки з іншим значенням. Хто з нас не кидав у фонтан чи водойму монетку, щоб повернутися в місце, де бували?

 

   

 

Важливе місце у світорозумінні українців займали й численні вірування, пов’язані з пересторогами та обмеженнями. Зокрема, подекуди вірили, що недобрими є перші дев’ять днів березня. Тяжким днем вважався понеділок: у цей день не слід було впускати до хати сторонню жінку чи щось позичати, бо весь тиждень буде лихий. Й нині можна почути фразу: «Народжений в понеділок». Так називають людину, якій не щастило. Вірили також, що  існують і лихі години. Щоб убезпечити себе від них, неодмінно слід було застерегтись: «В добрий час сказати, а в лихий промовчати»; чи: «В добру годину будь сказано». Часто народна уява пов’язувала успіх або невдачу в господарстві з молодиком: «Якщо в новий місяць робота не вдається – то не вдаватиметься весь місяць».

 

Великого значення надавали дотриманню численних засторог і табу, що стосуються християнських свят. Зокрема, на Благовіщення заборонялося торкатися насіння, бо не зійде; на Іллю не можна було іти в поле, бо Ілля спалить урожай, тощо. Цілий комплекс забобон приурочувався до Свят-вечора, Великодня, Нового року, Зелених свят. Так, на Свят-вечір після заходу сонця намагалися не працювати, бо інакше добрі духи зникнуть із оселі. Та були певні дні, коли навпаки дещо дозволялося, наприклад, ворожіння.

 

Його прийнято ділити на так звані оказіальні, тобто приурочені до певного випадку (побудови житла, народження дитини, шлюбу тощо), та календарні, себто закріплені за тими чи іншими святами. Найзручнішими періодами для ворожби українці вважали переддень Різдва (Свят-вечір), Новий рік, Великдень, Купала та інші. З давніх-давен ворожили по зорях та інших небесних світилах, по нутрощах тварин, сновидіннях, лініях долоні, на зернах, квітах, за допомогою води, вогню, снігу… Цей список можна продовжувати довго. З цією ж метою використовували різноманітні речі: обручки, люстерка, гребінці, черевики, пояси, свічки та іншу атрибутику. Були й так звані «професійні» віщуни. В Україні це – ворожки, ворожбити, знахарі, відьми, мольфари, до яких звертався простий люд. Та зазвичай ворожили самі. Як приклад, за довжиною стеблини соломи, яку витягали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий.

 

Різноманітними були дівочі ворожіння про шлюб. Деякі відомі й сьогодні, такі як перекидувати чобіт через тин чи просто за поріг: куди покаже його носок, звідти й прийде наречений. Вже у XIX столітті більшість гадань втратили своє магічне значення і стали просто веселою традицією.

 

   

 

Куди ж і без космогонічних уявлень. Це система народних вірувань і поглядів на сутність і походження небесних тіл Сонячної системи та зірок. Уявлення українців про небесні світила значною мірою зберегли архаїчні язичницькі елементи. Українці здавна вірили, що кожна людина має свою зірку, яка згасає, коли вмирає людина. Казали: «Зорі – то душі людей; якщо людина праведна – зоря ясна, а як ні – то темна». Пізніше з поширенням християнства це змінилося переконанням у тому, що кожна зірка є свічкою, яку запалює Бог із народженням людини. Серед традиційних культів – залишки давнього поділу Всесвіту на три зони: небо, землю, підземний світ. Небо уявлялося як дах землі, збудований з якоїсь білої маси. Вважалося також, що небо вогняне і воно розкривається лише на свято Воскресіння та під час грози. Пізніше широкого побутування набула версія суто християнського забарвлення: на небі знаходиться рай, куди Бог допускає лише святі душі.

 

 

Подібних змін зазнали і давні уявлення про Чумацький Шлях – дорогу у вирій. Пізніше він трактувався вже як дорога в Єрусалим. Але найбільше поширення мали повір’я про комети, які називали мітлою чи знаменням і вірили, що вони сповіщають лиха та війни. Передвістя біди бачили і у масовому падінні метеоритів. Побутувала і християнська версія: падаючий метеорит – це грішна душа, яку не приймає небо.

Ось так коротко про вірування наших предків.