Три суспільні прошарки... найбільше
прислужилися українській історії.
Це козаки, бандуристи і чумаки.
Василь Скуратівський
Іл. На Харківщині. Пейзаж з волами, Худ. С. Васильківський // http://interactive.ranok.com.ua/
theme/contentview/pdrychniki/ykranska-lteratyra-proflniyi-rven-pdrychnik-dlya-10-klasy-zakladv-zagalno
-seredno-osvti/vrtyalna-galereya-do-rozdly-ykranska-lteratyra-drygo-polovini-hh-st/panas-mirniyi
Погляньте літньої ночі на глибоке зоряне небо. У таємничій далині сяють міріади мерехтливих зірок Галактики, Молочного, або Чумацького Шляху, на якому невтомні зоряні чумаки розсипали сіль по дорозі.
Існує легенда, що чумаки їздили до Криму по сіль, орієнтуючись вночі на світлу смугу на небі. Повертаючись із Криму, перші чумаки нібито позначили дорогу сіллю, яка сипалася з дір у возах. Господь переніс цю соляну дорогу на небеса. З того часу чумаки знали шлях по сіль і зворотню дорогу додому. Чумацький Шлях усна народна творчість українців увічнила як нерукотворний пам’ятник на небі соляному промислу, який існував в Україні протягом кількох століть.
З другої половини XV і до кінця ХІХ століття в багатьох місцевостях України після хліборобства і скотарства одним із найпоширеніших занять сільського населення було чумакування. Тоді поклади кам’яної солі в Україні ще не були відомі, тож по неї їздили до Азовського та Чорного морів, пізніше – до Галичини і Волощини. Спочатку тих, що возили сіль, називали просто «люди», потім – «соленики», а від XVII століття в історичних джерелах згадується спільна назва – «чумаки». Протягом ХVІІ–ХVІІІ ст. паралельно цим назвам зустрічалась і назва «коломиєць». Чумацьке візництво набуло ширшого застосування, тоді як соленики та коломийці представляли групи вужчої спеціалізації. Між останніми різниця полягала лише в тому, що соленики, як правило, їздили по сіль на чорноморські лимани, а коломийці – до Галичини, переважно в район Коломиї (звідки й назва).
Походження слова «чумак» досі невідоме, хоч сам промисел чумакування був поширений по всій Україні. Деякі історики та мовознавці виводили назву «чумак» від татарського «чум», або «чюм», що значить «ківш», яким пили воду в дорозі. Багато дослідників пов’язують назву зі словом «чума», яку чумаки начебто завозили з Криму, через що носили і чумну дігтяреву сорочку. Зовнішній вигляд чумака, чорного від дьогтю, куряви, засмаленого сонцем, теж нагадував хворого на цю недугу. Ще назву тлумачили як похідне з перської мови, що означає ціпок, яким озброювалися для захисту від розбійників у дорозі, або ж від татарської назви перевізника.
Цікавий опис чумаків у О.С. Афанасьєва-Чужбинського в «Подорожі у Південну Росію»: «Все це народ видатний, особливо придніпровці. У своїх вишитих на грудях сорочках, незмірних шароварах, які всі у смолі, з довгими чупринами, вони надзвичайно оригінальні. Білизна, намазана дьогтем, не свідчить про неохайність; це робиться навмисно, по-перше тому, що чумаки йдуть у край, в якому у колишні часи існувала чума; по-друге для того, щоб у дорозі не завелася нужа (відома комаха). Це особливий тип. Чумак за ремеслом, від діда й батька, який хлопчиком вже ходив у дорогу, – в усьому, навіть у зовнішньому вигляді, набуває особливого характеру. Степове життя в пустелях, постійне кочовище, ночівля під відкритим небом, бесіди біля вогню, самотнє нічне ходіння на сторожі при волах, і пісні, часно імпровізовані тут же в степу ким-небуть з товаришів, – все це накладає на чумака особливий відбиток».
Чумаки були не просто групою людей, які разом їздили на промисел. Це був певний соціальний тип зі своєю особливою психологією, своєрідною організацією побуту, звичаями і традиціями.
Чумаки проходили великі відстані, багато бачили і мали досить таки екзотичний вигляд у своїй змащеній дьогтем сорочці, з обвітреним і засмаленим сонцем обличчям. «Чумак припасе на дорогу всього дві сорочки, і в цьому є свій звичай. В одній він йде в дорогу і, не скидає її жодного разу, в ній і повертається. Для захисту від дощу, пилу, зарази і мошок її негайно обмазують дьогтем разом з шароварами, тому важкий, ледачий і засмаглий чумак в дорозі являє здалеку якусь подобу стародавнього лицаря, закутого в панцир і лати. Інша сорочка має в собі багато зворушливого: її на чумака надягають тільки тоді, як він помре в дорозі», – так писав дослідник Г.П. Данилевський.
Чумакам були характерні стримана пластика рухів, урочистість поз, скупість міміки, велич ходи, небагатослів’я; неприйнятними були метушливість, поспішність, квапливість. Представників інших суспільних верств, навіть вищих, вражала шляхетність чумаків. У їхній поведінці були відсутні як зверхність, так і запопадливість стосовно кого б то не було. Натомість характерними були шанобливе ставлення до представників інших націй, толерантність щодо віросповідань і звичаїв інших народів. Етнограф П. Рябков зазначав, що чумак нагадував козака, його поведінку й уподобання. Дома ж чумак мало чим відрізнявся від звичайних селян. Про чумаків український народ був високої думки: «славні чумаченьки», «люди на все гожі й пригожі».
Чумацький промисел в XVI–XVIII ст. був пов’язанний з життям і діяльністю козаків Запорозької Січі. Саме Запорожжя брало надзвичайно широку участь у чумацькому промислі. Д.І. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» писав: «Чумацтво було надзвичайно цікавою рисою економічного життя як власне Запорожжя, так і всієї України, це зародок національного українського купецтва, заснований на засадах суто товариської асоціації. Воно зародилося набагато раніше за появу на дніпровському низу козацтва і навіть послужило прототипом самого козацтва, адже перші чумаки були і торговцями, й промисловцями, й водночас воїнами»
Іншу версію про зародження і географію чумацьких подорожей висловив О.С. Афанасьєв-Чужбинський: «Стан цей виник, можливо, століття два з половиною, коли вже Запорожжя правильно організовано і зимівники його були прихистком для чумаків у цих безводних степах. Обози з Гетьманщини тяглися землями Війська Запорозького і переправлялись через Дніпро: ті, що прямували на Дон – в Кодак біля першого дніпровського порогу; а в Крим – на Микитиному перевозі (нинішній Нікополь). Перші через землі Самарської паланки приходили на Дон, а останні – йшли на Перекоп».
У XVI–XVIII ст. вся торгівля України, Польщі, Литви, Південної Росії була в руках запорозьких козаків, а чумаки там «грали першу і незамінну роль».
Чумакували козаки, селяни, міщани і навіть духовенство. Різні шляхи приводили їх до цього промислу. Більшість селян йшли в першу торгову мандрівку з однією-двома парами волів (паровицями), а дехто починав з того, що ішов наймитом, погоничем до власника кількох десятків паровиць. За роботу в перше літо господар давав наймитові пару волів, з якими й починалася щаслива або нещаслива доля чумака. На початку XIX ст. чимало кріпаків ішли в чумаки: поміщики їх радо відпускали, бо за кілька років кріпак приносив великий грошовий викуп (в середньому тисячу карбованців).
В Україні не було села, де не чумакувало б хоча кілька родин. Завдяки цьому значна частина селянства втягувалась у торгівлю, що сприяло налагоджуванню зв’язків між віддаленими місцевостями.
У XVIII ст. в Україні були слободи, що налічували до 3000 і більше осіб чумаків. Справжній чумак майже не займався землеробством, кожен із них вважав хліборобство справою другорядною, бо «його ремесло набагато прибутковіше і дає йому можливість жити не тільки безбідно, але навіть з деякою розкішшю». В цих селах, як говорив сучасник, «не було жодного плуга й жодної борони», чумаки лише заготовляли сіно на зиму волам, а їхні жінки доглядали корів і відгодовували птицю. Ці чумаки вважали за сором для себе виорати і засіяти хоча б одну десятину землі. Лише їхні дружини скуповували невеличкі клаптики землі, де саджали дині, кавуни та іншу городину.
З кожним роком чумацтво цих слобод ставало все заможнішим. Багато хто вже не ходив у далеку дорогу, відправляли з возами наймитів, яких могло бути від двадцяти до сорока чоловік. Найбагатшими були чумаки на Катеринославщині, Полтавщині, Харківщині. Заможні й багаті чумаки траплялися також серед запорозьких козаків. У вересні 1754 р. на Царичанському форпості зареєстровано заможних чумаків із Запорожжя, серед них Грицько Шрам із Січі з 6-ма чотириволовими і 2-ма пароволовими возами солі. Тоді ж через Кременчуцький форпост пройшли Гнат Великий з Незамаєвського куреня з 6-ма пароволовими возами та Іван Білий з Мишастівського куреня з 4-ма чотириволовими й одним пароволовим возом солі. Опис господарства Романа Балабухи, типового представника чумацької верхівки залишив Г. Данилевський. Балабуха жив на власному хуторі, що називався «Роман при дорозі», поблизу Дніпра. Там було кілька хат, великі сади, пасіка, три ставки, комори, клуні, льох, саж для відгодівлі свиней, повітка для возів та інші господарські будівлі. На подвірї стояли готові до виходу в дорогу 30 чумацьких возів.
Дослідник чумацтва П. Рябков подає докладний опис чумацьких шляхів, яких було не так вже й багато: «Не було жодної стежки, ні сліду, як у морі. Розпізнавали шлях свій удень по сонцю й могилах, вночі ж по зірках та вітрах, за річками».
Найвідомішими були два чумацьких шляхи – Чорний і Муравський. Чорний вів від Волині через Умань, по таємних стежках, глибоких ярах і берегах степових річок доходив до Балти, Ольвіополя і завершувався біля Микитинської переправи на Дніпрі. Муравський шлях (давніша назва Сольний), відомий ще з ХV ст., вів від Перекопу до верхів’я річок Молочної та Кінських Вод, по річках Бик, Вовчі Води, Турець, а далі – по Харківщині на Курщину, а потім межиріччям Дону, Оки до міста Тули.
До ХVII ст. у місцевостях, де пролягав Муравський шлях, не було ні міст, ні сіл, ні хуторів, ні заїздів, і чумак мусив ставати на відпочинок чи ніч у степу, на березі річки чи в балці. Мостів на річках не було, і доводилося шукати мілин і переправлятись вбрід, а інколи й гатити гаті. Чумаків цей шлях приваблював тим, що був рівний і простий, а також мав гарні випаси для волів. У дощове літо трава виростала така висока, що за нею не видно було ні чоловіка, ні волів.
Були ще шляхи: Микитинський, Кизи-Керменський, Січовий та інші. Більшість чумацьких шляхів в Україні в ХІХ ст. мали, як і раніше, південний напрям, одначе, через те, що в чумацькому промислі відігравав велику роль експорт, головним чином через Одеський порт, значна частина чумацьких шляхів розходилася від Одеси по колишній Харківській губернії, а далі переходила в сусідні губернії: Подільську, Київську, Полтавську.
Найголовнішими чумацькими переправами правомірно вважалися Бериславська та Микитинська, проте на шляху до них солевозці змушені були проходити ще цілий ряд перевозів, які утримували запорожці та інші представники місцевого населення.
У далеку і небезпечну дорогу чумаки готувалися заздалегідь – ще взимку. Вони лагодили вози, виготовляли запасні частини (осі, дишла), замовляли в стельмахів нові колеса, відгодовували волів, запасалися дьогтем і харчами. Ярма та вози різьбили. Як згадував чумак Клим Сіденко з села Орли на Звенигородщині, у чумацькому господарстві було «все мережане та міцне, а вози так були вимережені, що не було, де й пальцем тикнути».
Тягловою силою були лише воли. В безкраїх степах вони мали добру пашу, були витриваліші та сильніші за коней, легше переносили далеку дорогу. З ранньої весни й до пізньої осені возили по 50–60 пудів (від 800 до 1000 кг) вантажів на парному возі, проходячи в цей час у Крим, на Дон і назад – до двох тисяч верств. Податок від возу, а не ваги призвів до виведення породи найбільших волів. Поступово відбувся перехід з 1-парової на 2-х, 4-х, 6-ти парову запряжку, яка дозволила різко наростити вантажопідйомність чумацької мажі.
Воли були одним із показників заможності чумака. Вони мали бути сірими, довжина рогів мала бути щонайменше півтора аршини (понад метр) в боки. Рябих, гнідих і волів інших мастей у чумацьких валках не зустрічалося. Дуже рідко траплялись чорні воли. У таких волів на лобі обов'язково мала бути пляма білого кольору, а самі воли – високі та рівномірно чорні. Чумаки вважали, що такі тварини оберігали інших від хвороб. Окрім того, чумацький віл мав iти рівно, не шкутильгати і не бити п'яткою. Назви волам давали переважно такi: Дунай, Журавель, Чорноморець, Юзко, Юрко, Сикса, Розвага, Буг, Ріжко, Козак, Лебідь, Сокіл тощо. Щоб воли були кучерявими, їх мили водою і витирали соломою. Хвости розчісували дерев'яною гребінкою, роги чистили склом і витирали кожушкою так, щоб ті блищали. Налигачі для волів були ремінні, інколи – шовкові. Деяким волам чумаки, будучі в Одесі, часом золотили роги. Влітку волів пасли, взимку годували і напували тричі на день. Ходили воли в дорогу по п’ять років, потім їх міняли на молодняк.
Велике значення мав віз, його конструкція та розміри. Виготовити добрий віз власної роботи коштувало 35 карбованців. Він увесь був дерев’яний. Чумаки не любили заліза, бо воно, казали, «притягає грім». Виготовляли з різної деревини: з ясена – полудрабки, щаблі, осі, війя, ободи, спиці; з береста – підкопу; з сосни – нижню дошку та боківню; з липи – насадки. Колеса та осі, а також ящик з лубком купували на ярмарку. Основні частини воза виготовляли самі або замовляли майстрам, які брали за роботу 4–5 карбованців з господарськими матеріалами. Майстрували взимку, один віз виготовляли тижнів зо два. Вози були великі, малі та середні (за вагою навантажуваної солі). На найбільші навантажували до 120 пудів, найменші – 60. Сам віз важив від 22 до 30 пудів. Кращим вважався новий, легкий на ходу, на ясенових осях, добре поставлених на високих колесах, бо так легше було худобі. Широкий обід вважався кращим. Ярма, люшні та полудрабки вкривали мережкою.
Як тільки з-під землі ранньою весною пробивалася трава, десятки чумаків гуртувалися у так звані «валки». Об'єднаними зусиллями легше було долати степові простори, захищатися від татар, грабіжників чи навіть зграї вовків, допомагати один одному під час мандрівки, платити менший збір на переправах і митницях. Сезон чумацького промислу тривав шість місяців, а часом затягувався й надовше. Але найбільш солі вивозили у липні-вересні.
Чумацький промисел було обставлено цілою низкою специфічних ритуалів, обрядів і звичаїв. Насамперед, його було досить жорстко прив’язано до календарного циклу. «Виробничий цикл» у чумаків починався з весняного рівнодення (20 або 21 березня), закінчувався святом Покрови (14 жовтня) і був чітко регламентований за днями тижня. У відомій пісні «Гей, йшли наші чумаченьки в дорогу» співали:
В понеділок ярма парували.
У вівторок вози підчиняли.
В середу воли годували.
В четвер воли напували.
В п’ятницю з родом прощалися.
А в суботу молилися Богу.
А в неділю рушили в дорогу.
А з неділі прийшли до перевозу…
Проводи чумаків у далеку дорогу мали традиційний характер, днем виїзду обирали п’ятницю або неділю, залежно від традиції села. Церемонія проводів починалася до схід сонця. Всі члени родини виносили й укладали в мажу все необхідне в дорозі: запасну ось, трісок на багаття, «необхідне кашоварське причандалля – казани, тагани, сокири, ложки, салотовки». З продуктів харчування брали пшоно, сало, борошна житнього по 3 пуди на особу, 2 лантухи житніх сухарів, лантух затірки, вінок цибулі, торбу часнику, сушені фрукти на узвар з розрахунком на 1,5–2 місяці. Уклавши все на вози, поверталися до хати, сідали за довгий стіл, влаштовували сімейну трапезу. Потім всі вставали, молилися Богу, промовляли: «Господи! Пострічай у далекій дорозі!».
Старий чумак – батько чи дід – виносив із хати свячену воду, кропив нею воза та волів, потім брав сокиру і кидав наперед волів – вони мали пройти, не зачепивши її колесами. Якщо кинута сокира лежала на схід, подорож, вважалося, буде вдалою, на захід – до невдачі, на південь, – добрий заробіток, на північ – невдалий. Виряджаючи чумака в дорогу, жінка й діти з плачем проводжали його за село: «Господи, благослови! Посприяй! Дай, Боже, час добрий! З Богом в путь! Бувайте здорові! Нехай тебе Бог благословить і заховає від усілякого недоброго ока, зустрічі з попом і від зайця, що перебігає дорогу!».
Ще в дорогу з собою чумаки завжди брали півня. Його називали «цариком», бо це був півень з першого яйця під квочкою. У дорозі чумакам він слугував годинником, термометром, барометром. Досвідчені чумаки за тембром голосу півня за 2–3 доби передбачали зміну температури повітря, дощ чи сонце, вітер, його напрям. За тогочасним віруванням, півень охороняв чумаків від нечистої та ворожої сили, нагадував про домівку і сім’ю.
Від’їхавши далеко від села, чумаки виходили на чумацьку раду і обирали отамана. Кожен із них мав право одного голосу, а новачки – півголосу. Кандидатуру отамана висували бувалі чумаки.
Серед інших отаман виділявся шапкою, обшитою поверху червоним трикутником. Він їхав верхи на коні або ж у візку, запряженому конем, а його вози були попереду валки. На його передньому возі стояв півень. Усі гроші здавали отаманові, він вів рахунок, карбуючи на палиці. Слово його було для всіх законом, без нього навіть вози не мазали. Одягався він, як і всі чумаки, у широку полотняну білу сорочку, оздоблену скромною вишивкою, в широкі штани на ремінному очкурі, до якого кріпився ніж-«циганчук», взутий був у постоли або ж чоботи. За халявою тримав ложку, люльку, сопілку, молитовник від пропасниці. У холодну пору носив свиту або кожух, а шапку не скидав і влітку.
Обов’язки отамана визначалися чумацькими звичаями. Він не лише керував рухом валки, а й організовував чумаків на відбиття нападів, обирав місця для зупинок, аби було вдосталь корму для волів, чиста вода, умови відпочинку для чумаків, розставляв вартових. На шиї носив перепустку з печаткою властей на право проїзду територією Кримського ханства на Перекоп, сплачував мито, домовлявся про місце на ярмарку. Але кожен чумак свої товари реалізував окремо.
Багато в чумацтві важили товариські принципи. Товариші ніколи не зоставляли чумака в нещасті, але зрада товариша вважалася за один із найганебніших злочинів – той, хто вчинив це, вже не знаходив собі валки.
Чумаки вирізнялись високою культурою, читали, бо всі були грамотні, співали, грали у шахи, виготовляючи їх із паличок. Про новини дізнавалися в дорозі, бо добре знали мови інших народів.
«Без води і трави» чумаки не могли рушати в далеку дорогу. На відпочинок розташовувалися в долинах, де можна було дістати воду в «світлій криниці» або озерці серед густого очерету. Цікавий чумацький звичай наводить краєзнавець Іван Гусаров із Дерезуватого. На великих відстанях між природними водопоями чумаки копали в полі три криниці, розташовані трикутником за релігійним принципом – «Бог любить Трійцю». Над криницями садили калину, а також вербу, яка очищала воду.
Найважливішою після отамана людиною серед чумаків був кухар, чи – кашовар, він «зберігав усі харчі й кашоварські знадоби», готував страву чумакам до снідання, обіду та вечері. Додатком ставала дичина, упольована в дорозі – зайці або птахи.
Вирушаючи в довгий путь, чумаки озброювалися рушницями, списами, шаблями, землеробськими ціпами, косами – «в кого віл та коса, в того грошей киса», «косіть, хлопці, лободу, забувайте ту біду». В разі відсутності паші для випасу волів, у крайньому випадку, косили чиюсь пшеницю або жито. Як пишуть дослідники, коса була не тільки сільськогосподарським, але і бойовим озброєнням для чумака.
Валку чумаків супроводжували ще й собаки. Вони полювали на дрібну звірину, проганяли зайця, щоб той не перебігав дорогу. При нападі ворогів собаки створювали своєрідний другий фронт в тилу розбійників, нещадно гризли їх за ноги.
Біля кордонів Вольностей Запорозьких чумаків зустрічала особлива козацька команда і допомагала їм переправлятися через річки, часто супроводжувала в особливо небезпечних місцях. За ці послуги чумаки сплачували певну суму до військової скарбниці або ж харчами. Запорожці, сприймаючи охорону чумаків за свою безпосередню роботу, жорстоко карали тих, хто відмовлявся платити.
Від Запорожжя до Перекопу чумаки нікого не зустрічали, крім татарських табунів і отар. Ногайські татари в степу нікого не боялися, бували випадки, коли вони захоплювали чумаків у полон і продавали їх у каторгу. Як тільки виникала загроза нападу, чумаки будували «табір» у вигляді чотирикутника з возів. Такий укріплений табір важко було взяти нападаючим. Якщо ворогів було не так багато, то чумакам вдавалося від них відбитися і навіть захопити полонених.
Довга й важка дорога гартувала чумаків морально та фізично. Недарма ж про них казали: «То люди бувалі, сходили світами, багато бачили, багато знають». Більшу частину життя чумаки проводили в дорозі, тож і помирати нерідко доводилось на чужині.
Коли хтось з чумаків помирав у дорозі від хвороби чи ран, товариші біля шляху копали яму головою в напрямку рідного дому. Померлого клали до ями в новому одязі. Кожен чумак зі своєї мажі приносив жменю солі – нею обсипали покійника. Насипали високу могилу, ставали навколо неї та читали молитви, потім влаштовували заупокійну трапезу. Роги волам покійного фарбували в чорний колір (намазували дьогтем і посипали попелом). Коли ж чумак загинув, проливши кров у боротьбі з ворогами, між рогами вісімкою прикріпляли стрічку червоного кольору. Коли проїжджали селами, люди ставали поміж тих волів на коліна і молилися Богу за упокій душі небіжчика, віддавючи йому шану.
Повернувщись додому, побратими передавали вдові померлого мажі, волів і все зароблене її чоловіком, розповідали про трагічну подію. Вдова влаштовувала трапезу для всіх чумаків. Другої весни чумаки привозили високий дубовий хрест і вкопували його на могилі. Вишитий вдовою рушник прикріпляли серединою до вершини хреста, кінці приколювали на перехрестях.
Крім грабіжницьких нападів, чумаків у дорозі чекали степові пожежі, нальоти сарани, різні хвороби. Про появу сарани вони дізнавалися наперед за певними прикметами, тому зупинялися, натягували на голови собі та волам торби, щільно закриваючи їм рота, ніздрі, вуха, очі. Коли сарана, об’ївши все навколо, відлітала, чумаки звільнялися від мішків, оглядали тварин, вичісували їх дерев’яними гребенями, в найближчій річці обмивали волів і реманент від смердючих залишків роздавлених комах.
Якщо в дорозі потрібно було лікуватися, то використовували горілку, настоянку з трав, різне зілля. З цією ж метою обкурювалися тютюном, ладаном. Вони знали про лікувальні властивості нутряного жиру свиней, собак, борсуків, ведмедів, гусячого, їжакового, кротового, гадючого, черепашого. Їх використовували для лікування внутрішніх хвороб. Рани та нариви зцілювали маззю, виготовленою з м’яса річкової черепахи, звареного в борсучому жирі. Бронхіт і зараз лікуємо чумацькими засобами: редькою з медом і напарюванням ніг.
Під час поїздки, як і козаки в поході, чумаки дотримувалися сухого закону, а після доброго торгу бучно гуляли.
Наприкінці ХVIII століття в руках чумаків було зосереджено більшу частину торгівлі сіллю та рибою. На початку XIX ст. вони щорічно продавали в Україні по 4 млн. пудів солі та 600–900 тис. пудів риби. А за сезон (квітень-жовтень) транспортували по 60–80 млн. пудів вантажів, в тому числі 25–40 млн. пудів хліба на експорт, який транспортували за кордон через Одесу.
Чумаки перевозили найрізноманітніші речі. Так, відомо, що з настанням весни чумаки з Придніпров’я брали з міста Слов’янська топлене сало, а з інших навколишніх місцевостей – пшеницю, льон, борошно і відвозили все це на продаж у Таганрог, Бердянськ, Маріуполь. З Таганрога або Ростова брали рибу, ікру, вино. А ще так звану дерев’яну олію – нижчий сорт конопляної чи іншої олії, яку використовували у примітивних світильниках. Додому, крім солі та риби, привозили родзинки і ріжок («цареградські боби») – плоди середземноморських дерев, з яких тоді виготовляли сурогат какао, освіжаючі напої, ласощі та приправи до випічки. На возах чумаків знаходилося місце для величезної кількості інших товарів, які везли на Курський, Коренський ярмарок або до Білгорода. Деякі товари відправляли навіть до Москви, Нижнього Новгорода й інших міст Російської імперії. Чумакам доводилося бувати в Астраханській губернії, в Криму, Бессарабії, Білорусі та Польщі.
Чумаків на селі шанували всі. Особливо тішилися селяни тоді, коли вони поверталися з Криму з повними возами. Односельчанам продавали сіль значно дешевше, зубожілим давали безкоштовно. Чоловіків пригощали тютюном, жінок – прянощами (перець, лаврове листя, кориця), кольоровим горошком, яким прикрашати паски на Великдень, порошком для фарбування яєць. Дідусям дарували люльки, бабусям – парчеві очіпки, парубкам, котрі збирались одружуватися, – зелені пояси, дівчатам – стрічки. А вже дітям – гостинці: ріжки, цукерки, горіхи, сушені фрукти, забавки. Церкві – ладан, бо священник завжди молився за щасливе повернення чумаків додому.
У свої садиби чумаки заїжджали з поля, «щоб не наробити шкоди». Сіль зберігали в засіках комор у кадубах, сипанках, а міряли її діжками та мірками.
Заможні чумаки влаштовували обід для сельчан, на який запрошували усіх бажаючих. За столами точилися жваві розмови, особливо там, де сиділи бувалі чумаки. Їхні спогади, сповнені романтики, привертали увагу молодих.
З настанням холодів чумакування закінчувалось. Волів розміщували в теплих загонах під доглядом наймитів. Щоб наймит добре доглядав худобу, хазяїн-чумак давав йому паровицю волів на виплат. Через п’ять років служби наймит і сам ставав чумаком.
Радимо прочитати:
Гусаров І.І. Степ та воля – гей, чумацька доля....– Дніпропетровськ: Інновація, 2011.– 72 с.–
Косенко Л. Козаки: лицарський орден України. Факти, міфи, коментарі.– Харків: Школа, 2009.
Малик В.К. Чумацький шлях: роман, оповідання. – Харків: Бібколектор, 2013. – 313 с.
Носко Д.В. Чумацький шлях.– Київ: Патерик, 2013.– 64 с. : іл.
Рябков П. Чумацтво. Вип. 23. – Запоріжжя, 2010.– 124 с.– (Старожитності Південної України).
Шишков С.М. Сіль, чумаки... і чума // Спадщина: краєзнавство: розвідки, знахідки, дослідження.– Запоріжжя: Кераміст, 2018.– Кн. 2.– С. 246–253.