Українці – слов’янський народ, корінне населення України, найбільша етнічна спільнота на її території в усі часи. Переважна більшість українців розмовляє українською мовою, яка належить до східнослов’янської мовної групи.
Український етнос протягом століть формувався на землях сучасної України та частин суміжних земель сучасних Білорусі, Польщі, Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини та російської федерації. Українці нині мешкають не лише в Україні, де їх налічується 37 мільйонів, а й за межами нашої держави: в Білорусі, Казахстані, росії та багатьох інших країнах. Значні українські діаспори є в Польщі, Чехії, Канаді, США, Бразилії, Німеччині. Загальна чисельність українців у світі перевищує 46 мільйонів осіб.
До XIX століття самоназвами українців були русь, русини, козаки. В інших країнах українців також називали рутенами, черкасами, малоросами.
«Русь», «русини» походять від назви середньовічної Руської держави, Русі та зафіксовані в українських літописах, діловодстві, релігійній і світській літературі XIII–XIX століть. Так, український православний полеміст Іван Вишенський у праці «Книжка» 1598 року згадує «русь» як одну з самобутніх православних націй, поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншими. Тоді ж у творі «Відпис на листа в бозі превелебного отця Іпатія» український письменник-полеміст Клірик Острозький згадує «русь» як один із народів, поряд із москвою, греками, поляками, волохами та німцями. Самоназва «русин» виникла в Україні та Білорусі, й спочатку вживалася тільки в однині – русин (дав.-рус. рѹсинъ) як похідне від форми множини «русь». Форма множини «русини» виникла в XVI столітті, вживалася щодо українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвитинам») або тільки щодо українців (для відрізнення їх від «литвинів» – русинів із Великого князівства Литовського. Вперше цей етнонім у множині зафіксований у 1501 році в статутній грамоті Белзького воєводства.
У латинських джерелах часто трапляється назва «рутени». В античні часи так називали одне з кельтських племен у Галлії (тепер частина сучасної Франції). А вже, починаючи з XI ст. (Августинські аннали за 1087 р.), західноєвропейські автори за середньовічним звичаєм давати невідомим для них раніше народам назви неіснуючих на той час етносів, почали використовувати цю назву на позначення населення Русі. У джерелах XV–XVII ст. визначення «рутени» часто застосовували до українців і білорусів (або лише до українців – у випадках, коли білорусів зараховували до «литвинів» – «Lithuani»).
У грецьких і похідних від них джерелах існувала назва «росіяни» (саме так звучала назва народу, записана грецькою від назви країни – Ῥωσία).
Починаючи з XVI і аж до XX століття, як синонім «русинів» побутував термін «роксолани», а Роксоланією називали Русь-Україну. Ця назва виникла у Речі Посполитій з подачі Станіслава Оріховського, українського релігійного діяча, філософа, історика, письменника. Вважалося, що роксолани – предки руської (української) шляхти. Про себе він говорив: «Ruthenorum me esse et libenter profiteor» – «Я з рутенців, про що кажу охоче і з гордістю».
У XVI–XIX століттях українців також називали «козаками», оскільки Україна була центром козацьких володінь – Війська Запорозького.
Ще одна назва – черкаси – екзонім, яким називали українських козаків у московській державі з XV до початку ХІХ століття, а пізніше і всіх українців Гетьманщини та Слобожанщини. Після входження більшої частини українських земель до складу московської держави з початку 1660-х рр. у книжній московській мові з’являються синоніми до «черкасів» – малороссийских городов жители і малороссийский народ, з початку 1720-х рр. – малороссияне, малороси за візантійською церковною назвою України – «Мала Росія».
Вперше у вітчизняній історіографії назва «український народ» з’явилась у 1590 році завдяки руському шляхтичеві, докторові теології, церковному та суспільно-політичному діячеві Речі Посполитої Йосифу Верещинському. Тоді ж, наприкінці XVI століття в документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка, вперше зафіксований етнонім «українці». У першій половині XVII століття «українцями» називали послів на сеймах Речі Посполитої від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. У добу козацтва «українцями» прозивали мешканців козацьких земель – Гетьманщини, Запорожжя та Слобожанщини, з другої половини XVII століття назви «українці», «народ український» уже широко використовувалися.
З початку XIX століття, аби підкреслити свою окремішність від росіян (великоросів), українська інтелігенція Харкова (серед них М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Костомаров, М. Драгоманов та інші) стала використовувати назву «українці» як загальний етнонім замість давньої назви «русини» та назву «Україна» для позначення всієї країни.
Остаточно ця самоназва затвердилась у Наддніпрянській Україні в часи Української національної революції 1917–1920 років і радянської українізації. Те ж саме відбулося на Галичині та Буковині у 1918–1940 роках. Відтоді етнонім «українці» став назвою цілої нації.
Радимо прочитати
Балушок В. Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ–ХХ століттях) // Матеріали до української етнології.– 2014.– Вип. 13.– С. 52–57.
Брайчевський М.Ю. Походження Русі.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 222 с.: карти.
Галушко К. Русь ‒ Малоросія ‒ Україна: назва і територія. ‒ Київ, 2017. ‒ 32 с.
Кіндратенко А.М. Походження українців та деяких інших індоєвропейських народів і мов.– Харків: Майдан, 2019.– 245 с.
Півторак Г.П. Сини Дажбожі, Сварога внуки…: Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски».– Київ: Видавничий центр «Академія», 2001.
Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова.– Київ: Наукова думка, 1993.– 199 с.
Піддубний С.В. Код України-Руси.– Голованівськ: УВПП, 2008.– 176 с.: іл.– Бібліогр.: с. 170–172.
