«Весілля», 1860. Худ. Іван Соколов // https://susidy.city/blogs/47152/persha-shlyubna-nich-vesilni-tradicii-menschini
Ой сьогодні понеділок –
Не неділенька.
А вже ж наша Маруся
Не дівка.
А вже ж її кісоньки
Немає.
Тільки її родинонька
Гуляє.
Українська народна пісня
Українське стародавнє весiлля – це важливий компонент народної традицiйної культури, один із наяскравіших зразкiв поєднання слова i дiї, реалiй i символiв, повсякденності та поетичності. У ньому вiдбилися кращi риси свiтогляду, моралi, традиційних уявлень народу, архаїчнi елементи народних вiрувань, звичаїв у сiмейно-шлюбних вiдносинах. У весiльному обрядi українців обрядовi дiї проводилися послiдовно, за звичаєм у конкретному регіоні. Із плином часу деякi ритуали втрачені, деякі злилися, трансформувалися в один обряд.
Дотримання учасниками весілля певних обрядових дій, вірувань, пересторог, а інколи навіть заборон було поширеним явищем в українському традиційному весільному обряді XVIII–XIX століть. Ціла низка народних післявесільних обрядів традиційно передбачалася, щоб зміцнити зв’язок між молодими та полегшити період адаптації молодої дружини у чужому домі.
У понеділок весілля продовжувалося у хаті молодого, де знову збиралися гості. Напередодні перший з них – обряд шлюбної ночі – включав переодягання молодої, вивід її до гостей, демонстрацію цнотливості «перезву». Другий цикл символізував приєднання невістки до чоловікової родини: розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля знову розподілом короваю й обдаруванням молодих і родини нареченого.
Обряд шлюбної ночі в домі молодого мав свої регіональні особливості. В Середній Наддніпрянщині, на Поліссі та Слобожанщині ще до 30-х рр. ХХ ст. побутував обряд «комора». Така, здавалося б, інтимна річ у ті часі не була справою лише молодят. Коли напередодні свахи стелили молодим постіль, молоду перевдягали в нову сорочку, дружби (бояри) або старший боярин сторожували біля комори, стодоли чи хати, де спали молоді. Сучасна етнологиня Ірина Ігнатенко пише, що про ніч кохання в давнину мови не велося. Молодий мав якнайшвидше «добути калину» й продемонструвати доказ «чесності» своєї дружини. Біля дверей могли чатувати родичі молодого, свашки, періодично запитуючи: «Чи вже?..»
Потім свашки оглядали сорочку чи постіль молодих. Після перевірки шлюбного ложа починалася кульмінація весілля, яка мала два сценарії. Якщо наречена дійсно виявлялася цнотливою, то весілля набувало нечуваної загальної радості та продовжувалося з особливим піднесенням, зі співами і танцями. Символами дівочої цноти на «чесному» весіллі ставали предмети червоного кольору. Наприклад, такими стрічками та калиною прикрашали хліб. На стіл ставили червоне вино, солодку настоянку на ягодах цього кольору. Червоними стрічками прикрашали молоду та гостей.
Коли молода виявилась недоторканою, то ще на зорі родичі молодого вивішували червоний прапор з китайки на димарі хати батьків молодої. Веселощі не мали меж: присутні стрибали по столах, лавах, кричали, співали. Матері дівчини надсилали подарунки і звістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку.
Та добридень, матінко, добридень!
Лучча була ніченька, як сей день.
Спасибі ж тобі, сваточку,
За твою кудряву м’яточку,
За хрещатий барвіночок,
За запашний василечок,
За червоную калину,
За твою добрую дитину!
Червоний прапорець – це ознака цнотливості молодої, щоб на все село видно було, яка була хороша мати, що зуміла так виховати свою доньку, а тепер не соромно за свою дитину. Виховати чесну дівчину – це вважалось високим материнським обов’язком. Сусіди спозаранку поглядали на димар цієї хати, щоб знати, що там вивішено.
У понеділок ранком молоді мали йти на поклін до батьків молодої. Гійом Левассер де Боплан у своєму «Описі України…» ще у 1650 року писав про це, як про «дивні» традиції понеділка: «Наступного дня комедія це більш потішна; вона може видатися навіть неймовірною для тих, хто її не бачив: крізь рукава сорочки, знятої з молодої і вивернутої навиворіт, просувають палицю і носять її по селу з урочистістю як почесне знамено, що свідчить про знамениту битву, аби весь народ пересвідчився в чесності молодої і в мужності молодого. Гості йдуть слідом за цим з музикою, піснями і танцями; хлопці ведуть попід руки дівчат, які були на весіллі; люди товпляться і проводжають церемонію до самої хати молодих.»
На полотні І. Соколова «Ранок після весілля в Малоросії» зображений день після весілля, а саме звичай «перезва». На картині весільна процесія рухається ранковим селом і несе червоний прапор – символ незайманості нареченої. Молода з молодим поважно ідуть в центрі ходи, а попереду і позаду танцюють та розважаються гості.
Отже, коли молода була цнотливою, молоді та родичі молодого з веселими співами й музиками ішли до батьків молодої вклонитись і подякувати батькам за молоду. Так вони пили-гуляли, а потім ішли додому, а весільні гості збирали складчину на продовження весілля.
Коли ж у молодої була порушена цнотливість ще до шлюбу, то горе було їй і ганьба її матері.
Бодай тобі ж морозенку
що поморозив ти калиноньку,
посмутив всю родиноньку,
й близьку й далеку
і отця, неньку рідненьку.
На батьківській хаті молодої родичі молодого на вершечку димаря ставили розкуйовджений куль соломи, обтиканий палицями, на яких було начеплене всіляке брудне дрантя. Могли й ворота дьогтем вимазати.
Коли приходили з поганою звісткою родичі молодого, то батько тут же зразу лупцював матір молодої, і таки добренько, що не догледіла доньки. У піснях нерідко глузували з батьків, висміюючи негідну поведінку їхньої доньки:
Скакав горобейко по точку,
Насеру сваточку за дочку,
За його не червону калину,
За його нечестну дитину.
Молодій дуже діставалось за це від її рідної матері. Коли до воріт батьків молодої підходила така ось музика з молодими, то мати молодої вибігала за ворота, хапала дочку і била її по обличчю, та плакала й мовчала, а весільні співали:
Було б тобі, мати, дочки доглядати,
А не тепер бити та людей смішити!
Тоді вже втручався молодий, говорив: «Ой не бий, мати, та свого дитяти, бо вона не винна, винуватий я. Та якби всі знали, як ми вірно кохалися – тільки на небі ясні зірки та ясний місяць свідками були… та знайшлися воріженьки, щоб нас розлучити (всі розуміли, що це натяк на його батьків, бо на селі шила в мішку не сховаєш). А щоб нас не розлучили, то ми на останнє пішли… сором і образу разом перебути. За це простіть нас, тату й мамо, а ми обіцяємо вірно жити і до смерті одне одного любити». Тоді вже заходили до хати, а за чаркою все згладжувалось.
Взагалі молодий міг і зарадити такому посміховиську та сорому. Якщо він був сміливий, то, протестуючи, не давав сорочки молодої своїм родичам, які чатували, вимагали і загрожували покинути весілля. Коли молодий витримував до кінця, то й обходилось усе спокійно – родичі погаласували і облишили, а коли був несміливий, то ось тоді відбувалися такі неприємні події.
Іноді на батьків дівчини вдягали солом’яні хомути, й весілля закінчувалося. У деяких регіонах парубки вивішували білий прапор на найвище дерево, який сповіщав про дівочу ганьбу. Тоді її брат мусив лізти на дерево, щоб зняти його, але йому всіляко перешкоджали, насміхалися… Із плином часу ці обрядодії втратили свою актуальність.
У заможних родинах весільні гості могли протягом тижня ходити від батьків та родини молодого до батьків та родини молодої. Окремим весільним дням у народі надавалися окремі весільні назви та якості:
А п’ятниця – починальниця,
А субота – коровайниця,
А неділя – вінчальниця,
А в понеділок – напиватися,
А у вівторок – похмелятися,
А в середу – їсти та пити,
А в четвер – порядок чинити,
А в п’ятницю – пообідаю та додому поїду.
Продовженням весiлля, весiльного застiлля, яке було розпочате напередоднi, є святкування в домi жениха, що вiдрiзняється вiд попереднього весiльного бенкету атрибутами обрядових дiй, змiстом, засобами номiнацiї. Так, сучасна дослідниця Н. Грозовська, яка детально вивчала термінологію старовинних післявесільних обрядів Середньонаддніпрянського регіону, зазначає, що кожний наступний день пiслявесiльного перiоду насичений як обов'язковими, так i допомiжними ритуалами, якi повторюються протягом усього весiльного циклу. Серед цих ритуалів, крім «перезви» («перезови», «зазовини»), несли снідання молодим, йшли на борщ, де снiдання – особлива їжа, спецiально приготовлена для молодих, адже пiд час весiльного застiлля вони дотримувалися табу на їжу, щоб запобiгти пристрiту, чаклунства; борщ – страва, яку приготувала сама молода. Відбувалося колихання гостей у рядні, танцювання на рядні. Обрядовою одиницею понеділка як останній викуп молодої був «пропій» («похмілля», «напохмелки»).
В уявленні народу цнотлива молода після шлюбної ночі наділялася особливою силою, здатністю забезпечити багатство, плодючість усьому живому в господарстві: «Кропить невістка, кропить! Де капля води упаде, там пара волів стане». Після обрядового «биття каші» (розбиття горщика з кашею) і пригощання усіх присутніх, кашу сипали молодій у фартух, а вона обсівала нею двір, город, сад, худобу, щоб усе родило і множилося. В окремих селах невістку водили по городу – показувати межу. При цьому свахи виконували ритуальні танці.
На другий-третій день весілля молоді стають звичайною сім’єю, молода одягає хустку, фартух і виконує роль господині, й увага вже не настільки прикута до них, як до самого гуляння-свята. У цей день молода господиня показувала свої здібності у господарюванні. Одним із іспитів було ліплення вареників. Вареники готувалися з різними начинками – картоплею, сиром, капустою, м’ясом, і обов’язково «жартівливі» вареники, коли до рота могли потрапити вареники з сіллю, перцем, копійкою, нитками тощо.
Молодi проходили етапи рiзних випробовувань: весiльнi гостi обдирають комина, а молода повинна помазати і зварити борщ, возили молодих по горóду, примушували мiряти межу, засiвати город, сіяти жито тощо.
На другий день після весілля у давнину, зазвичай, гуляли лише дорослі. Всi iгровi моменти, що супроводжють цi обрядовi дiї, безперечно, пiзнiшого характеру, оскiльки в будь-якому весiльному ритуалi можна побачити вiдлуння давнiх уявлень і вiрувань.
У понеділок до молодої на вечерю або після обіду збиралися гості «на кури». Цей звичай, безперечно, теж дуже древній і пов’язаний з жертвоприношенням, зберігся до наших днів. І справді, на стіл подається тільки курячий куліш і зварене куряче м’ясо. Але цікаво не це, а спосіб, яким добуто цих курей на завершення весілля. Вдень невелика група людей – чоловіки й жінки – зодягаються в циган і йдуть «красти» курей на весілля. Чому саме красти? Бо жертовні дійства з птицею на завершення укладення шлюбу проводились таємно. Ніхто не повинен був знати, чия курка стала жертвою, і її господарі не могли б зробити чогось поганого молодій сім’ї. Згодом це переросло в жартівливу сцену, і курей довірили «красти»… «циганам» (обряд «циганщина»). А це народ веселий, любить жартувати, танцювати. От і є привід для веселого завершення весілля.
«І у молодого, і у молодої, хто хоче з рідних, переодягаються і починають циганити. Вони збирали курей у тих, хто був на весіллі. Попереду ідуть – просять, а ззаду ідуть – крадуть. Все, що випросять або вкрадуть, несуть у двір до молодих, дещо можуть продавати, щоб перевести в гроші. Курей і гусей ріжуть і їдять самі та п’ють горілку. Двір у молодих перев’язаний стрічкою, нікого не пускають без грошей (збирають на одяг, щоб переодягти батьків рідних і хрещених). Катають батьків, купають, переодягають.
Циган стоїть, люльку курить,
А циганка людей дурить!
Ми – цигани, бідні люди,
Ми міняєм мідь на кури!
Ми не сієм, не оремо,
Все міняєм, що вкрадемо!»
(Записано від жителів с. Чаплинка
Петриківського р-ну на Дніпропетровщині).
«Цигани» можуть взяти не тільки подаровану їм господарями курку, а й сховати і принести на весілля інших гостинців, починаючи від пляшки горілки та качана капусти, закінчуючи сливами, що назбирали в саду, та грошима. Правда, цей гурт ніколи не зловживав своїм «тимчасовим правом» і гостинністю тих, хто їх приймав. І якщо, наприклад, і взяв якийсь «циган» хустку чи рушника в якоїсь господині, то ввечері він прилюдно показував річ і вимагав за неї викуп. Скажімо, у вигляді поцілунку…
Дія картини І. Їжакевича відбувається теж на другий день весілля, який має назву «циганщина». Жінки, переодягнені в чоловічий одяг (ймовірно, свахи), посадили у поламаний віз сусіда, впряглися у цей віз і везуть чоловіка на весілля. Первісне значення усіх післявесільних обрядів – обдурити злі сили і відвести зло від молодого подружжя. Батькам мили ноги (якщо вони віддали останню дитину), в більшості сіл зять катав тещу на тачці, застеленій кропивою або будяками чи іншими колючими рослинами, щоб не сподівалася легкого життя і не встрявала між молодою парою.
На картині Г. Білащенка теж зображено другий день весілля – «циганщину», зокрема, звичай «одруження батьків» – ритуал вшанування батьків, які одружили останню дитину. На полотні видно транспортний засіб, на якому сидять батьки у вінках і до якого прикріплено палицю з вінком. Глядач одразу помічає, що батько тримає в руках пляшку горілки, та й гості достатньо веселі, до того ж процесію обгавкує собака, що додає дії драматизму і переконує у тому, що гуляння досягло свого апогею. Батьків везуть впряжені жінки і староста, а попереду ідуть музиканти і пританцьовують гості.
Відомий український етнограф і фольклорист П.П. Чубинський у 1869–1870 роках був керівником експедиції в центральні області України з вивчення звичаїв і побуту населення. У його фольклорно-етнографічних матеріалах зберігся опис післявесільного дарування в понеділок.
«Всі родичі садовляться круг стола; батько й мати сідають на покуті. Рід співає:
Уведіте наше,
Да нехай воно пляше;
Воно буде частувати,
А ми будем дарувати.
Уводять молодих. Вони, увійшовши, цілують батька й матір у руки, а тії дарують. Потім молодий підносить на тарілці тестю горілку. Тесть йому дарує: «Дарую тобі, сину, дочку»…
– Спасибі, – одвічає молодий, – за добреє слово, за добрії речі.
– Дарую, – знов каже тесть, – тобі, сину, до дочки та й корову з телям, щоб дочка рано вставала.
– Спасибі, тату, – говорить молодий, – і за корову.
Так частується мати й рід. Всякий, кого частують, дарує й приказує. Дарують, хто що може: овечку, курку, порося, гуску і друге. Писар стоїть з рогачем біля комина і записує вуглем там, хто що дасть, а як хто вип’є горілку да не подарує там чого, дак каже: «Як не даси поросяти (гуски або чого другого), то нехай тобі його вовк задавить». А співають тоді, як дарують, так:
Ой роде, роде багатий,
Даруйте товар рогатий,
А ви печкурки – хоч курки,
А ви скарутільці – по копійці.
А ви приданки – серпанки».
Завершувався обрядовий післявесільний цикл традицiйним вiдвiдуванням молодими батькiв молодої, який називали «закалачини», «вiдвiдини», «одвiдини», «од'їдини», «добридні», «iти за щастям, за подарунками, за приданим».
До короваю (калача) приступаючи, дружки миють руки, моляться Богу, ріжуть верхні шишки і роздають, так само приказуючи, як і в молодої.
Тоді, як роздадуть коровай, сідають вечерять і, повечерявши, розходяться додому. Батько й мати остаються і йдуть в комору з зятем і дочкою і там балакають: «Чи добре тобі тут, донечко?» – мати каже. «Добре, матінко, – вона одвічає, як будуть свариться, я буду жаліться». Тут п’ють горілку і жареним закушують. Частує їх молода. Випивши й закусивши, батько й мати прощаються і йдуть додому.
Якщо родина була незаможна, то весілля здебільшого закінчувалося понеділком. У заможних родинах святкували ще кілька днів.
Ось таким було колись українське весілля в Україні – справжнє театральне дійство зі святкуванням, звичаями, обрядами, піснями, танцями та привітаннями, – усім, що певною мірою присутнє і в наші часи, особливо в сільській місцевості. Найкращі обрядодії з точки зору естетики, етики, культури, гумору, актуальності пройшли випробування часом. Деякі весільні традиції залишаються на подив живучими, не зважаючи на їхню неактуальність. Адже український народ такий – коли щось і робить, то від душі, з гумором та з любов’ю!..
Радимо прочитати:
Боплан де, Г.Л. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн / пер. з фр. Я.І. Кравець, З.П. Борисюк.– Київ; Кембрідж: Наукова думка, 1990.– 256 с.
Борисенко В. Сімейна обрядовість українців ХХ – початку ХІХ століття.– Київ: Вид-во ІМФЕ, 2016.–256 с.
Золота книга українських традицій та звичаїв / Авт.-уклад. І. Скрипник.– Донецьк: Агентство Мультипресс, 2011.– 288 с.
Лозинський Й. Українське весілля.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 174 с.
Пилипак М.А. Українське весілля Східного Поділля середини ХХ – початку XXI століття: монографія. – Київ: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України; Уфа: Уфимська філія МДГУ ім. М.О. Шолохова, 2015.– 210 с.
***
Глоба Т. Традиційне українське весілля на Катеринославщині. Післявесільні обряди і тралиції: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://www.dnipro.libr.dp.ua/vesiilya_ciganshina_obryadi
Грозовська Н. Термінологія обрядових дій післявесільного періоду Середньонаддніпрянського регіону: [Електронний ресурс].
Радимо переглянути:
«Ряжені» Другий день весілля https://www.youtube.com/watch?v=1Y2qyh4r7xk
«Циганщина» https://www.youtube.com/watch?v=Ua6ICUuvhV4&t=8s
Другий день весілля. https://www.youtube.com/watch?v=5PdtZ2kzwho
Купання батьків на весіллі https://www.youtube.com/watch?v=eoy3qoWWT8U&t=56s