«Весілля». Худ. Олексій Кулаков // https://elle.ua/ludi/novosty/
vesln-tradic-ukrani-cherngvska-rvnenska-ta-kivska-oblast/
У неділю на весіллі
Музики заграли,
У неділю на весіллі
Усі танцювали…
Українська народна пісня
Почувши слово «весілля», кожен із нас уявляє білу сукню, прозору фату нареченої, гарний костюм нареченого та гулянку до ранку. Звичайно, що цій процедурі передує довге та ретельне приготування. Проте навіть з усіма елементами святкових приготувань у давнину це свято мало зовсім інший вигляд. Сучасна весільна обрядовість українців значно відрізняється від стародавньої, яка відбувалася з особливою пишністю та дотриманням безлічі народних традицій і обрядів.
Найдавніший опис того, як відбувалося українського весілля у добу козаччини, зробив Гійом Левассер де Боплан, французький військовий інженер, що в 1630–1648 роках перебував на службі у польського короля. У творі «Опис України кількох провінцій королівства польського…» 1660 року, він серед іншого розповідає про весільні звичаї та обряди того часу. Так, він наводить детальний опис вбрання нареченої у день весілля: «Наречена вбрана за їхнім звичаєм так: на ній довга сукняна коричнева сукня, що тягнеться по землі, облямована зверху напівшовковою, напіввовняною тасьмою і підшита китовим вусом, який її розширює. Голова нареченої не покрита, волосся розсипане по плечах, відкриваючи лише обличчя, на голові вінок із квітів залежно від пори року. У такому вбранні батько, брат чи близький родич ведуть її до церкви, а попереду – скрипка, дуда або цимбали». Але це – про весілля шляхти, а не простолюду.
На картинах українських художників XVIII–ХІХ ст. волосся нареченої вже заплетене в косу – символ дівоцтва та незайманості.
У день весілля наречену одягали до вінчання її подружки та свахи. Обряд супроводжувався ритуальними діями і піснями, які складалися спеціально для цього дійства.
Сідай, сідай, молоденька, на стілець
Та й розчеши русу косу під вінець.
Ой чому ж ти, молоденька, не плачеш,
Що вечірнє гулянєчко вже втратиш?
Ой зацвіла черешенька квітками,
Та й вже тобі не гуляти з дівками...
Весільний одяг для молодих шили перед весіллям. Особливе значення у вбранні мали білі сорочки, які мали бути зовсім новими. Весільний одяг зберігався і шанувався подружньою парою все їх спільне життя.
Один із перших українських фольклористів Григорій Калиновський в 1777 році видав «Описание свадебных украинских простонародных обрядов…», в якому детально описав обряди, які виконували сваха, світилки, дружки, старости, молоді та їхні батьки на весіллі, яке відбувалося переважно у неділю. Значно докладніші описи весілля другої половини XIX ст. зроблені П. Чубинським, І. Франком, М. Лисенком, Б. Грінченком.
Цікаво, що етнографи ще на початку ХХ ст. відзначали, що релігійне благословення шлюбу не вважалося достатнім для того, щоб молоді могли розпочати спільне життя. Вони не могли стати повноцінною родиною, поки не виконають усіх церемоній, які диктував місцевий звичай. Бувало й таке, що повінчані молоді жили окремо у своїх батьків, доки не відгуляють весілля.
Більше того, церковний обряд вінчання довгий час не приживався в народі. І лише з ХІХ ст. став обов’язковим за наполягання духовенства, хоча основним залишався народний звичай укладання шлюбу. З часом вінчання стало невід’ємним елементом традиційного народного обряду.
Порядок прибуття до церкви для вінчання відрізнявся в різних місцевостях. Десь було прийнято, щоб наречений і наречена приходили або приїжджали до церкви кожен окремо, зі своїми родичами. А десь наречений спочатку приїжджав до нареченої, щоб разом вирушити до церкви. Перед тим, як іти до церкви, молоді просили у батьків благословення.
З церкви переважно вирушали всі разом до місця святкування, але в деяких краях молоді після вінчання розходилися по своїх рідних домівках, і тільки потім наречений, зібравши весільний почет («весільний поїзд»), вирушав по наречену. «Весільний поїзд» складався з непарної кількості родичів і гостей, бо наречена мала скласти пару нареченому. Бояри (дружки, старости) – друзі нареченого виділялися серед інших гостей перев’язаними рушниками. Свахи тримали в руках весільний хліб – коровай, калач, шишку, і несли зав’язані в хустки подарунки нареченій та її родичам. Дівчатка з рідні нареченого називалися світилками. Вони несли гільце, шаблю, меч. Перед відправленням «весільного поїзда» нареченого благословляла його мати. Вимовивши напутні слова, вона обсипала його монетками, зерном, сушеними фруктами, а пізніше й цукерками. Це мало забезпечити синові щасливе та багате майбутнє.
Ой колесцем, сонечко, колесцем!
Сип мене, матінко, овесцем,
Щоб сей овес рясен був,
Щоб сей поїзд весел був.
Мотиви обсипання зерном молодого пояснює й обрядова пісня, записана на Черкащині:
Ой, сип, матінко, не жалуй,
Щоб був Іванко хазяїн…
Біля хати нареченої чекали батьки з хлібом-сіллю. «Весільний поїзд» у супроводі бояр і дружок супроводжувався кількома зупинками («переймами») та викупом нареченої.
Поки парубки «торгувалися» біля воріт, свахи співали:
Ой темно, темно в полі,
Темніше надворі,
Там бояри до ворітечка обняли.
Вийди, матінко, попитай,
Коли торгують, то продай,
Чорнії чобіточки вимовляй.
У центральних регіонах України, на Поліссі, у Галичині теща зустрічала зятя біля входу до хати у вивернутому кожусі, чоловічій шапці, з хлібом-сіллю, тримаючи в руках горщик з водою та вівсом. Вивернутий кожух в окремих районах (зокрема на Поліссі), крім побажання багатства, слугував символом оберегу:
Із якої причини
Теща вбралася в овчини?
Хоче зятя злякати,
Щоб дочки не дати…
На Львівщині теща обсипала зятя вівсом, кропила його водою, обмінювалася з ним хлібом. Свахи в цей час співали обрядову пісню, яка розкриває мотиви звичаю – зустрічати молодого у вивернутому кожусі:
Теща зятя вітає,
Аж кожух вивертає.
А будь, зятю, багатий,
Як кожух пелехатий,
Як на кожусі вовна
Будь, зятю, здоров сповна…
Більшість обрядів упродовж всього весілля стосувалися ідей родючості та достатку: переступання через кожух, обсипання зерном і монетами тощо.
Обов’язковим звичаєм українців були весільні гуляння, в яких присутні були кілька важливих обрядів: посад молодих, дарування та поділ весільного короваю, розплітання коси молодої та покриття її голови очіпком (хусткою).
Кульмінацією весілля, остаточним скріпленням шлюбу та порідненням родів називали посад. Ці дії включали обряд викупу місця біля нареченої, обмін дарами між родинами молодого та молодої, розподіл короваю й обдарування молодих. Посад здавна був юридичною санкцією шлюбу та й залишився таким після введення церковного вінчання. Посад молодих починався з батьківського благословення. Мати засвічувала перед молодими свічку. «Засвіти, мати, свічку, постав на столі, нехай же я подивлюся, чи пара мені...», – ця весільна пісня відома у різних варіантах по всій Україні.
Громадським схваленням шлюбу слугував ритуал розподілу за столом головного весільного хліба – короваю. Часто разом із роздаванням короваю відбувався і обряд дарин, частування або перепій молодої її родиною, тобто обдарування молодих. Першими молодих обдаровували батьки.
Ой мати дочку частує,
Щастя-долю дарує.
Ой частуй, матінко, частуй,
Щастя-долі даруй.
Ой ніхто так не кує,
Як сива зозуля.
Ой ніхто так не вітає,
Як рідна мамуня.
Приспівували і при вітанні батьком:
Ой ніхто так не воркує,
Як голуб сивенький.
Ой ніхто так не вітає,
Як батько рідненький.
Не зозуленька кує,
Но батейко дарує,
Щестінком, здоровійком,
Доброю долейкою.
В обряді «дарин» важливою була не коштовність речей, а слова, наприклад: «Дарую мішок глини, щоб просили на хрестини», «Даруємо щастя, здоров’я, солі і всього доволі».
Кожен гість мав свої примовляння:
Дарую молодим сад, а в саду ягоди, щоб жили в мирі і злагоді.
Даруємо корець гречки, щоб не було між молодими суперечки.
Даруємо мірку гороху, щоб мали сина до року.
Даруємо дзвіночки, щоб мали дві дочки.
Даруємо граблі й вила, щоб молода добрий борщ варила.
Дарую мішок пуху, щоб невістка не обіжала свекруху.
Даруємо молодому дугу, щоб не поглядав на другу,
а молодій – коня вороного, щоб не поглядала на другого.
На Придніпров’ї під час даровин роздавали «теремки» – очеретини, обліплені солодким прісним тістом і запечені в печі. На вершку прив’язувалася квітка з кольорового паперу і цукерки. Обдаровування короваєм родини відбувалося під спів свашок.
Наш півень білокрилий,
Наш дружко чорнобривий.
Ходе кругом хати,
Де з цим шатром стати.
Наш півень білокрилий,
Наш дружко чорнобривий.
Ходе кругом хати,
Щоб коровай роздати.
Далі відбувався ритуал «покриття» молодої дружини. Свахи знімали з нареченої весільний вінок і одягали їй на голову очіпок заміжньої жінки або пов'язували хустку. Цей ритуал символізував прощання нареченої з її дівоцтвом і перехід у статус жінки. Вся дія супроводжувалася жалібними піснями, які співали хором присутні жінки.
Ой куди ви, сірі гуси, полинете?
Ой куди ви дівування понесете?
Полетіли сірі гуси та й на ріки,
Розпустили кісоньку та й навіки…
У «Рускому весілі» (1835) етнографа Йосипа Лодзинського зустрічаємо чимало унікальних моментів весілля в Галичині та інших західно-українських землях, відсутніх у матеріалах з інших місцевостей України. В обряді «чепчини», описаному Й. Лозинським, молоду саджали на діжу, в якій учиняли хліб, застелену кожухом, знімали з молодої вінець. Гуцули втинали дівчині косу на знак того, що вона змінила свій стан, співали:
Що хотіли,
То зробили;
З тістойка паленицю,
З дівойкі молодицю.
Свекор прив’язував кінець коси до гвіздка, умисне вбитого в стіну. Молодий у танці з дружкою повинен був показати свою спритність, з першого разу відтявши косу топірцем. Якби йому це не вдалося, гуцулки пророкували нещасливе життя для молодої. Потім накладали чепець (очіпок), співаючи:
Марисю, доглядайся,
Повивати не дайся,
Покінь чепец
Під пец (піч)…
При цьому молода двічі зривала з голови очіпок, заохочена піснею дівчат, і лише за третім разом його залишала. Більше ніколи молода не мала права «світити волосом» – з’являтися на людях з непокритою головою і з розпущеною косою. Для заміжньої жінки те вважалося великим гріхом і ганьбою, могло спровокувати поганий врожай, хвороби та злидні родини.
На цьому закінчувалося життя дівчини в батьківському домі. Обряд покривання був останнім, що виконувався в хаті нареченої. Тепер її відправляли в хату чоловіка. Прощання з батьками, родичами, домом було дуже драматичним, супроводжувалося сльозами та сумними піснями. Виносили і складали на вози весільного поїзда придане в скрині, подушки і перини. Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то й виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом із матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей. Отож до весілля дівчині належало багато працювати. А втім, ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях, де і працювали, і розважалися.
Весільна процесія вирушала до хати чоловіка, де молодят зустрічали його батьки з іконою і короваєм для благословення.
Для входу молодої дружини в дім чоловіка існували свої звичаї. Перед тим, як зайти, відбувалось часто ще одне дійство – обрядове з’єднання свічок на порозі або обмін ними. Проводилося традиційне об’єднання рук чоловіка та дружини рушником або поясом. Цю дію виконували близькі родичі молодих.
Щоб у новій родині не було бід, молода дружина переходила через вогонь або входила до хати по доріжці з білого полотна, простеленій від порога до столу. В руках невістка тримала чорну курку, яку привозила з батьківського дому. Увійшовши до хати, вона кидала курку під грубку, стверджуючи себе як рівноправну господиню в домі чоловіка.
Щоб сісти біля молодої, молодий мав ще відвоювати собі місце в її брата. Йому зазвичай теж давали викуп. Після цього молодий заходив за стіл, підіймав хустку, якою була накрита молода та сідав біля неї. Далі батьки благословляли дітей і відбувався обмін подарунками.
Молодих вітали, пригощали, а потім проводжали на шлюбне ложе, обладнане в коморі або іншому окремому приміщенні. Гості та родичі продовжували до ночі бенкетувати, виспівувати веселі пісні, завзято танцювати і сипати веселими добрими жартами.
Ось таким воно, традиційне українське весілля, було в давнину! Нехай традиції та обряди нашого народу бережуть ваше подружнє життя!
Радимо прочитати:
Боплан де, Г.Л. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн / пер. з фр. Я.І. Кравець, З.П. Борисюк.– Київ; Кембрідж: Наукова думка.– 1990.– 256 с.
Борисенко В. Сімейна обрядовість українців ХХ – початку ХІХ століття.– Київ: Вид-во ІМФЕ, 2016.– 256 с.
Весілля: у 2-х кн. / упоряд. М.М. Шубравська.– Кн. 1.– Київ. Наукова думка, 1970.– 479 с.
Золота книга українських традицій та звичаїв / Авт.-уклад. І. Скрипник.– Донецьк: Агентство Мультипресс, 2011.– 288 с.
Калита ІІІ. Весілля на Нижній Наддніпрянщині. Друга половина ХХ століття / М. Марфобудінова [та ін.].– Дніпропетровськ: Інновація, 2005.– 113 с.
Лозинський Й. Українське весілля.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 174 с.
Радимо переглянути