Жінка зі зброєю у народній пам'яті

Фото. Худ. Олег Шупляк // https://www.facebook.com/photo/?fbid=524445069144556&set=pcb.524445462477850

 

Усна історія нерідко дає багатий деталями матеріал про ті події, які не зафіксовані в офіційних даних,.. а перекази, думи та історичні пісні детальніше й головне – правдивіше змальовують психологічний стан та реалії повсякденного життя людей і довкілля, аніж заформалізовані, політично та релігійно заангажовані архівні джерела.

Людмила Іваннікова

У відповідальні моменти історії, в роки боротьби за волю й незалежність України, за дослідженнями істориків, коли поставало питання життя або смерті, поряд із чоловіками були українські жінки-козачки. 

Століття постійних бойових тривог виробили в козачці безстрашну рішучість і здатність зберігати присутність духу в моменти неочікуваної небезпеки. Історичні пісні та думи, легенди і перекази з часів Запорожжя зберегли для нас чимало прикладів військової доблесті жінок, які воювали з нападниками на пограниччі.

Так, в історичній пісні про козака Супруна («Ой, не знав козак»), який, потрапивши в ординський полон, просить побратимів: «Дайте до сестри знати», тобто передати сестрі лист з проханням про допомогу. Сестра козака, довідавшись про те, що він «в неділю до сходу сонця в неволеньку попався», «почала своїм добрим конем, як огнем, летіти» йому на допомогу. Діставшись місця, де «Супрун з ордою стявся», почала Супрунка воювати, брата з неволі визволяти, і не лише здолала «бусурманців», а й погнала їх у полон.

Як бачимо, перехід жінки від буденних справ до воєнних дій не потребував довготривалої підготовки. Людина пограниччя постійно була готова миттєво відредагувати на будь-які прояви небезпеки. Стає очевидним, що «особливі» умови життя в пограничних землях вимагали від степовичок таких рис характеру, які б забезпечували їм можливість не тільки виживати в умовах постійної небезпеки, а й допомогати чоловікам під час воєнних дій.

Українська традиція містить інформацію про жінок-воїнів у численних піснях, колядках і баладах. Наприклад, фольклористи записали пісню про дівчину-войовницю, яка:

Попереду війська поїхала,
Попереду війська конем грала,
А позаду війська
Мечем махала.

Як відбувалося виховання таких жінок-воїнів, нам невідомо. Можливо, воно передбачало вміння стріляти з лука, рубатися мечем, їздити верхи, метати списа, можливо, вчили молодших досвідчені жінки-воїни. До речі, мало хто знає, що добре відомий нам з казок образ «баби-Яги» походить від давньослов’янського «ягать», що значить «їхати на коні попереду війська». «Ягинями» у давньослов’янському фольклорі називали старших жінок-воїнів.

Худ. Олександр Івахненко // https://sverediuk.com.ua/hudozhnyk-ivahnenko-oleksandr-ivanovych/Худ. Ігор Гойняк //  https://sverediuk.com.ua/hudozhnik-igor-goynyak-chastina-1/#more-23198 

У народній пам’яті українців середини ХІХ ст. збереглася значна кількість сюжетів про воєнну повсякденність жінок козацького Запорожжя та низка героїчних жіночих образів. «Амазонство» в степовому «пограничному» краї отримало продовження. В історичних легендах і переказах Нижньої Наддніпрянщини мова йде про жінок-войовниць, які брали безпосередню участь в організації та веденні військових дій поряд із чоловіками. 

Оригінальний і курйозний сюжет про те, як жінка стала кошовим, записав 1894 р. історик Яків Новицький в м. Нікополі від 78-річного Дмитра Степановича Биковського. Структура цього тексту типова для фольклору Півдня України, де пісня поєднується з легендою.

«Запорожці – як ті ченці: мало розбірали толку в жінках. Інчій було і зостаріється, а баби і в вічі не побаче. Раз запорожці достали десь невеличку дівчинку і віддали кошовому».

Кошовий вигодував Христю, уважаючи, що то хлопець, і вмираючи, заповів вибрати її кошовим, що й сталося. Ставши кошовим, Христя взяла собі за джуру Гнатка. 

«От новий кошовий взяв в прислужники молодого козака Гнатка і панує собі... Чі довго панував, чі ні – тіко не втаїлось шило в мішку... Раз Гнатко підпив і давай докорять запорожцям: "Які з вас, – каже, – лицарі, коли у вас баба за кошового праве?» Намотали собі козаки на вус і замовкли. Настала ніч, всі обляглися спать – вони і сунули до кошового. Почув Гнатко гомін, схватився і каже: «Тепер, Христе, прощай!» Тікаючи с хати, один сапьян надів, а другий не вспів, вскочив на коня і подався із Січі. Козаки в хату. Ой лихо!, воно і справді баба!.. Кинули вони ту бабу та й пустились в погоню за Гнатком». 

У легенді Гнатко рятується тим, що мати переодягає його в жіночу одежу й садовить прясти. Цікаво, що саму Христю козаки ніяк не карають, а відпускають. «Запорожці вибрали собі кошового, а Христю отставили: «Живи, – кажуть, – в городочку, не показуйся, бо піймають запорожці – підріжуть сорочку». Пострамила та Христя все Запорожжя». 

Д.І. Яворницький в «Очерках по истории запорожских козаков и Новороссийського края» згадував могилу, пов’язану з перебуванням запорожців у Котовці. «Цікава Настина могила… Там жила дівка Настя; вона тримала у себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка; кажуть, у неї вусіки маненькі були, то й вважали її за свого брата, і тільки. Може год вона правила за козака, а як померла, то тоді тільки і дізнали, що вона дівка». (Записано від старого з Котовки Степана Сатани).

Ця Настя носила шаблю, шаровари, шапку. Відвага, сила й хоробрість цієї жінки, очевидно, були такими великими, а її дії як ватажка такими вправними, що козаки навіть не здогадувалися, що ними керує «отаманша».

Як бачимо, образ жінки-войовниці включає в себе доволі розповсюджену на українських землях в XVI – першій половині XVII ст. традицію перевдягання в чоловічий одяг, підмальовування вусів, гоління голови. Мемуарист-етнограф Михалон Литвин також звертав увагу сучасників на те, що жінки шляхетного стану мали право вільно «бувати в товаристві чоловіків (на відміну від татарських і московських) і носити майже чоловіче вбрання...». Не становили винятку і військові обладунки.

Найвідомішою жінкою-воїном на Запорожжі була Варвара Мотора. У наш час майстриню вбивати на відстані назвали б снайперкою, а в козацькі часи вороги прозвали її відьмою.

За легендою, ніхто не знав, ким були її справжні батьки. Сотник запорожців Яшний зі своїми козаками повертався з походу, коли помітив пожежу в знищеному набігом ординців українському селі. В одній з палаючих хат він почув дитячий плач і вихопив з вогню маленьку дівчинку. Загрубіле у боях козакове серце розтануло, коли побачив очі дитини, удочерив її, назвавши Варварою. Повернутися на Січ тепер не міг, тож оселився з дитиною біля дніпровських порогів і створив лоцманську флотилію. Так і росла дівчинка поруч із названим батьком – з шаблею і луком, які заміняли іграшки…

Козачка Варвара Мотора. Худ. Святослав Пащук // https://cossackland.org.ua/2017/11/08/varvara-motora-kozachka-snajper-yaku-vorohy-vvazhaly-vidmoyu/

У серпні 1635 року запорозькі козаки увірвалися до фортеці Кодак (біля сучасного м. Дніпро), яка вважалася «неприступною» завдяки найкращим на той час методам французької будівельної інженерії та міцного гарнізону польського війська. Проте і ця фортеця репнула, як горішок, коли прийшов, як писав польський літописець, «Сулима з Черкас і ще два полковники з ним, зібравши три тисячі козаків». 

За розпорядженням гетьмана Івана Сулими, у захопленому Старому Кодаку осів загін сотника Яшного, а на посилення йому були відправлені козаки молодого хорунжого Семена Мотори. Між Семеном і Варварою невдовзі спалахнуло кохання, утім, сотник був проти – мабуть, не бачив «доброї партії» для доньки у шибайголові-козакові… Та драматичному коханню несподівано «допомогла» татарська орда, яка здійснила напад на Самарську переправу, яку охороняли козаки Семена Мотори. У переказах розповідається: у запеклому бою козаки перемогли переважаючі сили ворога завдяки невідомому лучнику, який із засідки надзвичайно вміло влучав стрілами в ординців. Коли ж після бою прибирали вбитих, раптом помітили, що вони загинули від стріл з написами «Варвара Кодак» (на честь фортеці), «Варвара Яшна» (на честь названого батька) і «Варвара Мотора» (на честь коханого). Відтоді дівчину з трьома «прізвищами» так і прозвали «трьохликою», прийнявши до козацького загону, а старий сотник Яшний уже більше не перечив тому, щоб вона вийшла заміж за Мотору, чиє ім’я писала на стрілах поруч із батьковим…

Записаний краєзнавцем А. Ковальовим у другій половині ХХ ст. на Дніпропетровщині переказ розповідає про подальшу участь цієї жінки у бойових діях козацьких підрозділів. У повстанні під проводом Якова Острянина (1638 р.). вже як дружина кодацького сотника Семена Мотори, Варвара особливо відзначилась під час захисту повстанського табору біля Жовнина на р. Сулі. Острянин нібито доручив Варварі стріляти особливо важливих персон у ворожому таборі, приставивши до неї шість козаків заряджати мушкети та готувати стріли. За переказом, розвідники Потоцького виявили, що джерелом «особливого зла» з боку козацького табору є відьма, яка безпомилково відстрілює ротмістрів і вельмож. Перебіжчик-реєстровець повідомив, що та відьма зветься Варварою Кодак. Потоцький нібито наказав відкривати гарматний вогонь по всякій жінці, яку буде помічено в козацькому таборі. Дуже багато жіноцтва полягло тоді від розривів порохових ядер. Серед них, за переказом, загинула і Варвара Мотора…

Отже, маємо підстави говорити, що за усними і деякими письмовими джерелами в межах Запорозьких Вольностей, проживали і боронили рідну землю разом з чоловіками і жінки. 

Боротися за українську незалежність вони продовжують і зараз. Жінки-бійці ЗСУ захищають Батьківщину від російської навали на фронті, є серед них і снайперки. Як волонтерки – поставляють все необхідне для забезпечення на передовій і в тилу. Під вогнем рятують поранених бійців лікарки та медсестри, інші роблять все можливе і неможливе для повернення рідних з полону. Таких героїнь тисячі. Колись про них теж напишуть книжки і складуть пісні. Після перемоги і  жорстоких битв за державність, які витримує зараз наша Україна.

 

Радимо прочитати:

Эварницкий Д.И. Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края // Эварницкий Д.И. Публичные лекции.– С.-Петербург: Типография И. Скороходова, 1890.
***
Грабовська І. Українська «жінка-лицар» між міфом і реальністю // Сучасність.– 2010.– № 3.– С. 204–212. 
Кривоший О. Амазонки та «амазонство» в колективній пам'яті південноукраїнського степового соціуму (ХІХ – перша третина ХХ ст.) // Народна творчість та етнологія.– Київ: НАН України, Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського, КНУ ім. Шевченка, 2013.– №4.– С. 17–34.
***
Варвара Мотора: козачка-«снайпер», яку вороги вважали відьмою: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://cossackland.org.ua/2017/11/08/varvara-motora-kozachka-snajper-yaku-vorohy-vvazhaly-vidmoyu/
Глоба Т. Жінки на просторах козацького Запорожжя. Частина ІІІ. Жінки-войовниці: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://www.dnipro.libr.dp.ua/zhinka_kozachka
Козацкі часи в народній пісні з замітками В. Будзиновского: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://shron3.chtyvo.org.ua/Budzynovskyi_Viacheslav/Kozatski_chasy_v_narodnii_pisni.pdf?PHPSESSID=6ghofvb4ua4f1qg34ure8984d7

 

Тетяна Глоба
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Липень 2022