Дівич-вечір. 1883. Худ. В. Маковський // https://paramoloda.ua/articles/simeini-zvychai-ta-obryady/
Ой, у саду, саду вишенька зів'яла
Там, де наша та Ганнуся та з нами співала.
Ой, у саду, саду вишенька зів'яла, –
Листячко опало, та ми з твоїм дівуванням
Та вже й розпрощаймось!
Ой, летить зозуля, да вишеньки верне,
Та вже твого дівування ніхто не поверне!
Ой, закотилось сонечко он там за горою,
Та розстаюся ж, моє дівування,
Ой, та навіки з тобою!
Українська весільна пісня
Давно відійшли в минуле тужливі, сповнені суму за втраченим дівоцтвом обрядові весільні пісні, що співали під час «розплітання», «покривання» молодої, коли вона плакала, прощаючись зі своєю дівочою свободою в останній молодіжний вечір. «Не плачеш за столом – будеш плакати за стовпом», – так безапеляційно твердить народне прислів’я, натякаючи на давню традицію плакати перед весіллям саме на дівич-вечір. Сучасне весілля позбавлене драматизму, яким були позначені основні складові частини традиційного українського весілля в давнину. І вже давно замість молодіжного вечора, який святкували в українських селах у ХVIII–ХІХ ст. і називали його «підвесілок», «подвесілок», «дружбини», «подружбини», «вечорини», «молодечий вечір», «пироги», «заграванки», «дружчини», «дружина весільна», сучасна молодь святкує розгульний «дєвішнік»…
У той же час основні складові частини традиційного весілля – сватання, коровай, гільце, дівич-вечір зберігаються і в сучасних весільних обрядах. Обрядовий «дівич-вечір», або сакральне прощання з дівоцтвом, наречена відзначає напередодні шлюбу. Окремо молодий влаштовує свій прощальний вечір із парубками. Такий молодіжний вечір продовжує виконувати обрядову функцію – відокремлення наречених від несімейної групи молоді перед одруженням.
Як писав етнограф Й. Лозинський в «Рускому весіллі» 1835 року, весілля починалося «дружиною весільною», яка об’єднує запрошення на весілля (в четвер-п’ятницю по чужих селах, в суботу – по своєму селу), розплітання молодої, бгання короваю, гільце, благословення молодої та молодого, викуп «кошулі» – сорочки, яку молода посилає молодому. «Деінде щось додають, деінде щось випускають…, однак все весілля мало не з самих пісень складається, і цим український народ всі інші народи переважає», – зазначає Й. Лозинський.
Спробуємо й ми, за допомогою етнографічних джерел і сюжетів за картинами українських художників прослідкувати, якими найпоширенішими обрядами починалося традиційне українське весілля у ХVIII–ХІХ ст.
У суботу (а подекуди – ще в четвер або п’ятницю) у нареченого та нареченої випікали коровай. У переважній більшості регіонів України весільний хліб – коровай (доля, дивень) був неодмінним і головним атрибутом весілля. Для «бгання» короваю запрошували заміжніх жінок (свашок) з гарною вдачею, які добре жили зі своїми чоловіками. Вони несли з собою на коровай борошно, яйця. Форм короваю багато, та найбільш розповсюдженою була кругла паляниця, оповита косою з тіста, прикрашена голубами, калиною тощо.
Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений – злу долю. Тому коровайниці «улещували» коровай приказками та піснями. Розчиняли тісто і місили, випікали коровай під супровід різних приспівок, промовлянь. У них висловлювали доброзичливі побажання молодим – щоб були щасливими, заможними:
До бору, бояре, до бору.
Да рубайте сосну здорову,
Да ведіте її додому,
Да рубайте її дрібненько,
Загнічуйте коровай ясненько,
Щоб наш коровай ясен був,
Щоб наш Іванко щасливий був.
Спекти коровай запашний, смачний і гарно прикрашений вважалося честю для коровайниць, тому його «сиром посипали, маслом поливали». Він був ніби дарунком молодому і молодій від їхніх родичів.
Існували також прикмети, пов’язані з короваєм. Наприклад, іноді вважалося, коли коровай трісне під час випікання, то дівчина втратила цнотливість. Коли ламають коровай над головами молодих, то скільки впаде на них крихт, стільки й щастя буде в них. Магічну силу родючості мала й вода, якою коровайниці відмивали руки від тіста. Цією водою вмивали всіх присутніх, батьків нареченої та нареченого, а також кропили клуню, сад, город, щоб отримати багатий врожай і його зберегти.
В Україні під назвою «коровай» в минулому виступав тільки весільний хліб. Він виконував певну правову функцію, про що свідчить той факт, що його виготовляли лише на перше одруження; вдовам і вдівцям його не випікали. Але найважливішим було те, що гостина при укладанні шлюбу без короваю вважалася не весіллям, а вечіркою.
За припущенням відомого дослідника обрядового хліба М. Сумцова, символіка короваю пов’язана також із культом сонця, місяця, зірок. У весільних піснях дуже часто коровай порівнюється з місяцем чи ясним сонцем:
Світи, місяцю, з раю
Нашому короваю,
Аби був коровай красний,
Та як сонечко ясний.
Пекли також різноманітні вироби прямокутної, видовженої, плетеної форми, прикрашені барвінком, калиною, колосками жита чи пшениці. Ці вироби називаються калач, лежень, батько, покраса, пара, полюбовники, велика весільна шишка. Різновидом коро ваю в Подністров’ї
та на Закарпатті є круглі плетені калачі з отвором посередині під назвами: крученик, калач тощо. На Гуцульщині побутували малі та великі сирні калачі. У різних регіонах України випікали ще маленькі булочки, калачики, фігурки пташок з тіста під різноманітними назвами: шишка, верч, калачик, гуска, голубка, качка, сова, борона тощо.
Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та колачем запрошували на весілля, «голубки» та «гуски» дарували коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку та щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.
Молодий та молода провадили свій останній «вільний» вечір у колі подруг і товаришів, ще не обтяжених шлюбними зобов'язаннями та сімейними клопотами.
Розпочинали дівич-вечір зазвичай у суботу, напередодні весілля, коли до молодої приходили дружки вбирати їй косу. Вона вдягалась у весільне вбрання і сідала посеред хати на ослін. Мати розплітала та чесала косу, дівчата прикрашали її стрічками. «Старша дружка» запалювала воскову свічку і тримала її біля голови нареченої. «Менша дружка» заплітала косу з різнокольоровими стрічками, гарусом, заполоччю. На середину голови молодій хрестоподібно клали червону стрічку.
Одягання вінка супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У давніші часи всі ці дії виконувала мати.
Збереглося й таке свідчення: «Наречену садили на стілець, застелений вивернутим кожухом, і за традицією її косу розплітали спочатку брати за старшинством, а потім інші члени родини, крім батька».
Убравши голову нареченої, старша дружка підперезувала її рушником, після чого молода кланялася батькам у ноги, а ті відповідали: «Боже, поможи тобі, наша дитино! Іди зови людей на підвесілок!» Дівчина вирушала з дружками до рідних і близьких. Ідучи вулицею, дівчата співали. Зайшовши до хати, молода з поклоном у ноги до господарів пригощала їх «шишкою» і запрошувала на підвесілок. Запросини на весілля відбувалися за тим же сценарієм, але вже після молодіжного посаду наречених (лише подекуди водночас із запрошенням на підвесілок).
Зібравшись на дівич-вечорі, дівчата-дружки вибирали світилку – наймолодшу дівчинку, яка сідала на покуті та тримала на заквітчаній калиною козацькій шаблі запалену трійчасту свічку. Таку обрядову роль світилки згадує етнограф і фольклорист Григорій Калиновський в «Описі весільних простонародних обрядів» 1777 року. Дружки співали журливих пісень, адже наречена прощалася з безтурботним дівочим життям.
Летять галочки у три рядочки,
Зозуля попереду.
Усі галочки по дубах сіли,
Зозуля на калині.
Усі галочки защебетали,
Зозуля закувала.
Ой, чого куєш, чого жалкуєш,
Сивая зозуленько?
Ой, чи жаль тобі теї калини,
Що стоїть при долині?
Ой, не жаль мені теї калини,
Що стоїть при долині,
Тільки жаль мені та куваннячка
Раннього вставаннячка.
Ідуть дружечки у три рядочки,
Ярина попереду.
Усі дружечки по лавах сіли,
Ярина на посаді,
Усі дружечки заспівали,
Ярина заплакала.
Ой, чого плачеш, чого жалкуєш,
Молодая Ярино?
Ой, чи жаль тобі татонька свого
Чи подвір'ячка його?
Ой, не жаль мені татонька свого
Ні подвір'ячка його,
Тільки жаль мені русої коси,
Дівоцької краси.
Дівчата за співами та приповідками плели вінки з барвінку для шлюбної церемонії молодих.
Ой в лісі на дубі
Голуб гніздо виє,
А в нашім домі
Beсіллє.
Жіночки собі гомонять,
Молодій вінок лагодять.
Робили букетики з квіток та барвінку для майбутніх гостей. Виплітали «долю» – символічну гірлянду з вічно-зеленого барвінку, яка обрамлювала образ (ікону) над столом молодят. Подібно до коровайного обряду, барвінковий вінок виплітали тільки тим, хто вступав у шлюб уперше.
В оселі молодої дівчата готували гільце – це гілка плодового або соснового дерева, прикрашена стрічками та квітами. Молодий намагається знайти гільце в дворі таких господарів, які добре живуть, як кажуть, «і багато, і щасливо». Прикрашає гільце наречена з подругами на дівич-вечорі. Гільце символізує красу, свободу, молодість.
На картині Амвросія Ждахи, очевидно, зображено дівич-вечір. Молодій вже зшили вінок, а тепер чоловіки принесли гільце, і дружки готуються його прикрашати.
Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки на голови для молодого і молодої як символ наречених. Листки барвінку для весільного вінка складали по три: один найвищий, посередині, а два менших збоку. Такі «букетики» перев’язували ниткою, туго накладали один на один, і знову перев’язували. Коли плетиво сягало потрібної довжини, то його кінці зшивали докупи (мав вийти обруч). Цю корону для молодої оздоблювали калиною, квітками та стрічками. Вбираючи гільце, дружки співали пісні:
А як ми у Галини
В дружках були, –
Усі лужиці виходили,
Червону калину виламали,
Хрещений барвінок вищипали,
Та цій Галинці гільце звили.
А з якого дерева?
З ярини,
Ще й червоної калини,
Ще й хрещатого барвінку,
Ще й запашного васильку.
На верхівку гільця молода разом із молодим, який також приходив з боярином, прикріплювали одну велику квітку. Під час весільного застілля гільце ставили поряд з короваями. В день весілля за велику квітку «змагалися» боярин і дружка – хто перший її вхопить-зламає. Коли дружка – в новоствореній сім’ї буде старшою жінка, коли боярин – чоловік. По закінченню весілля в молодої гільце забирали додому до молодого і закидали його на хату.
Дівчата, що прикрасили гільце, починали плести вінки для молодої та молодого. Один із вінків (обов’язково з барвінком – символом тривалого кохання) був для молодої, другий, менший за розміром – для молодого. Вінки з м’яти, рути та інших квітів роздавали дружкам молодої. Весільний вінок мав магічне значення у шлюбі, символізував єдність і нерозривність шлюбних стосунків.
Благослови, Боже, і отець, і мати Своєму дитяті на посад сідати.
На дівич-вечорі, окрім виготовляння гільця та вінків, у багатьох районах влаштовували посад – окремо в домі нареченої і нареченого. Спільний посад як подружжя відбувався згодом, а цей посад символізував, як весь дівич-вечір, прощання з дошлюбним життям. Наречений і наречена у себе вдома сідали на кожух, під який було підкладено жито й гроші, батьки благословляли дитину на щасливий шлюб. Часто на дівич-вечорі влаштовували не тільки співи, а й танці, наречена могла востаннє стати у танок з подругами.
Тим часом приїжджав молодий зі своїми світилками, боярами й сватом і приносив дівчині подарунки: чоботи, хустку (чи намітку). Заходили до хати (іноді з музѝками), віталися, а світилки молодого співали:
Ідемо до дівки,
Як місяць до зірки.
Несем чоботи
Шевської роботи.
На цей день наречена мала приготувати шлюбну сорочку для молодого, адже в кінці дівич-вечора неминуче повинні були прийти хлопці для щедрого викупу її з рук нареченої. Молодий приїздить надвечір на вечерю зі свояками [родичами] і з боярами до молодої, у якої буває декілька дівчат-дружок, котрих садять за столом звичайно навпроти бояр чи парубків. Молода дарувала своєму «князеві» сорочку, боярам – рушники. На Західному Поділлі наречений приносив судженій рантух (рушникоподібний головний жіночий убір) і чепець (очіпок), а натомість отримував сорочку і віночок до шапки. Молодий роздає дари від обох сторін батькові, матері та своякам, а дружки співають різноманітних весільних пісень, вечеряють, а потім танцюють під скрипку і гуляють до півночі.
Таким чином, обряд дівич-вечора в традиційному українському весіллі, символізував прощання молодих із дівуванням і парубоцтвом: «Виходиш з дому – кланяйся життю молодому». Створювана обрядом психологічна, емоційна атмосфера через пісні, приповідки і весільну атрибутику допомагала майбутньому подружжю зрозуміти всю серйозність переходу в інший статус, усвідомити свої нові обов’язки один перед одним і батьками.
Радимо прочитати:
Бойківське весілля в текстах та світлинах: давнє й сучасне / авт.-упоряд. Н. Хібеба; фото С. Плакидюк; продюсер проєкту Ю. Фреймут.– Київ: SNOWDROP, 2019.– 197 с.
Борисенко В. Сімейна обрядовість українців ХХ – початку ХІХ століття.– Київ: Вид-во ІМФЕ, 2016.– 256 с.
Весільні пісні. У 2-х кн.– Київ: Наукова думка.– Кн. 1: Полісся. Наддніпрянщина. Слобожанщина. Степова Україна.– 1982.– 871 с.– (Українська народна творчість).
Золота книга українських традицій та звичаїв / Авт.-уклад. І. Скрипник. - Донецьк: Агентство Мультипресс, 2011.- 288 с.
Калита ІІІ. Весілля на Нижній Наддніпрянщині. Друга половина ХХ століття
/ М. Марфобудінова [та ін.]; Обл. дит.-юнац. кіноцентр Веснянка, Лабораторія фольклору, народ. говору та літ. Нижньої Наддніпрянщини ім. О. Гончара ДНУ.– Дніпропетровськ: Інновація, 2005.– 113 с.
Лозинський Й. Українське весілля.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 174 с.
Радимо подивитися
