Жінки у військових змаганнях: з історичних джерел XVII–XVIII cт.

фото. «Козачка». Худ. Юрій Нагулко // http://nagulko.com/galereya

Подвиг жінки-українки в долі нашого народу став історичною традицією. Вона бере початок ще від великої княгині Ольги. Впродовж століть жінка-українка зберігала в собі прагнення до волі, яке поєднувалося з почуттям високої гідності й відповідальності за щастя рідного народу…

Ганна Дмитерко

Ще в XIX столітті історики звернули увагу на особливі риси українських жінок – войовничість, хоробрість і непокірність. Відомий українсько-польський історик Йосиф Ролле (Антоній I) називав українок XVI–XVII ст. «казковими амазонками», зазначаючи, що саме умови життя на прикордонних територіях спонукали жінку на прояв енергійної поведінки та напівчоловічої натури. Жінки їздили верхи, стріляли з рушниць, як і будь-який козак, робили збройні засідки по дорогах, наїзди на чужі маєтки, штурмували замки особистих ворогів. «Шляхтянки осібно або разом з чоловіком створювали військовий загін на кожний окремий напад. Кількість озброєних у цих загонах в середньому коливалась від 100 до 1500 осіб. Найбільшу кількість у «жіночих» ватагах (до 6 000 осіб) зафіксовано у війську Софії Ружинської під час нападу на Черемош. У 1609 р. княгиня Ружинська на чолі загону пограбувала і спалила оселю шляхтича Є. Тишкевича в селі Ляхів. Того ж року вона з шеститисячним військом осадила замок князів Корецьких Черемош, взяла його приступом, спаливши і пограбувавши».

Автор ранішої хроніки (початок ХVІІІ ст.) Даніель Крман, теж зауважував, що мешканці Запорожжя, як чоловіки, так і жінки, «успадкували багато чого від амазонок – цих нечувано войовничих і шалено сміливих жінок, що рівнялися славою й перевищували відвагою мужів, та що, як кажуть, жили у Скитії біля Дніпра».

Й. Ролле відзначав, що в умовах безперервних воєн жінки не виконували судових рішень і наказів польських королів. При цьому заявлялося, що у випадку нападу на їхні володіння вони «будуть захищатися, поки не впадуть».

Згадується участь жінок і в обороні замків. Ось як польський мемуарист Ш. Окольський описує облогу козацького замку: «Тисячами обсадили вали, на шанцях розставили гармати, сотнями обсадили башти й брами, а по високих дахах розставили чарівниць і чарівників, і ці звідти чинили заклинання на добру стрільбу, повітря й вогонь».

Інформацію про участь жінок у різного роду військових змаганнях подає значна кількість історичних письмових джерел. Серед першоджерел, записаних поза межами Нижньої Наддніпрянщини, особливо виділяється історичний переказ про войовничих жінок з міста-фортеці Буші. Коли переважна частина чоловіків-захисників фортеці загинула, жінки та дівчата продовжували чинити опір частинам польського війська, аж доки дружина бушанського сотника Звисного Олена не підпалила пороховий льох.

Ілюстрація до повісті М. Старицького «Оборона Буші» // https://zno.if.ua/?paged=23

За твердженням італійського і польського історика початку XVII ст. Олександра Гваньїні, серед загиблих захисників замку Прухнік на Поділлі (опис подій 1524 року) були знайдені тіла переодягнених у чоловічий одяг жінок. «Для того, аби їх не розпізнали, жінки поголили собі голови...».

Про самостійність українок згадував шведський посол Конрад Гільдебранд, який подорожував по Україні в 1656–1657 роках. Він писав: «Їх жінки (козацькі) теж такі відважні», а також, що дружини гетьмана і генеральського писаря були присутні на переговорах з іноземними послами. Так що українські жінки ні в чому не поступалися чоловікам козакам!

Аналіз литовських, польських і московських офіційних актів відповідного періоду підтверджує той факт, що українські жінки активно включались у військову структуру Великого князівства Литовського, в структуру прикордонних військових формувань Речі Посполитої, і навіть у структуру козацького війська.

Документи свідчать, що серед козаків постійно перебувала достатньо велика кількість жінок, які супроводжували козацькі загони в походах. Це, як правило, були, «білоголові» – дружини козацької старшини та заможних козаків, «дівки-бранки», куховарки, «ворожки-чарівниці», оточені гуртами помічниць, які, за необхідності, виконували різноманітні функції від зв’язкових до шпигунок, диверсанток тощо. У документах іноді вказувалися прізвища жінок-шпигунок і викладалася суть добутої ними розвідувальної інформації. Так, у скарзі Марка Гуревича на мінського воєводича Казимира Паца згадується: «Миколаєва Кграбовецкая, которая радою и за шпикга даючи ему о мне знати, где ся оборочаю и резидую...». Жінка виконувала роль шпигунки і під час організації наїзду кн. Петра Збаразького на садибу шляхтича Федора Дедеркала (1603 р.). Інколи роль розвідниць виконували черниці, підстаркуваті жінки, а також залучені розвідницями до шпигунської діяльності їхні малолітні діти, родичі та служки. Участь жінок у шпигунських операціях, не обмежувалась збором інформації про оборонні споруди, озброєння та всі найбільш значні події, пов’язані з потенційним об’єктом нападу, жінки часто брали участь і в плануванні військових операцій – «радили».

Сучасник розгрому підрозділу козацького полковника Донця під містом Заславлем, польський поет середини XVII ст. М. Кучкаревич зазначав, що ввірвавшись до козацького табору, поляки захопили «козацьку чарівницю Солоху», яку спочатку піддавали тортурам, а потім, за твердженням Кучкаревича, спалили. Автор козацького літопису Самійло Величко, описуючи бій під Заславлем, також наголошує на участі в ньому принаймні двох жінок – сестри полковника Донця, яку визначає як учасницю козацького герця і «чарівницю», та її товаришки. Хоча літописець не підтверджує факту спалення «чарівниці», проте зазначає, що поляки піймавши ту «чарівницю з її товаришкою, повтинали їм шиї». Козацький літописець Самійло Величко та вже згадуваний польський поет М. Кучкаревич сходяться на думці про те, що сестра полковника Донця Солоха з товаришками таки брала участь в цьому поході, перебувала в бойовому козацькому таборі, «пробувала щастя в козацьких герцях», що личило лише найвідважнішим козакам та «зналася на чарах».

Історик Володимир Нитка дослідив, що пророцтво Солохи Донцівни стало однією з вагомих причин козацької поразки під час бою під Сульжинцями. Гарцюючи на коні, вона «застрашила серце брата і козаків, голосно пророкуючи поразку». Під час того бою вона потрапила у полон разом зі своєю товаришкою, «котра, знать, була у Хмельницького від наслання і шкідливих уроків». Але стратили їх у Заславі по-різному: першій просто «повтинали на шию», іншу після тортур спалили. 

Як би там не було, але саме цей факт використав польський історик-романіст Генрік Сенкевич у романі «Вогнем і мечем». А у наш час образ його героїні – відьми Горпини – доніс до нас режисер Єжи Гофман, екранізуючи твір класика. Та от, коли у Сенкевича Горпина (вона ж – наша Солоха) молода й дуже красива дівчина, безнадійно закохана у Богуна, то у фільмі Горпину чомусь зробили відразливою та дикою. Хоча Руслана Писанка, чудова українська актриса, у цю роль вписалася непогано, додавши свого колориту.

 Відьма Горпина (Руслана Писанка) у фільмі «Вогнем і мечем» // https://shepvisnyk.com.ua/bulo-kolis-kozaki-gomonili/

У канву історії України ранньомодерної доби та історії запорозького козацтва дослідниці Олена Апанович і Олена Компан включили розповідь про фронтову повсякденність ординарних українських жінок, які разом з козаками-запорожцями і донськими козаками брали участь у захопленні та героїчній обороні фортеці Азов (1637–1642) – славнозвісному Азовському «облоговому сидінні». Дослідниці стверджували, що в рядах захисників фортеці стійко билися як чоловіки (запорозькі і донські козаки), так і жінки.

«Козацькі жінки брали до рук шаблі, коли падали біля фортечних гармат чоловіки.  Жінки не боялися ворожих куль, палаючих  отруєних стріл. Кольорові та білі хустки  мигтіли по території фортеці. А вночі відчайдушні... козачки оплакували загиблих воїнів, щиро віддаючись скорботі...».

Оборона фортеці Азов // https://www.dnipro.libr.dp.ua/zhinka_kozachka Оборона Азова козацькими військами. // https://gazeta.ua/articles/history/_kozaki-5-rokiv-utrimuvali-zahoplenu-turecku-fortecyu-data/1038292

Далі науковиці наводять маловідомий факт з історії фронтової повсякденності жінок Слобідської України 1667–1671 років. «Першим на Слобідській Україні підтримало повстання селян під керівництвом Степана Разіна населення міста Острогозька, очолюване козацьким полковником Іваном Дзиковським. «Душею повстання», – пишуть О. Апанович і О. Компан – від самого початку стала дружина острогозького полковника – мужня Явдоха Дзиковська. Після страти Івана Дзиковського та його соратників за указом царя було скарано на смерть і героїчну козачку Явдоху...». 22 жовтня царський воєвода Ромадановський розпорядився зібрати населення міста Острогозька і «Івашкову жену Дзиковського. Сказав ей ту ее вину, при всех гродских людях, казнить смертию и отсечь голову...». Стає очевидним, що історикині зуміли не лише «побачити» фронтову повсякденність ординарних жінок України ХVІ–ХVІІ ст., але й представити жінку-козачку учасницею історичного процесу.

Жінки успішно відбивали атаки ворога на власні маєтки, вели в бій цілі військові угруповання, впевнено тримали в руках зброю, кидаючись у саме пекло бою, а часом, коли зазнавали поразки, обирали смерть як свою, так і своїх дітей, аби лише не потрапити в полон.

У праці «Про батька козацького Богдана Хмельницького» (1909) історик М. Грушевський, розповідаючи про запеклі бої козаків Богдана Хмельницького з поляками, наголосив на тому, що «не тільки чоловіки, а й жінки билися», і що поляки не жалували не тільки чоловіків, а й жінок. Жінки разом з чоловіками «боронилися до упадку, а не піддавалися ворогам, бо знали, що чекає їх однакова смерть і наруга».

Отже, живучи в багатих на різноманітні небезпеки «пограничних» місцевостях, жінка мусила бути не лише турботливою матір’ю та підприємливою господинею, але й безстрашним воїном, здатним захистити себе, свій дім, свою землю від нападників. Такі умови життя повинні були невідворотно впливати на характер жінки, виховували з неї, за словами Й. Роллє, «енергійну, напівчоловічу натуру, здатну до скорботи і до самих жахливих випробувань».

 

Радимо прочитати:

Антоній І (Роллє Й.Й.) Жінки при Чигиринському дворі //Хроніка-2000.– 1994.– № 3–4.– С. 134–175.
Кривоший О. Амазонки та «амазонство» в колективній пам'яті південноукраїнського степового соціуму (ХІХ – перша третина ХХ ст.) // Народна творчість та етнологія.– К.: НАН України, Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського, КНУ ім. Шевченка, 2013.– №4.– С. 17–34.
Кривоший О.П. Жінка зі зброєю на сторінках військової історії України XVI – першої половини XVII ст. Контексти прояву // Воєнна історія Наддніпрянщини та Донщини: зб. наук. праць / за заг. ред. В.В. Карпова.– К., 2011.– С. 76.
***
Варвара Мотора: козачка-«снайпер», яку вороги вважали відьмою…– Режим доступу: https://cossackland.org.ua/2017/11/08/varvara-motora-kozachka-snajper-yaku-vorohy-vvazhaly-vidmoyu/
Глоба Т. Жінки на просторах козацького Запорожжя. Частина ІІІ. Жінки-войовниці: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://www.dnipro.libr.dp.ua/zhinka_kozachka
Кривоший О. Жінка в суспільному житті України за козацької доби.– Режим доступу: https://zounb.zp.ua/sites/default/files/news/2015/04/ZHinka_v_suspil%60nomu_zhitti_Ukrai%60ni_za_kozatc%60koi%60_dobi.pdf
Нитка В. Було колись – козаки гомоніли // Шепетівський вісник.– 2019.– 20 серп.– Режим доступу: https://shepvisnyk.com.ua/bulo-kolis-kozaki-gomonili/

Тетяна Глоба
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Липень 2022