Дерева Мангишлаку. Малюнок Тараса Шевченка (1851–1852 рр.).
Дерева, як і люди, мають свою історію. Багато в Україні особливих дерев з незвичайними захопливими історіями. Такою є і Тарасова верба, нащадок тієї, що колись у засланні посадив Тарас Шевченко на далекому казахському півострові Мангишлак.
Сталося це у 1850 році, коли поет відбував покарання у Казахстані. Порушивши сувору заборону писати й малювати, він був етапований з Орської фортеці до Новопетровського укріплення.
Новопетровську фортецю на півострові Мангишлак було засновано у 1846 році, згодом перейменовано на Форт-Олександрівський. Це був найсуворіший за природними умовами закуток Східної Азії – пустельний кам’янистий степ і Каспійське море. Уже за радянських часів, у 1939-му, місту змінили назву на Форт-Шевченко на честь Кобзаря, що перебував тут у засланні протягом семи років.
У листі до свого друга Семена Гулака-Артемовського поет писав, що тут всюди пісок та камінь, хоч би якась травинка чи деревце – нічого немає; навіть гори не побачиш. Справжня пустеля! «Дивишся, дивишся, і така тебе нудьга візьме – просто хоч давись, але ж і давитись нічим!»
Дорога протяжністю більше двох тисяч верст за маршрутом Орськ – Оренбург – Уральськ – Гур’єв – Новопетрівське укріплення в супроводі посиленого конвою була дуже важкою. Зупинка в містечку Гур’єві (нині Атирау, Казахстан) тривала лише один день. В рапорті начальника гарнізону зазначалося, що до міста прибув політичний злочинець рядовий Оренбурзького батальйону № 1 Тарас Шевченко. Власне тут Шевченко і підібрав вербову гілочку, яку потім посадив неподалік Новопетровського укріплення в гарнізонному солдатському саду.
Цей убогий сад був розташований у долині за два кілометри від укріплення. Звісно ж, потрібно було посадити гілочку якнайшвидше, щоб вона прижилася. Але ж з новобранця не зводили очей, як із особливо небезпечного політичного злочинця. Припускають, що хтось йому допоміг зробити це. Можливо, якісь земляки були в той час вартовими і пропустили Тараса назовні. А можливо, він зробив це самостійно, бо офіцери гарнізону часто пиячили, тож не були занадто уважними до дисципліни засланих.
Мало було посадити вербу, потрібно було її поливати майже щодня. Шевченко всією душею жадав, щоби рослинка прижилася, і це сталося. На тисячі верст навкруги не було жодного деревця, а тут посеред степу та каміння ожила не верба навіть, а сама душа поетова. Шевченко дбайливо доглядав її, і з неї згодом виросла верба з широкою крислатою кроною, в затінку якої любив сидіти Тарас. «Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона – рости. Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…», – так писав у листах своїм друзям Шевченко.
Ця верба нагадувала Шевченкові легенду про розкаяного розбійника, якому Бог відпустив гріхи, бо з його палиці виросла груша і почала родити, оскільки той ретельно її поливав. В одному зі своїх листів друзям Тарас висловлював жаль, що гріхи все ще йому не відпускаються, незважаючи на те, що з його гілочки виросла таки верба: «Це, мабуть, тому, що той був великим розбійником, а я всього-на-всього поетом».
Заслані солдати потерпали від муштри, душевного болю, фізичних і моральних знущань. Звичайно ж, приниження і муштра, безглузді заборони і шпигунство торкнулися і Шевченка. А втіхою йому слугували часи, проведені під кроною того священного дерева. Під ним він читав, мріяв, думав та створював малюнки.
У щоденникових записах поета дуже багато згадувань про улюблену вербиченьку. В останній його рік у Новопетровській фортеці комендант Іраклій Усков, що ставився з повагою до опального поета, запропонував Шевченку працювати в гарнізонному саду. Любив поет сидіти під вербою за низьким кам’яним столиком – думати, творити, спостерігати. До речі, цей столик зробив для поета знайомий казах, знайшовши підходящий камінь і обтесавши його як належить. Таким чином, у Тараса з’явився під вербою свій «кабінет». Він запрошував сюди своїх друзів, «знайомив» їх із вербою. Вона і все пов'язане з нею, звичайно ж, було в центрі розмов. Тарас чи серйозно, чи жартома намагався знайти філософське пояснення феномену її воскресіння.
«Після обіду я також за звичкою заснув під своєю фавориткою вербою, а перед вечором вдягнув чистий кітель, саморобного солом'яного капелюха і пішов на туркменські бакчі… На горизонті чорніла довга смуга моря, а на березі горіли в червонуватому світлі скелі, на одній із них сяяли білі стіни другої батареї і всього укріплення. Я любувався своєю семирічною в'язницею. Повертаючись на горóд, натрапив на стежину, на засохлій глині якої було видно відбитки мініатюрних дитячих ніжок…», – так згадував поет про ті часи у засланні.
Поет працював у саду із завзяттям та великим задоволенням, посадив іще багато дерев і кущів. Цей парк живе і донині – один-єдиний у Мангишлацькій пустелі. І його сміливо можна назвати природним «Кобзарем» Шевченка, в якому живуть сотні дерев замість сотень віршів.
Парк імені Шевченка у 1925 році уряд Казахстану оголосив недоторканним, а створений у ньому музейно-меморіальний комплекс дбайливо оберігає дорогий для казахів образ українського письменника-гуманіста. Адже Тарас Шевченко у числі перших змалював тутешніх мешканців і краєвиди. Та й посаджене ним на піщаному солончаку дерево було першим у Новопетровському укріпленні.
Подальша доля Тарасової верби добре відома. Місцеві жителі доглядали її, як священну реліквію, і вона прожила 147 років – до 80-х років ХХ століття. Однак, потім дерево почало всихати. Ботаніки нічого зробити не могли, бо проти старості навіть наука безсила. Навесні 1997 року посаджене Шевченком дерево не витримало натиску буревію і впало.
У музеї Шевченка від Тарасової верби залишився лише невеличкий пеньок. А на тому місці, де вона росла, встановлено пам’ятний знак.
Але ще під час святкування 100-літньої річниці з дня смерті Шевченка у 1961 році, делегація українських письменників побувала у місті Форт-Шевченко. Саме тоді вони привезли до Львова паросток з цієї верби і посадили у Стрийському парку. І вже з гілочки цього дерева відродилася верба в Тарасовому саду на Мангишлаці. А під час урочистостей з нагоди 200-літнього ювілею від дня народження нашого Пророка у Каневі недалеко від його могили були висаджені пагінці, зрізані з Тарасової верби у Львові. Нащадки Шевченкової верби дотепер «охороняють» місце вічного спочинку Тараса на Чернечій горі.
Акція «Тарасова верба» триває вже понад 60 років, за цей час вона стала міжнародною – в Україні та в 16 країнах світу посаджено вже більше 200 пагінців – нащадків дерева, яке виростив на півострові Мангишлак Т. Шевченко.
Цього року на честь 210-річчя геніального українського поета іще дві «вербички від Тараса Шевченка», посаджені в Барселоні (Іспанія) та Бонні (Німеччина), доповнили ті, що вже вкоренилися у столиці Хорватії – Загребі та в містах Пшемислі (Польща) і Бергамо (Італія).
Очолює цей шляхетний рух поетеса Зоя Ружин, активна діячка громадського і культурного життя держави та беззмінний виконавчий директор оргкомітету зі вшанування пам'яті Т.Г. Шевченка
Коли на чорний шлях ступав,
Ішов на прогнання в неволю,
Галузку вербову підняв,
Обчімхав і забрав з собою.
Була відірвана, як він,
Від пня і від землі святої,
Засуджена на лютий скін
Серед пустині степової.
Поніс її і посадив
За фортом, в полі, на пустині,
Здалека воду приносив
І пильно підливав щоднини.
Прийнялася і на весну
Зелене листя розпустила.
Ох, як же, як була йому
Та деревина люба й мила!
Було, з казарми прибіжить
В зеленій тіні відпочити,
Положиться, верба шумить
І шепче щось над ним, як мати.
Мов жалується, що весна.
Сади цвітуть на Україні,
Вона ж сумує тут одна
Посеред дикої пустині.
Летить степом листочків шум,
Немов далека пісня жалю,
Ні твоїх снів, ні твоїх дум
Нам не забути, рідний краю!
Богдан Лепкий «Шевченкова верба»
Радимо прочитати:
Шевченко Т.Г. Щоденник [упоряд. та комент. С. Гальченко, вступ. ст. І. Дзюба].– [Факс. вид.].– Львів: Світ, 2014.– 278 с.: портр.
Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1: 1839–1857 / упоряд. С. Гальченко.– Київ: Фоліо, 2020.– 635 с.
Спогади про Тараса Шевченка / уклад.: В. Бородін, М. Павлюк, О. Бороня.– Київ: Дніпро, 2010.– 608 с.: портр.
Кінзерська Т. Тарас Шевченко у засланні. Роздуми.– Київ: АДЕФ-Україна, 2021.– 100 с.
Костенко А., Умірбаєв Є. Оживуть степи... Тарас Шевченко за Каспієм.– Київ: Радянський письменник, 1977.– 263 с.
