Сучасне відтворення українських національних чоловічих костюмів
https://etnoxata.com.ua/statti/traditsiji/stanovlennja-ukrajinskogo-natsionalnogo-kostjuma/
Останнім часом все більше українців починають цікавитися культурою свого народу. Усе більше людей прагнуть мати в своєму гардеробі вишиванки та інші елементи давнього одягу, але для багатьох навіть назви цих елементів звучать чудернацьки та ні з чим не асоціюються.
Тож що то за дивовижа український національний одяг? Зокрема, для чоловіків. Виділяють такі види класифікації: натільний, стегновий, нагрудний, верхній та аксесуари (пояси, головні убори та прикраси).
Сорочка – це один із найдавніших елементів натільного одягу. У давні часи сорочка слугувала єдиним видом одягу до досягнення певного віку.
Стародавні слов’яни, наші предки, що жили на території сучасної України, носили довгі, по коліна або й нижче колін, білі полотняні сорочки. Їх одягали безпосередньо на тіло і завжди поверх штанів «на випуск». Навколо низенького стоячого комірця така сорочка мала багато зборок. Розріз був посередині грудей. Рукава на чохлах і теж зібрані в зборки. Цей старослов’янський тип чоловічої сорочки зберігся ще й досі в українців Карпат. На всій іншій українській території такий тип сорочки давно вже вийшов із моди.
За винятком Карпат та ще північно-західної частини Полісся в Україні тепер поширений інший тип чоловічої сорочки, що вже скрізь відомий під назвою «українська сорочка». Такі сорочки теж шили з білого полотна, але вони вже значно коротші та при ношенні завжди вбираються в штани. Звичай вбирати сорочку в штани є спільний всім степовим народам і, як пише Хведір Вовк, був запозичений від південно-східних сусідів, таку сорочку ще називають степовою.
Комірець української сорочки низенький, переважно стоячий, так званий «чумарочний»; тільки на західному Поділлі та на Волині часто зустрічаються і відкладні комірці. Розріз сорочки припадає посередині грудей. Виняток становлять тільки чоловічі сорочки Лемківщини, що мають розріз ззаду, проти потилиці.
В Україні носили, а подекуди носять і тепер, безрукавний одяг, який надягають поверх сорочки – це корсетка, або лейбик. На Київщині після скасування кріпаччини чоловіки почали носити лейбики, які шили з чорної або сірої тканини. Етнограф Н. Заглада писала: «Жилетка шиється без рукавів, а іноді й з рукавами, з низьким стоячим коміром, ззаду з хлястиком та з прорізаними кишенями». В інших місцевостях замість «хлястика» робили багато складок.
Дуже імовірно, що чоловіча корсетка, лейбик, чи жилетка, беруть свій початок від козацького піджупанника, який теж шили без рукавів і не надто довгий; він не завжди досягав колін.
З давен-давна в Україні були відомі два типи штанів, а саме: власне штани – вузькі, та шаровари – широкі. В Галичині штани називалися «сподні», а в гуцулів – «ногавицями».
Вузькі штани, зазвичай, шили до паска і застібали на два ґудзики, а шаровари – до очкурні та підперізували очкуром. Такої класифікації можна дотримуватися за умов, коли йдеться про штани чи шаровари з доброї тонкої тканини. Якщо ж змінюється матеріал, то, звичайно, змінюється очкур на пасок, чи навпаки.
Шаровари були дуже широкі, шили їх з міцного полотна або вовняного сукна. Між штанин вшивали широку матню, яку кроїли з прямокутних шматків тканини. Такий покрій штанів дозволяв вільно рухатися. На тілі штани кріпилися шнурком або шкіряним ременем з пряжкою. Штани-шаровари українці не декорували, а вужчі штани західних українців прикрашалися в нижній частині штанин яскравою контрастною вишивкою. Якщо штани шили з червоного сукна, то орнамент вишивки міг складатися з вовняних ниток різних тонів жовтого і зеленого кольорів. Зазвичай вишивка наносилася на підігнутий нижній край штанин.
Штани і шаровари зустрічаються в літературних пам’ятках дуже давно. Грек Юлій Полідевк, що жив у II ст., писав, що таври і скити мали штани і називали їх шароварами. Про штани маємо згадку і в Прокопія, грецького історика, що жив у VІ ст. і написав історію воєн Юстиніана.
Значно пізніше, вже в XI ст., про штани згадують київські хроніки. Всі ці згадки, як пише Хведір Вовк, дають нам право відкинути всілякі сумніви щодо того, чи в історичні часи слов’яни вже носили штани.
Будь-який український чоловічий костюм, особливо святковий, обов'язково мав пояс. Він не тільки закріплював на людині нижній одяг, але мав і декоративне значення. До того ж, за старослов'янським повір'ями, пояс був хорошим оберегом, який захищав людину від неприємностей.
Пояси бували шовкові, вовняні та бавовняні. В Іпатіївському літописі від 1288 р. згадується про золоті та срібні пояси князя Володимира і його батька.
За козацьких часів в Україні були поширені шовкові пояси, що їх тоді привозили з Персії та інших країн далекого і близького Сходу. Переважно колір тих поясів був червоний і зелений.
Уже в XIX ст., після того як безпосередні зв’язки з Персією припинилися, у козаків були поширені так звані каламайкові пояси, що їх виробляли з міцної шовковистої тканини. Пізніше каламайкові пояси поступилися місцем червоним волоським поясам, які ще й досі вважаються найкращими поясами, але трапляються вони дуже рідко.
Різноманітний і оригінальний верхній одяг, який шили і носили в Україні. Він зручний і гарний, має відмінності за регіонами у крої, декорі та в назвах. Можна розділити верхній одяг на чотири основні типи.
Перший тип – одяг із прямою спиною. До цього типу належать предмети у вигляді халата, плаща або сорочки. До халатів належить опонча з каптуром і широкими рукавами. Як плащ в Західній Україні застосовувалася чуга (чуганя, чугай), яку накидали на плечі. Хоча у неї були рукава, але їх не використовували за прямим призначенням, а зашивали знизу. У такому вигляді рукава служили кишенями.
У формі сорочки виготовляли верхній повсякденний одяг для роботи – шушпан. Його шили з полотна. У східних районах шушпан підперізували.
Другий тип крою одягу – клиноподібний. Він був дуже поширений на всій території України. Клини вшивали ззаду нижче поясу. Підставляли клин на рівні нижнього краю одягу, а гострий кут досягав талії. Такий фасон мали свити, куцінка, сіряки, гуні.
Третій тип верхнього одягу – частково відрізний по лінії талії з боку спини. До верхньої частини одягу ззаду на талії пришивалась нижня частина, зібрана в складки або невеликі зборки. За таким типом шили юпки, кожушанки, свити.
Четвертий тип крою схожий на третій, але відрізняється тим, що складання або складки робилися ззаду, і спереду, а з'єднувальний шов між верхньою та нижньою частиною проходив навколо всієї талії. Прикладом такого фасону є чемера (чамарка, чемерка).
Капелюх на голові чоловіка – це не просто спосіб накрити голову, це ще й виразник його статусу, і тому маленьким хлопчикам зазвичай капелюхи не справляли. Хіба авансом – що буде майбутній ґазда (господар).
Українці носили різноманітні головні убори, які відрізнялися формою, матеріалами, з яких їх виготовляли, і назвами. Чоловічі головні убори шили у формі циліндра, конуса, півкола.
Солом’яний бриль – плетений із соломи капелюх. За способом плетення розрізняють капелюхи «в зубчики», «луску», «косичкою». Широкою популярністю користувалися капелюхи з широкими полями і головкою у вигляді усіченого конуса.
Шапки – найдавніші чоловічі головні убори. Селяни взимку носили шапки з овечого хутра або сукняні з хутровою опушкою.
Клепаня – головний убір гуцулів із червоного або темно-синього сукна, підбита баранком і облямована лисячим хвостом, яку носили взимку.
Кресаня – чорний фетровий капелюх у гуцулів.
Кучма – висока циліндрична конусоподібна шапка з овчини або з іншого хутра, яка була поширена на всій території України.
Мазниці – головний убір на Поділлі та в південній частині Волині. Це чорні великі смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, прикрашеним кольоровою стрічкою. Сукно на денці було синього або зеленого кольору.
Малахай – кругла хутряна шапка з навушниками, яку носили в холодну пору року на Чернігівщині.
Шлик – зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлявся з червоного сукна або з чорної баранячої шкіри.
Шолом (йолом, яломок, магерка) – повстяні шапки. Виготовлялися з коричневої або сірої повсті. За формою були півсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами.
Ще з найдавніших часів для населення України головним взуттям були чоботи. На малюнках X і XI ст. князі Святослав, Борис, Ярослав Всеволодович на фресках Спасо-Нерецької церкви зображені в кольорових чоботях із гострими, трохи загнутими догори носками. На фресках Святої Софії в Києві також зустрічаються гостроносі кольорові чоботи, але ще з відворотами на халявах. Такі ж червоні чоботи археологи знайшли у старовинному слов’янському похованні біля містечка Шаргород на Київщині.
На старих портретах гетьманів і козаків також здебільшого бачимо кольорові гостроносі чоботи, які шили, очевидно, з добре вичиненої шкіри – сап’яну. Дуже імовірно, що звичай носити кольорові чоботи прийшов до нас зі східних країн, але чи безпосередньо, чи через Візантію, – це сказати важко. Можливо, що сталося й одне, й друге; тобто вплив старосхідних культур прийшов в Україну безпосередньо зі Сходу через Візантію.
Крім чобіт, в Україні так само, як і в інших слов’янських народів, з давен-давна було відоме шкіряне взуття, що складається лише з підошви, краї якої загнуті догори і стягнені на підбитті ноги ликом, мотузком або ремінцем. Такий рід взуття ще й тепер зберігся в мешканців українських Карпат, а також у південних слов’ян на Балканах. Наші гірські мешканці це взуття називають морщенцями, або ходаками.
Крім цих назв, в Україні для цього роду взуття існує й турецький термін «постоли», що поширився, здається, лише за козацьких часів.
У лісових місцевостях є «личаки», що плетуться з лика, яке, звичайно, дереться з липової кори. На українському Поліссі та в Білорусі личаки збереглися ще й досі; часом вони називаються «лапті» і є символом бідності.
Черевики теж є дуже старим слов’янським взуттям. Вперше термін «черевики» згадує в X ст. Костянтин Порфірородній як слов’янське взуття в сербських слуг. У літературних пам’ятках княжої України-Русі теж часто згадуються черевики. В «Повісті временних літ» за 993 р. написано: «...преторже чревии руками», а в Лаврентіївському літописі за 1074 р. читаємо: «...стояше в пробошнях, в черевтях». Очевидно, черевики колись були таким же взуттям, як і постоли, тільки виготовлялися з м’якої шкіри, що її вирізували з черева тварин. Уже в XI ст. термін «черевики» визначав низьке взуття, що доходило до щиколоток, або лише підбиття ніг, і виготовлялося не тільки зі шкіри, а й з міцних тканин, чи навіть коштовної парчі.
Також українці дуже полюбляли різні прикраси.
Зараз вважається, що яскраві та підкреслено елегантні в одязі – то здавна були саме жінки, а чоловіки нібито були скромніші. І шийні прикраси, окрім, хіба що, натільного хрестика, упевнено вважають жіночими. Начебто це – прерогатива тільки жінок і що чоловіки взагалі не носили жодних нашийних прикрас і не використовували жодних інших способів виокремитися. Тому й «розетковий» V-подібний ґердан вважають жіночою прикрасою. Насправді ж, якщо брати традиційну культуру Буковини і мову традиційного костюма, то історично «розетковий» ґердан із дзеркальцем посередині – це тільки чоловіча прикраса. Дуже своєрідний силует, специфічний автентичний вигляд мали ґердани Новоселицького району. Ця прикраса була не лише способом виокремитися серед своїх однолітків, а ще й мірилом статусу: чим пишніший, ширший, виразніший ґердан – тим поважніший господар. Друга функція цієї прикраси – захисна. Не на всіх ґерданах є дзеркальце, але там, де воно є – це спосіб відвернути небажану увагу від господаря і перевести на якийсь виразний предмет – так само, як, наприклад, «працює» червона нитка на зап’ясті.
Національний український одяг викликає захоплення у сучасних людей своїми зручними формами і дивно барвистим декором, що створює відчуття народного свята. Багато предметів костюму можна впевнено назвати творами ужиткового мистецтва, їх гармонійне оформлення яскравими різноманітними елементами з природних матеріалів привертає увагу всіх цінителів етнічного стилю.
Український етнічний стиль посідає помітне місце в одязі сучасних українців. Модні українські дизайнери у своїх колекціях активно і широко використовують рідні традиції у створенні та декоруванні нових моделей одягу. Вплив українського стилю часто спостерігається в побутовому, святковому, обрядовому та діловому костюмах. В останні роки звернення до рідних традицій стає особливо масовим. Усе частіше використовують народні елементи одягу, вивчають і застосовують різні техніки й орнаменти вишивки, стають популярними національні головні убори. Барвистий святковий самобутній національний одяг додає українцям неповторного зовнішнього вигляду та демонструє їхню повагу до своєї історії та традицій.
Рекомендуємо прочитати:
Воропай О. Звичаї нашого народу. Народньо-календарні звичаї. Український народний одяг: етнографічний нарис.– Київ: Пульсари , 2012.– 632 с.
Таїрова-Яковлева Т.Г. Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини.– 2-ге вид.– Київ: Кліо, 2018.– 181, [3] с.
Чубинський П.П. Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського. Кн. 1.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 190 с.
Рідна моя Україна: [збірка].– Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2011.– 416 с.
Рекомендуємо переглянути:
