Еволюція української моди. Інфографіка: Анастасія Туловська // https://uain.press/articles/
У народі кажуть: «Нове – це давно забуте старе». З плином часу людство повертається до забутих традицій життєдіяльності. Особливо таку тенденцію можна прослідкувати у моді. Щосезонно дизайнери одягу дивують нас новими колекціями. Проте, у кожній з них є «нота» забутого минулого. Звичайно, зараз українці не ходять у постолах і не носять очіпок. Але часто ми бачимо у колекціях автентичну вишивану сорочку чи чоботи з оригінальним українським орнаментом.
Археологічні розкопки свідчать, що український народний костюм з'явився ще в часи Русі. Вже тоді чітко виявлялися регіональні відмінності в одязі. Це, перш за все, стосувалося прикрас і орнаментів на сорочках. Аж до кінця XIX століття український костюм зберігав явні регіональні відмінності, і лише на початку XX століття вони злегка розмилися.
Про красу та самобутність українського одягу дуже точно сказав Ілля Рєпін, порівнявши українок з парижанками:
«Тільки малоросіянки та парижанки вміють одягатися зі смаком! Ви не повірите, як чарівно одягаються дівчата, парубки теж спритно: ...це дійсно народний, зручний і граціозний костюм. А які дукати, моністи, головні убори, квіти! А які обличчя! А яка мова! Просто краса, краса і краса!»
Форма і деталі українського жіночого одягу дуже різноманітні. На таке розмаїття вплинули і регіональні особливості, і багаті традиції українського повсякденного та святкового життя. Своєрідність жіночого костюма виявляється і в крої предметів одягу, і в загальному силуеті вбрання, і в складі частин костюма. Відзначається також різноманітність кольорових поєднань, декоративних обробок і прикрас.
Різниця костюмів по регіонах пояснюється близьким спілкуванням з сусідніми народами, тому в північно-західних областях жіночий український костюм має схожі риси з польським національним одягом, для Поділля характерні деякі елементи й орнаменти, що нагадують молдавські мотиви. Можна сказати, що Поліссі та Середнє Придніпров'я зберегли більше свій історичний етнічний стиль. Їхній одяг і прийнято вважати традиційно українським.
Основою костюма є жіноча сорочка, яка належить до найстарішого одягу наших предків. Можна припускати, що за княжих часів в Україні-Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. У південних слов’ян ще й тепер можна бачити жінок у такому одязі.
За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки Київщини та всього Лівобережжя. Про це ми знаємо з окремих експонатів, що збереглися ще й до наших днів.
Усі сорочки, що походили з Лівобережжя, були без коміра, лише з вузенькою облямівкою по краю зібраного на нитку полотна навколо вирізу для шиї. Такі самі жіночі сорочки ми зустрічаємо і на Київщині, на правому березі Дніпра.
На території Правобережжя (крім Київщини) жінки шиють сорочки з коміром стоячим або відкладним, а рукава з манжетами та з оборкою на кінцях біля зап’ястків. Обидва типи жіночих сорочок, Ліво- і Правобережжя, шили з розрізом посередині грудей. У лівобережній сорочці пазуха не вишивається, а в правобережній майже завжди вишита.
В усіх українських жіночих сорочках рукава широкі та довгі; звичайно ширина рукава дорівнюється двом третинам довжини. Цікаво, що в Х–ХІ ст. широкі рукава жіночих сорочок були поширені у всіх мешканців західної Європи і цю моду Європа запозичила від південних та південно-східних слов’ян.
Звичайна довжина українських жіночих сорочок, які носять із плахтою або запаскою, повинна сягати по «кісточки». Сорочки до спідниці шили трохи коротші. З-під плахти чи запаски повинен визирати долішній вишитий край сорочки, що називається «поділ» або «подолик».
Матеріалом для всіх жіночих українських сорочок завжди було і є біле лляне чи конопляне полотно домашньої роботи або купована біла бавовняна тканина. Білий колір українських сорочок – це найстарша й найхарактерніша їхня особливість.
Поверх сорочки, на долішню половину тіла, дівчата і жінки колись в Україні одягали в будень до роботи запаску або дергу, а в свято – плахту і попередницю; усе це підперізувалося крайкою.
Зображення жіночих фігур, обгорнутих шматком тканини в клітинку, зберегли ще малоазійські пам’ятки VII–VI ст. до н.е. Запаска як різновид незшитого поясного одягу, побутувала майже на всій території України, відрізняючись при цьому різними варіантами оформлення, залежно від місцевості. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски – це два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору (відома під назвами «позадниця», «сіряк»), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску.
Другий вид запаски являє один суцільний шматок вовняної тканини, що ним обгортається стан навколо, але так, щоб кінці його сходилися спереду.
Поверх такої запаски одягають інший шматок тканини – попередницю. Запаску і попередницю разом підперізують крайкою, кінці якої у молодиці звисають ззаду, або з лівого боку, а в дівчини завжди спереду. Оперезавшись крайкою, дівчата та молодиці підсмикують сорочку догори наскільки, щоб знизу з-під запаски і попередниці видно було вишитий поділ сорочки.
Ще одним цікавим різновидом жіночого одягу є плахта. Вона ширша за запаску. Жінка, перш ніж вдягнути, перегинає її вдвоє, і потім обгортає нижню частину тіла.
Плахта є дуже старовинним одягом. Вона була в ужитку за козацьких часів, коли одяг відзначався особливою пишністю. Плахти за козацьких часів виготовляли з шовку, вишиваючи поверху золотими та срібними нитками.
Дівчатам, які досягли статевої зрілості, під час ініціації могли символічно надягати плахту – посвячуючи їх у «дівоцтво». Плахта як символ родючості, мала оберігати сакральні частини тіла дівчини, надаючи їм сили родючості майбутньої жінки.
Оскільки передні кінці плахти розходилися, видиму з-під них частину сорочки прикривали «попередницею»).
«Попередниця» – своєрідний фартух – складався з кількох пілок тканини, густо призбираних угорі та заведених у широкий прокладений кількома шарами полотна твердий орнаментований пояс, довгими кінцями якого кілька разів оперізували стан, зав’язуючи його спереду чи позаду.
Ідучи на роботу, жінки і дівчата обмотували свій стан навколо дергою і підперезувалися крайкою
Для того, щоб зробити дергу, брали колись сукно, виткане з овечої вовни, перерізували його на три шматки, зшивали вздовж і виходило полотнище, яке й називалося дергою.
Існує ще один важливий та обов'язковий елемент костюма – це пояс. В українському національному жіночому костюмі пояс має назву крайка.
Крайка носилася не лише як прикраса, головне її призначення – оберігати та захищати від злих сил. Пояс має магічне значення, символізує середину, центр всесвіту.
Поверх сорочки на верхню часину тіла жінки та дівчата вдягала корсетки або керсетки. Найстаріші типи керсеток шили із доморобного сукна білого, сірого чи навіть темно-рудого кольору. Для поліського одягу типовим був приталений силует «безрукавок-шнуровиць», «керсеток». З поширенням фабричних тканин крій керсеток змінився – від невідрізних прямоспинних до приталених відрізних, розширених у поділках вусами чи глибокими складками. Прийоми крою й оздоблення керсеток були аналогічні прийомам виготовлення спідниць.
Наприкінці XVIII століття українські жінки почали носити спідниці. У кожному регіоні спідниця набула своєї особливої форми, технології шиття та назви. Так спідниці ткані в поздовжні смуги синього кольору (пізніше з набойки) називалися димками і носилися на Поділлі, в центральній Україні, Галичині, Бойківщині. На Поліссі носили андараки – спідниці ткані в поперечні смужки червоних барв. На Гуцульщині – червоні або сині спідниці, які називали – сукнями. На Волині – літники подібні на андараки. На Харківщині спідниці того самого крою називали шарафанками. На Лівобережжі носили спідниці з темної набойки в дрібні квіточки і пришивали до них внизу вузьку оксамитову стрічку. На Лемківщині спідниці з багатьма складками – фарбан. Не носили спідниці лише в Буковинні.
До спідниці носили білі фартухи, які могли бути оздобленні лиштвою або кольоровою вишивкою. Цей одяг носили жінки усіх суспільних верств населення.
Починаючи з XIV століття українські шляхтянки та багаті міщанки шили сукні.
Одягали сукні через голову так само, як сорочки. Вже в той час їх вишивали шовком або оздоблювали барвистими стрічками.
Сукні з повним аж до низу розрізом називалися байбараками. Їх шили з тонкої доброї вовняної тканини й оздоблювали вишитими стрічками або дорогоцінним хутром, зазвичай бобровим. Під такий байбарак одягали шовкові вишиті сукні або вишиті сорочки.
Зовсім окремо стоїть сукня, що її носили жінки в українському Поліссі. Вона не надто довга, бо з-під неї ще повинна визирати червоно-смугаста вовняна спідниця, що звичайно одягалася під сукню. Сама ж сукня біла з довгими широкими рукавами, що закінчуються густими зборками біля самого манжета. Поліську сукню не вишивали, а оздоблювали спеціально витканими стрічками з червоних вовняних ниток. Такими стрічками обшивали рукави, пазуху та долішню частину сукні.
Українське взуття теж дуже різноманітне. Його виготовляли переважно зі шкіри. В давнину взуття не шили, його морщили або закладали невеликими складками, а до ноги прив'язували смужками шкіри або мотузками. Таке взуття називали морщуні, морщенці, ходаки, личаки.
Шиті невисокі шкіряні чобітки з м'якою халявою називали чоботами. Вони були без каблуків, іноді для міцності на п'яті замість каблука кріпили металеву підківку.
До XIX століття були поширені виворітні чоботи, які шили зсередини, а потім вимочували у воді і вивертали на лицьову сторону.
Барвистий український жіночий костюм доповнювався численними нагрудними прикрасами: яскраві різнокольорові намиста зі скла та напівкоштовних камінців, дукачі, гайтани, гердани тощо.
Традиція носити намисто сформувалася ще багато століть тому, а це означає, що розмаїття цього декоративного елементу одягу надзвичайно велике. Протягом усієї його історії намисто змінювалося за кольором, формою, матеріалом і навіть за способом носіння. Найперші нашийні прикраси були з кісточок овочів, зерен, скойок молюсків, фруктових плодів гарної форми, а вже згодом їх замінили кам’яні, металеві та скляні намистинки. Ще пізніше намисто почали виготовляти з дорогих природних матеріалів, таких як корали, бурштин, перли, скло, смальта, гранат. Його могли дозволити собі лише заможні міщанки.
Спосіб носіння намиста теж відрізнявся в різні часи. Для української жінки вийти на вулицю без намиста – все одно, що вийти голою. Чи то свято, чи храм, чи звичайний день за роботою – шию господині прикрашає низка майстерно вироблених намистин. Адже це, насамперед, – оберіг, захист від злих духів і недобрих людей.
За намистом можна було легко визначити соціальний статус жінки. Що більші намистини і що більше разків у нашийній прикрасі, то заможнішою вона була: найбідніші мали по 2–3 низки коралів, багаті – 10 чи 15.
У XX столітті українці почали носити міський одяг, але для народних свят сільські люди приберігали барвисті національні костюми. Завдяки їм збереглося багато традицій виготовлення і носіння українського одягу.
Рекомендуємо почитати:
Воропай О. Звичаї нашого народу. Народньо-календарні звичаї. Український народний одяг: етнографічний нарис.– Київ: Пульсари, 2012.– 632 с.
Таїрова-Яковлева Т.Г. Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини.– 2-ге вид.– Київ: Кліо, 2018.–181, [3] с.
Чубинський П.П. Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського. Кн. 1.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.–190 с.
Рідна моя Україна: [збірка].– Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2011.– 416 с.
Рекомендуємо переглянути:
