«Весілля». Худ. Марія Приймаченко //
https://paramoloda.ua/articles/vesilna-obryadovist/
Саме поняття «весілля», як вважають учені (К. Кавелін, М. Сумцов, Я. Головацький), походить від язичницького свята на честь бога сонця Дажбога. Сонце, що уособлювало для людей світло, тепло, народження всього живого на землі, в уявленні давніх слов'ян було богом. Вони відзначали кожну фазу сонцестояння, кожну пору року відповідними обрядами. Найбільш урочистими були обряди, пов'язані з весняним сонцестоянням, коли збільшувалась тривалість дня, що асоціювалось із народженням сонця.
Свята давніх слов'ян на честь бога сонця, сповнені веселощів, танців, інсценувань, називалися «вьселія». Саме в дні великих торжеств, які знаменували собою перемогу Дажбога над Чорнобогом, що підтверджувалося збільшенням тривалості дня, наближенням літнього сонцестояння, оживленням і розквітом природи, люди одружувались.
Отже, пора великого свята на честь бога сонця збігалася з порою одруження членів племені, роду, а пізніше весілля відділилось від річного свята, почало існувати окремо як освячення нової сім'ї.
Зараз весілля дуже часто є святом для двох: наречені просто йдуть до рагсу, розписуються та святкують в вузькому сімейному колі. А от у наших предків весілля було цілою театральною виставою (особливо в сільській місцевості), у якій в кожного була своя роль й обов’язки. Та й передувало йому дещо більше етапів.
Одним із перших етапів українського весілля є поява родичів нареченого (батько, брати, дядько) в домівці нареченої – сватання. Вони обов'язково повинні першими почати розмовляти з батьками дівчини про весілля. Головна мета візиту – заручитися згодою дівчини та її родини на шлюб. За давнім народним звичаєм, свати приходили до оселі дівчини зі свіжим хлібом. Його підносили перед самим моментом розмови про майбутнє весілля. Якщо наречена приймала пропозицію, то вона повинна була розрізати хліб. Після цього хліб клали на рушник і віддавали сватам. Якщо ж дівчина відмовляла нареченому, то свати отримували символ відмови – гарбуз.
Наступним етапом після отримання згоди дівчини були оглядини. На оглядинах наречена демонструвала всі свої вміння, показуючи, яка вона добра господиня. Важливо було продемонструвати саме свої навички в кулінарії. Після оглядин, всіх просили до столу. Майбутньому подружжю давали одну ложку на двох та одну склянку, на знак того, що мають вчитись все робити разом.
Наступної неділі родина дівчини приходила на оглядини господарства парубка. Батьки намагались показати сина з кращого боку: працьовитого гарного господаря, який дбає про примноження господарства та зможе втримувати родину (інколи, щоб справити враження позичали в сусідів щось із худоби чи реманент). Також батьки вирішували скільки землі та худоби можуть дати майбутній родині. Коли про все домовлено, сідали святкувати.
Після оглядин господарства справляли заручини – обрядове закріплення згоди на шлюб. На заручини до хати молодої молодий приходив з батьками та родичами. Всі сідали до столу, молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, згори – руку хлопця і перев'язував їх рушником.
Після цього ритуалу молода перев'язувала старост рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Потім починалось урочисте благословення молодих батьками. Батьки сідали на лаву, застелену кожухом, а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших – молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а ті, стояли на рушнику та тричі вклонялися їм.
По закінченні родичі обмінювались подарунками, обдаровували наречених. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони обмінювалися перстнями й отримували певні атрибути: наречений – барвінкову квітку, наречена – червону стрічку чи квітку. Після усіх церемоній вони вважалися зарученими і відтоді не мали права відмовлятися від шлюбу. Після заручин дівчина прикрашала голову віночком із квітів та стрічок і ходила так до самого весілля.
Напередодні самого свята, справлявся дівич-вечір як символ прощання з дівочим життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Цей обряд слугував відокремленням наречених від неодруженої молоді. Дівчата на цій вечірці плели гільце: оздоблювали стрічками, квітами та букетиками колосків, виготовлених під час барвінкових свят, вишневе деревце або гілку сосни (готове гільце встромляли в хліб та прикрашали свічками, калиною, золоченими горіхами, яблуками, рутою). Гільце символізувало незайманість, красу та молодість.
Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки на голови для молодого та молодої як символ наречених. Листки барвінку для весільного вінка складали по три: один найвищий, посередині, а два менших збоку. Такі «букетики» перев’язували ниткою, туго накладали один на один, і знову перев’язували. Коли плетиво сягало потрібної довжини, то його кінці зшивали докупи (мав вийти обруч). Цю корону для молодої оздоблювали калиною, квітками та стрічками.
Одягання вінка супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У давніші часи всі ці дії виконувала мати. Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля.
Традиційно молоді в супроводі бояр і дружок ходили просити на весілля. Молода в урочистому вбранні, заквітчана, обходила хати зі словами: «Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на весілля до нас» та дарувала шишки (традиційна випічка). У кожній хаті вона вклонялася всім присутнім (навіть малим дітям). Господарі ж давали дарунки, які збирали дружки, та дрібні гроші на «підківки до чобіток». Якщо в хаті була дівчина, то її просили приєднатись до кортежу. Після запросин гостей на весілля молода з дружками поверталася до свого дому і починала готуватися. Готувалась до приходу молодого з боярами і її родина: перегороджували вхід, аби свати не могли зайти до хати, готувались до викупу молодої тощо.
Слідуючи весільним традиціям українського народу, викуп нареченої відбувався безпосередньо в день весілля. Наречений вирушав за своєю коханою, щоб назавжди забрати її з рідної хати. Прямуючи до будинку нареченої, майбутній чоловік зустрічав по дорозі перехожих, друзів, знайомих, родичів майбутньої дружини, які всіляко намагалися взяти у хлопця викуп за наречену.
Йому влаштовувалися різні випробування, завдяки яким він повинен був не тільки розповісти, але й показати на ділі свої розумові та фізичні здібності. За звичаями українського весілля, у разі невдачі наречений розплачувався певною сумою грошей, солодощами, горілкою або вином.
Викуп сорочки – ще одна давня традиція. Сорочку на весілля нареченому готувала молода, і напередодні свята або ж зранку в день весілля, дружки чи будь-які дівчата чи хлопці від молодої вирушали до хати нареченого. Там дружби повинні були викупити сорочку.
Беручи шлюб у церкві, молодята отримували Божу допомогу для подолання усіх перешкод і негараздів у подружньому житті. Душі з’єднувалися в одне ціле назавжди. Після завершення вінчання, молодят обсипали монетами і зерном на щасливе та заможне життя. До важливого дня випікали весільний хліб – коровай. За традицією, молодята повинні відламати по шматочку короваю. У кого більший шматок, той і буде головою сім'ї. Також на короваї стоїть сіль: молодята повинні занурити туди хліб і погодувати один одного, для того, щоб в спільному житті не лаятись і не «солити» один одному.
Далі був ритуал «покриття» молодої дружини. Свахи знімали з нареченої весільний вінок і одягали їй на голову очіпок заміжньої жінки або пов'язували хустку. Це символізувало прощання нареченої з її дівоцтвом і перехід у статус жінки. Вся дія супроводжувалася жалібними піснями, які співали хором присутні жінки. На цьому закінчувалося життя дівчини в батьківському домі. Тепер її проводжали в оселю чоловіка. Прощання з батьками, родичами, домом було дуже драматичним, супроводжувалося сльозами і сумними піснями. Виносили та складали на вози весільного поїзда придане в скринях, подушки та перини. Весільна процесія вирушала до дому чоловіка, де молодят зустрічали його батьки з іконою та короваєм для благословення.
Для входу молодої дружини в дім чоловіка існували свої звичаї. Щоб у новій родині не було бід, молода дружина переходила через вогонь або входила до хати по доріжці з білого полотна, простеленій від порога до столу. В руках невістка тримала чорну курку, яку привозила з батьківського дому. Увійшовши, вона кидала курку під грубку, стверджуючи себе як рівноправну господиню в родині чоловіка. Молодих вітали, пригощали, а потім відправляли на шлюбне ложе, обладнане в коморі або іншому окремому приміщенні. Гості та родичі продовжували до ночі бенкетувати і виспівувати веселих пісень. У більшості українських областей було прийнято вивішувати на загальний огляд сорочку молодої, щоб довести її чесність. Якщо молода дружина до весілля була цнотлива, то, ставши жінкою, вона принесе в сім'ю достаток і примножить добробут.
Після першого місяця спільного життя проводився завершальний весільний обряд, який мав різні назви. На Гуцульщині його називали калачіни, на Львівщині – дяка або честь, у Волинській і Хмельницькій областях – хліба, а в інших місцевостях – витратний борщ. Молодий чоловік запрошував батьків своїх і дружини, а також інших родичів, на рясне застілля на честь процвітання своєї родини та господарства. Цей бенкет, як і всі народні українські свята, прикрашався мелодійними піснями, завзятими танцями та веселими добрими жартами.
Під час весільних гостин і донині зберігаються обряди з ігровими елементами, піснями, а в сучасності вони доповнились традицією викрадання взуття молодої та ряду інших. Тому можна зробити висновок, що весільна обрядовість яскраво відтворює етнічні особливості та ставлення до шлюбу в кожному регіоні України і показує розмаїття та багатогранність українських традицій. Шлюбна обрядовість посідала важливе місце в звичаях українців, адже була тісно пов’язана зі створенням нової сім’ї, санкціонувала молодятам спільне життя та право на продовження роду.
Рекомендуємо прочитати:
Українці: Свята. Традиції. Звичаї / уклад. І. Коверець.– Донецьк: Альфа-Прес, 2004.– 303 с.
Ігнатенко І.В. Етнологія для народу.– Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016.– 320 с.
Кононенко О.А. Українська міфологія. Фольклор, казки, звичаї, обряди.– Харків: Фоліо, 2020.– 159 с.
Рекомендуємо переглянути:
